6.3..Панлогізм спекулятивної філософії Гегеля.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831) –творець філософської системи, що є не тільки завершальною ланкою в розвитку німецької класичної філософії, але й однієї з останніх усеосяжних систем класичного новоєвропейського раціоналізму. Розробив теорію діалектики на основі філософії абсолютного (об'єктивного) ідеалізму. Панлогізм спекулятивної філософії Гегеля: ілюзія понятійності предметного буття та побудова грандіозної системи внаслідок розгортання Абсолютної Ідеї чеоез діалектику логіки, природи і духу. Глибоке дослідження феноменології духу.

Гегель глибоко вивчає і сучасне йому суспільство: політику, економіку і культуру, близько знайомиться з просвітницькою літературою Німеччини, Франції й Англії. Поступово всі наукові дисципліни того часу входять в орбіту його вивчення. Саме завдяки цій енциклопедичності і властивому йому мистецтву систематизації він зумів переробити й узагальнити в рамках свого вчення весь матеріал сучасного йому людського знання. Гегель усвідомлює свою власну задачу і формулює її основну ідею у вигляді ідеї абсолютного духу як нескінченно закінченого в собі буття, що відкриває себе в процесі самопізнання.

Гегель намітив загалом тричленний розподіл своєї системи: 1) абсолютний дух, як він існує "у собі" або "ідея в собі", складовий предмет логіки; 2) дух у своєму "інобутті", як він є чимось зовнішнім "для себе", як природу (натурфілософія); 3) дух, що досяг себе "у собі і для себе" і завершує свій необхідний розвиток (філософія духу). Кожна з цих частин підрозділяється далі за триадичним принципом діалектики. Ця схема буде реалізована у роботах більш пізнього періоду. Першим великим твором, що став своєрідним вступом у велику систему була його "Феноменологія духу". Задумана як перша частина всього вчення, вона і вийшла у світ за назвою "Система науки. Перша частина. Феноменологія духу", але залишилась єдиною частиною, тому що наступні не з'явилися через зміни в планах Гегеля щодо самої структури його філософії. Звідси своєрідне місце цієї роботи в системі: "Феноменологія духу" – це насамперед вчення про ті явища, що повинне пережити знання, щоб піднятися від повсякденної свідомості до філософії. Це піднесення свідомості, яке розуміється спочатку як тільки гносеологічна необхідність, що змушує мислення підніматися зі ступіні на ступінь до самозаспокоєння у філософській точці зору, розглядається у той же час і як хід розвитку за психологічною необхідністю кожної індивідуальної свідомості, як недосконале виявлення світового духу.

Більш того, зображуваний у "Феноменології духу" процес розвитку форм індивідуальної свідомості повторюється й у духовному розвитку всього людського роду; розвитку, у якому поступово виявляються творчі сили світового духу, який втілюється в послідовно змінюючі один одного зразки культури. Духовний розвиток індивіда відтворює всі ступіні самопізнання світового духу, починаючи із самої примітивної предметної свідомості і кінчаючи абсолютним знанням, тобто знанням усіх форм і законів, що керують зсередини всім процесом духовного розвитку.

Вже в "Феноменології духу" Гегель прийшов до висновку про те, що філософія є самосвідомістю загального культурного розвитку людського родового розуму, у якому вона сама в той же час бачить самосвідомість абсолютного духу, що розвивається у вигляді світу. З 1812 Гегель різко змінює всю структуру своєї філософії. Порівняно коротким і стислим викладом цієї системи в зрілий період стала "Енциклопедія філософських наук". А раніше вийшли у світ два томи "Науки логіки" (Великої логіки у відмінності від Малої логіки, викладеної в "Енциклопедії"), у яких він виклав першу, найбільш змістовну частину системи – логіку.

Логіка стає наукою про чисте мислення як стихія самого чистого мислення. Будучи наукою про сутності духу (отже, і речей), вона з'єднала характер логіки з рисами онтології (метафізики), ставши таким чином змістовним, а не тільки формально-логічним знанням, як це було до нього. Гегель назве її "царством тіней дійсності", акцентуючи тим самим момент породження схем усякого реального життя в процесі руху абстрактного чистого мислення, а еволюцію цього перетворення понять він подасть як зображення загального світового процесу, форми якого повинні спочатку пройти через сферу чистого мислення (абстракції).

Виходячи з універсальної схеми творчої діяльності світового духу, яка одержала назву абсолютної ідеї, його логіка стала як ідея в собі, як самосвідомість цієї ідеї, що у своєму загальному змісті розкривається через систему категорій, починаючи від самих загальних і бідних визначень – буття, небуття, наявне буття, якість, кількість, міра і т.д. і кінчаючи більш конкретними, більш визначеними поняттями – дійсність, хімізм, організм і т.д. Уся ця складна система понять послідовно розгортається за допомогою діалектичного руху вперед, з'єднуючи твердим, необхідним зв'язком усі три частини логіки: вчення про буття, вчення про сутність і вчення про поняття.

Змістом усієї наступної філософії Гегеля, яка спирається на систему його логіки, стає перетворення абсолютної ідеї в абсолютний дух. Проміжними членами, через які відбувається цей процес, служать природа і кінцевий дух (людини як родового суб’єкта). Індивідуальний дух розвивається у формах суб'єктивного, об'єктивного, і всесвітньо-історичного духу. Цю сукупність природи і духу Гегель назвав світовим процесом або світом, перехід до якого від абсолютної логічної ідеї, як і від логіки до філософії природи і філософії духу, є одним із самих важких місць у його вченні.

Натурфілософія. Розходження між його абсолютною ідеєю і природою полягає не в змісті, а у формі існування. Природа для нього – той же дух (ідея), але у своєму інобутті. Інакше кажучи, логічна ідея знаходиться тут уже не в собі, не в стихії чистого мислення, а поза собою. Навіть досягши чистої абсолютної істини в процесі свого розвитку в логіці, абсолютна ідея об'єктивується в природу й існує в далекій їй зовнішній формі тому, що вона не стала поки що "суб'єктивністю", духом. Абсолютне може пізнати себе тільки за допомогою людської свідомості, яким воно не володіє в стихії чистої думки, а знаходить, тільки прийнявши форму природи і знайшовши себе в ній у формі свідомості.

Той факт, що поза природою немає і не може бути людської свідомості, визначає задачі всієї гегелівської натурфілософії – другої частини його системи. Її мета – простежити за поступовим виникненням духу в природі, пізнати в кожній ступіні природи момент ідеї і її розвиток у формах природи доти, поки в природі не виникне свідома думка. У викладі натурфілософії Гегель по суті наслідує духу і навіть букві свого попередника – Шеллінга, повторюючи його телеологизм. Основні ступіні розвитку природного процесу в нього складають: механіка, фізика й органіка. Закінчується натурфілософія розглядом відношення органічного індивідуума до роду: тільки останній має необхідність і розумність; індивід же виступає лише в ролі перехідного моменту в житті ідеї, яка виявляється винятково в роді.

Філософія духу - третя основна частина гегелівської системи, у якій знайшли свій прояв найбільш значні результати всієї його філософії. Триадичне розчленовування припускає наявність тут наступних форм розвитку духу: суб'єктивного (індивідуального), об'єктивного (загального) і абсолютного (божественного) духу.

Розгляд цих форм здійснюється у відповідних відділах. Психологія в широкому сенсі цього слова (вивчає психічне життя індивідуума через усі ступіні його розвитку аж до усвідомлення його таємної сутності в тотожності з загальним духом). Наступний відділ - "Філософія права" – присвячений розглядові об'єктивного духу, під яким він розуміє розум у людському родовому житті, тобто надіндивідуальну цілісність, що піднімається над окремими людьми і виявляється через їхні різні зв'язки і відносини. Нижчою з цих форм є абстрактне право, за ним випливає моральність, що має справу вже не з чисто зовнішніми, а внутрішніми формами об'єктивного духу і, нарешті, мораль, у якій сутність об'єктивного духу знаходить своє завершення за рахунок збігу його зовнішньої і внутрішньої форм.

Ступінь моралі охоплює собою всі ті установи людського життя, що сприяють реалізації родового загального розуму в зовнішньому спільному житті людей. Тут Гегель змушує об'єктивний дух пройти знову своєрідну тріаду "об'єктивування самого себе": родину, цивільне суспільство і державу. Ідеалом останньої служить антична держава еллінів – "живий твір мистецтва", що втілило в собі життя родового розуму людства і усі вищі інтереси індивідуума. Істинне здійснення ідеї держави може мати місце лише в історичному розвитку людства – у всесвітній історії, яка являє собою повне здійснення об'єктивного духу.

Так філософія права логічно переходить і закінчується філософією історії. Розглядаючи історію в цілому як "прогрес духу у свідомості свободи", Гегель ставить у якості основного її завдання показати, як в історичному процесі цей світовий дух послідовно розвивається в різних формах духу окремих народів. Кожен період історії характеризується панівним положенням якогось окремого народу, який на цій ступіні пізнав у самому собі загальний дух і, виконавши цю задачу, передає естафету іншому народові. Гегель розвинув тут ідею про історичну закономірність, показавши глибинний, необхідний зв'язок різних етапів історичного процесу, кожний з яких є тільки однієї з форм розвитку і прояву загального духу. Цей загальний дух, окремі визначення змісту якого стають дійсністю в історичному розвитку, виражений у своїй цілісності і єдності, і є абсолютним духом.

Абсолютний дух, у свою чергу, розвивається в трьох формах: інтуїції у мистецтві (чудовий аналіз дає в "Лекціях з естетики"); уявлення в релігії і поняття у філософії. Відповідно цим формам духу Гегель побудував свої естетику, філософію релігії та "філософію філософії" (історію філософії). Філософія свою задачу може виконати тільки в її історичному розвитку.

Усе це було б неможливо без глибокого, діалектичного осмислення грандіозного цього енциклопедичного матеріалу. Діалектичний метод буквально пронизує всі сторони гегелівського вчення. Діалектичний (спекулятивний) метод, або метод розвитку варто розуміти як методичне виявлення і вирішення протиріч, які утримуються в поняттях, а під протиріччям він розумів зіткнення протилежних визначень і їх вирішення шляхом об'єднання. Головною і постійною темою його діалектики стала тема єдності взаємовиключаючих і одночасно взаємно покладаючих одна одну протилежностей, тобто тема протиріччя. Воно покладається як внутрішній імпульс розвитку духу взагалі, який крок за кроком переходить від простого до складного, від безпосереднього до опосередкованого, від абстрактного до конкретного, до все більш повного й істинного результату. За допомогою розробленого ним діалектичного методу Гегель критично переосмислив усі сфери сучасного йому людського знання і культури, виявляючи скрізь на цьому шляху напружену діалектику, процес постійного заперечення кожного наявного, досягнутого стану духу наступним, визріваючим у його надрах у вигляді конкретного внутрішнього протиріччя.

Куно Фішер: Процес освіти (утворення) в його розвитку є людський дух. Процес самопізнання в його розвитку є філософія. Людський дух – це самопізнаюча сутність: людська самосвідомість має в собі проблему, яка вирішується філософією.

Постало питання про життєву й духовну природу будь-якого рухомого предмету. Категорії буття – предмет і його розвиток взагалі. Взаємний перехід.

Категорії сутності – поглиблення знань розвитку предмета. Взаємне співвідношення

Категорії поняття – осягнення творчості свідомого.