6.2..Позиція суб’єктивного й об’єктивного ідеалізму: Фіхте і Шеллінг.

Подальший розвиток німецької філософії був зв'язаний, головним чином, зі спробами створити цілісний, повний ідеалізм зовсім чистої, у собі і через себе існуючої філософії. Цей ідеалізм у специфічній формі збагатив людську думку грандіозними досягненнями і зробив колосальний вплив на розвиток новітньої філософії і всієї духовної культури й історії.

Від кантівського суб’єкта до субстанції “Я”, ототожнюючи “Я” і “не-Я”, думку і буття, рухалось науковчення Фіхте і пантеїстична філософія тотожності, мистецтва, “свободи” й одкровення Шеллінга.

Фіхте Йоган Готліб (1762-1814) – один з найвизначніших представників німецької класичної філософії. Від трансцендентального суб’єкта до абсолютного „Я” (субстанції). З Буття думку не виведеш, а ось із думки Буття можна вповні. Як? Науковченням!

Шлях від Канта до Фіхте – логічно закономірний процес розвитку критичної філософії, а вчення останнього – єдино можливий варіант цього розвитку. Критичному вченню Канта не дістає справжнього фундамента – єдиного вихідного принципу, який би виражав за допомогою однієї голої рефлексії очевидний факт свідомості. Отже, треба відкинути матеріалістичне навантаження кантіанства – ідею "речі в собі". Дедукція основних положень з одного єдиного принципу призвана подолати кантівський гносеологічний дуалізм (з одного боку – "річ у собі", а з іншого боку – "чистий розум") і створити чисто ідеалістичну філософську систему, у якій об'єкт пізнання повинний був стати цілком продуктом самої свідомості.

У своєму трактаті "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794) Фіхте намагається обґрунтувати можливість філософії як науки і як фундаменту всього наукового знання. Він вважає це можливим при дотриманні наступних двох умов: а) філософія, як і наука в цілому, повинна являти собою систему; б) вона повинна спиратися на один єдиний, абсолютно достовірний принцип, який не виводиться з якогось іншого положення і служить гармонійному зв'язку усього її системного цілого. При цьому система повинна бути замкнутою (мати структуру кола), тому що рух убік завершення є в той же час поверненням до першого положення, але вже як до останнього її результату.

Наука, яка займається проблемами вірогідності першого принципу або покладанням підстав і безпосередньо випливаючих з нього положень, а також виявленням способів їхнього зв'язку, і є "наука про науку взагалі" або науковченням. Такою наукою про основні умови всякого знання, про його змістовні і формальні аспекти і є філософія. Фіхте, не без впливу Канта, протиставляє свою філософію як критичну, як філософію свободи, різного роду догматичним системам, які стверджували залежність людини від об'єктного світу. У пошуках основ знання (досвіду) філософія повинна зробити вибір на користь ідеалізму, на боці якого – самостійність Я, свобода. На боці догматизму – самостійність "речі в собі", а суб'єкт виступає тільки як її наслідок, як залежна, невільна істота, пасивний продукт світу речей. З цього принципу Фіхте пояснить потім весь досвід як систему необхідних уявлень.

При цьому він розуміє свідомість як творчу підставу, як діяльнісний принцип, проясняючи тим самим основні задачі науковчення як пошуки основ досвіду з того, що відбувається в самій свідомості унаслідок свободного акту мислення. Свідомість самопороджується і не дана, а задана! Практично-діяльне відношення до предмету передує теоретично-споглядальному. Очевидність свідомості йде від вольової дії, а не від інтелекту.

Тому першою підставою його науковчення є не просто теза про те, що "Я є" (тому що всі факти емпіричного усвідомлення говорять за те, що все покладається в нашій свідомості, та й як може будь-що покладатися в ній, якщо спочатку не покладене саме це Я), а "Я мислить саме себе". З цього діяння і починається знання, відповідно, науковчення починається з розсуду цього діяння. Пізнати дію і значить її зробити. Положення про те, що "Я мислить саме себе, своє власне буття" означає, що в цьому акті індивід породжує свій власний дух, свою волю. Це самовизначення є адресована суб'єктові нормативна вимога, до якої суб'єкт повинний вічно прагнути.

"Споруди своє Я, створи себе!" – ось з чого починається філософія Фіхте, для якого суб'єктивний ідеалізм став єдино можливим підходом для обґрунтування єдності пізнання і діяльності, самостійності і свободи людського Я, буття якого цілком виводиться з діяльності самого суб'єкта. У цьому плані багато крайніх абстракцій фіхтеанської дедукції цілком перекладаються на мову реальних проблем і актуальних завдань його часу. Свобода стверджується у філософії Фіхте як невід'ємний атрибут людського Я.

Визнаючи первинність самосвідомості, як мислення, спрямованого на себе, він і з принципу практичного розуму – волі – намагається вивести розум теоретичний, саму природу. Питання про те, як із самосвідомості "Я є Я" можна вивести весь сущий світ, як з кола саморефлексії вийти до іншого, здобуває надзвичайно важливе і логічно необхідне в його філософії значення. Рішення його веде до другої підстави науковчення: разом із самосвідомістю "Я є Я" покладається і протилежне "Не-Я не є Я" або "Я мислить Не-Я". Співіснування цих протилежностей в одному "Я" з необхідністю припускає обмеження ними один одного або їхня подільність, унаслідок якої стає можливим необхідне для "Я" об'єднання "Я" і "не-я", що покладаються якимсь третім, що забезпечує єдність протилежностей. Це третє теж "Я", але "Я" неподільне, абсолютне.

Так у філософії Фіхте уводяться два по суті різних "Я", з яких одне виявляється тотожним індивідуальній свідомості, а інше – абсолютному "Я". Вони то збігаються, то зовсім розпадаються, складаючи своєрідне ядро всієї діалектики як рушійного принципу мислення. Це третя підстава науковчення: з неї він виводить потім всі інші, похідні і здійснює розподіл своєї філософії на практичне і теоретичне науковчення. "Я" визначає "не-я" і "не-Я" визначає "Я". Коли "Я" визначає "не-я", тобто знаходить, діє, мислить "не-я" як визначене через "Я", це останнє мислить себе як практичне "Я". Якщо ж "Я" визначається через "не-я", тобто щось протистоїть "Я", "Я" має об'єкт, воно є теоретичне "Я", воно мислить саме себе як обумовлене через "не-я", і на цьому ґрунтується теоретичне наукоучение. Обоє вони являють собою два координованих ряди, що утворять разом одне ціле, тому що реальність "не-я" може бути з'ясована тільки з теоретичного "Я", а необхідність останнього – тільки з практичного.

Так у філософії Фіхте досягається єдність теоретичного і практичного "Я": "Я" насамперед діюче; теоретичне ж "Я" – всього лише умова, попередня ступінь цієї дії. Уся сфера незалежних від нього об'єктів виступає в теоретичній свідомості "тільки як продукт несвідомої діяльності й обмежень, що мисляться нею". Покладання цих обмежень, як і теоретичне "Я" у цілому, необхідні для практичного "Я", щоб ставити собі цілі та реалізувати їх. Так діяльність "Я" стає самодостатньою, абсолютною діяльністю, що сама забезпечує себе задачами, хоча і робить це зовсім несвідомо.

Місце і значення Фіхте в історії філософії визначені його внеском у розвиток критичної філософії після Канта, що поставила своїм завданням вивчення фундаментальних основ людського суб'єкта (Я) як активного творчого початку. Філософія Фіхте значно вплинула на розвиток німецької філософії в особі Шеллінга, який вивів її з області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідної ступіні розвитку самого духу.

Шеллінг Фрідріх (1775-1854) – один з найвизначніших представників німецької класичної філософії. Почав раніше Гегеля, закінчив багато пізніше. Центральна проблема – співвідношення свідомого і несвідомого. Зіграв значну роль у розгортанні проблематики критичної філософії. Починаючи з Канта, критична філософія ставила перед собою задачу вивчення найглибших основ самопізнання, тобто людського Я, суб'єкта як активного творчого початку. Після Канта це критичне самопізнання мало потребу в систематичному завершенні і єдності, але як тільки ця мета була досягнута, постала не менш важлива задача – знайти вихід з області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідного об'єкта самого духу. Значення Шеллінга і визначається тим, що саме на його долю випало завдання здійснити грандіозний перехід від самопізнання до світопізнання, заснованого на принципах кантіансько-фіхтеанського критицизму. Подальший філософський його шлях такий – до богопізнання. Звідси виділяють такі періоди його творчості:

І. Натурфілософія (середина 1790-х - 1801). Перш ніж виробити свою точку зору, Шеллінг цілком знаходився під впливом ідей Фіхте. Усі його роботи до середини 1790-х являють собою коментарі до науковчення останнього. Розбіжність між мислителями намітилося в розумінні природи. Якщо Фіхте спрямовував свій інтерес на те, як суб'єкт сам визначає і формує себе (своє Я), то Шеллінг уважає, що таке Я не є ще власне суб'єкт: щоб стати таким, воно повинне пройти тривалий шлях несвідомого природного розвитку. Він переконаний, що починати філософію відразу із самоусвідомлюючого Я неісторично; варто повернутися до його джерел, зобразити весь генезис самосвідомості і тим самим необхідність її появи.

Природа, відповідно, розглядалася ним як несвідома творчість самого духу, необхідний продукт його розвитку, що їм же самим і споглядається. При цьому Шеллінг розрізняє свідомість, дух як суб'єкт у якості абсолютно вільної чистої діяльності, з одного боку, і дух як продукт розвитку природи, з іншого, як свідоме і несвідоме. Проблема співвідношення свідомого і несвідомого стане в центрі уваги на всіх етапах розвитку його філософії. Філософія природи на цьому етапі виступає в ролі необхідної частини філософії трансцендентального ідеалізму, чого не було у Фіхте, який не вбачав у природі самостійної реальності.

Основною проблематикою натурфілософії стає розгляд усіх ступіней розвитку природи в напрямку до її вищої мети, тобто породженню свідомості з несвідомої форми життя розуму або, як говорить сам Шеллінг, – розгляд того, як із природи виникає дух, як природа приходить до знання? Він вирішує питання про умови пізнання: як людина, будучи явищем природи (тобто попереднього пізнанню) починає пізнавати природу? Або: як природа приходить до того, що вона пізнається людиною? З цього погляду, знання виникає як необхідний продукт розуму, закладений і організований природою в людині. Розвиток здійснюється в природі як своєрідна "ієрархія організацій": від об'єктивного до суб'єктивного через так зване потенціювання – наростання суб'єктивності.

ІІ. Трансцендентальний ідеалізм (1802-1803). Наступний варіант філософії природи присвячений питанням взаємин природи і духу, тому, що є природа і як вона можлива. Природа стає в його інтерпретації одночасно й об'єктом і суб'єктом, і діяльністю і продуктом, завдяки чому і є можливим її пізнання. Так філософія природи безпосередньо перетікає у філософію тотожності, відповідно до якої існує тільки один світ, у якому укладене усе: і природа і дух. Мова йде про якусь первісну єдність суб'єктивного і об'єктивного, що служить вихідним пунктом будь-якого розвитку – абсолютної індифференції, з якої через потенціювання здійснюється виростання суб'єктивного з об'єктивного. Однак при цьому принцип тотожності суб'єкта й об'єкта зберігає роль основного змісту розвитку як усього світу, так і кожної з його ступіней. Усе у світі є єдність суб'єктивного й об'єктивного, мислення і буття, а розходження між ними обумовлені лише кількісною перевагою одного або іншого.

Виходить, що природа і реальна й ідеальна одночасно, тобто й існує незалежно від нашого її пізнання, що нею й обумовлено, і в той же час укладає в собі самій умови цього пізнання і його принципи. Так Шеллінг виходить за межі суб'єктивного ідеалізму Фіхте, вкладаючи в основу самої природи принципи її ж пізнання. Він назве своє вчення наукою про абсолютне, яке пізнає той принцип, з якого з необхідністю випливає дійсний світ, яке утримує в собі і природу і дух, абсолютна тотожність суб'єкта й об'єкта, ідеального й реального – або абсолютним ідеалізмом.

Із самого початку філософія природи була задумана як частина філософії трансцендентального ідеалізму, що включає в себе також і теорію пізнання. Шеллінг намагається всебічно розвинути висновки, отримані ним у натурфілософії, для побудови власної філософської системи як ідеалізму у всій його повноті в противагу обмеженому суб'єктивному ідеалізмові. З цією метою він пише "Систему трансцендентального ідеалізму" (1800), у передмові якої ним була чітко визначена специфіка завдань трансцендентального ідеалізму в порівнянні з задачами його філософії природи. Філософія повинна пояснити факт знання, відповідність уявлень предметам. Цей збіг предметно-без свідомого (природи) і свідомого (суб'єкта), є факт, який і варто пояснити.

Філософія природи вирішила тільки один бік проблеми, показавши як природа стає об'єктом наших уявлень. Було виявлено, що інтелект сам виникає з природи, яка і є цей інтелект у розвитку. Але є й інший бік проблеми – те, як інтелект приходить до природи, або як до суб'єктивного початку приєднується об'єктивне, збігається з ним. Головним завданням трансцендентального ідеалізму стає дослідження розвитку самого інтелекту або відтворення необхідного розвитку інтелекту за допомогою інтелектуальної інтуїції (досліджувані об'єкти – акти свідомості – пізнаються безпосередньо при їхньому здійсненні).

Далі Шеллінг підрозділяє інтелект на теоретичний (копирующий) і морально-практичний (покладаючий мету), що обумовлює існування в рамках системи трансцендентального ідеалізму теоретичної і практичної філософії. При цьому необхідною умовою того, що інтелект може бути одночасно копіюючим і творящим, стає принцип інтелектуальної інтуїції, що означає існування однієї і тієї ж творчої діяльності, що творить об'єкти й одночасно копіює їх. Система теоретичної філософії відповідає на запитання про те, як інтелект пізнає світ; практична філософія досліджує те, як практичний інтелект приводить цей світ до ладу.

Іншими структурними частинами філософії трансцендентального ідеалізму стають також філософія природних цілей, зайнята аналізом творчої, цілепокладаючої діяльності природи, і філософія мистецтва (естетичного гатунку), у якому переборюється протилежність теоретичного і морально-практичного, настає гармонія свідомої і несвідомої діяльності, збіг природи і свободи, чуттєвого і морального початків. Саме філософія мистецтва стає органоном філософії, її своєрідним завершенням і вищим склепінням усієї філософської будівлі. Як і Фіхте, Шеллінг був упевнений, що система закінчується в тому випадку, якщо вона повертається до свого вихідного пункту. У естетичному спогляданні інтелектуальне споглядання стає об'єктивним; установлюється гармонія досліджуваного об'єкту з Я, а Я - із самим собою. Художній геній – це інтелігенція, що діє як природа.

Таким чином, історія самосвідомості пройшла через ступіні теоретичного Я, що споглядає світ; практичного Я, що приводить світ до ладу, і художнього Я, що здійснює світ. Такий шлях розвитку інтелекту.

ІІІ. Філософія тотожності (1803-1804). Принцип тотожності мислення і буття належить не Гегелю, а Шеллінгу, для якого притаманний не панлогізм, а пантеїзм.

На цьому етапі Шеллінг розробляє систему абсолютної тотожності, мета якої погодити два протилежних моменти його вчення – натурфілософію і трансцендентальний ідеалізм, які різними шляхами йшли до розгляду однієї й тієї ж проблеми: натурфілософія показала виникнення свідомості з природи (тут "об'єктивне є перше"), а трансцендентальний ідеалізм здійснив дедукцію об'єкта із суб'єкта, тобто зафіксував "суб'єктивне як початок". У філософії тотожності Шеллінг наштовхується на необхідність узгодження обох рядів, надавши їм єдиної підстави у вигляді абсолютної тотожності суб'єкта й об'єкта, природи і духу, які з'являються тепер як два порядки того ж самого безперервного процесу.

Будучи тотожністю суб'єктивного і об'єктивного, абсолют не є ні дух, ні природа, а байдужність обох – тотальна індифференція (подібно точці байдужості полюсів у центрі магніту), що містить у собі можливість усіх визначень, і в той же час рівна собі всеєдність, яка виключає всяку зміну і розмаїтість. Повне розгортання й здійснення цих можливостей – це Всесвіт (тотожність абсолютного організму й абсолютного твору мистецтва). Шеллінг навіть подвоює термін, він говорить про "тотожність тотожності", щоб підкреслити і його Абсолютну єдність, і абсолютну рівність собі самому. Ці погляди будуть піддані потім критиці з боку Гегеля, що радикально перешикує шеллінгівське абсолютне, зробивши його не тільки субстанцією, але й суб'єктом.

IV. „Філософія одкровення” або позитивна філософія створена в останні десятиліття життя. Шеллінг багато міркує про те, яким чином відбувається народження світу з абсолюту, і робить висновок про неможливість раціонально пояснити цей факт. Він вважає його ірраціональним, первинним фактом, який корениться не в розумі, а у волі – сліпій і несвідомій. Тому вона не може бути предметом філософії, яка здійснює раціональне виведення всього сущого з вихідного принципу. Свою раціональну філософію (він називає її негативною наукою розуму) він вважає за необхідне тепер доповнити позитивною, у якій первинним стає вже не саме суще, а його зміст – ірраціональна воля, що осягається тільки в "досвіді", який асоціюється в Шеллінга з міфологією і релігією. Так він відходить від основних принципів німецької класичної філософії у бік теософії і містики для забезпечення особистісної свободи людини.

Місце Шеллінга в історії філософії визначається здійсненим їм переходом від субъективно-ідеалістичного науковчення Фіхте до об'єктивного ідеалізму і принципів розвитку діалектичної натурфілософії. Ранні його роботи стали важливою сполучною ланкою між філософією Канта і Фіхте, з одного боку, і вченням Гегеля, з іншого, якому Шеллінг багато в чому передав сам принцип своєї філософії. Вчення значно вплинуло на філософську думку 19-20 ст. Маючи у своїй основі як би два початки – абсолютний розум і сліпу надвідчуваючу волю, воно з'явилося ідейним матеріалом для різних філософських систем (раціоналізму Гегеля, ірраціоналізму Шопенгауера, філософії життя, екзистенціалізму). Шеллінг по суті завершив не лише німецьку класичну філософію, а і всю традицію раціоналістичного класичного філософствування. Його інтуїтивізм став важелем руйнації класики цілим срнмом ірраціоналістичних течій.