3. Китайські школи конфуціанської та даосистської традицій.

Ментальна парадигма китайського світогляду: «Є Я і світ. Що Я маю робити у світі, як ставитися до нього?»

Китайська філософія – одна з основних складових частин світової історії філософії, що характеризується яскраво вираженою самобутністю. Радикальна деміфологізація здійснювалася в давньокитайській культурі як би з середини міфосвідомості – через переосмислення міфологічної моделі світу при збереженні її загальної структури, насамперед, – принципу єдності сутності макро і мікрокосму, тому базисною інтенцією китайського філософського мислення була ідея органічної єдності людини і світу.

Знання (чжи) предмету включає на тільки його опис, але і розпорядження до дії: мати знання значить насамперед «знати свою справу». У центрі уваги китайських мислителів знаходилися етико-політичні проблеми, оскільки діяльність упорядкування Піднебесної (країни) розумілася як найважливіший фактор підтримки всесвітньої гармонії. Вже в період Західного Чжоу (поч. I тис. до н.е.) сформувалася одна з центральних категорій китайської думки – «де», що позначає силу породження й упорядкування. Завдяки силі де Небо-і-Земля породжує і зрощує все суще. Правитель (ван), будучи Сином Неба, прилучається до «великого де Неба і Землі» (космосу) і поширює його на міріади людей, гармонізуючи Піднебесну. У свою чергу, на благополуччя, що панує у Піднебесній, Небо відповідає правильним ладом природних процесів, хаос же в суспільстві викликає природні катаклізми.

1. Рання китайська натурфілософія: школа вчення про “інь” і “ян”. Органіцизм мислення обумовив розуміння речей як рухливих, пливких утворень: ці – універсальний субстрат світу, трактується як безперервне середовище динамічних коливань, що поляризуються дією протилежних сил – ян та інь (світла і пітьми, напруги і піддатливості); кожна річ містить у собі початки інь і ян, які по черзі домінують і забезпечують пульсацію змін. На досвіді наявний стан справ постійно повинний приводитися у відповідність зі споконвічною гармонією великої тріади Небо – Людина – Земля, тому китайське філософське мислення характеризується чітко вираженим практицизмом.

“Ян” і “інь” – взаємно спряжені поняття китайської філософії, символ двоїстого розподілу сил, що включає активний або чоловічий принцип (Ян) і пасивний, або жіночий, принцип (Інь). Їх єдність має емблему у формі кола, розділеного надвоє лінією, що нагадує сигму. Утворені в такий спосіб дві частини здобувають динамічну інтенцію, якої не буває, коли розподіл здійснюється за допомогою діаметру. Світла половина представляє силу Ян, а темна – означає Інь; однак, кожна з половин містить у собі кружечок, вирізаний із середини протилежної половини, таким чином. символізуючи той факт, що кожний з модусів повинний містити в собі зародок своєї протилежності.

Природа і людина породжуються Землею і Небом. У момент початку Буття прозоре повітря, ефір, у Порожнечі відокремлюється від Хаосу, трансформується і породжує Небо. Важке і мутне повітря, осаджуючись, утворило Землю. З’єднання, зчеплення дрібних часток Неба і Землі здійснюється за допомогою “інь” і “ян”: взаємодіючих і взаємно долаючих один одного сил, а також початків Зла і Добра, Холоду і Тепла, Пітьми і Світла. Їх взаємозумовленість і взаємозалежність описувалися в контексті наростання одного в іншому, проходження стадії переваги одного, потім – іншого і навпаки. Нескінченний процес світового руху, активного буття вибудовується концентричними колами навколо умовного центра світобудови, що асоціюється з почуттям гармонії, упевненості, спокою. Інь-Земля і Ян-Небо породжують чотири пори року і всі речі світу, що виступають як субстанція «життєвої енергії» (ці – китайське, кі – японське).

Взаємодія інь і ян продукує п’ять головних стихій, здатних переходити одна в одну: дерево, землю, воду, вогонь і метал. Нескінченне небо, що позначається нескінченною лінією (колом); земля, через свою обмеженість у просторі описується квадратом, укупі з людиною, символом якої виступає трикутник, – феномени таїнства життя, що проходить через метаморфози. У центрі їхнього класичного зображення у вигляді кругової схеми і містяться «монади» життя – взаємодоповнюючі один одного інь і ян. Вони – першооснова всіляких змін, що несе конструкція «Великої межі» (Тайцзи) – невичерпного джерела. Ян виступає як «внутрішнє» життя, що наступає і творить людський початок; інь – як зовнішній світ, що відступає, що руйнується – жіноча іпостась двоєдиної підстави буття. Внутрішні органи окремої людини і їхньої сукупності (комплексу) підрозділяються на підсистеми інь і ян. Переляк, тривога, хвилювання (та інші Ян-впливи) здатні деструктивно впливати на Інь-органи. Взаємоперетворення, взаємодоповнення, взаємозбагачення, взаємне поглинання, взаємне творення усього і вся – усього, що може бути зрозуміло і збагнене людиною, і того, що лежить за межами її розуміння, – основний закон дао.

Теорія інь і ян зародилася в середині 1 тис. до н.е. У традиції сучасного сексуально-еротичного міського фольклору європейського типу символ інь і ян здобуває значення, що істотно доповнює еталонні поведінкові моделі. Постулюється не тільки нерозривна єдність, взаємна відповідальність і необхідність гармонії люблячих людей, проголошується висока цінність готовності закоханих індивідів до само-трансформацій (не обов’язково усвідомлюваних і раціонально мотивованих) з метою досягнення відповідності з щиросердечними і тілесними метаморфозами своїх близьких.

«Золотим віком» китайської філософії є період 6-3 ст. до н.е. У цей час виникли і вже згадана школа натурфілософів, і конфуціанство, і даосизм, і моїзм, і легізм, і школа імен. В умовах, коли влада правителя стала чисто номінальною, стан справ у Піднебесній усвідомлюється як залежний від «де» кожної людини.

Родоначальники двох основних традицій китайської філософії – Конфуцій і Лао-цзи – вводять у зв’язку з цим категорію «дао» – шляху як мірила належного індивідуального поводження. Нагромадження «де» досягається пізнанням «дао» і проходженням його; оволодіння знаннями виявляється важливим засобом гармонізації Піднебесної. Конфуцій і Лао-цзи розробляють взаємно доповнюючі моделі пізнання «дао».

Склалася й третя (запозичена з Індії) філософська традиція – буддизм.

Школи конфуціанської традиції.

Для Конфуція і його послідовників характерна опора на формальну упорядкованість людського поводження за допомогою строгої відповідності правилам церемоніалу «лі». Утіленням ідеалу знання виступає «шляхетний чоловік» (цзюнь цзи), який за допомогою твердого самоконтролю загнуздує природно-хаотичний початок у людині.

Конфуцій (Кун Фу цзи) (551-479 до н.е.) – китайський філософ, творець однієї з перших зрілих філософських концепцій і родоначальник конфуціанства – ідейно-культурного напрямку, що проіснував більш двох тисячоріч. Вчення Конфуція було відповіддю на кризу традиційної ідеології, центральною темою якої були відносини Правителя (вана) і Неба як джерела благодаті – магічної сили де, завдяки якій ван («Син Неба») упорядковував «Піднебесну» (суспільство). У Конфуція де перестає бути прерогативою правителя – кожна людина відповідальна за положення справ у Піднебесній і здатна на нього вплинути; де у трактуванні Конфуція моралізується й означає гідність, чесноту. Визнаючи за Небом роль верховного початку, Конфуцій як на практично діюче мірило земних справ указує шлях-дао, проходження якого і забезпечує нагромадження людиною де. На відміну від Лао-цзи, що трактував дао як всесвітній принцип, Конфуцій розуміє його як людське дао – істинний принцип людських діянь і моралі, стратегічну лінію благого життя.

Еталоном людини, що йде шляхом дао, вважав цзюнь-цзи, опис якого знаходиться в центрі уваги філософа. До числа основних якостей "цзюнь-цзи" відносяться: жень – гуманність, «і» – справедливість, чжи – знання і лі – ритуал. Особливої пошани заслуговує цзінь-цзи (досконало-мудрий).

Жень, як принцип, означає вибудовування відносин між людьми в суспільстві в дусі солідарності, аналогічної родинній близькості членів сім’ї. Принцип сяо – це вимога синівської шанобливості, етика батьків і дітей у державі. Зміст життя і полягає у виконанні людьми взаємних обов’язків відповідно до «чину» кожного – старших і молодших, панів і слуг. Фу лао – позначення батька-старійшини. Дао удосконалюється навчанням жень (принципу людяності, гуманності). Утвердження справедливості в Піднебесній не припускає «виправлення імен»: правитель повинний бути правителем (поводитися як правитель), підданий – підданим і т.п. Правитель – це батько, якому Небо дає владу. Всі віддані правителю, а правитель – волі Неба, і також, за концепцією справедливості, від нього чекають мудрості, гідної особистої поведінки, піклування про підданих.

«Чжи» у Конфуція зовсім не означає довільного багатознайства, це – знання того, що повинно робити і як це зробити. Нарешті, принцип «лі» означає засвоєння правил благопристойності (норм, церемоніалу), що вносить у кожну дію людини міру й упорядкованість. Правильне поводження припускає постійний самоконтроль і приборкання себе, підпорядкування культурній нормі, без яких неможлива стійка соціальність. Строго дотримуючись правил лі, «шляхетний чоловік» підтримує вень – стандарт цивілізованості, створений творчими мудрецями-правителями стародавності. Лі – це Лад у Піднебесній і це земний порядок з розвинутим етикетом.

Вчення Конфуція перейняте духом збереження традицій: «Я наслідую старовину, а не складаю її». Показово, що, за переказом, він редагував найдавніші канонічні тексти в китайській культурі – «Шу-цзін» і «Ши-цзін», а також написав коментар до «І-цзін». Знайдене сполучення традиціоналізму з імперативом особистої відповідальності кожного за стан справ у Піднебесній в історичній перспективі знайшло свою виняткову продуктивність. Уже при імперії Хань (2 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.) конфуціанство перетворилося в державну ідеологію і згодом фактично стало основою специфічно-китайського способу життя, багато в чому сформувавши унікальний вигляд китайської цивілізації.

«Коли слова втрачають своє значення, народ утрачає свою волю». Конфуцій.

1. Жуцзя. Початкова школа конфуціанства («школа службових людей», чиновництва). Підкреслювала важливість нормативно-ціннісної ієрархії, а не абстрактного буття; підкорення філософії політиці. Правління винне тісно сплавляти традицію і закон: державність тотожна суспільству. «Лі-цзи» (вчення про Лад) «Лунь Юй» (бесіди-судження) – перші конфуціанські філософські трактати.

2. Моцзя. Школа Мо і його послідовників – моїстів. Осмислення буття, простору, часу, якостей, причинності. Класифікації ієрархічного ладу речей. Проблеми логіки, гносеології, номіналізму. Софістика. Засновник – Мо-цзи (479-381) – анти-конфуціанець. Не надто вірить у волю Неба (скепсис). Демократизм: проти жорсткої ієрархії у суспільстві, рівні норми поведінки для всіх, анти-елітарність, проти військової агресії; принцип „цзянь-ань” (загальної любові) супроти „жень”. Відсутність любові – ось справжня причина безладдя світу.

Мен-цзи (372-289). Ідеаліст: людину за природою вважав доброю. Захист Конфуція. Поділ на розумову і фізичну діяльність цілком природна річ. Але представників обох видів діяльності визначає Небо, як і моральні якості людини, а ось добродіяння вона може й сама удосконалити.

Чжоуян (340-305). Продовжив лінію думок Конфуція про містичне буття, про права бюрократії.

Сунь-цзи (біля 298-238). Матеріаліст. Послідовник і критик Конфуція. Онтологія, соціальні знання. Трактат „Про військове мистецтво”. Розум дає людині владу над світом у відповідності з законом природи – дао. Ця раціональність привела його, моїста, до легістів (фацзя). Вплив на Хань Фей-цзи. Перший конфуціанець, який намагався взяти у легістів ряд ідей: концепцію закону; вчення про нагороди та покарання; рівні можливості в прилученні людей до державної служби.

Дун Чжу-ту (2 ст. до н.е.) – продовжив почате Сунь-цзи формування ортодоксального конфуціанства, що привело до неоконфуціанства. Від моїстів взяв ідею рівності усіх перед законом, договірного походження держави. Від нього й популярне серед селян вчення «да тун»: про суспільство великої Єдності, зрівняльного розподілу благ на зразок комуністичної утопії.

3. Фацзя. Школа законників („легістів”). Конфуціанська тематика як і у моїстів: на першому плані проблема управління суспільством. Початок школа бере з етико-філософсько-політичного вчення про управління державою (з 7 ст. до н.е.). Розробляли ідеї:

Гуань Чжун (?-645). Політичний діяч. З 685 року перший міністр у царстві Ці (на сході). Один з засновників легізму. Його положення про укріплення влади царя через закони, вищість закону над правителем легісти не підтримали.

Цзи Чань і Лі Куй. Про несумісність політики з мораллю: тому для правителя краще мати закони, знання людської психології.

Шан Ян (390-338). Розробка вчення про управління за допомогою законів.

Шень Бухай (385-337). Розробка концепції влади і методів управління.

Хань Фейцзи (біля 280-230). Вперше (спираючись на ідеї Сунь-цзи) добірно розроблена концепція деспотичної держави. Завершив побудову теоретичної системи легістів – своєрідної філософії права. Принцип цієї системи такий: Дао – природність всіх речей. У відповідності до законів природи, її ладу лі, і треба розробляти закони суспільного життя фа, що спираються на тверді правила добра і зла. Хань Фейцзи вважав, що оволодіння Дао може давати різні результати: одні стають мудрішими, інші – безумними; одні стають працьовитішими, інші – більш лінивими. Це підкреслення релятивності Дао.

4. Мінцзя (Від 4 ст. до н.е.). Буквально – школа імен, „виправлення імен” (чжен мін). Школа софістів-номіналістів: на засадах ієрогліфіки розроблялись гносеологія, логіка, діалектика, класифікації. Проблеми: умовності імен; зв’язку імен (мін) і дійсності (ши); співвідношення понять з поняттями, понять з дійсністю; парадокси мови і мислення. Апорії.

Хуей Ши (*370-*310). Єдність „тьми” речей. Мінливість.

Гунсунь Лун (*320-*250). Різниця, відмінність „тьми” речей. Різні типи загальності (єдності) речей. Відокремлення імен від реального об’єкту. Абсолютизація якостей, ознак, явищ і речей. Розробив 21 апорію. Серед них:

• Літаючі птахи – не рухаються.

• Тінь птаха, що рухається, – нерухома.

• Дворовий пес – не собака.

• „Білий кінь – не кінь”.

• Якщо від палиці щодобово віднімати половину, то й через 10000 колін від неї щось полишиться.

• Уявлення не може охопити всього, оскільки світ речей нескінченний.

При імперії Хань (3 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.) конфуціанство придбало статус офіційної ідеології і згодом протягом сторіч значно впливало на вигляд традиційної китайської цивілізації. Розвиток філософської думки в цей час характеризувався традиційністю: для неї притаманна виняткова стабільність кола основних філософських проблем і категорій, а переважними формами філософської творчості були коментарі й компіляція канонічних творів. Конфуцій наче б то редагував найдавніші канонічні тексти в китайській культурі. Класичні редагування робилися багатьма до давніх творів «Шу-цзін» (історія), «Ши-цзін» (книга пісень) «І-цзін» (книга змін). „Чунь-цу” („Весна і осінь”); «Лі-цзи» (ритуали); «Юе-цзи» (книга про музику), які стали тепер канонічними.

Стабілізувались категорії: гу – причина; лей – рід; бі – необхідність, лі – лад. Також до основних у системі належать категорії: тривалість, протяжність, тотожність і розрізнення буття. Ці – першоречовина (апейрон), першостихія буття. Юань-ці – матерія (підвалини світу). Ян-ці – легкі частки, з яких небо, космос; інь-ці – важкі частки, з яких вода, земля і різні тіла. Із взаємодії часточок виникає все суще. Сюньгусюе – тлумачення, інтерпретація, екзегеза. Своєрідне розуміння Абсолюту позначене категорією Дао.

Неоконфуціанство (Х ст. – 1911).

Сунь-цзи (*298-238). – засновник його підстав, які розвинув Дун Чжу-ту. Посилення мотивів легізму у конфуціанстві за рахунок даоських ідей. Дао – космічне й моральне – через послідовну зміну інь і ян: відносно Неба вони – два початки буття світу; відносно Землі вони – сила і слабкість; відносно Людини вони – «жень» (гуманність і справедливість).

Хань Юй (768-824) – чиновник, викладач, філософ династії Тан. Раціоналізм. Попередник неоконфуціанства. Спрощує „дао”. Панує загальна любов (гуманність). Її здійснення – це справедливість, а поведінка, що відповідна до любові й справедливості – це дао (гуманний, моральний шлях). Здійснювати людське так як треба – це почуття зобов’язання в людині. Йти цим шляхом – це дорога людини. мати все у собі самому й не чекати нічого ззовні – це внутрішнє досягнення людини. Царі влітку носять одяг з легкої тканини, взимку з теплого хутра; відчувають спрагу – п’ють, відчувають голод – їдять: дії різні, але їх розумність у тому, що – єдині. Питають: чому люди непокірні, як у старі часи? Це те ж саме, що ганити за теплий одяг узимку чи за питво у спрагу.

Підвалини заклали „три вчителі науки про природний закон” – Сунь Фу, Ху Юань, Ши Цзе (династія Сун, 960-1279). Розвинули:

Чжоу Дуньї (1017-1073) та Чжан Цзай (1020-1078) розвинули космогонічні ідеї: матеріальна субстанція ці утворює 5 першостихій, а з них – все суще. Під впливом буддизму – ідея примирення інь і ян як умова вищої гармонії.

Чжу-Сі (1130-1200). „Канон” (завершення) неоконфуціанства: єднає вчення попередників про ці з тезою про абсолютний розум-закон (лі). „Лі” – корінь і джерело всього існуючого. Лі над усім, але в єдності з ці.

Даосизм – напрям «природного буття».

На противагу конфуціанському культуро-центризму даосизм висуває стратегію «проходження природності». Відмова від усякої навмисності та цілеспрямованості в дії (принцип «недіяння» – «у вей») дозволяє досконало-мудрому прилучитися до «дао» як загальносвітового природного ритму подій. Даосизм – вчення про дао або «шляхи речей». Як особлива система філософствування виникає в Китаї в 6-5 ст. до н.е.

Засновником прийнято вважати Лао-цзи (6-5 ст., в епоху Тан – 7-9 ст. – був канонізований як святий). Ідеї трактату «Дао де цзін» – засадового твору про шлях (дао) і потенцію (де). Дао (кит. – Бог, слово, логос, шлях) – поняття давньокитайської філософії, що позначає те, що: не маючи ні імені, ні форми; будучи вічно єдиним, незмінним, неминущим, існуючим від віку; будучи нечутним, невидимим, недоступним для збагнення – невизначуваним, але творчим. Знаходячись у стані спокою і водночас безперервного руху; виступаючи першопричиною всіх змін, – дао є «матір’ю всіх речей», «коренем усього». «Дао» єдине всьому і залежить лише від себе самого: «людина залежить від землі, земля – від неба (космосу), небо – від Дао, а Дао – від себе самого» (Лао-цзи). Лао Цзи закликав: «В метушні буденного зберігати таїну вченості». «Хто не йде за дао – гине».

Видатними представниками даосизму (4-3 ст. до н.е.) були: Ле-цзи, класик Ян Чжу (*395-335), Інь Вень, Чжуан-цзи (великий класик даосизму) й ін. Відповідно до постулатів ортодоксального даосизму, тільки дотримання природних законів життя дозволяє людині «зберегти в цілісності свою природу». Лише на цій основі представляється можливим збагнення істини й оволодіння мудрістю.

Соціальний устрій не був байдужим і для даосизму, але він відкидав жорсткі норми і правила моралі, юридичні закони.

Даосизм як певну схему філософствування і даосизм як релігійне віровчення, що сформувалося до початку н.е., не можна ототожнювати. Філософські аспекти «автентичного» даосизму лягли в основу китайських релігійних шкіл: «Шляхи істинної єдності» (2 ст.), «Вищі чистоти» (4 ст.), «Шляхи створеної істини» (13 ст.) й ін. Філософські підходи даосизму у середньовічному Китаї розробляли Ге Хун («Мудрець, що обіймає простоту», 4 ст.); Ван Сюаньлан («Трактат про Таємну перлину», 6 ст.); Тянь Цяо (коментарі до «Книги змін», 10 ст.). Канон текстів даосизму «Дао Цан» („скарбниця даоських писань”) склався до 12 ст. У межах даосизму нерідко конституювалися також і єретичні, дисидентські теоретичні системи, які неодноразово служили ідеологічним обґрунтуванням селянських революцій і громадянських воєн у Китаї.

У ІІ-ІІІ сторіччях даосизм розділився на:

Неодаосистів (дао цзя) – оновлене продовження класичної філософської традиції. Під егідою даосизму розвивалися й природничі знання.

Даосів (дао цзяо) – даоське вчення трансформувалося в так званий «релігійний даосизм», зайнятий переважно рішенням проблеми безсмертя й утворюючий неортодоксальну складову китайської духовної культури. Релігійна віра із свого роду церквою, масовими таємними сектами. Включає магію, алхімію, цілительство, демонологію, оккультику. Перший патріарх – Чжан Даолін (Фухань).