Школи неортодоксальної традиції (настіка):

настіка – антибрахманістські, що не визнавали авторитету вед, некласичні даршани.

1. Чарвака (локаята) – 7-2 ст. до н.е. Чар – чотири, вак – сутність. Лок – світ, але також і як спілка-громада, світ як громада. Локаята – система давньоіндійського матеріалізму, що заперечувала існування Брахмана й Атмана і стверджувала, що свідомість є властивістю, притаманною тілу і зникаючою з його розпадом. У вченні дійсно виразно присутні матеріалістичні тенденції. Локаятики вважали, що свідомість виникає при певному сполученні чотирьох першоелементів: землі, води, вогню і вітру. «Чотири елементи виступають як споконвічні принципи; винятково з них, коли вони перетворять тіло, виникає свідомість, подібно тому як у результаті змішання окремих компонентів виходить оп’яняюча речовина». Єдиним джерелом достовірного пізнання в системі локаятиків служить чуттєве сприйняття, вони заперечують вірогідність логічних висновків і свідчень авторитету, не маючи тут аналогів в індійській культурі. У Греції аналогічних поглядів дотримувалась філософська школа кініків. Заперечуючи чинність закону карми, мету людського існування локаята вбачає сенс у насолоді життям.

Опозиційні брахманізмові релігійні системи – бхагаватизм, джайнізм і буддизм. Ці системи не визнавали авторитету вед, спиралися на свою канонічну традицію. Дослідник А. Чанишев уважав їх формою антибрахманістського руху кшатріїв в Індії..

2. Джайнізм (джина – переможець) – одна з найдавніших релігій Індії, виникла в 6 ст. до н.е. і збережена до наших днів. Це також релігійно-філософське вчення. Прихильники джайнізму – джайни – стверджують, що цю релігію їм з давнини передали 24 пророки-вчителі, першим з яких вважається Рішабха, а останнім – Вардхамана, що одержав згодом імена Махавіри (Великий герой) і Джини (переможець), тобто того, хто переміг карму й усунув перешкоди на шляху до релігійного порятунку. Звідси і назва цієї релігії. Поклоняються джайни усім своїм пророкам як божествам.

Центральне місце у віровченні джайнів займають уявлення про вічну душу, здатну послідовно вселятися в різні матеріальні тіла. Виник джайнізм, як і буддизм, у противагу брахманізмові, усупереч якому визнавав можливість порятунку душі для кожної людини. Виступаючи проти панування брахманів, джайнізм відкидає авторитет Вед, брахманський пантеон богів, обряди і жертвоприносини, існування єдиної світової душі (Брахми), а також єдиного бога як творця і охоронця світового ладу.

Стверджуючи, що матерія і дух є двома споконвіку існуючими початками, джайнізм віддає перевагу духу. Носіями життя вважає душі окремих людей. Душ стільки, скільки живих істот. Джайни одушевляють і неживі предмети, тому велике значення надають ахімсі – неспричиненню шкоди живим істотам, що у свою чергу не дозволяє їм займатися землеробством, тому що оранка землі спричиняє убивство живих істот. Тіло є оболонкою для душі – воно смертне, а душа вічна і по черзі переходить з одного тіла в інше. При цьому вона може розвиватися і змінюватися. Пристрасті і бажання людини у всіх її попередніх існуваннях тримають душу в оковах і для досягнення її повного блаженства людина повинна шляхом позбавлень і праведного життя звільнити її. При цьому, на відміну від буддизму, джайнізм вважає, що не всяке життя є зло і страждання. Таким є лише дурне життя. Звідси нірвана в джайнів – це досягнення душею вічного блаженства. У цьому сенс життя людини.

З метою досягнення нірвани джайни зобов’язані вірити у своїх пророків, строго дотримуватись їхнього розпорядження, що зводиться головним чином до відмови від убивств (ахімса), злодійства, неправди, перелюбства, а також від корисливості стосовно земних благ. Джайнізм відстоює присутність божественного у людині.

У системі джайнів виділялося сім категорій, однак тільки дві з них – душа і нежива річ – були основними. Душі поділялися на «вільні», «зв’язані» сансарою і «пекельні». За своєю природою всі душі вважалися вічними і всюдисущими, передбачалося, що розмір їх визначається тілом. Негадано трактувалося в джайнізмі поняття карми: карма вважалася тонкою матерією, що налипає на душу відповідно до минулих дій і забруднює її. Для світогляду джайнів був характерний крайній аскетизм. Вони думали, що людині, яка досягла досконалості, не має сенсу продовжувати життя, звідси в джайнізмі – практика самогубств.

Прихильники джайнізму поступово розвинули свою пишну обрядовість. З давнього часу джайнізм має дві течії: дігамбари (оголені, «одягнені повітрям»), яким пропонується відмовитися від усіх спокус життя, і шветамбари («ті, що носять білий одяг»), які ставлять менш строгі вимоги. Сьогодні переважає друга течія. Джайнізм сповідають в основному заможні шари міста: торговці, лихварі, ремісники. В Індії нараховується біля двох мільйонів його прихильників, що мають свої навчальні заклади і періодичну пресу.

3. Буддизм. Світосприймання буддизму. Це релігійне вчення має як дуже незвичайну внутрішню логіку розвитку, так і досить цікаву історичну долю. Виникнувши в VI ст. до н.е. в Індії не як релігійна, а, скоріше, як атеїстична система, що стверджує ідеал заспокоєння особистості в абсолютному небутті, буддизм придбав статус світової релігії, перетерпівши корінні зміни у своїх основах. «Ніколи не було цілком усвідомлено, яка радикальна революція трансформувала буддійську церкву, коли новий дух, до того причаєний в ній, піднявся у блиску слави в перші століття н.е. Порівнюючи атеїстичне, що відкидає душевне, філософське вчення про шляхи особистого кінцевого звільнення, яке досягається в абсолютному знищенні життя і при шануванні пам’яті його земного засновника, із величною церквою (що його замінила) з верховним богом, оточеним численним пантеоном і сонмом святих, релігією дуже набожною, обрядовою і церковною, з ідеалом загального порятунку всіх живих істот, порятунку божественною милістю будд і бодхісаттв, порятунку не в знищенні, а у вічному житті, – ми можемо з повною підставою стверджувати, що історія релігій навряд чи ще була свідком подібного розколу між старою і новою вірою, що продовжує однак, претендувати на загальне походження від того самого релігійного засновника» (Ф.І. Щербацькой, 1988, с. 235).

Філософія раннього буддизму, що втілилася, головним чином, у корпусі філософських вчень хінаяни («малої колісниці») постулювала як єдину реальність сукупність найпростіших ментальних елементів буття (дхарм), що існують як загальні поняття (!ідеї») і як відповідні цим поняттям «феномени», що спалахують на мить і відразу занурюються в абсолютний спокій. Ніщо інше не є реальністю; душа, матеріальні об’єкти, навіть сам Будда являють собою лише сукупність дхарм і нічого більш.

Світ являє собою послідовність яскравих миттєвих кадрів, що випливають один за одним як у кіно. Уся внутрішня логіка розвитку космосу, уся різноманітність процесів, що протікають у космосі, визначається в такій моделі своєрідним «причинним» зв’язком між дхармами. Слово «причинна» узято в лапки, тому що тут мається причинність особливого роду: кожна з дхарм «спалахує» на мить і відразу вгасає, тому вона не може бути ні матеріальною, ні логічною причиною появи інших дхарм; дхарми не взаємодіють одна з одною. Однак за деякою примхою долі вони з’являються в зв’язуваннях, і дхарма звуку зв’язана з дхармою органа слуху і дхармою свідомості.

Людське існування – це потік життя, тобто потік, що складається з послідовності миттєвих «спалахів» вісімнадцяти елементів: шести органів (орган зору, орган слуху, орган нюху, орган смаку, орган дотику, здатність інтелекту), шести об'єктів (колір, звук, запах, смак, відчутне, не чуттєві об’єкти), шести регулюючих свідомостей (свідомість видимого, свідомість чутного, свідомість пахощів, свідомість смаків, свідомість відчутного, свідомість невідчутного). Деякі з цих елементів складаються з однієї дхарми, деякі – з безлічі дхарм. Сенс людського існування покладається в придушенні активності всіх елементів, у досягненні ними стану абсолютного спокою.

Чотири основних положення („істини”) Будди: про те, що життя є страждання, що причина страждань укладена в самому факті життя, що можна припинити страждання і що для цього потрібно дотримуватися так званого восьмеричного шляху – європейці розуміють не адекватно . Страждання – це і є саме порушення, активність, протилежність спокоєві.

У махаяні порятунок, як розчинення індивідуальності в Абсолюті Цілого, досягається містичною інтуїцією святого. Особливо шанований у махаяні представник цієї школи Нагарджуна (2 ст. н.е.) – індійський мислитель, засновник буддійської філософської школи мадх’яміка. Висунув «вчення про серединності». У буддизмі Нагарджуна є Архатом, 14-м Патріархом і вважається Бодхісаттвою. Йому надаються почесті як «Другому Будді». Він проповідував у Західній Індії, подорожував у Китай, багато зробив для звертання в буддизм народів цієї країни. Йому приписується близько 200 праць. Основна з них – трактат «Сутри Нагарджуни» або «Нагарджуна-шастра». Основу його філософії складає вчення про «пустотне», тобто про нереальність, ілюзорність навколишнього світу. Він показав однобічність і суперечливість головних категорій філософських систем його часу.

Називаючи своє вчення «серединним шляхом», Нагарджуна заперечує як єдину Субстанцію, так і окремі дхарми. Указуючи на ілюзорність реального світу, він розвинув вчення про інтуїтивні над-розумні знання, і виявився засновником буддистського інтуїтивізму. Знаменитий він і своєю діалектичною витонченістю в метафізичних суперечках. Його діалектика близька до діалектики античних елеатів і скептиків. Але якщо в елеатів Єдине осягається розумом, то Нагарджуна відкидає роль розуму в пізнанні, бо розум, на його думку, приводить до нерозв’язних протиріч.

На засадах махаяни у 3 ст. виникла школа йогачари з культом чистої свідомості, яка розквітла у 6-8 ст. Для неї саме існування дхарм – відносне: вони й самі ілюзорні. Будда має божественну природу. Втілення його Космічного Тіла – єдина реальність світу. Множинність – лише форма існування Єдиного. Істина – це розуміння самого цього факту. Мета життя – абсолютне розчинення в Цілому. До видатних представників махаяни належали також брати Асанга (310-390) і Васубхандху (біля 320-400).

Висновок. Як бачимо, всі школи наголошували на цілісності світу, на пріоритеті цілого над індивідуальним і чуттєвим (оманливим і недосконалим). На межі старої й нової ери тенденція до вирізнення специфіки індивідуального посилилась. Астіка апелювала значніше до духовних першоджерел реальності. Міфопоетична пуповина давньоіндійської філософії не перерізана й до сьогодення. Добре це чи погано? – сказати важко, але їхня міфопоетика набагато більш відповідна природі, ніж наша сцієнтизовано-технологізована.