Психологія особистості.
Поняття про особистість в психології.
Спрямованість особистості як система домінуючих мотивів.
Поняття про інтереси та їх види.
Переконання і ідеали особистості.
Установки особистості як неусвідомлюваний мотив.
Цілі особистості і рівні її домагань.
Поняття про особистість
Реальність, яка описується поняттям “особистість”, проявляється уже в етимології цього терміну. Слово “особистість” ( російською мовою “личность”, грецькою “реrsona” ) спочатку означало акторську маску – “личину”. У римському театрі маска актора називалась “личина” – обличчя, звернене до аудиторії. Маски в античному театрі були закріплені за певними персонажами діючих осіб. Потім це слово почало означати самого актора і його роль. Спочатку цей термін характеризував лише зовнішність людини, потім ця “маска” настільки “приросла” до неї, що стала характеризувати внутрішню суть самої людини. У римлян слово “реrsona” використовувалось обов’язково з вказівкою певної соціальної ролі ( батька, сина, судді тощо). Таким чином , о с о б и с т і с т ь у вихідному значенні – це і є сукупність виконуваних нею соціальних ролей.
Поступово поняття особистості наповнювалось все більшим різноманіттям значень. У науковій психології еволюція самого поняття особистість від позначення маски до її носія і далі до його ролі дала поштовх для розвитку рольової теорії особистості. Існує цілий напрямок з багаторічною теоретичною і дослідницькою традицією, для якого поняття “роль” є центральним. Називається цей напрямок “інтеракціонізм”. Його представники – Д.Мід, Ч.Кулі, М.Аргайл, Т.Ньюком.
Особистість у житті виконує різні ролі ( у сім’ї – роль сина, батька, брата, чоловіка і т.д.; на роботі – певна професійна роль, поза роботою – роль друга, справжнього мужчини, симпатичної жінки тощо). Начальник, вчитель, лідер, жертва, критик – все це ролі. На думку О.М.Леонтьєва, “роль” - це не особистість, а швидше зображення, за яким вона ховається. Поняття ролі як способу соціальної поведінки, прийнятого у даному суспільстві, є достатньо адекватним для вихідного аналізу реальних дій особистості.
Поняття “роль” трактується дуже широко. Роль – це те, чого чекають від людини суспільство, інші люди і вона сама; це реальна поведінка, яка визначається статусом людини в групі. Роль – це програма, яка відповідає очікуваній поведінці людини у структурі тієї чи іншої соціальної групи. Соціальні ролі – це не кінцевий, а вихідний пункт у розумінні суті особистості. Для наукової психології важлива не роль сама по собі, а її носій, суб’єкт. Прийняття чи неприйняття соціальної ролі, серйозність її виконання, відповідальність за наслідки своїх дій характеризує людину як особистість.
М. Кун і його послідовники (айовська школа інтеракціонізму) започаткували методику “Хто я?”. Згідно її інструкції особистості пропонується швидко, не задумуючись, двадцять раз підряд відповісти на запитання : “Хто я?”. Відповіді записуються. Кінцевий список добре відомий у психології під іменем Я-концепції. Серед відповідей респондентів багато рольових описів: людина, дочка, спеціаліст... Наведемо приклад відповіді студента IY курсу. Я – студент, син, брат, кузен, внук, племінник, майбутній спеціаліст, друг, сусід, спортсмен, велосипедист, мрійник, помічник по господарству, вихователь, відмінник у навчанні, людина, курець, споживач, юнак. Соціальні ролі сприймаються як зміст власного “Я”. Людина виконує міжособистісні ролі. Це сукупність прав і обов’язків, які визначають поведінку людей по відношенню один до одного.
Сьогодні психологія трактує особистість як соціально-психологічне утворення, яке формується завдяки життя людини у суспільстві. Людина, як соціальна істота, набуває нові (особистісні) якості, коли вступає у стосунки з іншими людьми і ці стосунки утворюють її особистість. Особистість характеризує людину з боку її суспільних зв’язків і стосунків, тобто взаємозв’язків з іншими людьми. Поняття особистості у психології означає особливий спосіб існування людини – існування її як члена суспільства, як представника певної соціальної групи.
У психологічній літературі дуже часто у поняття “особистість” включають найрізноманітніші характеристики людини – від формально-динамічних властивостей темпераменту до світогляду і життєвих позицій. Подібне тлумачення ускладнює розуміння самого феномену особистості. Індивід у момент народження ще не має цих набутих особистісних якостей. У поняття “особистість” часто включають такі властивості, які є більш-менш стійкими і свідчать про індивідуальність людини.
Дослідження особистості: етапи, наукові підходи. Етапи: філософсько-літературний (У ст. до н.є. – поч. Х1Х ст.) – Сократ, Аристотель, Спіноза, Локк, Юм і ін.; Клінічний ( поч. Х1Х – ХХ ст.) – Фрейд, Адлер, Юнг і ін.; експериментальний ( поч. ХХ ст) – Лазурський, Айзенк, Кєттел, Олпорт і ін. З кінця 30-х років ХХ століття у психології особистості розпочалась активна диференціація напрямків досліджень. В результаті до середини ХХ століття виникло багато теорій особистості: біхевіористська, гештальт-психологічна, психоаналітична, когнітивна і гуманістична. Серед названих теорій можна виділити три орієнтаціїї: біогенетичну (Фрейд), соціогенетичну і персонологічну (Роджерс, Маслоу) .
Існує декілька соціально-психологічних механізмів соціалізаціїї _ ідентифікація, наслідування, навіювання, соціальна фасилітація, конформність, адаптація, індивідуалізація, інтеграція, трудова та післятрудова стадії.
Останнім часом проблему особистості досліджували багато вчених, які також дотримувались найрізноманітніших підходів. С.Л.Рубінштейн вважав, що особистість визначається своїм відношенням до оточуючого світу. Це відношення реалізується в діяльності людини. Людина є особистістю в силу того, що вона свідомо визначає своє відношення до оточуючого. Б.Г.Ананьєв розумів особистість як суб’єкт діяльності. Він вважав, що суб’єкт завжди є особистістю. Поняття “суб’єкт” і “особистість” не повністю співпадають, так як суб’єкт характеризується сукупністю діяльностей і мірою їх продуктивності, а особистість сукупністю суспільних відносин (економічних, політичних, правових…), які визначають положення людини у суспільстві. За К.К. Платоновим особистість – це людина, яка є носієм свідомості. Б.М.Теплов вважає, що особистість – це сукупність психічних властивостей людини в їх зв’язку з психічними процесами. В.М.М’ясищев стверджував, що особистість - це сукупність суб’єктивних відношень до об’єктивної дійсності. А.В.Петровський розглядає особистість як ідеальне представлення індивіда в інших людях, як би його інобуття в них і в собі як в інших, як його персоналізація. Б.Ф. Ломов, узагальнивши думку попередників про особистість, зв’язав її з поняттям про спрямованість ( мотиваційна сфера людини ). Ще в 1937 році Г.Олпорт нарахував більше 50 визначень особистості, які дали філософи, теологи, юристи, соціологи. Сам він вважає, що особистість є функціональною організацією тих психічних систем, існуючих у індивіда, які визначають характеристики поведінки і думки. Зараз існує більше 100 визначень поняття особистість. Тому важливішим нині є питання про те, як формувати особистість, а не давати нові визначення цьому поняттю.
Узагальнивши дані багатьох вчених можна сказати, що особистість – це конкретна людина, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, характеризується свідомістю і виконує в суспільстві певні ролі.
Особистість – це та ж людина, яка розглядається з боку її суспільної значущості і суспільної діяльності. Особистістю не народжуються, особистістю людина стає.
Поряд з поняттям “особистість” використовуються терміни “людина”, “індивідуальність”, “індивід”.
Людина – це родове поняття, яке вказує на належність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи – до людського роду. Поняття “людина” включає генетичну зумовленість розвитку власне людських ознак і якостей. Специфічно людські здібності і властивості ( мова, свідомість, трудова діяльність і ін.) не передаються людям спадково, а формуються у процесі життя, у процесі засвоєння культури, створеної попередніми поколіннями. Ніякий особистий досвід людини не може привести до того, щоб у неї самостійно сформувалось логічне мислення і система понять. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним законам, як соціальна – законам розвитку суспільства. Індивід – це єдиний представник виду “homo sapiens”. Як індивіди люди відрізняються один від одного не лише морфологічними особливостями ( такими як ріст, тілесна конституція, колір очей, але й психологічними властивостями.
Індивідуальність – це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Поняття “індивідуальність” характеризується неповторним поєднанням психологічних особливостей людини, які відрізняють її від інших людей. Індивідуальності можуть відрізнятися рисами характеру, темпераментом, особливостями протікання психічних процесів, розумовими, вольовими якостями. Це своєрідність її психофізіологічної структури ( тип темпераменту, фізичні і психічні властивості, інтелект, світогляд, життєвий шлях). Індивідуальність в першу чергу означає духовні якості людини. Суттєве визначення індивідуальності зв’язане не лише з поняттями “цілісність”, “єдність”, “самобутність”, “авторство”, “власний спосіб життя”. Сутність індивідуальності зв’язана з самобутністю індивіда, її здатністю бути самою собою, бути незалежною і самостійною.
Співвідношення індивідуальності і особистості визначається тим, що це два способи буття людини, два її різних визначення. Неспівпадання цих двох понять визначається тим, що становлення особистості є процес її соціалізації (прийняття соціальних ролей, норм і правил поведінки, формування умінь будувати стосунки з іншими людьми) в конкретно-історичних умовах життя.
Становлення індивідуальності – це процес індивідуалізації суб’єкта. Індивідуалізація – це процес самовизначення і відособлення особистості, її виділення із суспільства, її унікальність та неповторність. Особистість, яка стала індивідуальністю – це не самобутня, творча людина. У поняттях “особистість” і “індивідуальність” зафіксовані різні боки, різні виміри духовної суті людини. Ця відмінність чітко виражена у мові. Зі словом “особистість” часто використовують такі епітети, як “сильна”, “енергійна”, “незалежна”, підкреслюючи цим її діяльнісний бік в очах інших. Про індивідуальність частіше говорять: “яскрава”, “неповторна”, “творча”, маючи на увазі якості самостійної сутності.
У філософсько-психологічній літературі з двох визначень людини – особистість і індивідуальність – “вершинним” вважають особистісне буття людини. Б.Г.Ананьєв стверджує що, якщо особистість – “вершина всієї структури людських стосунків, то індивідуальність – “глибина” особистості і суб’єкта діяльності. Поняття індивідуальності вказує на те, що людина із всієї різноманітності соціальних ролей і функцій, сукупності зв’язків і стосунків з іншими виділяє своє власне, робить їх абсолютно цінним змістом свого справжнього Я. Без певного обмеження соціальних зв’язків і стосунків, сфери своєї діяльності не можливе індивідуальне самовизначення. У виконувані соціальні ролі, у суспільну поведінку, у здійснювану діяльність людина повинна вкласти щось своє – унікальне, неповторне, самобутнє. Якщо особистість – це певна позиція людини у стосунках з іншими, то індивідуальність – це визначення власної позиції у житті, сама визначеність у своєму житті. Якщо особистість виникає у зустрічі людини з іншими людьми, то індивідуальність – це зустріч з самим собою, з собою як Іншим. Тому індивідуальність передбачає тотальну рефлексію всього свого життя, звернення, інверсію всередину себе, вироблення критичного ставлення до способу свого життя. С.Л.Рубінштейн відмічав, що людина є індивідуальністю у силу наявності у неї власних, одиничних, неповторних властивостей. Індивідуальність – це авторство власного життя у всій його повноті: у світорозумінні, у стилях діяльності, у соціальній поведінці і ін. Основними суб’єктивними складовими індивідуальності людини є система смислових стосунків і ціннісних орієнтацій, світогляд, совість, віра.
Поняття “індивід” вказує на належність до людського роду. Людина народжується індивідом. Індивідом є психічно хвора людина, зустрічаються випадки з дітьми, які в ранньому дитинстві потрапляють в оселю тварин, їх розвиток залишається на рівні індивіда. Так, наприклад, в Індії, у 1920 році в оселі вовчиці знайдено дві дівчинки. Молодша Амала невдовзі померла, а старша Камала дожила до 17 років. Камала дуже боялась сонячного світла і вогню. Їжею вона визнавала лише сире м’ясо, розриваючи його зубами. Ходила на чотирьох, вела нічний спосіб життя. Вночі затяжно вила. “Олюднення” Камали проходило з великими труднощами. Дуже довго вона не признавала ніякого одягу, зривала все, у що пробували її одягти. Лише через два роки її привчили стояти і ходити на ногах. Але коли її хотілось швидко рухатись, Камала ставала на четвереньки . Поступово вона звикла спати вночі, їсти за допомогою рук, пити зі стакана. Дуже складно проходило навчання мові. Навіть через сім років Камала розуміла всього п’ять слів. У 15 років нагадувала дворічну дитину за своїм розвитком, а в 17 років розумовий розвиток досяг рівня 4-річної дитини.
Особистістю та індивідом є лише люди, індивідуальністю можуть бути і тварини, які мають свої індивідуальні відмінності у поведінці.
Розкриваючи природу і суть особистості, умови її формування, можна виділити такі основні положення про неї.
Особистість – це суспільна істота, яка живе в суспільстві, формується в ньому, адже на неї впливають різноманітні суспільні (економічні, політичні, правові) відносини. Суспільство формує світогляд, соціальні установки.
Особистість не є лише пасивним продуктом суспільних впливів. Особистість є суб’єктом, тобто активною людиною. Особистість не пасивна істота, вона впливає на відносини, активно змінює їх, взаємодіє з ними, має свою точку зору, свої переконання, які відстоює у житті. До прийомів, які ставлять особистість в активну позицію на уроці (формують її як суб’єкта) відносяться різноманітні ситуації. Наприклад, це ситуації, в яких учень повинен захищати свою думку фактами, доведеннями, на основі здобутих знань, досвіду; ситуації, які заставляють учнів задавати запитання вчителю; рецензування відповідей товаришів; спонукання до розв’язання задач декількома способами; вільний вибір завдань; ситуації самоперевірки, аналізу своїх робіт тощо.
Особистість не лише суспільна, а й природна істота, вона є частинкою природи і підлягає її законам. До природного фактору належить будова і функції організму, в тому числі будова нервової системи. Природні умови не визначають розвиток особистості, але впливають на нього (приклад з мавпою, яка в людському середовищі не може стати людиною). Біологічно обумовлена підструктура особистості називається ендопсихікою (нервово-психічна організація, підвищена чутливість аналізаторів…). А соціально обумовлена підструктура – екзопсихікою (система відносин особистості). Природний і соціальний фактори взаємодіють між собою, вони можуть бути протиставлені один одному. Розвиток особистості залежить від біологічного і соціального фактору. Важко сказати від якого фактору більше залежить розвиток особистості, подібно до того, як важко сказати, від чого більше залежить площа прямокутника – від довжини чи від ширини, - відмічає Д.Годфруа.