Розділ 9. Фінансові послуги інститутів спільного інвестування
9.1 Сутність інститутів спільного інвестування (ICI) та їх види.
9.2. Інвестиційні фонди на ринку послуг зі спільного інвестування.
9.3. Управління активами інститутів спільного інвестування.
9.4. Діяльність інститутів спільного інвестування в Україні.
9.1. Сутність інститутів спільного інвестування (ici) та їх види
Головною метою створення та діяльності інститутів спільного інвестування (ICI) е регулювання відносин, що виникають у сфері спільного інвестування, та забезпечення гарантій прав власності на цінні папери і захист прав учасників фондового ринку.
Діяльність зі спільного інвестування — діяльність, яка провадиться в інтересах і за рахунок учасників (акціонерів ) ICI шляхом емісії цінних паперів ICI з метою отримання прибутку від вкладення коштів, залучених від їх розміщення у цінні папери інших емітентів, корпоративні права, нерухомість та інші активи, відповідно до законодавства України.
Інститути спільного інвестування об'єднують індивідуальних інвесторів і таким чином дають змогу їм одержати переваги від інвестування внаслідок концентрації фінансових ресурсів. Така діяльність суттєво впливає на розвиток фондового ринку, забезпечуючи його динамічний розвиток та високий рівень ліквідності.
Інститути спільного інвестування (ICI) — інвестиційні фонди, які здійснюють діяльність зі спільного інвестування на основі об'єднання (залучення) грошових коштів інвесторів та вкладення їх: у цінні папери, корпоративні права та нерухомість з метою отримання прибутку.
Діяльність інвестиційних фондів сприяє мобілізації та ефективному використанню нагромаджень населення і корпорацій шляхом залучення їх до інвестиційного процесу та розвитку економіки. Чим вищий рівень розвитку ринку цінних паперів, тим активніше розвиваються інститути спільного інвестування. Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах — США, Великій Британії, Канаді, Німеччині, Японії.
Діяльність інвестиційних фондів регулюється Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 року № 2299-Ш.
Головні засади функціонування вітчизняних інститутів спільного інвестування узгоджено з Директивою ЄС "Про приведення у відповідність Законів та Положень стосовно спільного інвестування в цінні папери, що обертаються" від 20 грудня 1985 р. № 85/611.
Державний контроль у сфері спільного інвестування здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та інші державні органи в межах їх повноважень з метою дотримання законодавства та захисту прав інвесторів.
Переваги інвестування коштів у інститути спільного інвестування полягають у:
— можливості обрання фонду інвестором залежно від обраної інвестиційної стратегії;
— забезпеченні диверсифікації ризику завдяки вимогам щодо структури вкладень у різні види активів;
— залежності дохідності інвестицій від зростання вартості чистих активів фонду;
— можливості вкладання коштів у компанії різних галузей і сфер діяльності;
— здійсненні кваліфікованого управління інвестиційними фондами професійними менеджерами;
— нижчому рівні оподаткування;
— контролі за діяльністю інститутів спільного інвестування з боку держави.
Характерними рисами функціонування інститутів спільного інвестування, які відрізняють їх від інших фінансових інститутів, є:
— професійне управління коштами інвесторів;
— здійснення діяльності на різних сегментах фінансових і грошових ринків;
— використання переваг концентрації індивідуальних капіталів;
— широка диверсифікація вкладень за окремими фінансовими інструментами;
— максимальна ліквідність вкладених коштів;
— відносно низький рівень ризику;
— висока прибутковість, порівняно з окремими традиційними видами інвестування.
Історична довідка
Є різні погляди стосовно історії виникнення інвестиційних фондів. Автором концепції спільного інвестування вважають датського комерсанта Єдріана Ван Кетвіча, який стверджував, що диверсифікація активів збільшує привабливість інвестування для людей з малим початковим капіталом. У 1774 р. він заснував інвестиційний фонд — Eendragt Maakt Magt, ідея створення якого втілилась у тезу "консолідація створює прибуток". Саме цей фонд став прототипом усіх інших європейських (а потім і американських) фондів спільного інвестування.
На думку інших дослідників, історія інститутів спільного інвестування почалась у XIX ст. у Нідерландах, коли наказом короля Вільяма І у 1822 р. був створений перший фонд взаємного інвестування.
У Великій Британії перший фонд спільного інвестування — The First British Fixed Trust виник у 1931 p.
Першим американським фондом окремі дослідники вважають філадельфійський Alexander Fund, створений у 1907 p., який здійснював додаткову емісію цінних паперів два рази на рік, полегшуючи таким чином вхід нових учасників на ринок. У 1924 р. з'явився перший американський пайовий фонд — Massachusetts Investor/ Trust. Важливим моментом в історії розвитку пайових фондів став 1928 p., коли був створений Vanguard Wellington Fund — перший фонд спільного інвестування, який 100 % своїх коштів вкладав у акції та облігації (раніше фонди надавали перевагу прямому інвестуванню у виробництво чи торгівлю).
З прийняттям у 1940 р. Акта про інвестиційні компанії у США розпочався активний розвиток індустрії спільного інвестування. У 1940 р. налічувалося вже 68 інвестиційних фондів, на початку 50-х років XX ст. їх кількість зросла до 100. Саме у Великій Британії і США інвестиційні фонди набули найбільшого поширення. Після Другої світової війни інвестиційні фонди швидко розвиваються, поступово складаючи конкуренцію банкам та іншим фінансовим інститутам. У 60-х роках XX ст. у США почали розвиватися фонди агресивного зростання, у 1971 р. був заснований перший індексний фонд.
На сьогодні більше половини американських домогосподарств є вкладниками того чи іншого інвестиційного фонду. У 2007 p. у США нараховувалося майже 6 тис. пайових інвестиційних фондів, вкладниками яких були понад 100 млн громадян CUJA. Сукупний обсяг активів, управління якими здійснювалося через інвестиційні фонди, сягнув 10,8 трлн дол.
В Україні перші інвестиційні фонди з'явились порівняно недавно, у 1994 p., і стали важливим механізмом започаткування в Україні процесу масової приватизації. Початком їх розвитку можна вважати 28 березня 1994 р. — дату підписання Указу Президента України "Про інвестиційні фонди та компанії". Однак перші інвестиційні фонди суттєво відрізнялись від класичних інститутів спільного інвестування, оскільки більшість із них створювалася для проведення сертифікатної приватизації, що призводило до викривлення основних цілей діяльності інститутів спільного інвестування, зменшувало їх роль у розвитку фондового ринку України. Формування повноцінних вітчизняних ICI, які відповідають міжнародним стандартам діяльності інституційних інвесторів, розпочалося після прийняття Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" № 2299-ІП, який набрав чинності 15 березня 2001 р. Кількість інвестиційних фондів в Україні протягом 2003—2008 pp. збільшилася з 6 до 381.
За окремими ознаками інститути спільного інвестування поділяють на такі типи (рис. 9.1).
Рис. 9.1. Класифікація інвестиційних фондів за основними ознаками
1. Залежно від форми організації розрізняють інвестиційні фонди пайові та корпоративні.
Порівняльну характеристику корпоративних і пайових інвестиційних фондів наведено в табл. 9.1.
2. Залежно від порядку здійснення діяльності інвестиційні фонди поділяють на:
— відкриті, якщо фонд або його компанія з управління активами беруть на себе зобов'язання у будь-який час здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим фондом або його компанією з управління активами;
— інтервальні, якщо фонд або його компанією з управління активами беруть на себе зобов'язання здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим інститутом спільного інвестування або його компанією з управління активами протягом обумовленого в проспекті емісії терміну, але не рідше одного разу на рік;
— закриті, якщо фонд або його компанія з управління активами не беруть на себе зобов'язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим інститутом спільного інвестування до моменту припинення його діяльності.
3. За періодом діяльності:
— строковий — створюється на певний термін, зазначений у проспекті емісії цінних паперів цього фонду, після закінчення якого зазначений фонд припиняє свою діяльність;
— безстроковий — створюється на невизначений час. Фонди закритого типу можуть бути лише строковими.
Таблиця 9.1. Порівняльна характеристика корпоративних і пайових інвестиційних фондів
Характеристика |
Корпоративні інвестиційні фонди (КІФ) |
Пайові інвестиційні фонди (ПІФ) |
Організаційно-правова форма |
Юридична особа, створюється у формі відкритого акціонерного товариства, понад 70 % середньорічної вартості активів — цінні папери |
Не є юридичною особою, активи належать інвесторам на праві спільної часткової власності |
Склад учасників інвестиційного фонду |
Фізичні та юридичні особи |
Фізичні та юридичні особи, в не диверсифікованих фондах — тільки юридичні особи |
Участь вкладників в управлінні фондом |
Органами управління є загальні збори акціонерів і спостережна рада |
Кошти залучаються шляхом розміщення приватної пропозиції, вкладники можуть створювати спостережну раду |
Взаємовідносини з компанією з управління активами (КУА) |
Договірні (на основі договору з КУА) |
КУА створюється для управління фондом |
Види емітованих цінних паперів |
Прості іменні акції, емітентом яких є КІФ |
Інвестиційні сертифікати, емітентом яких є КУА |
Можливість одержання дивідендів |
Так |
Тільки в закритих фондах |
Заміна КУА |
Рішення про заміну КУА приймають загальні збори акціонерів |
Рішення про заміну КУА може прийматися ДКІЩФР |
Першочерговість задоволення вимог вкладників при ліквідації |
Насамперед акціонери, які не є засновниками |
Перша черга — вкладники, які подали заяви про викуп інвестиційних сертифікатів до прийняття рішення про ліквідацію |
4. Залежно від структури активів:
— диверсифіковані — інвестиційні фонди, структура активів яких відповідає спеціальним вимогам законодавства, що спрямовані на зменшення ризику вкладників;
— не диверсифіковані інвестиційні фонди, структура активів яких не підпадає під певні законодавчі обмеження, що дає можливість здійснювати гнучкіше управління активами.
До диверсифікованих належать фонди, структура активів яких відповідає таким вимогам:
— кількість цінних паперів одного емітента в активах не перевищує 10 % загального обсягу цінних паперів відповідного випуску;
— сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи фонду в кількості понад 5 % загального обсягу емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 % вартості чистих активів;
— не менш як 80 % загальної вартості активів становлять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, допущені до торгів на фондовій біржі.
Венчурний фонд — не диверсифікований фонд закритого типу, який здійснює виключно приватне (закрите) розміщення своїх цінних паперів серед юридичних і фізичних осіб.
Активи венчурного фонду більше ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі. Фізична особа може бути учасником венчурного фонду винятково за умови придбання цінних паперів такого фонду на суму не менше ніж 1500 мінімальних заробітних плат.
Відкриті та інтервальні фонди можуть бути лише диверсифікованими (див. рис. 9.1). Інвестиційні фонди закритого типу можуть бути як диверсифікованими, так і не диверсифікованими.
При проведенні відкритої підписки на цінні папери ICI відкритого та інтервального типу не менше 10 % активів таких ICI мають утримуватися в грошових коштах, які зберігаються на окремих депозитних банківських рахунках, відкритих для цього інститутами спільного інвестування.
При виборі інвестиційного фонду інвесторам потрібно враховувати свої фінансові можливості та очікування від інвестицій. Так, при бажанні отримати прибутки в короткі терміни краще обрати відкритий або інтервальний інвестиційний фонд, а при інвестуванні коштів недовгострокову перспективу — закритий. Крім того, постійно варто зважувати можливість одержання високих доходів з імовірністю ризиків діяльності окремих типів інвестиційних фондів. Найбільш ризиковими є закриті недиверсифіковані інвестиційні фонди, а найменш ризиковими — відкриті інтервальні. Найвищу дохідність забезпечує діяльність закритих фондів, тоді як у відкритих вона порівняно нижча (табл. 9.2).
Таблиця 9.2. Переваги та недоліки вкладень у різні типи інвестиційних фондів
Ознака |
Тип інвестиційного фонду |
||
відкритий |
інтервальний |
закритий |
|
Дохідність |
Невисока |
Вища порівняно з відкритими фондами |
Найвища порівняно з іншими типами фондів |
Рівень ризику |
Невисокий |
Невисокий |
Високий |
Витрати |
Загальні витрати не можуть перевищувати 10 % середньорічної вартості чистих активів фонду |
||
Ліквідність |
Висока |
Середня |
Низька |
Обіг цінних паперів |
Обмежений |
Не обмежений |
Не обмежений |
Викуп цінних паперів |
У будь-який час |
Тільки у визначені дні |
Після закінчення строку дії фонду |
Дивіденди за цінними паперами |
Не сплачуються |
Не сплачуються |
Залежно від інвестиційної стратегії |
Закриті пайові інвестиційні фонди серед інвесторів більш популярні, оскільки вони забезпечують довготермінове інвестування, а також дають можливість одержати вищі прибутки.
Тема №4-5
3.2. Методи структуризації фінансового ринку Єдиного методу структуризації фінансового ринку не існує. У практиці розвинених країн оптимальна структура фінансового ринку визначається двома основними ознаками – часовим та інституційним. Відповідно до часової ознаки ринок поділяється на два основних елементи: грошовий ринок (ринок короткострокових капіталів або грошових коштів, що виступають у платіжних засобах) і ринок середньострокових та довгострокових капіталів (або грошових коштів), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки. Структура фінансового ринку розвинених країн в інституційному розумінні складається, перш за все, із кредитно-фінансових інститутів (банків та інших установ) і ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється на позабіржовий оборот (нові емісії цінних паперів) і фондову біржу. При цьому в розвинених країнах існують деякі відмінності. У США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і в Японії більша частка припадає на напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи. Для більш чіткого розуміння проблеми структуризації (сегментації) пропонується наступний підхід до змісту структури фінансового ринку та його просторової організації. В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив визначає зміст поняття «фінансового ринку». Тоді структура фінансового ринку набуває наступного вигляду: ринок капіталів (кредитний ринок) та грошовий ринок, які можуть бути представлені як ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок дорогоцінних металів і каміння, страховий ринок, ринок інструментів нерухомості. Кожен виділений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на окремі сектори (мікросегменти). В основу виділення того чи іншого сектора (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу: конкретна послуга (як товар); ф’ючерс; акція конкретного емітента; золото, діаманти тощо. Кожний із вказаних сегментів фінансового ринку є самостійною ланкою національного фінансового ринку. Існуючі методологічні підходи до сегментації фінансового ринку детально розглядатимуться окремо. Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни (область, економічний район чи інше територіальне угруповання) повинна створюватись відповідна інфраструктура. В умовах розвиненої ринкової економіки це дає можливість вирішувати регіональні проблеми, що пов’язані з фінансовим забезпеченням повноцінного відтворення та можливості створення доданої вартості у реальному секторі економіки регіону. Для кожного сегмента фінансового ринку характерна своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях – це об’єкт діяльності грошового, кредитного, а також валютного ринку. Процес переливу фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і сегмента на інші називається сек’юритизацією. В останні роки процес сек’юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (у першу чергу, ринок облігацій) і забезпечує зниження витрат у залученні кредитів. Це робить виділені ринки (сегменти) тісно взаємозалежними між собою. 3.3. Поняття сегментації фінансового ринку Для підвищення якості клієнтської бази фінансові установи вдаються до наступних заходів: проведення сегментації ринку, визначення привабливих з ринкового погляду галузей та оцінювання потенціалу їх розвитку; визначення клієнтської бази щодо галузей, а також раціональності співвідношення діючої структури клієнтів у плані ринкової привабливості; визначення ключових цільових клієнтів у привабливих сегментах, аналіз їх потреб; розробка відповідних фінансових продуктів, послуг і стратегії ціноутворення. Важливим етапом розробки маркетингової стратегії фінансових інститутів, що діють на фінансовому ринку, є визначення характеристик споживачів і на основі цього – сегментація ринку. Сегментація фінансового ринку – це класифікація потенційних споживачів фінансових послуг згідно з їхніми вимогами до розвитку фінансового ринку. Вона базується на застосуванні різних критеріїв поділу споживачів на групи, що представляють різний за якістю й обсягом попит на окремі види фінансових активів (послуг). За І.А. Бланком, сегментація фінансового ринку – це процес цілеспрямованого поділу його видів на індивідуальні сегменти, які розрізняються залежно від характеру фінансових інструментів, що обертаються на ньому (таблиця 3.1).
загрузка...
Таблиця
3.1
Структуризація та сегментація
фінансового ринку (за групою та видами
фінансових активів)
Кожен
сегмент фінансового ринку залежно від
того чи іншого критерію може бути
поділений на більш вузькі мікросегменти.
Сегментація передбачає визначення меж
територіальних ділянок ринку. З цією
метою він розбивається на географічні
зони (країна, регіон, район, область,
місто, населений пункт), характеристика
яких дається за такими показниками:
фінансова база, інвестиційні потреби,
інвестиційна привабливість, галузеві
ознаки тощо.
Критерії сегментації
фінансового ринку: види фінансових
активів (інструментів, послуг), галузева
приналежність споживачів; місцезнаходження
споживачів; оцінка й прогнозування
фінансового стану та кредитоспроможності
споживачів. При виборі оптимальних
сегментів ринку перевага надається
великим сегментам, сегментам з чітко
окресленими межами, фінансовою
стабільністю, сегментам з інтенсивним
розвитком попиту на фінансові
послуги.
Попит на фінансові послуги
знаходиться під впливом деяких основних
факторів. Для визначення такого впливу
у взаємозв’язку з обсягом та структурою
потреб формується інформація, що
характеризує показники, що розглядаються
далі.
За юридичними особами: розміри
(статутний фонд, активи, чисельність
зайнятих, оборот, інші характеристики);
галузь, вид діяльності; номенклатура
продукції, основні постачальники і
споживачі; термін перебування клієнтом
фінансової установи. За підприємствами
це сегментація за галузями економіки,
розміром обороту, економічним становищем,
місцезнаходженням тощо.
На ринку
фізичних осіб сегментація може бути
проведена за географічною чи
соціально-демографічною (вік, стать,
рівень доходу, соціальне становище,
регіон мешкання і роботи, склад сім’ї,
рівень освіти) ознакою, за майновим
станом.
Способи класифікації фінансових
ринків залежать від того, з яких позицій
розглядаються фінансові угоди.
За
ступенем організованості кожен сегмент
фінансового ринку можна поділити на
організований і неорганізований. Певні
сегменти фінансового ринку (наприклад,
ринок цінних паперів та валютний) можуть
поділятися на біржові та позабіржові.
Організований (біржовий) фінансовий
ринок функціонує за визначеними
правилами, встановленими спеціальними
фінансовими установами: банками,
ломбардами та фінансовими біржами
(фондовою, валютною, дорогоцінних металів
і каміння тощо). Біржовий ринок пов’язують
з поняттям фондової (валютної) біржі як
особливо організованого, як правило,
вторинного ринку фінансових активів
(цінних паперів, валюти), що сприяє
підвищенню мобільності капіталу і
виявленню реальних ринкових цін активів.
У розвинених країнах на біржу можуть
потрапити не всі емітовані акції, а
тільки гарантовані, що відповідають
вимогам не тільки лістингу, але і потребі
суспільства у розвитку конкретної
галузі національного господарства.
На
організованому фінансовому ринку
забезпечується висока концентрація
попиту і пропозиції в одному місці;
складається найбільш об’єктивна система
цін на окремі фінансові інструменти та
послуги (активи); проводиться перевірка
фінансової спроможності емітентів
основних видів цінних паперів, які
допускаються до торгів; процедура торгів
носить відкритий характер; гарантується
виконання укладених угод. Але біржовий
ринок має і окремі слабкі сторони –
коло фінансових інструментів різних
емітентів, які реалізуються на ньому,
носить обмежений характер; цей ринок
більш суворо регулюється державою, що
знижує його гнучкість; виконання всіх
нормативно-правових актів його
функціонування збільшує витрати на
здійснення операцій купівлі-продажу;
великомасштабні угоди, які здійснюються
окремими торговцями на біржі, практично
неможливо зберегти у таємниці.
Неорганізований (позабіржовий або
«вуличний») фінансовий ринок є сферою
купівлі-продажу фінансових активів
через інші різноманітні фінансові
інститути, фізичні та юридичні особи.
Цей ринок охоплює ринок операцій з
фінансовими активами (цінними паперами,
валютою) поза біржею: первинне розміщення,
а також перепродаж, наприклад, цінних
паперів тих емітентів, які не бажають
потрапити на біржу.
Неорганізований
ринок характеризується більш високим
рівнем фінансового ризику, більш низьким
рівнем юридичної захищеності покупців,
меншим рівнем їх поточної інформованості
і т. п. Разом з тим, цей ринок забезпечує
обіг більш широкої номенклатури
фінансових інструментів і послуг;
задовольняє потребу окремих інвесторів
у фінансових інструментах з високим
рівнем ризику і, відповідно, приносить
більш високий дохід; більшою мірою
забезпечує таємницю здійснення окремих
угод. У режимі неорганізованого
фінансового ринку здійснюється більша
частина операцій з цінними паперами та
основний обсяг кредитних, страхових і
валютних операцій.
ТЕМА №6-8
Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків. Банком вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб’єктів господарської діяльності, оскільки банки вирізняються вищою надійністю. Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв’язку з упровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється через прямі контакти між банком-позичальником і банком-кредитором на договірних умовах, на чітко визначений термін. При укладенні договору на міжбанківський кредит банк-позичальник повинен повідомити банку-кредитору значення своїх економічних нормативів (платоспроможності, ліквідності). Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не тільки комерційні банки, а й їхні відділення та філії. Для ефективного регулювання грошово-кредитним ринком, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції НБУ застосовує такі механізми рефінансування комерційних банків: проведення операцій на відкритому ринку; надання стабілізаційного кредиту; здійснення біржових і позабіржових операцій з купівлі і продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Міжбанківські розрахунки регламентуються Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженою Постановою Правління НБУ 27 грудня 1999 р. № 621. Для здійснення міжбанківських розрахунків банки встановлюють кореспондентські відносини та відкривають один в одному кореспондентські рахунки. 1. Сутність міжбанківських кредитів і депозитів Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на ринку міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає можливість поповнювати банківські кредитні ресурси. При надлишку ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важливою складовою ринку кредитних ресурсів. Надання й отримання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України "Про банки і банківську діяльність", Цивільним кодексом України, нормативними актами НБУ, статутами комерційних банків і кредитними договорами. Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін, з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами. Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України. На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредиту: — овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповідному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня; — кредити овернайт, які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків поточного дня; — кошти, які надані (отримані) іншим банкам за операціями РЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО збігається із строком погашення цінних паперів. Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інститути самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки. НБУ обмежує розмір надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку. Так, загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. НБУ, враховуючи фінансовий стан окремих комерційних банків, має право встановлювати інші обмеження щодо залучення та надання міжбанківських кредитів. Такі обмеження необхідні, щоб не допустити надмірного кредитного "самообслуговування" банками один одного поза реальним підключенням до кредитних відносин господарських суб'єктів (товаровиробників). Крім того, ставиться й завдання обмеження можливостей для одержання спекулятивного прибутку на ринку міжбанківських кредитів. В Україні ринок кредитних ресурсів фактично розділився на дві частини: внутрібанківський та міжбанківський. У цій ситуації великі банки із значною кількістю філій стали створювати власні внутрібанківські ринки з метою оптимального використання своїх наявних кредитних ресурсів. Важливе значення мають міжбанківські депозити, які надаються в межах кореспондентських відносин між банками. Часто міжбанківські депозити відіграють роль інструмента налагодження більш тісних і довірливих кореспондентських відносин між банками. Тимчасово вільні кошти у банку виникають через відсутність необхідного попиту на фінансовому ринку або невигідність розміщення кредитних ресурсів серед клієнтів. Найпоширеніші терміни депозитів – один, три і шість місяців, граничні – від одного дня до двох років. Іноді банки використовують у своїй діяльності так звані гарантійні депозити. Вони відкриваються на вимогу банку-кредитора у випадку, коли у нього існують сумніви щодо знецінення активів, або є ризик неплатоспроможності клієнта-позичальника.
2. 15.2. Основні форми міжнародних розрахунків Першочерговою і необхідною умовою здійснення будь-якої зовнішньоторгової операції, як уже відзначалося, являється зовнішньоторговий контракт. Одна з важливих вимог при його складанні - визначення валютно-фінансових умов угоди. Валютні умови нараховують такі позиції: валюта ціни; валюта платежу; курс перерахунку валют у валюту платежу; обмовки, що захищають сторони від ризику втрат. Фінансові умови включають такі позиції, як умови розрахунків; заходи проти необґрунтованої затримки платежу; форми розрахунків; засоби розрахунків. Дослідження валютно-фінансових умов зовнішньоторгового контракту показало, що при здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий правильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов'язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов'язків по контракт). Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств. В Україні міжнародні розрахунки здійснюються в порядку, встановленому законодавством країни, а також правилами, прийнятими в міжнародній банківській практиці. Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм. Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком. Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту. Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту. Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту. В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках: 1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця; 2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна; 3) при постачанні дорогого обладнання; 4) при поставці товарів стратегічного призначення; 5) при тривалих строках здійснення контракту. Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова повинна бути зафіксована в контракті. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту). В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу. Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322). Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку. В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахунках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіритель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент). Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції. Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо - це інкасо фінансових документів, не супроводжене комерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.). Документальне інкасо - це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів. Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зобов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру. 1. Експортер відвантажує товари на адресу покупця у відповідності до умов договору. 2. Експортер підготовляє своєму банку пакет товаросупроводжуючих документів та інкасове доручення. 3. Банк-ремітент, перевіривши відповідність наданих документів, перерахованих в інкасовому дорученні, відправляє їх разом з інкасовим дорученням банку імпортера. 4. Банк імпортера віддає одержані документи імпортеру. 5. Інкасуючий банк одержує платіж від імпортера. 6. Сума платежу переводиться банком покупця банку продавця. 7. Банк - ремітент зараховує гроші на рахунок експортера. Інкасові операції порівняно прості і недорогі для контрагентів. Разом з тим вони мають серйозні недоліки, які різко знижують переваги в розрахунках по експорту. Одним з таких недоліків являється розрив у часі між відвантаженням товару, передачею документів у банк імпортера й одержанням платежу (інколи від кількох тижнів до кількох місяців), що, звичайно, затримує оборотність коштів експортера. Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву. В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк). Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки. В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих правилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично переглядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500). 1. Експортер відправляє імпортеру товару факс про готовність товару до відвантаження і просить виставити на його користь акредитив.2. Імпортер дає вказівки своєму банку відкрити акредитив на користь бенефіціара у себе чи за кордоном. 3. Банк імпортера повідомляє експортера про відкриття акредитива і відправляє акредитивний лист, в якому докладно викладені умови акредитива. 4. Банк експортера повідомляє бенефіціару про відкриття на його користь акредитива і про умови цього акредитива. 5. Експортер відвантажує на адресу покупця товари у відповідності до умов договору. 6. Продавець передає виконуючому акредитив банку товаросупроводжуючі документи. 7. Виконуючий банк перевіряє відповідність наданих товаросупроводжуючих документів умовам акредитива й відправляє їх банку-емітенту. 8. Банк імпортера також перевіряє документи і тоді перераховує відповідну суму валюти на кореспондентський рахунок виконуючого банку. 9. Виконуючий банк зараховує відповідну суму валюти на рахунок бенефіціара. 10. Банк імпортера відправляє товаросупроводжуючі документи разом з акредитивним листом імпортеру. 11. Імпортер, одержавши документи, перевіряє їх відповідність умовам акредитива і приймає для акцепта. Якщо зауважень немає, банк списує гроші з рахунку наказодавця по акредитиву й відправляє останньому виписку. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті. Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення. Особливості даної форми розрахунків: 1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу роботи; 2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв'язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди; 3) рух товару передує руху валютних коштів. Порядок погашення заборгованості по відкритому рахунку залежить від домовленості сторін угоди. Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого товару, а відсотки за користування кредитом не знімаються. Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк. Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів). На жаль, в українській практиці, як і в інших постсоціалістичних країнах, розрахунки по відкритому рахунку не одержали достатнього розповсюдження. Це пов'язано в значній мірі з низькою платіжною дисципліною, недостачею інформації про фінансове становище фірм, відсутністю законодавчої бази для проведення розрахунків в цій фірмі. Ми вважаємо, що з розширенням зовнішньоекономічної діяльності підприємств, поглибленням теоретичних знань працівників даної сфери прийде й досвід у виборі найбільш оптимальних форм і умов платежу у відповідності до світових стандартів, частково, країн ЄС.Ключові поняття: міжнародні розрахунки, валютний курс, конвертованість валюти, валютні умови контракту, фінансові умови контракту, форми платежу, способи платежу, авансовий платіж, інкасова форма платежу, документальний акредитив, платіж по відкритому рахунку, виконуючий банк, інкасуючий банк, банк-ремітент, банк-емітент, експортер-бенефіціар, експортер-довіритель.
3.
Комерційні банки, виходячи з пріоритетів грошово-кредитної політики, власних інтересів та потреб позичальників, можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають форму позичкового рахунка, порядок видачі та погашення, методи контролю за цільовим використанням позики та засоби регулювання заборгованості
За сучасних умов принципово змінився підхід до організації кредитних відносин: відбувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування суб'єктів. Це означає, що акценти у механізмі надання позик змістилися з вибору об'єкта на оцінку суб'єкта угоди. Комерційні та партнерські відносини між її учасниками виключають диктат кредитора при визначенні об'єкта кредитування. Ризикові операції, що приносять найбільший дохід банку, потребують вивчення не лише ефективності заходів (проектів), під які виділяються кошти, а й кредитоспроможності клієнта.
Контокорент
В умовах ринкової економіки класичним методом кредитування визначено контокорент - поточний рахунок. З метою прискорення платіжного обороту клієнта банк бере на себе всі його операції за поточними вимогами та зобов'язаннями. Для цього банк відкриває йому єдиний контокорентний рахунок (розрахунковий у такому разі закриває), за яким здійснюються усі розрахункові та кредитні операції: за дебетом відображаються виплати за дорученням клієнта і отримання банківських позик, а за кредитом - грошові надходження на користь клієнта або його внески.
Кредитове сальдо рахунка свідчить про наявність у клієнта власних коштів і означає, що він виступає кредитором щодо банку. І навпаки: дебетове сальдо - про залучення в оборот банківського кредиту. Отже, контокорент - це договір про взаємне кредитування.
Контокорент - активно-пасивний рахунок, за яким банк визначає граничну суму заборгованості шляхом встановлення лімітів кредитування, тобто визначення максимально допустимого розміру дебетового або мінімально допустимого кредитового сальдо. За кінцевим сальдо нараховуються відсотки або на користь клієнта, або на користь банку, причому в останньому випадку - за підвищеною ставкою, оскільки банк ризикує більше.
Крім відсотків за операціями, банки нараховують також комісійні за послуги. По закінченні контокорентного періоду (раз у квартал або півроку) сума плати за кредит капіталізується (дебетується на контокорентному рахунку), тобто збільшується борг клієнта. Такі взаємовідносини банк може будувати тільки із платоспроможним клієнтом, з'ясувавши заздалегідь його фінансовий стан і репутацію.
За характером контокорентний кредит - це визначена банком кредитна лінія (ліміт), якою у разі потреби може скористатися клієнт. Ліміт кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально і залежить від його фінансового стану, обігових коштів, масштабів виробничо-комерційної діяльності та репутації. У межах кредитної лінії позичальник отримує широку можливість для маневрування обіговими коштами, оскільки може оперативно, у будь-який час, без попередньої домовленості з банком поповнити свій поточний рахунок відповідною сумою грошей. Тому контокорентний кредит вважається ідеальним резервом ліквідності.
Контокорентний кредит використовується позичальником за необхідності повністю або частково. Повнота його використання у межах виділеного ліміту залежить від конкретної фінансової ситуації клієнта та характеру його підприємницької діяльності.
Однак можливі такі ситуації:
коли запропонованого кредиту (тобто ліміту) не вистачає для покриття дебетового сальдо, банк може тимчасово збільшити ліміт кредитування для першокласних клієнтів без укладення додаткової угоди;
коли дебетове сальдо на контокорентному рахунку постійно перевищує ліміт кредитування, банк з'ясовує причини такого відхилення і за необхідності підписує з клієнтом нову угоду. За користування позикою в розмірі понад встановлену кредитну лінію клієнту доводиться сплачувати додаткові комісійні. Це робить контокорентний кредит ще дорожчим.
Такий режим використання контокорентного кредиту має принципове значення для клієнта, оскільки передчасне відкликання банком кредиту може спричинити різке погіршення його фінансового стану, спровокувавши ланцюг неплатежів.
Овердрафт
Комерційні банки у країнах із розвинутою ринковою економікою, особливо англійські, практикують надання кредиту у формі овердрафту, який можна розглядати як особливий вид контокоренту. Він полягає в тому, що банк допускає тимчасову наявність дебетового сальдо на розрахунковому (поточному) рахунку клієнта.
Овердрафт - це метод кредитування, при якому банк у межах узгодженого ліміту проводить платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку; в результаті на рахунку позичальника виникає дебетове сальдо, яке виражає суму його заборгованості перед банком. Такі кредити мають здебільшого короткостроковий характер, завдяки їм клієнти здійснюють поточні платежі, які тимчасово перевищують надходження коштів на розрахунковий рахунок.
За змістом овердрафт є розрахунковою кредитною операцією, що приносить банку доход у вигляді відсотків за користування кредитними ресурсами та комісійних. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються клієнти банку, які мають стійкий фінансовий стан і уклали з банком відповідний договір.
На основі договору банк разом із клієнтом розробляє загальну концепцію обслуговування овердрафту. Для проведення цієї кредитної операції клієнту, крім розрахункового, відкривають позичковий рахунок.
Овердрафт обслуговується так: якщо сума платежу, зазначена у платіжному документі клієнта, перевищує залишок коштів на розрахунковому рахунку, то різниця (дебетове сальдо) автоматично оплачується банком за рахунок кредиту, але в межах невикористаного ліміту. Робиться проводка: дебет позичкового рахунка ¾ кредит розрахункового рахунка. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту кредитування, то платіж банком не проводиться.
Нарахування платежів за користування кредитними ресурсами починається від часу списання суми овердрафту з рахунка клієнта і завершується в момент повного погашення заборгованості коштами, зарахованими на позичковий рахунок.
Слід зазначити, що механізм надання як овердрафтного, так і контокорентного кредитів передбачає наявність постійних ділових взаємовідносин між банком і клієнтом, повну поінформованість банку щодо стану справ свого позичальника та високий рівень довіри до нього. Автоматизм формування позичкової заборгованості та невизначеність об'єкта кредитування характеризують ці види кредиту як досить ризиковані, а тому кредитні договори підписуються здебільшого із клієнтами, яких можна віднести до розряду елітних.
Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'язана з наданням позик
під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або житлових будівель
тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі. Іпотечний
кредит стає можливим лише за умови приватної власності на землю і
нерухомість.
Нерухомість завжди цінувалась у банківській справі як надійна гарантія
повернення позики. Застава землі і нерухомого майна для отримання в
банку довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека — це вид
застави нерухомого майна (землі, підприємств, споруд, будов, інших
об'єктів, безпосередньо пов'язаних із землею) з метою отримання грошової
позики. У випадку несплати позики закладена нерухомість продається, а з
вирученої суми погашається заборгованість кредитору.
Згідно із Законом України "Про заставу" (розділ II) іпотекою визнається
застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що
становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею — будівля,
споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний
майновий комплекс. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки
можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності
земельні ділянки та багаторічні насадження.
На практиці в процесі іпотечного кредитування часто виникають проблеми з
реалізацією нерухомості, оскільки вона не відноситься до розряду
високоліквідних активів. У зв'язку із довгостроковим характером
іпотечного кредиту також виникають складні проблеми з визначенням
вартості нерухомого майна. В більшості країн діють досить жорсткі
правила продажу нерухомості (за рішенням судових органів), що важливо
для захисту прав власника, на майно якого накладений арешт.
Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні
позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування
придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а
також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те,
що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю
якої він береться.
Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Споживчий кредит надається безпосередньо домашнім господарствам. Його об'єктами є товари тривалого користування (квартири, меблі, автомобілі і т.п.). Він виступає або у формі продажу товарів з відтермінуванням платежу, або у формі надання банківської позики на споживчі цілі. При цьому забирається досить високий реальний процент.
Споживчий кредит супроводжують додаткові комісії і збори, які збільшують вартість кредиту і формують так звану приховану процентну ставку.
Часто конкретні умови кредитної угоди залежать не тільки від самого банка, але і від пари банк-продавець. Довгострокові відносини з банками-партнерами дозволяють реселерам впливати на формування кредитних пропозицій і короткострокових акцій в торгових мережах.
До споживчих кредитів належать також розстрочки. В цьому випадку частина процентного боргу погашається за рахунок знижки, яка надається торговою компанією.
При видачі кредиту на придбання товарів тривалого користування жодних звітів про цільове використання коштів позичальник банку не надає. Споживчий кредит надається тим громадянам, які мають постійне джерело доходів. Максимальний розмір позички на придбання товарів тривалого користування встановлюється в залежності від середньомісячної заробітної плати позичальника, але сума кредиту не повинна перевищувати розмір, встановлений правлінням банку. Строк користування кредитом визначається залежно від об'єкта кредитування, розміру позички, платоспроможності клієнта. Як правило, строк користування кредитом не перевищує двох років, а в окремих випадках - трьох. Щодо споживчого кредиту на витрати капітального характеру, то він потребує від населення надання банкам звітів про цільове використання одержаних коштів.
Вексельними кредитами є банківські операції по врахуванню (дисконту)
векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення векселів.
Вексельні кредити надаються за заявкою власника векселя, яка подається,
як правило, до банку, в якому йому відкрито розрахунковий абопоточний
рахунок. При розгляді можливості надання вексельного кредиту, банк
зобов(язаний переконатись, що клієнт буде спроможний своєчасно повернути
кредит. Для аналізу і оцінки кредитоспроможності використовуються дані
бухгалтерського обліку ізвітності осіб, зобов(язних векселями; дані
інших банків; послуги незалежних аудиторських служб та інші доступні
методи і засоби, що не суперечать заону. На майбутнє, при створенні
системи інформації про господарські організації, що допустили
опротестуваня векселів, ці дані можуть бути підставою для вирішення
питання про креитування, оскільки господарським організаціям, які
допустили векселі до протесту, вексельні кредити, як правило, не
надаються.
Векселі подаються в банк з рєстром, форма якого встановлюється банком.
Векселі у реєстрах мають бути розташовані у порядку строків їх оплати,
починаючи з найближчого. Рекомендується групувати векселі у різні
реєстри: в один вносяться місцеві векселі, а в інший ( іногородні
векселі. Записи в реєстрі звіряються з реквізитами доданих векселів.
Реєстри повинні бути підписані клієнтом. При бажанні клієнта банк видає
йому квитанцію, якщо їх облік не може бути здійснений у день прийому.
В умовах ринкової економіки банки надають своїм клієнтам кредити під цінні папери. Це найзручніша форма кредитних відносин між банком і позичальником, оскільки процедура взяття цінних паперів під заставу відносно нескладна, а витрати на їх зберігання (на рахунку “депо” в Депозитарії) невеликі.
Комерційні банки можуть приймати цінні папери під заставу на принципах юридичного права і права справедливості тобто взаємного довір¢я.
При заставі на принципах юридичного права клієнт передає свої цінні папери банку і підписує юридичний документ ¾ заставне свідоцтво (memorandum of deposit), в якому засвідчує передачу права власності на пакет акцій. Таким чином, банк стає абсолютним власником цінних паперів на строк дії застави. При необхідності банк може продати цінні папери і задовільнити свої вимоги стосовно клієнта ¾ боржника.
Після закінчення строку дії застави, якщо не має претензій до позичальника, банк переоформляє заставні документ на ім¢я клієнта і видає йому новий ссертифікат, згідно якого він знову стає зареєстрованим власником цінних паперів.
Для оформлення застави цінних паперів на принципах права справедливості клієнт надсилає в банк тільки сертифікат акцій, заповнює і підписує заставне свідоцтво,але без всякого юридичного оформлення про передачу права власності. У даному випадку банк формально користується правом власності на цінні папери.
Припинення строку дії застави на принципах права справедливості здійснюється шляхом повернення клієнту сертифіката та анулювання заставного свідоцтва. Однак таке заставне право банка пов¢язане з певним ризиком.
Одним із найбільш важливих моментів кредитування є оцінка власності, яка пропонується як застава.
До предметів застави, крім добре відомих видів майна та майнових прав, належать також державні цінні папери (ЦП) й акції, точніше пакет акцій українських корпорацій.
ТЕМА №9-10
1.
Андерайтинг – процес аналізу ризиків; прийняття ризиків на страхування
(перестрахування) або відхилення, що включає: їх оцінку; класифікацію на стра-
хові або нестрахові; визначення термінів, умов і розмірів покриття; розрахунок
розмірів премії [4]. Класифікація андерайтингу є досить усталеною, і незважаючи
на індивідуальну стратегію кожного розміщення, різні автори виділяють різні
класифікаційні ознаки для видів андерайтингу. У світовій практиці сформовано
певні модельні схеми здійснення андерайтингу. Якщо взяти за критерій розподіл
фінансових ризиків за договором, то можна виділити дві модельні схеми [12]:
● модельна схема "найкращі зусилля" (best effort underwriting);
● модельна схема "тверде зобов'язання" (bought deal, firm commitment).
Російський економіст Я.М. Миркін запропонував таку класифікацію ви-
дів андерайтингу (рис. 1) [13]:
Узагальнену характеристику запропонованих видів андерайтингу подано
у табл. 1.
Результати аналізування сутності андерайтингу у страховій, інвести-
ційній та банківській сферах дають змогу визначити основні його функції.
Зважаючи на призначення андерайтингу у страхуванні, можна виділити
зокрема такі його функції (рис. 2):
1. Превентивна – застереження страхувальника щодо наслідків страхових
подій шляхом розрахунку ступеня ризику та забезпечення можливості
пропозиції страхової послуги за параметрами договору страхування.
2. Аналітична – передбачає розрахунок величини збитку та його порівняння
з фінансовим станом компанії, зіставлення набору пропонованих ризиків,
на основі чого прогнозують ступінь відхилення ризику від середньоста-
тистичного та обирають оптимальні умови договору страхування.
3. Захисна – полягає у захисті інтересів страхувальника шляхом встановлен-
ня умов договору страхування на підставі розрахованого ступеня ризику.
Сутність андерайтингу в інвестиційній та банківській справі доволі схо-
жа, тому виокремлено такі функції андерайтингу у цих сферах (рис. 2):
1. Посередницька – здійснення діяльності щодо купівлі цінних паперів на
первинному ринку та їх перепродаж інвесторам, прийняття на себе зо-
бов'язання з розміщення цінних паперів.
2. Венчурна (ризикова) – полягає у прийнятті ризику під час купівлі цінних
паперів і їх перепродажу.
3. Стимуляційна – полягає в отриманні прибутку від посередницької діяль-
ності.
Табл. 1. Характеристика видів андерайтингу
Види андерайтингу Характеристика
1. За способом укладання договорів:
Конкурентний
Підготовка емісії відбувається на конкурентних засадах,
які приховано один від одного ведуть кілька андерайте-
рів (банк, брокерсько-дилерська компанія), кожен з яких
формує свої цінові умови, емісійні синдикати і т.д.
Договірний
Цінові умови емісії (ціна випуску акцій у емітента,
спред між вказаною ціною і ціною, по якій розміщує
емісію синдикат) встановлюється на основі переговорів
між емітентом і єдиним менеджером синдикату.
2. У міру відповідальності і ризику для синдикату
Тверде зобов'язання
Згода андерайтера купити у емітента весь випуск ЦП з їх
подальшим розміщенням серед інвесторів. У цьому ви-
падку посередник гарантує емітенту виплату визначеної
договором суми та приймає на себе всі ризики, пов'язані
з розміщенням надалі емісії акцій або облігацій.
Додаток максимальних
зусиль
За умовами даного виду андерайтери погоджуються
працювати без твердих зобов'язань. У цьому випадку
андерайтери не беруть на себе зобов'язань викупити не-
реалізовані акції, знижуючи цим самим ризик, але разом
з ним часто знижується і прибуток.
3. За настання певних умов
"Стендбай"
Передбачає зобов'язання андерайтером викупити для
подальшого розміщення частину емісії, яка призначала-
ся для реалізації підписаних прав і залишилася невикуп-
лений старими акціонерами або тими, хто придбав у них
підписні права.
Резервний
При даному виді андерайтингу акції, що залишилися піс-
ля того, як емісія була розміщена серед діючих акціоне-
рів, викуповує синдикат з розміщення цінних паперів.
За умовою авансування
емітента (з, без)
Емітент може спочатку одержати кредит у інвестиційного
банку під умову, що він буде погашений з грошових кош-
тів, що надійшли від розміщення ЦП (з авансуванням),
або ж оплатити розміщення відразу (без авансування).
Цільове управління кон-
солідованим пакетом цін-
них паперів з метою залу-
чення конкурентних ти-
пів інвесторів
Не дуже популярний вид андерайтингу, який передбачає
цільове управління консолідованим пакетом ЦП з ме-
тою залучення конкурентних типів інвесторів
2. Діяльність Національної депозитарної системи регулюється Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (№ 710/97- ВР). Структура Національної депозитарної системи передбачає два рівні: – верхній – Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть розрахунки зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів; – нижній рівень – зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів. Учасники Національної депозитарної системи поділяються на прямих та опосередкованих. Прямі учасники – це депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів. Опосередковані учасники – організатори торгівлі цінними паперами, торговці цінними паперами та емітенти. Національна депозитарна система виконує наступні функції: – стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними стандартами; – уніфікація документообігу щодо операцій з цінними паперами і нумерація цінних паперів згідно з міжнародними стандартами; – відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і бездокументарній формі; – реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів; – акумулювання доходів щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками; – регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою; – надання послуг щодо виконання обов’язків номінального утримувача іменних цінних паперів; – розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп’ютеризованих систем обслуговування рахунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов’язаних із банківськими та (або) з іншими системами грошового клірингу на регулярній основі. За Національним депозитарієм закріплено три виняткових види діяльності щодо регулювання ринку цінних паперів: – стандартизація депозитарного обліку відповідно до міжнародних норм; – стандартизація документообігу за операціями з цінними паперами і нумерація (кодифікація) цінних паперів, випущених в Україні, відповідно до міжнародних норм; – встановлення взаємовідносин та сприяння укладанню кореспондентських відносин для обслуговування міжнародних операцій із цінними паперами учасників національної депозитарної системи. Крім того, НДУ може виконувати три комерційних види діяльності: – діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; – депозитарну діяльність; – розрахунково-клірингову діяльність. Для здійсненя кореспондентських відносин щодо цінних паперів у Національній депозитарній системі необхідно укласти відповідні угоди та відкрити рахунки. Договір про відкриття рахунку у цінних паперах – договір між власником цінних паперів та обраним ним зберігачем про передачу власником належних йому цінних паперів зберігачу для здійснення депозитарної діяльності. У договорі про відкриття рахунку у цінних паперах, випущених у документарній формі, визначається спосіб зберігання цінних паперів (колективний чи відокремлений). Іменні цінні папери, що знаходяться в колективному зберігання на рахунках власників у зберігача і не обліковані на рахунках зберігача в депозитарії, підлягають обов’язковому занесенню до реєстру власників іменних цінних паперів на ім’я зберігача як номінального утримувача. Іменні цінні папери, що знаходяться в колективному зберіганні на рахунках у цінних паперах зберігачів у депозитарії, підлягають обов’язковому занесенню до реєстру власників іменних цінних паперів на ім’я депозитарію як номінального утримувача. У договорі про відкриття рахунку у цінних паперах визначаються умови ведення рахунку власника цінних паперів, порядок проведення операцій емітента, порядок надання облікової та фінансової інформації зберігачем, а також умови оплати його послуг. Договір про кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів – договір між фондовою біржою або учасниками організаціно оформленого позабіржового ринку та обраним ним депозитарієм про здійснення клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів; Договір про обслуговування емісії цінних паперів – договір між емітентом та обраним ним депозитарієм про обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів. У договорі про обслуговування емісії цінних паперів визначається порядок прийняття на обслуговування та обслуговування емісії цінних паперів, операцій емітента в депозитарії щодо випущених ним цінних паперів, порядок переведення цінних паперів з документарної форми у бездокументарну. У разі розміщення на зберігання цінних паперів, випущених у документарній формі, передбачається надання емітентом або зберігачем сертифіката якості цінних паперів у документарній формі. Депозитарний договір – договір між зберігачем та обраним ним депозитарієм, за яким депозитарій веде для зберігача рахунки у цінних паперах, на яких відображаються операції з цінними паперами, переданими зберігачем. У депозитарному договорі встановлюється право зберігача передавати до депозитарію винятково цінні папери, які знаходяться у колективному зберіганні; порядок здійснення операцій депозитарієм; умови ведення рахунків; порядок проведення операцій емітента, порядок надання облікової та фінансової інформації депозитарієм, а також умови оплати його послуг тощо. Депозитарії та зберігачі не мають права укладати угоди щодо цінних паперів, які належать депоненту і зберігаються у них на рахунках у цінних паперах, у власних інтересах чи в інтересах третіх осіб без відповідного доручення. Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюється винятково депозитаріями, які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночаною оплатою грошових потоків на рахунках зберігачів. Для здійснення клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів необхідно одержати відповідний дозвіл. У Національній депозитарній системі здійснюється перехід права власності на цінні папери. 1. Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії не зазначено, що вони не підлягають передачі) передаються новому власнику шляхом повного індосаменту. У випадку відчудження знерухомлених цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача. Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть реалізовуватися з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. 2. Право власності на цінні папери на пред’явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі цінних паперів У разі відчудження знерухомлених цінних паперів на пред’явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача. 3. Право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача. 4. Підтвердженням права власності на цінні папери є серифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі – виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов’язаний надати власнику цінних паперів. Виписка з рахунку у цінних паперах не може бути предметом угод, що тягнуть за собою перехід права власності на цінні папери. 5. Угоди щодо цінних паперів не підлягають нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законодавством чи угодою сторін.
ТЕМА № 11
1. Фондова біржа (ФБ) — це організований ринок, на якому власники цінних паперів через членів ФБ, які є посередниками, укладають угоди купівлі-продажу. Ціни на ці цінні папери визначаються попитом і пропозицією, а власне процес купівлі-продажу регламентований правилами і нормами. Отже, фондові біржі — це спеціалізовані установи, які створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі цінними паперами шляхом об'єднання попиту і пропозиції на них, надання місця, системи і засобів для обігу цінних паперів (переважно на вторинному ринку). Як особливий інститут вторинного РЦП фондові біржі сприяють накопиченню, розподілу та перерозподілу капіталу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. На етапі приватизації майна державних підприємств через фондові біржі може відбуватися первинне розміщення частки акцій найбільших підприємств, що реалізуються за грошові кошти, для визначення через котирування ринкової вартості акцій. Основні завдання фондової біржі: • мобілізація і концентрація капіталів з метою організації ліквідного РЦП; • надання організованого місця для укладення угод; • виявлення збалансованої біржової ціни, забезпечення високого рівня ліквідності вкладень в цінні папери, що котируються; • забезпечення гласності й відкритості біржового торгу, надання інформації про ціни та умови обігу фінансових інструментів; • забезпечення арбітражу як механізму вирішення спірних питань; • забезпечення гарантій виконання біржових угод; розробка стандартів і кодексу поведінки учасників біржової торгівлі. Згідно з нормативними актами різних країн до основних елементів біржової торгівлі цінними паперами належать такі: • допуск і вилучення цінних паперів до (з) обігу на фондовій біржі; • визначення способів біржової торгівлі, тобто способів укладення угод купівлі-продажу цінних паперів між учасниками біржової торгівлі; • визначення видів угод, які можуть укладатися на біржі; • встановлення кола учасників біржової торгівлі; • встановлення порядку оформлення біржових угод; • визначення порядку виконання доручень клієнтів щодо продажу чи купівлі цінних паперів, які котируються на фондовій біржі. Нині фондові біржі, що зародились у структурі товарної біржі, посідають центральне місце в інвестиційній інфраструктурі. Для порівняння: щорічні обсяги товарних біржових операцій досягають 4 трлн дол. США, щоденні обсяги фондових і валютних бірж — сотні трильйонів доларів США. У світі налічується близько 200 фондових бірж, об'єднаних у Міжнародну Федерацію фондових бірж. Фондові біржі поділяються на групи: • найрозвиненіші — Нью-Йоркська, Токійська, Лондонська (на них припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями), Паризька (3 %), Франкфуртська (10 %), що посідають провідне місце за торговельним оборотом цінних паперів; • розвинені — Цюрихська (4 %), Амстердамська, Міланська, Торонт-ська, Австралійська, що характеризуються високими оборотами цінних паперів, розвиненою структурою процедур допуску до участі в біржових торгах та котируванні, широким застосуванням комп'ютерних засобів, розвиненим механізмом здійснення клірингових та розрахункових операцій; • перспективні — Сингапурська, Сеульська (2 %), Гонконгська (2 %), Манільська, Бангкокська), що створені кілька десятиліть тому; з певних причин вони не досягли рівня оборотів та комп'ютерного оснащення, притаманних попереднім групам; кількість цінних паперів, що перебувають в обігу, незначна і переважно місцевого походження; • щойно створені — Варшавська, Будапештська, Українська; виникли кілька років тому в умовах недостатньої розвиненості національних фондових ринків, коли ринкові відносини у країнах лише почали складатися; при їх створенні враховувався досвід розвинених країн щодо використання електронної форми торгівлі. Біржовий сегмент в Україні становлять Українська фондова біржа (УФБ, з 1991 p.), Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ), Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ), Донецька фондова біржа (ДФБ). Фондова біржа створюється без мети отримання прибутку і займається виключно організацією укладення угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Організовуються ФБ, як правило, у виглядіприватних акціонерних товариств (США, Великобританія) або публічно-правових інститутів (Франція, Італія, Швейцарія, Німеччина), у яких уряд не тільки бере участь у розробці правил біржової торгівлі, а й забезпечує порядок на торгах, контролює виконання норм і правил при укладенні та реалізації біржових фондових угод. За чинним законодавством України фондова біржа може бути створена щонайменше 20 засновниками — торгівцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності з цінними паперами за умови внесення ними до статутного фонду не менше 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Діяльність біржі та її членів регламентується статутом, внутрішніми правилами та інструкціями. У статуті ФБ визначаються найменування та місцезнаходження ФБ; найменування та місцезнаходження засновників; розмір статутного фонду; умови і порядок прийняття у члени і виключення з членів ФБ; права і обов'язки членів ФБ; організаційна структура ФБ; компетенція і порядок створення керівних органів ФБ; порядок і умови відвідування ФБ; порядок і умови застосування санкцій, встановлених ФБ; порядок припинення діяльності ФБ. Для того щоб стати членом біржі, необхідно купити місце на біржі у її власника. Залежно від виду торговельної діяльності члени біржі поділяються на групи: брокер-комісіонер — збирає у брокерських фірм заявки клієнтів, доставляє їх у торговий зал біржі й відповідає за їх виконання; біржовий брокер — виконує доручення інших брокерів; біржовий трейдер — здійснює операції лише за власний рахунок; правилами біржі йому заборонено виконувати розпорядження клієнтів; спеціаліст — виконує три основні функції: виконує заявки з певними групами цінних паперів, діючи при цьому як брокер; діє як дилер, тобто купує та продає цінні папери за власний рахунок; підтримує стабільність на ринку певних цінних паперів шляхом компенсації тимчасових дисбалансів попиту та пропозиції. Акції нових випусків зазвичай реалізуються на первинному ринку і тільки за умови їх вдалого розміщення можуть потрапити в перелік цінних паперів, що продаються на біржі. Процедура внесення акцій компанії до переліку цінних паперів, що котируються на біржі, називається лістингом і здійснюється через біржовий Комітет з лістингу. Умови допуску передбачають вимоги, згідно з якими в офіційному котируванні мають перебувати цінні папери, емітенти яких відповідають певним економічним та фінансовим критеріям, що встановлюються біржею, і регулярно надають інформацію про свою діяльність. Ці вимоги (за законодавством України) передбачають такі кількісні показники: • мінімальний розмір активів має становити суму, еквівалентну 400000 евро; • прибуток за останній балансовий рік та за два попередні роки, еквівалентний 80000 евро, за умови, що кожний рік має бути прибутковим; • в обіг випущено не менше 1000000 акцій; • кількість акціонерів, які володіють не менше як 100 акціями, — 2000 осіб, або загальна кількість акціонерів не менше 2200 осіб. Порядок допуску передбачає подання емітентом заяви з проханням допустити до офіційного котирування на фондову біржу, згідно з якою емітент бере на себе зобов'язання: • подавати на біржу звіти загальних зборів акціонерів; • негайно інформувати біржу про внесення змін до статутних документів та про рішення емітента, що стосуються цінних паперів; • узгоджувати з біржею графік випуску та підписки (розміщення) пінних паперів; • узгоджувати з біржею графік проведення технічних процедур будь-якої операції з власниками цінних паперів, зокрема, виплати дивідендів та відсотків; • інформувати біржу про будь-який новий факт, здатний помітно вплинути на біржовий курс, на майнове або фінансове становище емітента та його діяльність; • надсилати біржі всі поширені ним офіційні повідомлення або публікації, а також будь-який матеріал, що містить економічну і фінансову інформацію, яку емітент має намір оприлюднити; • періодично повідомляти біржу про загальну кількість голосів для наступної публікації, повідомлення про це в офіційному виданні біржі; • публікувати в офіційному виданні біржі інформаційні повідомлення про перший та наступні випуски своїх цінних паперів; • виконувати накази, що видаються Комісією з пінних паперів та іншими органами державної влади щодо захисту інтересів інвесторів та їх прав на інформацію. Переваги перебування цінного папера в лістингу: • підвищення престижу й інтересу інвесторів до компанії; • отримання кращих умов кредитування, бо кредитори мають можливість порівняти балансову вартість активів з ринковою (біржовою) оцінкою; • полегшення облігаційного фінансування (перебування в лістингу надає компанії можливість випускати облігації, тобто використовувати дешевші джерела фінансування);
• можливість акціонерів слідкувати за котируванням цінного папера. Можливі недоліки перебування цінного папера в лістингу: • додатковий контроль за компанією; • додаткові витрати (біржовий збір, щорічні комісійні; наприклад, на Нью-Йоркській фондовій біржі вони становлять 11-60 тис. дол. США); • слабке реагування на маловідому компанію може призвести до низької активності її акцій і відповідно до падіння інтересу до неї інвесторів. Цінний папір може бути вилучений з офіційного котирування (процедура делістингу) через незначне співвідношення щоденного обсягу операцій з цим цінним папером до загальної кількості цінних паперів, що перебувають в обігу, і до кількості котирувань за рік; невиплату відсотків, дивідендів чи погашень останніх трьох років; порушення емітентом своїх зобов'язань щодо інформування власників цінних паперів та біржі про свою діяльність; порушення правил біржі; подання заяви про неплатоспроможність емітента; ліквідацію емітента. Розрізняють такі форми замовлень (наказів) на купівлю-продаж цінних паперів, які клієнти передають своїм брокерам для виконання на біржі: • "ринкове" замовлення — це замовлення на купівлю чи продаж певного виду і кількості цінних паперів за найкращою ціною ринку; • лімітоване замовлення — це замовлення, в якому клієнт вказує конкретну ціну, за якою повинна відбутися операція; • стоп-замовлення (буферне) — це замовлення, яке підлягає виконанню як "ринкове" у тому разі, якщо курс цінного паперу падає нижче або піднімається вище за вказані ціни. За терміном дії лімітовані та буферні накази поділяються на такі: • відкрите замовлення — залишається в силі доти, поки не буде виконано або відмінено; • денне замовлення — з денним терміном виконання. Біржові накази можуть відображати й стандартні додаткові умови: • "виконати чи відмінити" — негайно виконати в повному обсязі чи відмінити; • "тільки в повному обсязі" — наказ повинен бути виконаний у повному обсязі або анульований (при операціях з великими партіями цінних паперів); • "у визначеній послідовності" — угоди замовлення повинні реалізовуватися в певній послідовності (наприклад, спочатку продаж одного цінного паперу, потім придбання іншого). Котирування — це визначення курсів цінних паперів через співвідношення попиту-пропозиції, ліміту цін замовлень на купівлю-продаж і встановлення ціни, за якою може бути реалізовано найбільше замовлень (курс дня).