Комунiкативний паспорт мовця

Складова	Комунікативні параметри
1	2
Комунікативна	1. Комунікативна роль (функція комуніканта стосовно продукції або рецепції мовлення): адресант — адресат
	2. Комунікативний статус (комунікативні права та обов'язки): симетричний — асиметричний
	3. Комунікативна позиція (ставлення мовця до того, що говориться): автор, аніматор, принципал, контактер, символізатор
	4. Комунікативний тип (стиль (манера) використання мовного коду): домінантний — пасивний; мобільний — ригідний
Соціометрична	1. Статусна роль (стандарти поведінки, що визначаються антропологічними характеристиками мовця: вік, стать, етнос)
	2. Позиційна роль (стандарти поведінки, що визначаються професійною діяльністю (соціалізацією) мовця)

Продовження таблиці 2.1
1	2
	3. Ситуаційна роль (фіксовані стандарти поведінки у певних комунікативних ситуаціях): перехожий, щасливчик, невдаха
Психологічна	Психологічна роль (за Е. Берном): Батько — Дорослий — Дитина
Соціоінтер-активна	1. Моделі міжособистісної взаємодії: домінування, маніпуляція, суперництво, партнерство, співробітництво, конфлікт
	2. Реалізація принципів комунікативного кодексу: — принцип кооперації (взаємне оперування інформацією під час вербального контакту); — принцип увічливості (створення взаємоприхильності комунікантів)
Мовна	1. Лексикон — багатство лексичного запасу, граматична правильність мовлення
	2. Тезаурус — характеристика змісту свідомості (знання, концепти, уявлення), реконструкція мовної моделі світу комуніканта
	3. Прагматикон — життєві, ситуативні домінанти, установки, мотиви, що відображаються в мовленні
	4. Тип мовної особистості (МО): 1) раціонально-евристичний — демонструє здоровий глузд, іронію; 2) авторитарний — презентує відносини підкорення, жорсткої імперативності; 3) куртуазний — демонструє тяжіння до етикетності; 4) інвективний — схильний до прямої вербальної агресії; 5) акцентуйований — тип, який перебуває на межі психологічної норми і патології: — депресивні МО, для дискурсу яких характерні самокритика й самозвинувачення та які виконують роль жертви у вербальних конфліктах; — демонстративні (істеричні) МО, дискурс яких відрізняється надмірним уживанням гіпербол та інтенсифікаторів; — паранояльні МО, дискурс яких характеризується узуальною агресивністю

	Закінчення таблиці 2.1
1	2
Мовленнєво-риторична	1. Комунікативні стратегії і тактики, їх відповідність комунікативній меті спілкування
	2. Типи мовленнєвих актів: домінуючі МА; вживання непрямих засобів спілкування
	3. Риторичні аспекти мовлення: 1) логос (словесні засоби переконання); 2) етос (зразкова морально-етична поведінка мовця); 3) пафос (інтелектуальна, вольова, емоційна спрямованість мовця); 4) образність, тропи, фігури
Національно-культурна	1. Ендемічні (властиві одній лінгвокультурі) аспекти комунікативно-мовної поведінки
	2. Лакунарні (відсутні, невластиві лінгвокультурі) аспекти комунікативно-мовної поведінки

Отже, важливим носієм інформації про мовця є його комунікативний паспорт.

Запитання. Завдання

1. Укажіть підходи до вивчення людини як основного суб'єкта комунікації.

2. Прокоментуйте міркування Н. Арутюнової, яка вважає, що homo loquens вступає в комунікацію не як глобальна особистість, у якій «злиті» всі її складники, а як особистість «параметризована».

3. Опишіть зміст складових homo loquens:

• комунікативної;

• соціометричної;

• психологічної;

• соціоінтерактивної;

• мовної;

• мовленнєво-риторичної;

• національно-культурної.

4. З'ясуйте, що таке комунікативний паспорт homo loquens.

5. Укладіть комунікативний паспорт відомого політика (публічної особи), використовуючи його промови або інтерв'ю.

_3.

Вербальний контакт

Спілкування, вербальний контакт із партнером (співрозмовником) відбувається в декількох вимірах (площинах). З одного боку, у спілкуванні присутній вербальний, мовленнєвий план: слова, фрази, тобто те, що мовці мають бажання сказати один одному; з іншого — практично завжди наявна невербальна складова — міміка, жести, пози тощо. Однак, вступаючи в контакт, учасники комунікативного акту організують свою мовленнєву діяльність згідно з певними критеріями, принципами та механізмами. Задля створення умов для ідеального вербального контакту і подолання комунікативних бар'єрів існують певні правила організації вербальної взаємодії.

3.1. Комунікативний кодекс

Якщо припустити, що всі дії партнерів по комунікативному акту можна оцінити з позиції їх усвідомлено-сті та наміру, то мовці усвідомлюють свої мовленнєві дії, які мають певну мету. Коли мовленнєві дії усвідомлені мовцями та інтенціональні (мають мету), тоді вони регулюються певною системою стандартів та законів (правил), або комунікативним кодексом.

Комунікативний (лат. communicatio — зв'язок, повідомлення) кодекс (лат. codex — книга) — певна система критеріїв (стандартів), за якими розробляють судження, оцінки, та принципів (правил), які регулюють мовну поведінку мовців під час комунікативного акту.

На думку Є. Клюєва, у складі комунікативного кодексу два найважливіші критерії:

1) критерій істинності (правдивості), або відповідність дійсності;

2) критерій щирості, або вірність мовця собі. Критерій істинності означає, що картини

дійсності, які репрезентує мовець, як мінімум, не спотворені, тобто у мовця правильне або властиве багатьом уявлення про навколишній світ (дійсність). Критерій щирості вказує на те, що картини дійсності, представлені мовцем, справді відображають його ставлення до дійсності.

В ідеалі ігнорування обох критеріїв робить контакт неможливим. Однак різні наміри мовців перебувають у складній взаємодії з цими критеріями і неоднаково впливають на контакт. Так, комунікативний (мовленнєвий) намір мовця «пустити плітку» порушує обидва критерії. Проте якщо цей мовленнєвий намір презентовано вміло і адресат не розкриває підступності партнера під час мовленнєвої взаємодії, контакт відбувається. Комунікативний акт зовні виглядає успішним, хоча насправді його класифікують як «акт здійснено, але він пустий» (Дж. Остін).

Складними є реалізації критеріїв та їх вплив на контакт у ситуаціях «щира хибна думка» (рос. искрен-нее заблуждение): адресант переконаний, що стан речей такий, яким він йому видається, і намагається попередити адресата про можливу проблему (небезпеку), хоча реально її не існує; «брехня заради спасіння»: адресант навмисно репрезентує дійсний стан речей спотворено, будучи щиро впевненим, що так краще для адресата. Контакт може відбутися, комунікативний акт дасть бажаний вербальний результат, але конфлікт адресанта з критерієм істинності спричинить у майбутньому «ревізію» комунікативного акту адресатом.

Крім загальних критеріїв «істинність» та «щирість» комунікативний кодекс охоплює більш конкретні принципи або закони, механізм дії яких гарантує успішність вербального контакту й комунікативного акту. Провідними принципами вважають принцип увічливості та принцип кооперації. При цьому принцип увічливості в загальному плані Є. Клюєв визначає як принцип вза-ємоприхильності комунікантів під час вербального контакту, а принцип кооперації — як принцип взаємного оперування інформацією, або принцип циркуляції інформації під час вербального контакту.

Основна сфера використання мови як коду — між-особистісне, неформальне спілкування. Усі інші види вербальної взаємодії (лекції, проповіді, промови, перемовини тощо) походять від її базової форми — звичайного спілкування двох осіб у ситуації безпосереднього контакту, діалогу. Аналіз праць, присвячених проблемі вербального контакту у формі діалогу (неформальної розмови), дає змогу виокремити такі найважливіші механізми взаємодії мовців:

1) механізм обміну комунікативними ролями (механізм узяття реплікових кроків);

2) механізм структурування розмови;

3. механізм преференції (узгодження між компонентами суміжної пари);

3. механізм усунення комунікативних проблем, пов'язаних із оперуванням мовним кодом.

Провідні принципи комунікативного кодексу — принцип увічливості та принцип кооперації — і механізми взаємодії мовців доцільно розглядати в найбільш типовій сфері експлуатації мовного коду — неформальному розмовному дискурсі.

Принцип увічливості. Існує думка, що в неформальному спілкуванні важливішим є прагнення комунікантів уникнути образи, ніж досягти ясності, отже, передавання інформації для співрозмовників другорядне відповідно до підтримання та зміцнення стосунків. Увічливість — сукупність соціальних умінь, головна мета яких — створення умов, за яких комуніканти в межах контакту відчувають доцільність (підтвердження) своїх мовленнєвих дій. Інакше кажучи, поняття «ввічливість» пов'язане з реалізаціями комунікативних стратегій, які посилюють соціальну гармонію між комунікантами.

У спеціальній літературі відомо декілька спроб розкрити принцип універсальної ввічливості, Уперше цей принцип був запропонований американською лінгвісткою Робін Лакофф у 1973 р. На її думку, ввічливість охоплює такі три компоненти: 1) не нав'язуй свою думку; 2) надавай співрозмовнику право вибору; 3) роби так, щоб співрозмовнику було добре: будь приязним. Детальніше опрацювання принцип увічливості знайшов у книзі британського лінгвіста Джеффрі Ліча (нар. 1936) «Принципи прагматики» (1983), де автор виокремив максими ввічливості. Найвідомішим є тлумачення принципу ввічливості, представлене в монографії сучасних нідерландських дослідників Пенелопи Браун та Стівена Левінсона «Ввічливість: деякі універсали мовного використання» (1987).

Увічливість в англомовній культурі пов'язують із поняттям «збереження обличчя», тобто культурно зумовленого позитивного суспільного іміджу мовця, що не зазнає перешкод у своїх мовленнєвих діях. За Е. Гофманом, мета комунікантів у вербальному інте-ракті полягає в захисті свого соціального «обличчя», інакше кажучи, власного публічного іміджу, який вони прагнуть створити в спілкуванні. Концепт «обличчя» в азійських культурах побудований навколо поняття «честь».

Цінність концепту «обличчя» в англомовній культурі можна проілюструвати багатьма фразеологізмами: We argued face to face (Ми сперечалися відкрито дослівно: обличчям до обличчя); Не critisized the supervisor to his face (Він відкрито (в обличчя) критикував свого керівника); Put on a happy face (Зміни вираз обличчя, дослівно: Одягни щасливе обличчя); You wear your feelings on your face (Твої почуття написані на обличчі); She's just another pretty face (Вона — ще одне гарненьке личко).

П. Браун та С. Левінсон розвинули свою теорію лінгвістичної ввічливості навколо концепту «обличчя» Е. Гофмана. Вони пов'язують поняття «обличчя» з поняттями «бути збентеженим або приниженим», тобто з поняттям «втрата обличчя»: «...обличчя — це моральна інвестиція комуніканта, що може бути втрачена, яку слід підтримувати, посилювати і про яку необхідно постійно дбати у процесі вербальної взаємодії. Загалом мовці співпрацюють (і розраховують на взаємну співпрацю) для збереження "обличчя" під час спілкування».

Згідно з тлумаченням П. Браун та С. Левінсона, концепт «обличчя» охоплює два основні типи прагнень, які властиві всім мовцям і усвідомлюються ними:

а) прагнення «позитивного обличчя», тобто мовець намагається бути позитивно оціненим, бажаним співрозмовником, до якого висловлюють повагу та зацікавленість під час спілкування;

б) прагнення «негативного обличчя», коли мовець жадає свободи дій та невтручання в його наміри з боку співрозмовників.

Комунікативна взаємодія — це кооперативна діяльність, у якій мовці докладають зусиль для підтримання «обличчя» один одного. Однак «...у процесі вербальної взаємодії мовцями вживаються певні мовленнєві акти (МА), які загрожують "обличчю", наприклад обіцянки або накази загрожують "негативному обличчю" мовця, обмежуючи його свободу дій. Вибачення та незгода загрожують "позитивному обличчю" мовця: не погоджуючись із висловленим ним поглядом, співрозмовник у такий спосіб вказує на певну його некоректність і робить виклик позитивному суспільному іміджу того, кому належить цей погляд...» (В. Фолей).

Мовленнєві акти, що загрожують суспільному іміджу комуніканта, називаються актами — загрозами «обличчю» (рос. ликоповреджающими, англ. face-threatening acts (FTAs)). Вони відрізняються ступенем загрози для «обличчя» комунікантів. Наприклад, МА — загрози «негативному обличчю» слухача (прагнення до невтручання з боку партнера): прохання, накази, пропозиції, вираження гніву; МА — загрози «позитивному обличчю» слухача (прагнення до вияву поваги та зацікавленості): критика, звинувачення, суперечки, вихваляння. Деякі МА — загрози «обличчю» — спрямовані швидше на мовця, ніж на слухача: вибачення, визнання провини тощо.

Лінгвістична ввічливість є пом'якшенням потенційних загроз «обличчю» співрозмовника, вміщених у мовленнєвих актах. Стратегії ввічливості покликані взаємодіяти з актами — загрозами «обличчю»: чим істотніше загрожує «обличчю» МА, тим більш ввічливими й непрямими будуть лінгвістичні засоби його вираження. П. Браун та С. Левінсон виокремлюють такі стратегії ввічливої поведінки:

1. позитивна ввічливість, інакше кажучи, вираження солідарності, спрямованої на підтримку позитивного іміджу, якого прагне слухач. Стратегії позитивної ввічливості втілюють солідарність, привітність, рівноправність у межах групи: а) виявляй турботу про інтереси слухача (Тобі потрібна допомога?); б) обіцяй або пропонуй (Можу я щось для тебе зробити? Якщо хочеш, я тобі допоможу); в) акцентуй на зацікавленості в адресаті (Це класний светр! Де ти його купив?); г) уникай незгоди (Так, це досить важко, звичайно, нелегко);

2. негативна ввічливість, тобто вираження невтручання, спрямоване на прагнення слухача не зазнавати втручання: а) мовець визнає право слухача на автономію (Можливо, він забув про це; Не могли б ви передати хліб?); б) використовуй хеджинг або питання (Ну, це не займе багато твого часу, можливо, пару хвилин); в) зменшуй втручання, тиск, вибачайся (Вибач, це, може, й занадто, але чи не допоможеш мені з цією проблемою? );

3. непряма ввічливість, або уникнення прямого втручання. Стратегії непрямої ввічливості уникають застосування явного тиску на слухача, наприклад: Тут прохолодно (як прохання закрити вікно); Євген такий успішний у стосунках із прекрасною статтю (як іронія); Можливо, хтось і виконав домашнє завдання повністю на сьогодні (як натяк);

4. відсутність ввічливості, тобто відсутність зусиль зменшити загрозу «обличчю» слухача, наприклад: Допоможіть! (у надзвичайних ситуаціях); Дай мені словник (при виконанні завдань); Подай мені молоток (при нерівних статусних відносинах).

Р. Сколлон та С. Сколлон заперечують правомірність використання термінів «позитивна» та «негативна» ввічливість на тій підставі, що слово «позитивна» асоціюється зі словом «хороша», а «негативна» — «погана», що у цьому випадку є некоректним. Вони пропонують позначати позитивну ввічливість терміном «зацікавленість» (involvement), негативну — «незалежність» (independence). Дослідники також вважають найважливішою ознакою «обличчя» його парадоксальність, а саме: у будь-якій ситуації спілкування зацікавленість та незалежність слід актуалізувати одночасно, тобто мовець повинен знаходити спосіб вербально виражати зацікавленість у співрозмовника (співрозмовниках) та водночас гарантувати йому незалежність. Якщо мовець демонструє забагато зацікавленості, слухач може сприйняти це як загрозу своїй незалежності, і навпаки, надання слухачу занадто багато незалежності може означати зменшення зацікавленості мовця.

Найбільшим контрастом між виявом зацікавленості та незалежності є різниця між говорінням (спілкуванням) та мовчанням (неспілкуванням); небагатослівністю (коли мовець говорить небагато) та багатослів'ям (коли мовець говорить занадто багато). Психологічні дослідження обмінів репліками при спілкуванні свідчать, що більший обсяг наговореного впливає на сприйняття такого спілкування як «теплого», або товариського, і навпаки, менший обсяг наговореного сприймається як «холодне», нетовариське спілкування. Отже, багатослів'я (volubility) слід вважати стратегією зацікавленості, небагатослів'я (taciturnity) — стратегією незалежності.

Дж. Ліч сформулював принцип увічливості як сукупність таких максим (етичних принципів, правил):

а) максима такту — це максима меж особистісної сфери (Є. Клюєв). У складі комунікативного акту поєднуються дві сфери: 1) сфера загальних мовленнєвих дій; 2) сфера приватних інтересів. Приватний інтерес може бути презентований комунікантами або «закритий» ними. Правило, яке гарантує непорушення меж приват ної сфери співрозмовника: робити його комунікативну мету предметом обговорення лише тоді, якщо ця мета ним експліцитно окреслена;

б) максима великодушності — максима необтяження співрозмовника. Фактично вона застерігає співрозмовників від домінування під час комунікативного акту. Нав'язування партнеру власної комунікативної стратегії порушує максиму великодушності й належить до заборонених форм мовленнєвої поведінки. Наприклад, пропозиції в якісному комунікативному акті слід формулювати так, щоб їх можна було відхилити. Не слід зв'язувати співрозмовника клятвами та обіцянками: замість Дай слово, що не образишся коректним висловленням буде Я прошу тебе не брати це до уваги; замість Чекаю на тебе сьогодні в гості рівно о шостій, відмов! слід запропонувати Ти не могла б зайти до мене в гості сьогодні ввечері, якщо в тебе є вільній час?;

в) максима схвалення — це максима позитивності в оцінюванні. Позитивність як принцип оцінювання повинна бути основою світосприйняття комунікантів. Успішність комунікативного акту багато в чому залежить від атмосфери, в якій він розгортається. Незбігання комунікантів у напрямі оцінювання (позитивного або негативного) світу впливає на реалізацію власної комунікативної стратегії кожного з них. Забагато часу й зусиль забирає з'ясування стосунків (заперечення, аргументи й контраргументи, упорядкування поглядів тощо). За однакового напряму світосприйняття співрозмовники не витрачають часу на «врівноваження» один одного, а працюють із предметом вербальної взаємодії. Комуніканти постійно фіксують особливості мовленнєвої поведінки партнера, заносячи свої спостереження в список або «добрих» учинків (рос. благодеяний), або «недобрих» (рос. злодеяний). Підсвідоме зіставлення цих списків формує уявлення про мовленнєву репутацію партнера. «Погана» мовленнєва репутація руйнує контакт;

г) максима згоди — максима неопозиційності. Фактично вона протилежна стереотипу «У суперечці народжується істина», повна форма якого — «У суперечці народжується істина, але гине симпатія». Ця максима припускає відмову від конфлікту заради збереження предмета комунікативної взаємодії. Фактично будь-яка конфліктна ситуація може виявитися руйнівною для вербального контакту. Навпаки, мудра комунікативна стратегія має на меті доведення комунікативного акту до певного продуктивного результату;

ґ) максима симпатії — це максима доброзичливості, яку слід реалізувати, мінімізуючи антипатію між співрозмовником і собою, симпатію між співрозмовником і собою;

д) максима скромності — максима неприйняття похвали мовцем на власну адресу. Згідно з цією максимою адресату не слід зважати на занадто хорошу характеристику, котру йому дає адресант як таку, що не відповідає дійсності. Заперечення з боку адресата повинні бути щирими, щоб ситуація не перетворилася на фарс. Ця максима пов'язана із самооцінкою комунікантів.

Загалом дотримання принципу ввічливості створює «середовище позитивної взаємодії», в якому реалізуються комунікативні стратегії мовців. Однак слід пам'ятати, що жодна максима не має абсолютного характеру. Сама по собі вона не спроможна гарантувати стійкість контакту. Крім того, під час комунікативного акту можуть виникати ситуації, коли максими не узгоджуються одна з одною (конфлікт максим).

Принцип кооперації. Коли співрозмовники, що належать до однієї культури, вступають у вербальний контакт, вони керуються певними припущеннями, що можна сказати і чого не слід говорити в тій чи іншій ситуації. Філософ Г.-П. Грайс, намагаючись визначити основу раціональної поведінки мовців під час вербального контакту, сформулював її так: «Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнята мета (напрям) цього діалогу». Учений вивів так званий принцип кооперації у формі максим, що визначають внесок учасників комунікативного акту в мовленнєву ситуацію, яка їх об'єднує. Кожна максима — це загальноприйнятий етичний принцип (правило) стосовно очікуваної поведінки комунікантів, що мають забезпечувати точні, стислі, зрозумілі, ввічливі, етичні та підтриму-вальні внески до комунікації. Існує чотири максими:

1. Максима повноти інформації. Вона пов'язана з дозуванням інформації, задіяної в комунікативному акті, і включає такі постулати (те, що приймається на віру без доведення):

1. твоє висловлення повинно вміщувати не менше інформації, ніж потрібно;

2. твоє висловлення повинно вміщувати не більше інформації, ніж потрібно.

Порушення максими може ускладнити контакт, коли репліки співрозмовників або занадто стислі, або занадто багатослівні. У реальному акті комунікації цих простих постулатів важко точно дотримуватись, і, як свідчать дослідження Є. Клюєва в галузі лінгвістичної прагматики, інформації завжди пропонують трохи більше або менше, ніж реально потрібно.

2. Максима якості інформації. Твердження Г.-П. Грай-са «Намагайся, щоб твоє висловлення було істинним» можна розгорнути через формулювання таких постулатів:

1) не кажи того, що ти вважаєш неправдивим;

2) не кажи того, для чого в тебе немає достатніх доказів.

Як зазначає Є. Клюєв, дія першого постулату цієї максими досить підступна щодо контакту: що адресант вважає неправдивим, відомо лише йому одному, і само-фальсифікації типу Зараз я, мабуть, скажу неправду (збрешу) він практично не вживає прямо. Перевірка істинності висловлювання часто неможлива під час контакту, але адресат може помітити такі сигнали нещирості адресанта:

а) логічна суперечність: факти не узгоджуються один з одним;

б) багаторазове акцентування на побічних мотивах (феномен звикання до неправдивої інформації як до істинної: чим частіше повторюється неправдиве твердження, тим більша ймовірність його прийняття адресатом);

в) нагромадження деталей (модель Я забув гроші вдома біля телефона);

г) інтимізація мовленнєвого контакту (модель Ви ж знаєте, як я до Вас ставлюсь).

Коли адресат фіксує подібний сигнал (сигнали) у висловлюваннях адресанта, його доцільною тактикою повинно стати визначення причини неправдивої інформації в комунікативній стратегії партнера, адже «неправда без мети» — рідкісне явище. Механізм виявлення неправди (брехні) адресанта, за Є. Клюєвим, охоплює:

• комунікативну мету (стратегічний результат, на який спрямований комунікативний акт) того, хто говорить неправду, яка завжди прямо протилежна меті, відкрито ним оголошеній, наприклад модель Я Вам бажаю добра. Чим наполегливіше декларувати таку комунікативну мету, тим більше підстав для адресата читати її «з точністю до навпаки»;

• комунікативні тактики (сукупність практичних ходів у реальному вербальному спілкуванні), які обумовлюють неправдиву комунікативну мету, зазвичай жорсткі, ригідні (не гнучкі), і шляхом яких адресант наполегливо реалізує власну комунікативну стратегію. Будь-які пропозиції «поглянути на речі з іншого боку» він відкидає. Водночас комунікативні тактики, які ведуть до істинної комунікативної мети, лабільні (рухливі);

— нещирий комунікативний акт, тобто комунікативний акт, у якому метатекст «пригнічує» текст: коментарів більше, ніж фактів, при цьому адресант часто займається самохарактеристиками або автопре-зентацією.

Коли адресант не впевнений, що володіє достатніми доказами для своїх тверджень, він може сигналізувати про це фразами Я гадаю, що..., Наскільки мені відомо..., Я не зовсім упевнений, але я гадаю... тощо. Протягом комунікативного контакту комуніканти змушені постійно контролювати те, на чому основані їхні висловлювання, роблячи їх без достатніх обґрунтувань. Адресант ризикує викликати протест з боку адресата, отже, контакт буде підданий випробуванню.

3. Максима релевантності. У її основу покладено постулат «Не відволікайся від теми». Механізм цієї максими й відповідного постулату складний у зв'язку з тим, що процес комунікації не будується лише навколо однієї теми.

4. Максима манери. Вона звернена до способу передавання інформації і пов'язана не з тим, що говорять, а з тим, як це говорять. Г.-П. Грайс пропонує в цій максимі постулат «Висловлюйся ясно», який охоплює окремі постулати: уникай незрозумілих висловів, неоднозначності, непотрібного багатослів'я, будь організованим.

Зважаючи на спробу Г.-П. Грайса пояснити, як англомовні комуніканти намагаються взаємно оперувати інформацією під час вербального контакту, деякі дослідники вказують на певну національно-культурну обмеженість цього інтерпретативного механізму. Адже потреба «Будь істинним» порушує питання «Наскільки?», а «Будь точним і стислим» вимагає відповіді «Наскільки?».

Найглибше переосмислення застосування постулатів Грайса в різних культурах утілено в монографії сучасного австралійського лінгвіста Майкла Клайна. Культури по-різному оцінюють поняття «правда» («істина»), «інформація» тощо. Наприклад, як стверджує

М. Клайн, європейське розуміння істини як абсолютної правди означатиме для представників деяких культур Південно-Східної Азії значно менше, ніж соціальна гармонія в тих ситуаціях, у яких потрібно вибирати між правдою та конфліктом. Обмеження в доступі до нової інформації з метою розуміння чогось — неприпустиме з погляду європейських культур, отже, чим більше надано інформації під час вербального контакту, тим краще. Проте існують культури, у яких нова інформація — велика цінність, тому мовці ощадливо нею діляться (приховують), що не є порушенням комунікативного кодексу.

Проблема взаємного оперування інформацією кому-нікантами під час вербального контакту потребує подальшого розроблення на мовленнєвому матеріалі різних культур. Водночас дослідження на матеріалі англомовних культур переконливо доводять, з одного боку, необхідність дотримання мовцями цих культур вимог комунікативних максим Грайса для успішного вербального контакту, з іншого — можливість свідомого порушення максим із метою досягнення особливих стратегічних результатів. Наприклад, мовці можуть свідомо говорити неправду, іронізувати, перебільшувати, говорити з підтекстом, вживати метафори тощо. Такі порушення максим змушують слухачів удаватися до виведення прихованого значення, тобто конверса-ційних імплікатур. Якщо на питання мовця Скільки коштує ваше авто? слухач відповідає Недорого, фактично порушуючи максиму повноти інформації, компетентному співрозмовникові слід вивести конвер-саційну імплікатуру Це не ваша справа.

Отже, вербальна поведінка комунікантів під час успішного комунікативного акту здійснюється відповідно до критеріїв істинності та щирості, мовці намагаються створити атмосферу взаємної прихильності, як того вимагає принцип увічливості, вони оперують інформацією згідно з максимами кількості, якості, релевантності та манери у процесі спілкування як кооперативної діяльності. Попри універсальний характер критеріїв та принципів, вони мають національно-культурну виразність.

3.2. Механізми взаємодії мовців під час вербального контакту

Мовленнєва взаємодія під час вербального контакту охоплює сукупність взаємопов'язаних мовленнєвих дій як мінімум двох мовців, що обмінюються репліками за правилами; послідовні репліки двох різних мовців структурно пов'язані й узгоджуються певним чином. Безперебійну кооперативну діяльність мовців забезпечують декілька механізмів: обміну репліковими кроками, структурування розмови (суміжних пар), преференції, усунення комунікативних проблем.

Механізм обміну комунікативними ролями. Неформальна розмова (діалог) здійснюється як серія обмінів репліками між комунікантами, при цьому ролі мовця та слухача міняються за певними правилами та внаслідок спільних зусиль комунікантів. Форми, зміст та довжина реплік у неформальній розмові варіюються, на відміну від більш формалізованих видів спілкування, так званих інституційних видів дискурсу, наприклад розмови лікаря та пацієнта, вчителя й учня, адвоката та клієнта, продавця та покупця, учасників перемовин тощо.

Американський професор із прикладної лінгвістики Чарльз Гудвін уважає репліку основною формально-структурною одиницею діадичної вербальної взаємодії і фрагментом мовлення (дискурсу) одного співрозмовника, відмежованого мовленням іншого (інших) мовця. Окрім реплік виокремлюють інші структурні одиниці послідовної організації розмови: хід, обмін, трансакція, інтеракція. Репліка (репліковий крок) характеризується можливістю об'єктивного її розрізнення в розмові.

Поняття «діалог» містить уявлення про необхідність на початку вербальної взаємодії двох сторін — тієї, що передає (адресанта, мовця (автора), продуцента), та тієї, що приймає (адресата, слухача (читача), реципієнта). Під час вербального контакту ролі партнерів можуть багато разів варіюватися. Співрозмовники повинні дотримуватися правил передавання комунікативних ролей або взяття реплікового кроку, керуючись при цьому постулатами мовленнєвої поведінки, визначеними певною культурою.

Засновники школи конверсаційного аналізу — американський професор соціології Емануель Щеглофф (нар. 1937) та соціолог Гарвей Сакс (1935—1975) — запропонували такий механізм передавання репліко-вих кроків у неформальному спілкуванні для англо-американської комунікативної культури, який загалом релевантний також і для слов'янських лінгвокультур:

1. зміна мовців;

2. говоріння одного мовця під час реплікового кроку;

3. можливе одночасне говоріння декількох мовців, але нетривале;

4. перехід від одного реплікового кроку до іншого без довгих пауз та одночасного говоріння;

5. користування механізмом призначення наступного мовця.

Основним правилом неформальної розмови в англомовній культурі, яким слід керуватися комунікантам, вважають правило «Уникай тривалого мовчання між репліками та одночасного говоріння». Зазвичай період мовчання між репліками дорівнює п'ятій долі секунди.

Існує кілька способів регуляції авторства наступної репліки при передаванні комунікативної ролі (за Е. Щеглофф, Г. Саксом):

а) А2 може призначатися А1 засобами прямої номінації, тобто звертанням, або вживанням репліки певного типу (питання), яка потребує взяття реплікового кроку А2;

6) самопризначення А2, коли А1 сигналізує про передавання реплікового кроку, але при цьому не називає конкретного наступного мовця.

За ознакою співвіднесення суміжних реплік у реальному часі представники німецької школи конверсаційного аналізу Гельмут Хенне і Гельмут Ребок виокремлюють три види взяття реплікового кроку: а) обмін комунікативними ролями з перебиванням; б) плавний обмін; в) обмін після паузи.

В англомовному неформальному спілкуванні мовці використовують такі сигнали передавання комунікативних ролей, або взяття реплікового кроку:

— синтаксичні засоби, наприклад розділові питання Чи не так?;

• лексичні маркери типу ти знаєш, отже, але якщо, у будь-якому разі тощо;

• просодичні засоби, зокрема спадання голосового тону, подовжене вимовляння останнього складу та ін.;

• невербальні засоби, наприклад припинення фонації (утворення й вимова звуків), мовчання або погляд, жести (жестикуляція синхронізована з мовленням, і її припинення зазвичай збігається з передаванням реплі-кового кроку іншому комуніканту).

Дані досліджень англомовного дискурсу англійського дослідника Джефрі Бітті свідчать, що в більшості випадків успішного передавання комунікативної ролі мовці використовують до трьох сигналів одночасно, найчастіше — граматичне завершення разом із тональним закінченням та подовженням останнього складу репліки.

Е. Щеглофф і Г. Сакс наголошують, що неформальній розмові властиве чергування комунікативних ролей мовця та слухача як чергування реплікових кроків на основі добровільного передавання комунікативної ініціативи. В інших видах вербальної взаємодії право взяття реплікового кроку крім комунікативної ініціативи мовця визначають також такі соціально-культурні чинники, як соціальний статус мовця та правила комунікативної культури певного мовного загалу. Американський професор лінгвістики та права Едвард Фінеган зазначає, що для сфер професійного спілкування у США типова ситуація, коли начальник розпочинає розмову запитанням і передає комунікативну ініціативу разом із комунікативною роллю підлеглим, тому підлеглі мають говорити більше; в інших культурах у подібних ситуаціях більш високий соціальний статус передбачає ширші можливості володіння комунікативною ініціативою: начальник зазвичай говорить більше, ніж підлеглий.

Інші чинники, що впливають на особливості чергування реплікових кроків у тій чи іншій культурі, охоплюють, згідно з Е. Фінеганом, толерантність до мовчання в процесі вербального інтеракту, одночасного реплікуван-ня, передчасного взяття реплікового кроку (перебивання). Так, комуніканти, що належать до деяких азійських та північноамериканських туземних культур, не відчувають явного дискомфорту при тривалих паузах між репліками; мовці окремих латиноамериканських та середземноморських етнічних спільнот можуть почуватися комфортно при одночасному реплікуванні та перебиванні

співрозмовників. Комуніканти північноамериканських англомовних культур виявляють порівняно меншу толерантність до мовчання, одночасного говоріння та перебивання під час вербального контакту.

Механізм структурування розмови (суміжні пари). На думку засновників конверсаційного аналізу (Е. Ще-глофф, Г. Сакс), кожна окремо взята репліка А1 певним чином пов'язана з попередньою та наступною реплікою А2. Дві послідовні репліки різних мовців, у яких перша репліка А1 потребує певної другої репліки А2, називають суміжною парйю (діалогічною єдністю, або обміном).

Суміжна пара — двокомпонентне утворення із двох послідовних реплік А1 і А2, які пов'язані змістом — перша частина суміжної пари (ПЧСП) зумовлює продукування (частково) передбачуваної другої частини (ДЧСП).

В ідеалі ці дві частини повинні продукуватися послідовно, одна за одною. Структурно суміжні пари поділяють (М. Макаров) на елементарні, або прості (двокомпонентні), наприклад «питання — відповідь», «прохання — обіцянка її виконання» тощо, а також складні, або комплексні (типові структури, які об'єднують три-чотири репліки), наприклад «питання — перепитування — відповідь» (табл. 3.1). Прості (двокомпонентні) суміжні пари більшістю дослідників визнаються основною структурною одиницею мовного спілкування.

Суміжні пари створюють механізм послідовного структурування розмови, за якого:

1) поступово вживаються дві комунікативні дії;

2. комунікативні дії продукуються двома різними мовцями;

3. перша та друга частини суміжної пари секвенціо-нально (послідовно) організовані, ПЧСП зумовлює наступність ДЧСП, наприклад нетиповим буде вживання відповіді перед питанням, а не навпаки;

4. частини суміжної пари — категоризовані, будь-якій ПЧСП відповідає скінченна кількість певних типів ДЧСП, наприклад запрошення вимагає вживання згоди або відмови, а не привітання.

Фундаментальне значення суміжних пар полягає в тому, що комуніканти використовують їх для розкриття один одному свого розуміння й вилучення смислу з розмови: мовець А1 проводить моніторинг другої частини суміжної пари, вжитої його співрозмовником А2, з метою визначення її відповідності ПЧСП; за відсутності відповідної ДЧСП мовець А1 вдається до інференції (виведення) можливої причини цього. Наприклад, неповернення А2 відповіді на привітання змушує А1 припустити, що його співрозмовник або не почув, або навмисно не зреагував на вербальний сигнал.

Механізм преференції. Не всі потенційні ДЧСП мають однаковий статус бажаності їх реалізації відповідно до ПЧСП: вони марковані стосовно ступеня бажаності—небажаності реалізації, і, як мінімум, існують принаймні одна найбільш бажана й одна найменш бажана ДЧСП. У процесі актуалізації суміжної пари функціонує так званий механізм преференції (узгодження між компонентами суміжної пари), суть якого полягає в тому, що суміжні пари надають перевагу структурній узгодженості між своїми (двома) компонентами, наприклад:

А1: Невже вам не подобаються народні пісні?

А2: Авжеж, подобаються.

А1: Можна я візьму твою ручку?

А2: Звичайно.

Приклади бажаних та небажаних ДЧСП для деяких суміжних пар наведено у табл. 3.2.

Внутрішня спрямованість на узгодження не означає, що мовці взагалі не можуть висловлювати незгоду. Неузгодженість, тобто вживання менш бажаної ДЧСП, часто вимагає від А2 добору спеціальних мовленнєвих дій типу вибачення, пояснення причини тощо. Отже, продукування небажаних ДЧСП має певні відмінності від продукування їхніх бажаних альтернатив. Бажана ДЧСП зазвичай реалізується як репліка більш простої синтаксичної структури з коротшою паузою, яка відділяє її від ПЧСП. Небажана ДЧСП переважно відділена довшою паузою і має складнішу синтаксичну структуру, якій часто передують дискурсивні маркери мітігації (засоби мовного або мовленнєвого пом'якшення висловлення), хеджування (засоби некатего-ричної номінації) тощо. З огляду на це продукування небажаної ДЧСМ для А2 можна вирахувати за такими ознаками:

1. подовжена пауза перед ДЧСП;

2. маркери невпевненості, які передують ДЧСП, наприклад Ну..., М-м-м...;

3. наявність інших мовленнєвих актів перед ДЧСП, наприклад ПЧСП А1: Ти йдеш на вечірку сьогодні? Небажана ДЧСП А2: Ну, я не знаю, у мене так багато роботи... я, мабуть, не піду. Бажана ДЧСП А2: Аякже!

Отже, механізм преференції виконує важливу інтерпретативну функцію у вербальній інтеракції: бажані мовленнєві дії реалізуються в прямих мовленнєвих актах і без затримки, небажані — відтягуються в часі, пояснюються, обґрунтовуються й часто виражені непрямими мовленнєвими актами. Особливості втілення цього механізму висвітлюють, як у процесі розмови підтримується соціальна гармонія між співрозмовниками й конструюються їхні міжособистісні стосунки.

Механізм усунення комунікативних проблем під час вербального контакту. Вербальний контакт є одним із видів людської діяльності, якій властиві проблемні ситуації: неправильний вибір слів, обмовки, труднощі розуміння та сприйняття на слух. У зв'язку з цим на увагу заслуговує ще один механізм, до якого вдаються комуніканти, — усунення проблем, пов'язаних з оперуванням мовним кодом. Можливі алгоритми усунення проблем у вербальній взаємодії подано у табл. 3.3.

Таблиця 3.3

Алгоритми усунення комунікативних проблем

Усунення комунікативної проблеми	Приклади лінгвістичних експонентів
1. Самоініційоване самовиправлення: коли усунення помилки ініціює і здійснює сам адресант	А1: «Він повертається в суботу, ой, я хотів сказати — в неділю.»
2. Самовиправлення А1, ініційоване А2: коли усунення помилки А1 ініціює А2, а виправлення здійснює автор помилки — А1	А1: «Він повертається в суботу.» А2: «У суботу?» А1: «Ой, у неділю.»
3. Виправлення, самоініційоване А1, але здійснене А2	А1: «Тут проблема, мабуть, у цьому... як його?» А2: «Карбюраторі?» А1: «Так, правильно.»
4. Виправлення А1, ініційоване і здійснене А2	А1: «Подивись на ці калачики. Хіба вони не гарні?!» А2: «Вони гарні, але це не калачики, а гортензії!»

Результати спостережень на англомовному емпіричному матеріалі наводять на думку, що із чотирьох стратегій виправлення помилок перевагу надають самовиправленню, тобто продуцент (лат. ргосіисепз — той, що виробляє) комунікативної проблеми має сам її усунути. Принаймні, як зазначає Е. Фінеган, А2 перед виправленням помилки А1 необхідно прийняти сигнали про потребу в комунікативній допомозі, як правило, у невербальній формі (погляд) або у формі метадискур-сивних мовленнєвих актів Як це називається?, Забув (забула) слово тощо. Вважається, що самоініційоване самовиправлення — найменш руйнівна мовленнєва дія для підтримання гармонійних стосунків між мовцями, у той час як виправлення помилки А1, ініційоване й здійснене іншим (А2), має найбільший руйнівний потенціал для вербального контакту. В англо-амери-канській культурі в процесі оволодіння дітьми правилами ввічливого спілкування не рекомендовано прямо виправляти помилки, вихователь має тільки ініціювати виправлення, надати дитині змогу усвідомити помилку та усунути її (Дитина: Розкажи мені казку. Мама: Будь ласка. Дитина: Розкажи мені казочку, будь ласка).

Ті мовці, які часто вдаються до найбільш руйнівного для гармонійних стосунків алгоритму усунення комунікативних проблем — ініціювання й виправлення помилок інших, отримують репутацію нетактовного співрозмовника та всезнайки.

Загалом принципи та механізми взаємодії мовців і усунення комунікативних проблем допомагають зрозуміти, як співрозмовники виражають прихильність одне до одного, взаємно оперують інформацією під час вербального контакту, обмінюються комунікативними ролями, послідовно структурують розмову, сигналізують про бажаність (небажаність) своєї мовленнєвої реакції, долають комунікативні проблеми.

Запитання. Завдання

1. Поясніть, що таке комунікативний кодекс.

2. Визначте, які найважливіші критерії та принципи входять до складу комунікативного кодексу.

1. З'ясуйте, у чому полягає суть:

а) принципу взаємоприхильності комунікантів під час вербального контакту;

б) принципу взаємного оперування інформацією (принцип циркуляції інформації.

4. Поясніть суть ввічливості як соціопсихологічного та лінгвістичного феномена.

5. Укажіть, які два основні типи прагнень партнерів по комунікативному акту охоплює поняття «обличчя».

6. Зазначте, які уточнені терміни для позитивної та негативної ввічливості пропонують дослідники Р. Сколлон та С. Сколлон.

5. Визначте найважливішу ознаку «обличчя» за Р. Сколлон та С. Сколлон.

5. Як сформулював основу раціональної поведінки комунікантів під час комунікативного акту Г.-П. Прайс?

6. Порушення яких максим принципу кооперації ілюструють прислів'я: Не вмер Данило, болячка задавила; На городі бузина, а в Києві дядько?

10. Поясніть суть механізмів взаємодії мовців під час вербального контакту:

а) механізму обміну комунікативними ролями (механізм взяття реплікових кроків);

б) механізм структурування розмови;

в) механізм преференції (узгодження між компонентами суміжної пари);

г) механізм усунення комунікативних проблем, пов'язаних з оперуванням мовним кодом.