Присяга Війська його королівської милості Запорозького

Я, Петро Дорошенко, гетьман війська його королівської милості Запорозького, всі обозні, судді, осавули, полковники, сотники і всі разом старшини своїм і цілого війська його королівської милості Запорозького іменем тих, що лишаються як тут, в обозі під Підгайцями, так і тих, що лишились удома, котрі є тепер і котрі будуть на: потомні часи, присягаємо панові Богові святому, єдиному в святій трійці, перед найсвятішою Дівою і всіма святими, що як і предки наші, які мали повну силу і начальство від многовладних найясніших польських королів та Річі Посполитої, своїх дідичних панів, так і ми будемо постійно й тривко почуватися в тому-таки вірному підданстві його королівської милості та Річі Посполитої, обіцяючи його королівській милості та Річі Посполитій всілякі щирі та зичливі послуги, вирікаючись усілякої сторонньої протекції своїм і наступників наших, належних до військ його королівської милості, іменем. Зі сторонніми¹¹ без відома його королівської милості не матимемо кореспонденції ані посольства, але покладаємо все наше майно і власне здоров’я його королівській милості та Річі Посполитій в надії, що його королівська милість, пан наш милостивий, та Річ Посполита милостиво вдовольнять наші прохання. А ми все те, що висловлено в пунктах, написаних під Підгайцями, і те, що зараз обіцяємо, утверджуємо нинішньою клятвою. А коли б не дотримали в будь-чому, хай покарає нас господь Бог на душах, тілах, дітях, майні нашому тепер і на потомні часи.

Постановивши ці вищеописані Підгаєцькі пакти, гетьман Дорошенко з козаками, Нурадин-солтан з татарами, а гетьман польний з поляками роз’їхалися з-під Підгайців по домівках...

Величко С. В. Літопис. – Т. 2 / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – С. 76-77.

Уривок з літопису Самійла Величка про причини переорієнтації зовнішньої політики гетьмана п. Орошенка на Туреччину(1669 р.)

Оті Дорошенкові посланці, Петрановський і Тарасенко, незабаром повернулися з Польщі і в Пилипівський піст прибули в Чигрин, а добре вивідавшися про всі польські пристрасті, донесли йому, Дорошенкові, що поляки, побачивши Дорошенкові пункти і побажання всього війська, вельми ними лишились уражені, і почали дихати таємним, схованим у їхніх серцях, гнівом, і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих його посланців одними тільки фіглями та листовними компліментами. Дорошенко після такого звіту тих своїх послів, що повернулися з Польщі, як і з інших дій і таємно вивіданих з Польщі лядських намірів, добре зрозумів, що поляки не зичать і не хочуть учинити нічого сподіваного йому, Дорошенку, і всьому Запорозькому війську та цілій малоросійській Україні¹². Бо й за Богдана Хмельницького, й в інші минулі часи завше не дотримувалися вони свого і касували свої, чинені з Запорозьким військом, пакти та завжди давали оказії до війни й розору України, й наступали на неї по-ворожому. Так і тепер, знищуючи Підгаєцькі пакти, постановлені з Дорошенком і всім Запорозьким військом 1667 року, замислювали вони щось інше, старанно споряджаючи новий військовий апарат (після втрати під Глуховом) і проводячи по всій Польщі вербунки. Не сподівався Дорошенко собі приязні та допомоги проти поляків і з російського боку, знаючи, що за минулими, постановленими 1667 року на тринадцять літ, договорами в Андрусові тогобічна Україна лишилася відступлена від росіян полякам, і вважаючи, що російський монарх, пресвітлий государ Олексій Михайлович, задля нього й тогобічної України не порушуватиме тих Андрусівських тринадцятилітніх договорів з поляками і не захоче заступитися за тогобічну Україну (має-бо, перш за все, неусипне дбання, щоб достойно заспокоїти власні інтереси з поляками), почав радитися зі своєю старшиною, в який би спосіб міг би зберегти і захистити тогобічну, свого рейменту, малоросійську Україну від майбутнього лядського наступу і всеконечного розору. А після достатніх своїх нарад і порад домовився і постановив зі своєю старшиною лишитися нейтралістом знову, а тим часом, радий-не-радий, шукати собі приязні й протекції, а від поляків оборони в Оттоманської Порти, в чому він і не завівся, як буде висловлено про те далі. Втративши надію (з огляду на вищевисловлені дії) доступитися ласки в поляків і милості у великого російського государя, він, Дорошенко, таємно послав у Цариград до Порти, довідуючися, чи не може бути прийнятий з усією Україною під її оборону. І хоч це діялося у Дорошенка ховано, як вище казав, однак поляки відразу ж про те звідомилися й упали в страх та повний відчай втримати тогобічну Україну.

Величко С. В. Літопис. – Т. 2 / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – С. 117-118.