“Затверджую”

Начальник кафедри С і ГД

майор с.ц.з.

Р.В.Лаврецький

“___” _________ 2009 р.

План

семінарського заняття з історії України

Тема № 1.2. Українські землі в стародавні часи. Східні слов’яни у VI-IX ст.

План.

1. Скіфо-сарматська доба.

2. Античні міста Північного Причорномор’я.

3. Східні слов’яни в І тис. н.е.

3.1. Етногенез слов’ян.

3.2. Господарський та суспільний розвиток східних слов’ян у VI-IX ст.

3.3. Релігійні вірування східних слов’ян.

Рекомендовані теми рефератів

1. Військове мистецтво скіфів та сарматів.

2. Звичаї та релігійні вірування скіфів на основі повідомлень Геродота.

3. Розвиток господарства та торгівлі в античних містах-державах Північного Причорномор’я.

4. Анти.

5. Система міфології східних слов’ян.

Тези відповіді

1. У І тис. до н.е. на сучасних українських землях розпочинається нова доба в історії людства – залізний вік. Бере старт так зване велике переселення народів, коли цілі групи племен під впливом демографічного вибуху рухалися зі сходу Євразії на захід. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали у степах в попередню епоху, прийшли численні кочові племена. Вони вміли обробляти залізо, виготовляти міцну зброю. Основу господарства у них складало кочове скотарство.

Першими на історичній арені в степах України з’явились войовничі племена кіммерійців. Історичні пам’ятки цих племен IX – першої половини VII ст. до н.е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Їхня мова, ймовірно, була іранського походження. Займалися ці племена кочовим скотарством. Озброєння кіммерійського воїна складалось з лука, кинджала або меча та списа. Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (IX-VIII ст. до н.е.), що мешкали північніше. У лісостепу вони створили перші добре укріплені городища. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.

Науковці доводять, що скіфи (або, як вони себе називали, сколоти) прийшли з Північного Ірану, розселилися в VII ст. до н.е. на просторах степів Північного Причорномор’я: від Дунаю (Істру) до Дону (Танаїсу) і приблизно на 600-700 км у глиб краю. Скіфи не становили єдиного народу. За свідченням грецького історика Геродота, Скіфію населяли кочові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Ще далі на північ проживали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще називали борисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра розташовувались скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи.

Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в час правління царя Атея, який успішно вів війни з батьком Олександра Македонського – Філіппом ІІ. Успіхи скіфів у військовій справі можна пояснити наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї, військового спорядження та тактики бою.

Про войовничість скіфів свідчить факт існування у лісостепу великих укріплених поселень, городищ (Каратульське – понад 6000 га, Більське – понад 4000 га, Трахтемирівське – понад 500 га та ін). Лісостепові племена займались орним землеробством та скотарством, садівництвом, промислами та ремеслами (металургією).

Майнове та соціальне розшарування у скіфів найбільш помітним було у кочових племен. На південноукраїнських територіях, в районі нижньої течії Дніпра, розташовані численні кургани скіфських царів, в яких ховали володарів. У похованнях знайдено чимало унікальних ювелірних виробів із золота та срібла. Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль), а монументальне мистецтво було представлене антропоморфними стелами.

Релігія скіфів була політеїстичною. У них існував ряд жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів.

Скіфська держава досягла найвищого розвитку в IV ст. до н.е. Кінець пануванню скіфів у Північному Причорномор’ї поклали в ІІІ ст. до н.е. племена сарматів. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Криму.

Сармати займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та у ранньослов’янському, що тільки-но народжувався.

Сформувавшись у заволзьких степах на межі ІІІ-ІІ ст. до н.е., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, аланів хвилями пересуваючись на захід захоплювали все нові території. Агресивність і войовничість сарматів завдала чимало шкоди античним містам-державам, ранньослов’янському населенню зарубинецької культури. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Вже в ІІІ ст. н.е. частина сарматського населення увійшла до черняхівської культури.

Суспільний розвиток сарматів перебував на стадії розкладу первісного ладу, формування приватної власності та майнового розшарування. У господарському відношенні сармати майже не відрізнялись від скіфів, тобто були кочовими скотарями. За житло їм служили кибитки. У військовому відношенні найбільш безпечною для ворогів була сарматська кіннота. Близько 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в ІІІ ст н.е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи, що просунулись з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. їх добили гуни.

2. На розвиток населення Північного Причорномор’я значною мірою вплинули грецькі колонії, які виникають на берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) починаючи з середини VII ст. до н.е. Колонізація цього регіону була зумовлена розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (передусім металу та зерна), воєнно-політичними конфліктами. Грецька колонізація мала мирний характер.

Найпершими грецькими колоніями була Істрія в Подунав’ї, Борисфен (на сучасному острові Березань). Пізніше формуються декілька центрів: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч), Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Феодосія (сучасне одноіменне місто), Фанагорія (на Таманському півострові) та ін. Дані античні рабовласницькі держави (поліси) існували упродовж майже тисячі років.

На першому етапі свого існування (VII – І ст. до н.е.) міста держави були незалежними, на другому (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – підкорялися Риму.

Основою господарського розвитку грецьких колоній була торгівля з місцевим населенням та землеробство. Збуваючи надлишки зерна, продуктів скотарства і рабів-полонених кочовики отримували у греків вино, предмети розкоші, ремісничі вироби. Крім вирощування зерна жителі давньогрецьких колоній займались виноградарством, садівництвом, скотарством, рибним промислом. Значні успіхи спостерігались в ремеслі: металообробці, ткацтві, склоробстві, гончарстві та ін. Розвитку торгівлі сприяло карбування власної монети.

Політичний устрій північнопричорноморських держав суттєво різнився. Ольвія та Херсонес були демократичними республіками, Пантікапей до утворення Боспорського царства – аристократичою республікою, Боспорське царство – монархією. Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне населення. Раби були позбавлені будь-яких прав. Крім громадян і рабів, існувало багато категорій вільного і залежного або напівзалежного населення. До громади також належали жінки та всі не греки. Поступово в причорноморських містах збільшувалась кількість місцевого населення – скіфів, сарматів, черняхівців.

Значний вплив на розвиток культури причорноморських міст-полісів справляло етнічне середовище, з яким вони взаємодіяли. Проте, вирішальна роль належала надбанням грецької культури. У колоніях була поширена грамотність, велика увага приділялась освіті, фізичному визованню. Розвивались та пропагувались наука (історія, філософія, медицина), театр, музика, література, мистецтво. Релігія була грецькою, згодом римською. Наприкінці існування в північнопонтійських містах поширення набуло християнство.

Взаємовпливи античних північнопричорноморських міст-держав прискорили розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших народів цього регіону. Місцеве населення запозичило у грецьких колоністів передові технології землероства, ремесла, кращі зразки архітектури, мистецтва, військової справи. Під впливом античних держав у тутешніх племен формувалася власна державність.

3.1. Питання про походження (етногенез) та місце початкового проживання слов’ян у історичній літературі є одним з найдискусійніших. З цього приводу існує декілька теорій. Перша, висловлена ще літописцем Нестром, прабатьківщиною слов’ян називає землі прилеглі до річки Дунай. Інша версія пов’язує її з межиріччям Вісли та Одеру. Згідно з третьою, давні слов’яни проживали на землях між Дніпром та Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.

На історичній арені слов’яни з’явилися на межі ІІ-І тис. до н.е. Це підтверджують археологічні знахідки. Саме в цей час слов’яни виділились з індоєвропейської спільноти. Упродовж ІІ-І тис. до н.е. праслов’яни ймовірно займали різні території, переміщувались на теренах між Одером і Дніпром.

У перших століттях нової ери слов’яни займали вже досить значні території й займали одне з чільних місць серед інших утворень. Перші письмові згадки про слов’ян зустрічаються у творах римських авторів І-ІІ ст. н.е.: Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птоломея. Вони називали їх венедами або венетами, що розселялися на берегах Вісли і на південному узбережжі Балтійського моря у сусідстві з германцями і сарматами. Археологічні знахідки, що відповідають відомостям про венедів на території України відносяться до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала у Середньому Подніпров’ї та Поліссі на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. У другій половині І ст. зарубенецькі племена зазнали тиску сарматів, тому були змушені відійти в безпечніші північні райони. В ІІ-IV ст. германські племена готів поклали кінець венедській, або зарубенецькій культурі. Частина племен втекла на схід і Подніпров’я та на південь у Подністров’я і взяли участь у формуванні київської культури та пізньозарубенецької групи пам’яток.

У ІІ ст. н.е. на зміну зарубинецькій культурі приходить черняхівська. Крім ранніх слов’ян до ціїє археологічної культури входили скіфо-сарматські, фракійські та германські угрупування. На формування східного слов’янства безпосередній вплив мало населення північної частини черняхівської культури. Завдяки більш досконалим формам землеробства та близькості міст-держав Північного Причорномор’я черняхівці досягли більш високого ступеня розвитку. Значний вплив на розвиток слов’ян у цей період мала римська цивілізація. Занепад черняхівських племен припав на кінець ІV - середину V ст., і був пов’язаний з навалою гунів.

З початком Великого переселення народів (ІІ-VII ст.) слов’яни виступають вже самостійною етнічною спільністю. Готський військово-політичний союз на деякий час підкорив слов’янське населення – антів. 375 р. готів перемогли гуни, які створили могутню державу між Доном і Карпатами. Після її розпаду в середині V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід. Слов’яни разом з іншими народами почали регулярно нападати на візантійські землі. З VI ст. про слов’ян згадують візантійські історики: Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег, Іоанн Ефеський, Менандр та ін. Наприклад, істоик Йордан повідомляв, що цей народ походить від одного кореня і відомий під трьома назвами: венетів, антів і склавінів.

На думку більшості науковців зародження праукраїнського етносу розпочалось одночасно з розселенням антів і склавінів. Українці прямі спадкоємці склавинів і частково антів. Сучасна наука фіксує п’ять археологічних культур східнослов’янських племен другої половини І тис.: корчакської, пеньківської, колочинської, лука-райковецької та волинцевсько-роменської. Представники двох останніх (поляни, древляни, сіверяни, уличі, хорвати, волиняни або бужани) дожили до часів Київської Русі. У східних слов’ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 союзів племен. Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Лівобережжя Дніпра, уличі – Південне Подніпров’я і Побужжя, хорвати – Прикарпаття і Закарпаття, дуліби та волиняни (бужани) – Західну Україну, вятичі – басейн річки Оки, дреговичі – регіон між Прип’яттю і Західною Двіною, кривичі – Верхів’я Дніпра, Західної Двіни і Волги, ільменські словени – район Новгородщини.

3.2. Основу господарства східних слов’ян в І тис. н.е. становило землеробство. На Поліссі переважало підсічне землеробство, на решті територій – орне. Поступово двопілля витісняло перелогову систему землекористування. Значно удосконалились залізні знаряддя для обробітку землі (з’явились залізні плугі, наральники, коси, серпи). Зростають врожаї. Збільшився асортимент вирощуваних злакових культур (пшениця, жито, ячмінь, овес). Розвивалось скотарство, головним чином, вирощування свиней та великої рогатої худоби. Не втрачало важливості рибальство, полювання, бортництво, збиральництво.

Власність на землю була родовою. Протягом другої половини І тис. н.е. відбувається процес поступового відходу від родової общини до сусідської, в якій би провідну роль відігравала мала сім’я (батьки і діти).

У IV-IX ст. у східних слов’ян набувають поширення різні ремесла: металургія, металообробка, гончарство, ткацтво, обробка каменя та дерева, вичинення шкір тощо.

Обмін переважно мав натуральний характер. Проте, розвиток торгівлі спонукав появу у слов’ян античних срібних грошей, майнове розшарування. Якісні зрушення у розвитку ремесла активізували внутрішню торгівлю. Для міжобщинного обміну використовувались гради – укріплені поселення, які були прототипами слов’янських міст. Позитивні зрушення у ремеслі та сільському господарстві сприяли не тільки внутрішньому обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі з Болгарією, Візантією, Хозарією та іншими країнами.

Суспільний лад у східних слов’ян у І тис. н.е. перебував на стадії переходу від первісно-родового до станового суспільства. Реальна влада всередині племені належала племінним зборам. З часом все більшого впливу набувають старійшини, знать, князі. Соціальному розшаруванню активно сприяли військові походи, в яких дружина збагачувалась, приводила рабів. Початково рабство у слов’ян було тимчасовим. За деякий час невільник перетворювався на вільного общинника. Регулярність походів на багаті сусідні держави зумовила появу постійної військової дружини, яка була опорою старійшин та військових воєнноначальників (князів).

Розширення торгівлі, військові набіги на сусідні держави збагачували родову знать, сприяли розпаду первісних відносин. Водночас актуальним ставало питання про захист торгівельних шляхів та створення власної державності. У третій чверті І тис. н.е. формуються союзи племен, центрами яких стають укріплені гради. Найбільшими серед них були Київ, Чернігів, Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Битиця на Пслі. У межах союзів племен налагоджуються тісніші зв’язки, нівелюється вузькоплемінна відокремленість. Суспільство входить у нову фазу розвитку, так звану “військову демократію” або “вождизм”, коли більшість населення відсторонювалась від управління та розподілу. Роль народних зборів поступово занепадає, натомість набирає силу князівська влада (на початках виборна). Князь робить опору на дружину – корпорацію професійних воїнів, яка стає апаратом примусу і основою державного апарату.

3.3. Релігійні уявлення східних слов’ян у дохристиянський період були язичницькими. Для язичництва характерні: віра у багатьох богів та потойбічний світ, існування культу предків, обожнення сил природи, звірів, дерева, каміння. Значний вплив на розвиток релігійних вірувань давніх слов’ян мали релігії сусідніх народів, зокрема кочовиків, греків, римлян.

Верховним божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. Серед інших, найбільш шанованих божеств, учені виділяють Дажбога і Сварога – богів повітря і сонця, дарителів земних благ, Велеса – бога худоби, Стрибога – бога вітру, Ладу – богиню кохання, Род і Рожаницю – богів родючості.

Для проведення релігійних обрядів та вшанування божеств слов’яни використовували спеціальні культові споруди: храми, капища і требища. У подібних спорудах або під відкритим небом стояли язичницькі божества з каменю чи дерева (кумири або ідоли). Для вшановування богів на спеціальних жертовниках приносились безкровні чи кровні жертви. Особливою пошаною оточували померлих предків, представників роду.

Свята мали циклічний характер. Вони супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику. Усі визначні події в природі, житті людини і суспільства відзначались у східних слов’ян певними обрядами, які можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Обряди та магічні ритуали займали дуже важливе місце у житті давніх слов’ян. Вони були часткою їх світосприйняття та самовираження, засобом захисту від злих сил природи, забезпечення здоров’я і добробуту.

У східних слов’ян набув поширення поховальний обряд у вигляді кремації покійника на вогнищі з подальшим насипом над незгорілими рештками кургану. В залежності від соціального і майнового стану покійника у потойбічний світ супроводжували різні речі, зброя іноді кінь чи наложниця.