- •Тема: Методи фінансування інвестиційних програм і проектів фірми
- •Інформаційне обслуговування підприємництва
- •Історичні аспекти та значення бізнес-культури для розвитку підприємства
- •Оцінювання важливості цінностей для розвитку суспільства
- •Міжнародні кодекси та стандарти корпоративної поведінки за класифікацією п. Мазуркевича
- •Характеристика моделей крос-культурної поведінки в бізнесі за напрямком зосередження уваги в бізнес-комунікаціях
- •Характеристика моделей крос-культурної поведінки в бізнесі за рівнем формалізації бізнес-культури
- •Характеристика моделей крос-культурної поведінки в бізнесі за способом використання часового ресурсу
- •Характеристика моделей крос-культурної поведінки в бізнесі за проявом емоцій
Історичні аспекти та значення бізнес-культури для розвитку підприємства
Науковці багатьох галузей знань: історики, географи, соціологи, економісти та інші в різні часи шукали підтвердження своїх теорій в історії людства. Тому дослідження історичних аспектів бізнес-культури буде корисним для розвитку уявлення про цей економічний термін.
Поняття «бізнес-культура» формувалося впродовж багатьох століть і ввібрало в себе елементи духовної та матеріальної спадщини різних народів. Тому кожна нація має свої риси бізнес-куль- тури, які є результатом усього періоду становлення економіки країни. Не виняток і Україна.
Аграрна народно-традиційна культура
Основна частина етнічної території України справіку була заселена племенами, основним заняттям яких було хліборобство. Цьому сприяли ландшафтно-кліматичні умови: родючий грунт, помірна температура, рівнинна або слабогорбиста місцевість у більшості регіонів тощо. Вигідні умови для вирощування сільськогосподарських культур стали однією з причин ранньої появи стаціонарних поселень, а це, у свою чергу, сприяло творенню своєрідної народно-традиційної культури, в основу якої закладено цілий спектр обрядів, звичаїв, ритуалів, магічних дій, найтісніше пов'язаних з хліборобською діяльністю.
Незважаючи на удар, завданий монголо-татарським спустошенням, відновлення і дальше вдосконалення господарської культури відбувалося без значного порушення народно-традиційної основи.
Християнські свята були пристосовані до етапів сільськогосподарської праці, головно, в рільництві, до того, що регламентував календар сільськогосподарських робіт.
Хоча Новий рік за церковним календарем Східної церкви починався 1 вересня, у народній обрядності початок року був пов'язаний з весною, з пробудженням землі від природного сну і початком інтенсивних сільськогосподарських праць. Чи не найважливішими стали Великодні обряди. Посвята у Вербну неділю лози, на Великдень — яєць, паски, м'яса забезпечувала використання посвячених речей в обрядах і для сільськогосподарської магії. Наприклад, ножем, яким різали свячене м'ясо, пізніше підрізували рослини, щоб охороняли від хвороб.
Обрядовими дійствами супроводжувався початок польових робіт, перший вигін худоби на пасовища. На жнива було менше часу для різних обрядів, але умови для формування звичаю до- жинків давала толока — спільна праця, добровільна допомога на жнивах, де винагородою була участь у спільній трапезі після закінчення праці. Використанням землевласниками давнього звичаю стала примусова толока для кріпаків у селах, де були фільварки.
На Андрія, Різдво і зимові післяріздвяні свята у зв'язку з тим, що тоді не було роботи в полі, переважали обряди, пов'язані з прогнозуванням врожаю і плодючості худоби на цілий рік. Обрядова магія повинна була забезпечити опіку надприродних сил над працею селянина і в рільництві, і в тваринництві. У цей час колядки мали, в основному, дохристиянський характер. Те саме можна сказати і про щедрівки, до яких поступово долучаються елементи християнської символіки. Попри регіональні відмінності, обряди і вірування, пов'язані з аграрною народно-традиційною культурою, мали спільні риси на всіх українських землях.
Виробнича культура
Ключовими елементами виробничої культури середньовічної України були ремесла і промисли. Середньовічне українське ремесло і промисли були тісно пов'язані з місцевим геосередови- щем. Відповідно розвивалися ті ремісничі галузі, що, по-перше, мали місцеву сировинну базу і, по-друге, продукція яких була необхідна для життєдіяльності населення в певних природно- кліматичних умовах України. Диктували свої вимоги культурні традиції, а також соціальне середовище, в якому знаходила збут продукція ремісників. Так формувався симбіоз природних факторів і культурних традицій у розвитку українського середньовічного ремесла.
Середньовічне ремесло було закритою системою. Ремісники використовували знаряддя і способи виробництва, як правило, вивірені віками. Зміни у технології та техніці ремесел були вкрай повільними. Те саме було характерним і для ремісничих виробів. Предмети матеріальної культури виготовлялися в рамках певних стереотипних форм. Новації входили в асортимент, якість виробів, їх оздоблення, як і у виробничу культуру взагалі, дуже повільно. Разом з тим реалізація того чи іншого стереотипу допускала практично необмежену варіативність. Тому й речі, виготовлені майстрами, обов'язково мали індивідуальні риси, в чомусь були неповторними. На відміну від фабрично-заводської продукції нового часу, тодішні вироби, навіть суто утилітарного призначення, оздоблювалися й прикрашалися. Семантика цих оздоб походила від прадавніх міфологічних уявлень про всесвіт і пов'язувалася з ритуальними діями, які супроводжували процес виробництва
На відміну від села, в місті існувало професійне ремесло. Воно становило виробничу основу середньовічного міста. Ремісники (із сім'ями, учнями та підмайстрами) складали до 25—36 % міських жителів. У XIII — першій половині XVII ст. міське ремесло мало переважно товарний характер (хоча й певною мірою обмежений). Розвиток його йшов по лінії поглиблення поділу праці та більшої спеціалізації. Майстер-універсал поступався місцем вузь кому фахівцю. Для міського ремесла характерним було збереження й нагромадження знань, піклування про виховання нових послідовників. Саме воно було творцем і охоронцем інформації, нових технічних ідей і рішень, які, хоч і повільно, але все ж входили у виробничу культуру.
Спочатку кількість цехів у містах була невеликою. З поглибленням спеціалізації всередині ремісничих галузей майстри окремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об'єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей [36, с. 107].
Ремісничі цехи були типовими корпораціями європейського середньовіччя. Нерівноправні між собою, корпорації базувалися на принципі рівності своїх членів. Попри майнову диференціацію, характерною рисою корпорацій до кінця середньовіччя була наявність «горизонтальних» зв'язків між їх членами на відміну від «вертикальних» стосунків панування й підлеглості.
Членами цехів вважалися лише майстри («брати»). Старші майстри («старші брати») утворювали свого роду ради старійшин («колегії столових»). Підмайстри й учні як особи, соціалізація яких не завершилася, до власне цехів не належали. Справами цехів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавни- ки, скарбник (шафар) та ін. Ще існували посади писаря (інколи платна) і «молодшого брата» або «братів» (новоприйняті майстри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями).
Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників («партачів») належали майстри, не прийняті до цехів у зв'язку з політикою етноконфесійної дискримінації; ті, хто не був спроможний вступити до цеху через брак коштів, а також сільські ремісники, які прибули до міст. Партачі були конкурентами цехових ремісників.
Торговельна культура
У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Він відчиняв двері місцевих замкнених світів, сприяв їхній динаміці, з'єднуючи ці мікросвіти з навколишнім макросвітом. Вдала операція робила їх дуже багатими, невдача доводила до банкрутства та ізгойства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Во- ни почали зосереджувати у своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ' ремісникам та крамарям-перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на «багатих» та «вбогих». Перші слідкували, щоби «вбогі» роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 р. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволялося продавати «вбогим» купцям. У XIII—XV ст. торгівля розгорталась в умовах панування натурального господарства і незначної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов'язані тільки з навколишньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі.
Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували «гостей» об'єднуватися в своєрідні гільдії, що дістали назву «сотня». Найдавніша купецька корпорація, відомості про яку збереглися, — «іванівське сто», була організована при церкві Іо- анна Предтечі на Опоках у Новгороді і отримала статут, затверджений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р. Ця гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з тисяцьким вершили і суд у торгових справах. Так само, як і в німецьких купецьких гільдіях, для вступу слід було внести певну суму в касу гільдії і в патрональну церкву [5, с. 32—60].
Торгівля потребувала розвинутої грошової системи і системи мір та ваг. Грошова система Київської Русі досі дискусійна. Реляція Абу Гаміда, котрий у 1150—1153 роках особисто їздив з Булгара до Перемишля і назад, повідомлення Наджіба Гамадані (XII ст.) та Нізамі Гянджеві, свинцеві пломби на дорогичинській митниці дозволяють прийняти версію про курсування «хутряних грошей» — своєрідних чеків, які на внутрішньому ринку замінювали срібні та золоті гроші. Пізанські та флорентійські банкіри в XIII ст. уже користувалися системою чекових розрахунків. Зв'язки з Пізою існували ще з XII ст. У кафедральному соборі Сан Мартіно в м. Лукка поблизу Пізи знайдено графіті «Лазорь псалъ Яршевичь, Ростиславль».
Витерті шкірки, опечатані пломбами, могли виконувати роль таких чеків у масовому обігу. Потік арабського срібла припинився в XI ст., а візантійських та західноєвропейських монет не вистачало, карбування власної монети не було тривалим і не могло
забезпечити потреби ринку. Звичайно, весь цей період на ринку поряд з «хутряними чеками», які використовували, напевно, лише купці, курсували як різноманітні монети, так і срібні злитки. Грошова система на базі гривні (початково 1 гривня вагою 51,19 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 150 веверицям) протрималася майже до кінця XIV ст., змінюючи лише вміст срібла. Були різні еталони гривні. Київська гривня виливалась у вигляді шестикутного брусочка, чернігівська — подібна до київської, але з видовженими кінцями, литовська і татарська — брусочки овальної форми. їх вага коливалася від 163 г у київської гривні до 204 г у новгородської. З XIV ст. стали використовуватися в обігу ординські монети, литовські та чеські срібні, а також монети, які карбувалися для Галицького королівства Владиславом Опольським та Казимиром III. Налагодити карбування монет у Київському та Сіверському князівствах робили спроби Гедиміновичі [43, с. 54—78]. Впродовж XV ст. ситуація змінилася на користь польського срібла за широкого використання монет інших країв, передусім празьких грошів. З XVI ст. в обігу на українських землях були переважно литовські і польські монети.
В основу руської системи мір покладено єгипетські міри, впорядковані за Філетера, правителя Пергаму (283—263 роки до н. е.), і використані в римській і візантійській системах. Міри довжини мали чотири одиниці: верста = 750 сажнів = 3000 ліктів = = 6000 п'ядей. П'ядь = 22 см. У торгівлі використовувалися ще такі одиниці, як «постав сукна» (30—36 ліктів), «штука полотна» (48 ліктів), «штука інших тканин» (30—79 ліктів). Користувалися і такими «несистемними» одиницями: «перестріл» (політ стріли — 60—70 м), «верження каменя» (віддаль для метальної артилерії — 70—90 м), «день» (марш війська за день — 25—30 верст). Сипучі тіла міряли кадями, величина яких коливалася в межах 14—25 пудів; бочками на 6, 12, 24 і 32 пуди; корцями, рівними 6 пудам і мацами, рівними 8 пудам. Крім цих мір, застосовували лашти, рівні 2 тонам, фаски масла, рівні 30 квартам. Пуд пізніше мав 16,4 кг. Рідину вимірювали бочками, відрами і корчагами. Бочка = 10 відрам, корчага — І'Л—13Л відра, відро дорівнювало близько 9,8 кг. Бочка меду, пива, горілки дорівнювала 36—122 гарнцям, гарнець — 4 квартам. Масу міряли фунтами (372—407 г), каменями (32—40 фунтів) та берковцями (10 пудів).
У різних землях та містах міри відрізнялися одна від одної. їх еталони зберігались у церквах купецьких корпорацій, а пізніше — в ратушах. Спеціальні службовці стежили за дотриманням мір під час торгівлі. Із запровадженням Магдебурзького права ця система продовжувала вдосконалюватися.
Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською округою. Окрім цього, кожне місто мало принаймні один ярмарок на рік.
Організаційні форми міжнародної торгівлі змінювалися повільно. Купецькі каравани, що вирушали ув далекі краї, закупляли експортні товари. Подібно чинила і княжа скарбниця, представники або довірені особи якої брали участь у таких караванах. Зібравши караван і найнявши обслугу, купці вирушали в дорогу. По дорозі до них приєднувалися купці з розташованих на їхньому шляху міст, які не могли спорядити самостійні каравани. За приєднання до чулсого каравану, напевно, треба було платити. Продавши свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було вигідно продати вдома. Вдома вони збували на ярмарках або торгах оптові партії товару перекупникам, що вели роздрібну торгівлю.
Участь у торгівлі супроводжувалася певними звичаями, ритуалами. Так, скріплювати угоди передбачалося могоричем, який інакше називали ще літкупом (з німецької). За певним ритуалом проводилися вибори керівника каравану, якого під тюркським впливом почали називати «караван-баші». Як і в інших заняттях, також і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам. Серед купців і подорожників популярними були, зокрема, молитви до св. Миколая.
Очевидно, що торги, ярмарки, гостинні двори, спільний шлях у караванах були місцем зустрічі різних культур, світоглядів, а місцевості, через які пролягали найважливіші торговельні шляхи, ставали містком не лише між краями, а й між цивілізаціями. Ці контакти мали вплив на всі сторони життя — від запозичення і впровадження нових технологій ремесла до формування ментальності людей.
Значення культури для підприємницької діяльності велике і тому в бізнесі цьому феномену приділяється багато уваги.
СР№14
АЛГОРИТМ ФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ
Формуючий елемент |
Дії |
Цінності |
формування місії компанії та базових цінностей Кожна людина має власну систему цінностей (налагодження стосунків з іншими людьми, досягнення власного добробуту, реалізація свого потенціалу і т.і.) Кожна компанія має свою систему цінностей (отримання максимального прибутку, розвиток відносин з клієнтами, впровадження нових технологій і т.і.) Співробітник буде лояльний до організації, і залишиться задоволений роботою в цій компанії, якщо ці системи цінностей узгоджені і збігаються за основними позиціями |
Ідентичність |
формування почуття єдності з компанією Якщо співробітник вважає: «Я і компанія — єдине ціле», це означає: компанія досягла вищого рівня лояльності. Це є позитивним результатом розвитку бізнес-культури |
Символіка |
прийняття символіки для усвідомлення єдності Засобам формування лояльності до компанії на цьому рівні є корпоративний стиль, а саме: спецодяг, логотип і т.і. Наприклад, у працівників або продавців-консультантів, які одягнені в зручну, красиву форму з логотипом компанії, з часом формується почуття єдності з нею, гордість, в ідеалі — впевненість у тому, що вони працюють у кращій організації |
Поведінка |
розроблення стандартів поведінки Співробітники лояльні до компанії на рівні поведінки, якщо вони виконують усі її вимоги, правила та регламенти. Важлива умова — опис, формалізація й упровадження стандартів |
Розвиток |
розвиток здібностей На цьому рівні потрібен індивідуальний підхід до кожного працівника. Для збільшення лояльності співробітника компанія повинна визнати його як особистість, встановити з ним партнерські стосунки, відкрито заявити про те, що потребує його лояльності |
Переконання |
формування лояльності як внутрішнього переконання Лояльність як внутрішнє переконання необхідно виховувати. Лояльне ставлення до компанії-роботодавця може виникнути під впливом керівника і/або у процесі тренінгів з командо- утворення |
СР№15
Соціально-моральні цінності та етична поведінка підприємця
Проблема цінностей українського суспільства належить до найважливіших і дискусійних проблем. Це пов'язано з тим, що Україна проходить дуже складний етап історичного розвитку, коли відбувається перехід від колишнього суспільного устрою з елементами авторитаризму, від нинішньої держави, хворої корупцією, до соціально орієнтованого суспільства і демократичної та відкритої держави. Тому змінюється кілька ціннісних систем, які утворювали основу суспільства і держави. Замість радянської системи декларації сурогатно-колективних, патерналістських цінностей, яка існувала кілька десятиліть, формується нова система цінностей, яка передбачає чітку орієнтацію українців на європейські цінності, на традиційні ціннісні досягнення українського народу, на моральне оздоровлення суспільства, зростання значення цінностей та культури громадянського суспільства в загальному розвитку української нації порівняно з цінностями держави.
Функції цінностей
У філософському енциклопедичному словнику цінності розглядаються як форма суспільного буття і означають належне й бажане, на відміну від реального [80, с. 307]. Це особливе суспільне відношення, завдяки якому потреби та інтереси людини переносяться на світ речей, предметів, духовних явищ, додаючи їм, як правило, піднесене значення, через їх осмислення в аспекті добра і зла, істини і помилки, краси і жаху, справедливого і несправедливого, дозволеного і заборонного і т. д.
Цінності виконують найважливіші регулятивні функції в суспільстві. Важливість цих функцій важко переоцінити, оскільки ціннісна предметність є засобом існування людини, адже вона живе в середовищі, яке ми своєю практичною діяльністю наділяємо властивістю бути цінністю, і тільки в цьому середовищі людина здатна жити саме як людина [2, с. 201]. Власне, за великим рахунком, суспільство і культуру в самому узагальненому вигляді можна розглядати як саморегулюючу систему цінностей. Вони дають змогу індивіду визначати оптимальні способи поведінки та засоби досягнення цілей, сприяють його соціалізації, уможливлюють орієнтацію в суспільному житті, оцінювання його дій, забезпечують заохочення або покарання людини тощо. Основні функції цінностей подано в табл. 11.1.
Таблиця 11.1
Функції |
Зміст |
|
Сенсоутворююча |
цінності додають смислову значущість явищам і предметам навколишнього світу |
|
Критеріальна |
цінності відіграють роль певних критеріїв, мірила всього сущого. Головне їх призначення полягає в тому, що під їх впливом відбувається оцінювання людьми самих себе і навколишнього світу. Цінності є критеріями істини, добра, краси і т.п. |
|
Орієнтаційна |
цінності надихають людей, спрямовують їхню поведінку. Досягнення цінності додає значення вчинків і навіть життя |
|
Соціалізаторська |
цінності впливають на розвиток особистості, групи суспільства, визначають їх соціалізацію, формування громадянської позиції людини |
|
Функція оцінювання |
цінності являють собою своєрідну систему оцінювання, допомагають оцінювати явища суспільного, політичного життя, управлінські дії та рішення |
|
Контролююча |
виступають засобом м'якого контролю за діяльністю людей, забезпечують контроль органів влади |
|
Функція зразка |
цінності являють собою деякі зразки, точки відліку, від яких вимірюється значущість сущого для людини, формують зразки моделей у роботі органів державної влади, місцевого самоврядування |
|
Функція цілепокладання |
активізують цілі, формують їх зміст, розгортають цілі діяльності громадян, підприємств, органів державної влади та місцевого самоврядування, держави |
|
Регулятивна |
регулюють життєдіяльність людей і суспільства, стосунки між громадянами, підприємцями, з одного боку, і органами державної влади та місцевого самоврядування — з другого |
|
Функції |
Зміст |
|
Комунікативна |
цінності є засобом і предметом комунікацій, забезпечують обмін і взаємодію учасників комунікаційних процесів щодо розв'язання суспільних та господарських проблем |
|
Інтеграційна |
об'єднують людей у їхній діяльності, забезпечують єдність громадян у складі підприємств, комерційних та громадських організацій, політичних партій, територіальних громад, держави |
|
Конфліктна |
коли цінності суттєво не збігаються, вони є причиною конфліктів усередині груп і між ними |
|
Прогностична |
цінності дають змогу індивіду або групі передбачати наслідки своїх дій |
Інститутом проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України зроблена спроба експертного оцінювання значущості тих або інших цінностей для розвитку суспільства. Результати цього опитування подано в табл. 11.2.
Таблиця 11.2