О

Матеріалізм передбачає відмову від аналізу духовного як специфічної форми буття

дним із найважливіших здобутків своєї філософії марксизм вважав поширення принципів діалектичного матеріалізму на сферу соціальних явищ, "добудовування марксизму вгорі" і, отже, створення принципово нової форми матеріалізму – історичного матеріалізму. Цього він досяг через конкретизацію принципу першорядності матерії та другорядності свідомості щодо суспільного життя в такій формі: суспільне буття – первинне, суспільна свідомість – другорядна (тобто похідна, є властивістю, функцією, відображенням суспільного буття). Під суспільним буттям історичний матеріалізм вважав "матеріальні взаємини", тобто незалежні від волі та бажань людей "виробничі відносини", в які люди входять у процесі виробництва потрібних їм для життя матеріальних благ. Ці взаємини, виражені насамперед у власності на засоби виробництва, становлять "матеріальну основу, реальну базу суспільства". Отже, суть марксистського підходу до онтологічної проб­лематики може бути висловлена формулою: буття є матерією в усій якісній невичерпності структурних рівнів її руху. Послідовно проведений принцип первинності матерії щодо свідомості зводить духовне до матеріального (адже їх розрізнення для марксизму відносне, воно має сенс лише в гносеологічному аспекті). Тоді тотожність діалектики, логіки і теорії пізнання, яка мала б усунути протиставлення онтології та гносеології, насправді означає відмову від аналізу свідомості як специфічної форми буття, відкидання буттєвості духовного, виключення його зі сфери реального сутнього.

Це підтверджено й тим, що з усіх наявних у світі аспектів взаємодії матеріального та духовного в концептуальній схемі світобудови марксизму присутній лише один найвіддаленіший від актуальної дійсності. Це відношення матеріального світу, в якому немає ідеального, до ідеального, яке виникає з цього світу у формі психічного. Однак такий підхід залишає без відповіді принаймні два суттєвих питання.

По-перше, марксизм не відкидає наявності у світі об'єктивних законів, які збігаються з категоріальними структурами людського мислення, навпаки, підкреслює невідворотну силу, "залізну логіку" їхньої дії. Наскільки виправдано в такому разі зводити ідеальне до однієї лише психічної форми його існування? Чи не перетворюється тоді ідея збігу діалектики та логіки в поетичну метафору?

По-друге, світ без свідомості є для філософії абстрактною умоглядною конструкцією, він, у принципі, не може бути реальним об'єктом філософської рефлексії. Адже світ стає предметом філософського осмислення лише за тієї умови, що в ньому вже наявна високорозвинена людська свідомість. Тому від констатації факту породження психічного фізичним філософія має йти до аналізу нескінченної розмаїтості буття, в якому свідомість постає як наявна даність в усіх її виявах і зв'язках. Проблеми, які виникають, не можуть бути розв’язані простим підставленням елементарної формули "матерія – первинна, свідомість – вторинна" щоразу, коли постають проблеми буття людини у світі.

Тому в ХХ ст. онтологія на Заході відроджується як важлива і навіть центральна частина філософського знання саме як філософія людського буття, спрямована на вияв принципів породження, проекту­вання, конструювання предметностей свідомості.

Критична онтологія н. Гартмана

Н. Гартман у 20–х роках ХХ ст. започатковує "критичну онтологію", яка постає антиподом як традиційної онтології, так і сучасних філософських течій, які вважають philosophia prima (першою філософією) теорію пізнання. Н. Гартман вважав, що для кожної філо­софської системи в історії необхідний онтологічний фундамент, адже основні філософські проблеми мають онтологічну природу.

С

Н. Гартман: існування притаманне як матеріаль–ним, так

і ідеальним явищам

віт, у якому ми живемо, надзвичайно різноманітний, він складається з різнорідних явищ, речей, процесів. Чи існує щось спільне в цьому неймовірному розмаїтті, щось таке, що було б притаманне всім речам і явищам? Єдина спільна ознака всіх явищ – те, що вони є, існують. Це і виражено словом "буття", що є найбільш загальним та абсолютним поняттям. Дуже важливим в онтології Гартмана є те, що ознака існування обов’язково притаманна як матеріальним, так й ідеальним явищам. Отже, об'єктивно існуючий світ, за Гартманом, об'єднує в собі ті сфери буття, які взаємно виключали одна одну в традиційній онтології; – сферу матеріальних речей та сферу ідеальних явищ. Феномени буття індиферентні стосовно ідеалізму та реалізму (матеріалізму), вважає Гартман.

"Буття взагалі" є нейтральним, воно не несе в собі протилежності матеріального та ідеального. Початок онтології – це усвідомлення ідентичності буття в усьому, що існує: у ньому не розрізнюються жодні відмінності.

Однак наступний етап аналізу пов'язаний саме з диференціацією буття. Усе, що охоплено поняттям "буття", Гартман поділяє на чотири сфери. Дві з них – першорядні, незалежні від нашої свідомості – "у собі буття" – це реальне та ідеальне буття. Цим двом первинним сферам "буття взагалі" “протистоїть" для нас “буття", яке поділене на логічну сферу та сферу пізнання. Ці другорядні сфери нерозривно пов'язані з перинним: логічна – з ідеальним буттям, а сфера пізнання – з реальним. Гартман вважає помилкою класичної онтології те, що вона ототожнювала буття лише з реальним, тобто матеріальним буттям. Один із центральних принципів критичної онтології – визнання ідеального першорядною сферою буття, такою ж об'єктивною, як і реальний світ. Якщо класична онтологія за доконечне вважала вибір між буттям речей або буттям Бога, духу, ідей – то, за Гартманом, не існує двох різних буттів: "вищого" та "нижчого". На його думку, помилка матеріалізму – ототожнення реальності з матеріальністю, а ідеалізму – в ототожненні реальності з ідеальністю. З'ясування протилежності природи та духу було, згідно з поглядами Гартмана, першим кроком в історії філософії до усвідомлення структурності реального світу. Однак цей світ надто складний і не вкладається в таку примітивну дихотомічну схему. Гартман розбудовує значно складнішу структуру. Він вважає, що психічні та духовні явища так само реальні, як речі та живі істоти. Вони належать до загальної реальної сфери: світу, в якому ми живемо.

У цьому світі Гартман виокремлює чотири шари: матерія як найнижчий шар реального світу, життя, психічні явища, духовні явища. Матеріальне, тобто явища неорганічної та органічної природи, відок­ремлені від вищих шарів – психічних та духовних явищ – просторовою характеристикою: простір притаманний лише буттю матеріальних речей. Час охоплює всі шари реального світу, тому час – фундаментальніша категорія, аніж простір. Основоположною харак­теристикою реального сві­ту, за Гартманом, є індивідуація, тобто утворення розмаїтих неповторних речей: усе, що виникає в часі, відрізняється одне від одного, не існує ідентичних між собою речей.

Головна особливість структури реального світу – його розшарованість. Чотири головних шари утворюються завдяки відмінності в природі між живим та мертвим, а у сфері духу – між психічним та власне духовним. Духовне буття виявляє себе в трьох формах: особистісній, об'єктивній та об'єктивованого духу.

Поруч із реальним світом, за Гартманом, існує ідеальний світ. Так само як реальний він об'єктивний, первинний, незалежний від мислення. Основні типи ідеального "у собі буття" – це математичні сутності та вартості. Гартман вимагає чітко розрізняти ідеальне та реальне буття. Мислення є одним із процесів реального світу. Ідеальне буття не є сферою мислення, сферою людських ідей. Головна його відмінність від реального світу – позачасовість, незмінність. Це буття "без реальності". Реальне та ідеальне буття – протилежності. Числа, геометричні фігури, вартості – усе, що належить до сфери ідеального буття, – щось докорінно відмінне від людей, речей, подій, ситуацій. Речі існують у часі, індивідуальні, а ідеальне – позачасове, вічне, загальне, позбавлене індивідуальності. Те, що ідеальне вважають продуктом мислення, – ілюзія, насправді воно (ідеальне) існує самостійно, поза свідомістю людини як "ідеальне в собі сутнє" – трансцендентне. Оскільки ідеальне позбавлене дійсності, яка перевіряється досвідом, воно осягається лише apriori. Отже, ідеальне глибоко ірраціональне, недосяжне для розуму, приховане від буденної свідомості. Це випливає з його позачасовості, незмінності: "повсякчас сутнє" у житті приховане, бо воно не стосується безпосередньо людини, її долі, нічим людині не загрожує і не вабить. Тому люди на основі щоденного досвіду переконані в існуванні лише реального світу. Логікою довести існування ідеального світу неможливо. Про ідеальне буття свідчать лише факти існування математичних сутностей та вартостей, подібно до того, як про реальне буття свідчать факти неорганічної та органічної природи.

Стосовно реального світу ідеальне буття є повнотою всіх можливостей. Тоді як у реальному бутті панує модус дійсності (реальне є дійсне) – в ідеальному бутті панує модус можливості (ідеальне є можливе). Коли щось "ідеально можливе", цього досить, щоб його вважати "ідеально сутнім", це і є ідеальне буття, іншого сутнього тут не існує. В особливій модальності ідеального полягає причина його неповноти: воно менш визначене і більш загальне, ніж реальність, позбавлене індивідуальності. Ідеальне – можлива структура багатьох різних випадків, закономірність, якій підпорядкована нескінченна кількість випадків. Оскільки в ідеальному бутті немає місця ні для індивідуального існування, ні для окремого випадку, цю законо­мір­ність не можна визначити, але вона є матрицею щодо кон­кретних випадків реального буття. Стосовно мислення ідеальне постає як проміжна ланка між реальністю та думкою – на противагу реальному життю думка має найнижчу модальність (тобто їй не притаманне "у собі буття"), найменшу визначеність і найширше поле можливостей: усе, що можна мислити, вважають можливим. У всіх перелічених відношеннях ідеальне буття посідає проміжне становище між реальністю та думкою: по–перше, воно має "у собі буття", але без індивідуального існування; по–друге, воно має визначеність закону, але без визначеності одиничного випадку; по–третє, воно має середнє за величиною поле можливостей, обмежене вимогою несуперечливості (на відміну від логічної можливості, яка допускає парадокси).

Суть онтології Н. Гартмана полягає в порівнянні онтологічної значущості "речового і людського буття, дійсності матеріального та дійсності духовного світу".

Таким шляхом Гартман підійшов до проблеми буття з погляду життя людини в природі і суспільстві, підкреслив об'єктивний характер її пізнання, бажань, дій, вчинків, емоційних акцій. Значно далі в цьому керунку просунулась екзистенціальна філософія.