3.4. Статус біженців та іноземців.

Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН від 28 липня 1951 року.

Біженець – це особа, яка в силу обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у зв’язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.

Взагалі держава зобов’язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний в’їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об’єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає біженцям гуманітарну допомогу.

Розділ ІІІ Закону України про біженців від 24 грудня 1993 року встановлює біженцям наступні права: вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).

Режим іноземців встановлюється внутрішнім законодавством держав із урахуванням їхніх міжнародних зобов’язань.

Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний, теоретичний характер: іноземець – особа, яка знаходиться на території будь-якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо¹. Можна мати іноземне громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює, які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі. Так, стаття 1 Закону України про правовий статус іноземців дає наступне визначення: “Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави”.

Іноземець вправі розраховувати на дипломатичний захист з боку держави свого громадянства, і факт його законного перебування на території іншої держави об’єктивно полегшує отримання ним такого захисту. Якщо іноземець знаходиться на території іншої держави незаконно, то остання має право сумніватися у дійсності наявності у нього іноземного громадянства, не кажучи вже про право вислати його за межі своєї території, притягнути до відповідальності за незаконний в’їзд тощо.

Режим іноземців зазвичай визначають як сукупність прав і обов’язків іноземців на території даної держави.

Традиційно вважають, що існує три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій області із власними громадянами держави перебування.

Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь сфері таких прав і/або встановлення таких обов’язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.

Спеціальний режим означає надання іноземцям у будь-якій сфері певних прав і/або встановлення певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Часто це робиться шляхом перерахування відповідних прав і обов'язків.

В нашій державі Законом про правовий статус іноземців встановлено національний режим: “іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України”.

Складність положення іноземця з точки зору міжнародного права полягає в тому, що він перебуває немов би у подвійному підпорядкуванні. Він підпорядкований двом началам: територіальному, тобто правопорядку країни перебування, і одночасно особистому, тобто законам країни свого громадянства. Певні складності можуть виникнути, якщо закони держави перебування і закони держави громадянства у чомусь протирічать одне одному. У цьому випадку має місце конкуренція вказаних начал (конкуруюча юрисдикція).

Особливо важливою є різниця між правовим статусом іноземця і статусом громадянина, яка полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави, права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов’язків громадян, перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенцієї про консульські відносини 1963 року.

Взагалі сьогодні іноземець повинен бути в принципі прирівняним до місцевих громадян. При всіх умовах надані йому права не можуть бути меншими за обсягом від загальновизнаних прав людини. У випадку порушення таких прав держава несе міжнародно-правову відповідальність. Ці положення ще у 1957 році були схвалені Комісією міжнародного права ООН.

Висновок: Отже, розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, зазначимо, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому це питання потребує міжнародно-праового доопрацювання.

Приємно констатувати факт, що законодавство Української держави стосовно питань громадянства уцілому відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права та ефективно регулює зазначені питання із урахуванням позитивного досвіду провідних зарубіжних країн.