6. У чому виявляється і чим обумовлюється трансформація ролі держави у соціально-трудовій сфері?

Специфіка держави як сторони соціально-трудових відносин полягає в тому,

що її функції багатоманітні. Ця сторона у відносинах у сфері праці може віді-

гравати роль власника (роботодавця), посередника, арбітра, координатора, гара-

нта прав і свобод та інші ролі.

У взаємовідносини роботодавці та наймані працівники можуть вступати як

безпосередньо, так і через свої представницькі органи. У цьому контексті прин-

ципово важливим є з’ясування сутності поняття «суб’єкт соц-трудових відносин».

Так, суб’єкт соціально-трудових відносин — це юридична чи фізична особа,

яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціа-

льно-трудових відносинах. Суб’єктами аналізованих відносин можуть бути робо-

тодавці, об’єднання роботодавців чи їхні органи; наймані працівники, об’єднання

найманих працівників або їхні органи; органи законодавчої й виконавчої влади,

місцевого самоврядування.

Як випливає зі сказаного, відмінність між сторонами та суб’єктами соціа-

льно-трудових відносин полягає в тому, що перші є носіями первинного пра-

ва в цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так і делегова-

ними первинними носіями правами. Так, наймані працівники як сторона і

носії первинного права в соціально-трудових відносинах можуть реалізову-

вати свої права та інтереси безпосередньо. Водночас вони можуть делегува-

ти деякі свої права та повноваження організаціям, які вони утворюють або до

яких вступають, і ці організації реалізовуватимуть делеговані найманими

працівниками права на виробничому, галузевому, регіональному чи інших

рівнях. У цьому разі кількість суб’єктів соціально-трудових відносин розши-

риться за рахунок носіїв делегованих прав (об’єднань найманих працівників,

їхніх представницьких органів).

Правомірним є виокремлення принаймні чотирьох груп суб’єктів соціа-

льно-трудових відносин:

Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, ро-

ботодавці, держава, місцеве самоврядування).

Друга група — це представницькі організації та їхні органи. Вони є носіями

делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи

влади й управління).

Третя група — органи, через які реалізується соціальний діалог (Національ-

на тристороння соціально-економічна рада, інші постійні або тимчасові органи

в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях).

Четверта група — це органи, покликані мінімізувати наслідки можливих

конфліктів, запобігати загостренню соціально-трудових відносин (примирні,

посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчаль-

ні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Суб’єкти соціально-трудових відносин, що належать до перших двох груп, ре-

алізуючи первинні або делеговані їм повноваження, виступають сторонами пере-

говорів, сторонами угоди (договору), сторонами колективного чи індивідуально-

го трудового спору.

Отже, як випливає з викладеного, суб’єктами соціально-трудових відносин

можуть бути як окремі індивіди, так і їхні групи, в які індивіди об’єдналися за

певними системотвірними ознаками (галузевими, територіальними, рівнями іє-

рархічної структури організацій тощо). У зв’язку з цим соціально-трудові від-

носини можуть бути індивідуальними, колективними та змішаними.

Тож з обох боків з’являються похідні, вторинні, суб’єкти соціально-

трудових відносин. Це означає, що взаємовідносини первинних суб’єктів

можуть здійснюватись і без вторинних. Але наукою доведено і практикою

підтверджено, що взаємодія між соціальними партнерами буде більш широ-

кою, різноплановою та дієвою, якщо сторони соціально-трудових відносин

— первинні їхні суб’єкти, — делегуватимуть вторинним суб’єктам певні свої

повноваження. Ця обставина обумовлює багатоманітність похідних, вторин-

них, суб’єктів соціально-трудових відносин