3. Вчення про державу і право Івана Франка

Франко Іван Якович (1856—1916) — український поет, прозаїк, філософ, громадський діяч. Виступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі положення марксизму. Пропонував новий устрій суспільства за допомогою революції, під якою розумів низку культурних, наукових і політичних заходів. Державно-правові погляди викладено у творах: “Дві конституції”, “Історія однієї конфіскації”, “На дні”, “До світла” та ін. Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття “право” і “закон” він розглядав як генетично пов’язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціаль-но спрямованим на захист інтересів приватних власників. Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практиці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санкції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження. Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх “Тюремних сонетах. Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогтися радикальних змін у соціальному та економічному житті. I. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має природне право на політичну самостійність, яка можлива також через утворення автономій країв і народностей.

4. Поняття і загальна характеристика структури і змісту політико-правового вчення.

Предметом історії політичних і правових навчань є теоретично оформлені в доктрину (вчення) погляди на держава, право, політику.

Політико-правова доктрина включає три компонента:

1) логико-теоретическую, філософську або ту (наприклад, релігійну) основу;

2)выраженные як понятийно-категориального апарату змістовні вирішення питань про походження держави й права, закономірності їх розвитку, форму, соціальному призначенні та принципи устрою держави, про основні принципи права, його співвідношенні із державою, особистістю, суспільством, і др.;

3) програмні становища — оцінки існуючої держави і право, політичну мету і задачи.

До політико-правової доктрини є її понятийно- категоріальний апарат, теоретичне вирішення спільних проблем держави й права, велика і завершена система поглядів, джерело якої в категоріях, мають опорний, ключовою характер саме у даної доктрине.

У предмет історії політичних і правових навчань включаються лише вчення, містять вирішення спільних проблем теорії держави й права. Майже кожна гілка галузевих юридичних наук має власну історію (історія основних шкіл і напрямків теоретично кримінального права, історія поняття юридичного обличчя і інших цивільно-правових концепцій, історія науки міжнародного правничий та ін.). До поглядам мислителів минулого щодо рішень проблем галузевих юридичних наук історія політичних лідеріва і правових навчань звертається лише тоді, коли рішення нерозривно пов'язані з общетеоретической концепцією, є формою її выражения.

Програмні становища (оцінки держави й права, цілі й завдання політичної роботи і боротьби), властиві кожної політико-правової доктрині, надають їй соціально значимий характер, накладають відбиток на зміст її теоретичної частини й визначають вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найчіткіше й зрозуміло виражений ідеологічний характер доктрини; них політико-правове вчення пов'язані з практикою політичної й ідеологічної боротьби. Програмна частина вчення безпосередньо висловлює інтереси і ідеали певних класів, станів, інших соціальних груп, їхнє ставлення до держави і праву.

Із трьох компонентів політико-правової доктрини саме програма є цементуючим, що зв'язують воєдино її елементи початком, надає політико-правової доктрині монолітність, оскільки оформлення політичних і правових поглядів, суджень, оцінок в цілісну систему відбувається на ідеологічної основе.