1.Охарактеризувати філософські основи педагогіки.

Мивжезнаємо, щометодологічноюосновоюпедагогікиєфілософія. Сьогодніодночасноспівіснуютьрізніфілософськінапрями, яківиступаютьуроліметодологіїпедагогіки: екзистенціалізм, неотомізм, неопозитивізм, прагматизм, неопрагматизм, біхевіоризм, діалектичнийматеріалізмтаінші. Філософія - це наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, загальна методологія наукового пізнання. Екзистенціалізм (від лат. existencia — існування). Основне поняття екзистенціалізму - існування - індивідуальне буття людини, заглибленої в своє "я". Зовнішній світ є таким, яким його сприймає внутрішнє "я" кожного. Об'єктивні знання і об'єктивні істини відсутні. Екзистенціалізм визнає особистість найвищою цінністю світу. Головні положення: кожна особистість неповторна, унікальна, особлива. Кожна людина є носієм своєї моральності; суспільство намагається уніфікувати особистість і цим наносить величезну шкоду її моральній самостійності. Теорія виховання не знає об'єктивних закономірностей, їх немає; у кожної людини своє суб'єктивне бачення світу, і вона сама творить свій світ таким, яким хоче його бачити. Центром виховного впливу представники сучасної екзистенціалістичної педагогіки Дж.Кнеллер, Г.Гоулд, Е.Брейзах (США), У.Баррей (Великобританія), М.Марсель (Франція), О.Ф. Больнов (ФРН), Т.Моріта (Японія) та ін. вважають підсвідомість: настрої, почуття, імпульси, інтуіцію людини. Свідомість, інтелект, логіка, на їх погляд, мають другорядне значення. Потрібно підводити особистість до самовираження, природної індивідуальності, почуття свободи. Учитель повинен надати право кожному йти своїм шляхом, менше давати настанов, більше виявляти дружню участь тощо. Заперечуючи об'єктивні знання, екзистенціалісти виступають проти програм і підручників у школах. Оскільки смисл речей і явищ визначає сам учень, учитель повинен надати йому повну свободу для їхнього засвоєння. При цьому головну роль відіграє не розум, а почуття, мрія, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання. Неотомізм — релігійне філософське вчення, що отримало свою назву від імені католицького богослова Хоми (Томи) Аквінського (1225-1274). Визначні представники сучасного неотомізму — Ж.Марітен (Франція), У.Каннінгам, У.Макгакен (США), М.Казотті, М.Стефаніні (Італія) та ін. Основні положення педагогіки неотомізму визначаються «подвійною природою» людини: людина є єдністю матерії і духу, тому вона одночасно й індивід, і особистість; як індивід, людина — матеріальна, тілесна істота, яка підкоряється всім законам природи і суспільства; як особистість, вона володіє безсмертною душею, піднімається над усім земним і підкоряється лише Богу; наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка знає справжню відповідь про суть людини, її життя; головне - душа, тому виховання повинно будуватися на пріоритеті духовного начала. Неотомізм визнає гріховну слабкість людини і висуває завдання допомогти їй та стати морально кращою. Головним предметом уваги є розвиток сумління людини, що застерігає її від зла, вказує на моральний бік здійсненого вчинку, трактує останній як гріх. Неотомісти виступають за виховання загальнолюдських доброчинностей: доброти, гуманізму, чесності, любові до ближнього, здатності до самопожертви та ін., а також покори, терпіння, непротивлення Богу, який випробовує всіх по-різному: одних — багатством, інших — бідністю, і проти цього неможливо боротися. Неотомісти доводять стрижневу роль релігії у вихованні молоді. Вони різко критикують падіння моральних устоїв, вказують на ріст злочинності, жорстокості, наркоманії, що призводять до деструкції суспільства. Система навчання і виховання, на їхню думку, повинна бути позбавлена зайвої раціональності і спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога. Неотомістська стратегія сьогодні домінує у вихованні в Австрії, Голландії, Бельгії, Швеції, Іспанії та інших країнах. Неопозитивізм — філософсько-педагогічний напрям, який намагається осмислити комплекс явищ, породжених науково-технічною революцією. Сучасний педагогічний неопозитивізм називають «новим гуманізмом». Найвидатнішими його представниками є П.Херс, Дж.Вільсон, Р.С. Пітере, Л.Кольберг та ін. Основні положення педагогіки неопозитивізму: виховання повинно бути очищене від світоглядних ідей, бо соціальне життя в умовах науково-технічного прогресу потребує «раціонального мислення», а не ідеології. Повна гуманізація системи виховання, бо саме вона є головним засобом ствердження справедливості як вищого принципу відносин між людьми у всіх сферах суспільного життя. Необхідно припинити маніпуляцію поведінкою особистості, створити умови для її вільного самовираження. Це допоможе людині здійснити осмислений вибір у конкретній ситуації і тим самим попередити небезпеку формування уніфікованих форм поведінки. Основну увагу необхідно приділити розвиткові інтелекту, формуванню людини, що мислить раціонально. Вплив раціональності ідей педагогіки неопозитивізму відчутний у перебудові виховних систем багатьох країн, у тому числі й нашої. Прагматизм ( від гр. «прагма» — справа, діло) — філософський напрям, який виник на рубежі ХІХ-ХХ ст. Швидкі темпи розвитку науки, техніки, промисловості підірвали основи абсолютного ідеалізму, який вже не міг протистояти матеріалізму. Засновники прагматичної філософії Ч.Пірс (1839—1914) і У.Джеме (1842—1910) заявили про створення нової філософії, що стоїть поза ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвинув американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859—1952). Він звів їх у систему, яку назвав інструменталізмом. Основні положення цієї системи: школа не повинна бути відірваною від життя, навчання — від виховання; навчання і виховання повинні здійснюватися не в теоретико-абстрактних формах, а шляхом виконання конкретних практичних справ; у навчально-виховному процесі необхідно спиратися на активність учнів, всебічно її розвивати й стимулювати. В основі навчально-виховного процесу повинні лежати інтереси як мотиви учіння дитини та інше. Головні поняття в прагматизмі "досвід", "справа". Пізнання дійсності вони ототожнюють з індивідуальним досвідом людини, ігнорують об'єктивне наукове знання. Кожне знання, стверджують вони, є справжнім, якщо воно здобуте в процесі практичної діяльності людини і є корисним для неї.Опираючись на базове поняття прагматизму "досвід", Дж. Дьюї оголосив індивідуальний досвід дитини основою навчального процесу. У 60-ті роки прикладна спрямованість навчально-виховного процесу відповідно до ідей Дж. Дьюї призвела до зниження якості навчання і виховання. В умовах науково-технічної революції виникла потреба в людях з більш твердими й упорядкованими знаннями та принципами поведінки. Це зумовило перегляд і модернізацію класичного прагматизму, який з'явився у 70-х роках під прапором неопрагматизму. Методологічні установки Дж. Дьюї були доповнені новими принципами, узгоджені з новими тенденціями розуміння виховання як процесу соціалізації особистості. Головна суть неопрагматичної концепції виховання — самоствердження особистості. її прихильники (А.Маслоу, А.Комбс, Е.Келлі, К.Роджерс і ін.) підсилюють особистісну спрямованість виховання. "Джерела росту і гуманності особистості, - пише А.Маслоу, - знаходяться тільки у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може лише допомогти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того як садівник може допомогти або перешкодити росту куща троянд, але він не може спрогнозува-ти, щоб замість куща троянд виріс дуб". Люди, що оточують особистість, з їхніми думками, суспільними нормами і принципами не можуть бути засадовими для вибору, бо їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть лише заважати її самовираженню, росту. Освіта, на їхню думку, зводиться до процесу "самовиявлення" інстинктів і нахилів, закладених у дитині самою природою. Незважаючи на критику багатьох положень, неопрагматизм залишається провідним напрямом американської педагогіки й усе більше поширюється в інших країнах заходу. Біхевіоризм (від англ. behavior — поведінка) — психолого-педагогічна концепція технократичного виховання, яке базується на новітніх досягненнях науки про людину, використанні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, факторів, що детермінують поведінку. Біля джерел класичного біхевіоризму перебував відомий американський філософ і психолог Дж.Уотсон. Він збагатив науку положенням про залежність поведінки (реакції) від подразника (стимула), подав цей зв'язок у вигляді формули S —> R. Необіхевіористи Б.Ф. Скіннер, К.Халл, Е. Толмен, С. Прессі та ін. доповнили це положення, в результаті чого формула набула вигляду «стимул - реакція - підкріплення». Головна ідея необіхевіоризму стосовно виховання полягає в тому, що людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена застосованими стимулами і потребує позитивного підкріплення. Для того, щоб викликати певну поведінку, потрібно дібрати дієві стимули і правильно їх застосувати. При цьому не мають значення бажання, мотиви, характер, здібності людини; значення мають лише дії — відповідні реакції на застосовані стимули. Швидкість досягнення потрібної поведінки регулюється факторами позитивного чи негативного підкріплення, забезпечується повторенням дій. Критерій моральності пов'язаний із системою підкріплення, із схваленням чи несхваленням вчинків людини. Моральні якості (хоробрість чи боягузтво, злочинність чи доброчинність) також повністю визначаються обставинами, стимулами підкріплення. Відповідно і моральне удосконалення, на їхню думку, полягає в умінні найкращим чином пристосуватися до навколишнього середовища. У сучасному суспільстві, вважають прихильники необіхевіоризму, процес виховання повинен спрямовуватися на те, щоб у стінах навчальних закладів створювалася атмосфера напруженої розумової діяльності, яка б могла управлятися за допомогою раціональних алгоритмів з широким використанням електронно-обчислювальної техніки. Необхідно всіляко стимулювати індивідуальну діяльність, суперництво у боротьбі за високі результати, виховувати якості "індустріальної" людини - діловитість, організованість, дисциплінованість, заповзятість.Діалектичний матеріалізм - філософське учіння про най-загальніші закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення. Він зародився у 40-х роках XIX століття, широкого поширення набув у XX столітті, особливо в країнах соціалізму. Найвідомішими його представниками були К.Маркс і Ф.Енгельс, які поширили матеріалізм на розуміння історії суспільства, обгрунтували роль суспільної практики у пізнанні, органічно поєднали матеріалізм і діалектику. Основні положення діалектичного матеріалізму: матерія первинна, а свідомість вторинна; свідомість виникає внаслідок розвитку матерії (мозку людини) і є його продуктом (принцип матеріалістичного монізму (гр. monos - один); явища об'єктивного світу і свідомості причинно обумовлені, оскільки взаємопов'язані і взаємозалежні (принцип детермінізму); всі предмети і явища знаходяться у стані руху, розвиваються і змінюються (принцип розвитку). Важливе місце у філософії діалектичного матеріалізму посідають закони діалектики: перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, заперечення заперечень. Діалектико-матеріалістична педагогіка виходить з того, що особистість є об'єктом і суб'єктом суспільних відносин. її розвиток детермінований зовнішніми обставинами і природною організацією людини. Провідну роль у розвитку особистості відіграє виховання. Виховання є складним соціальним процесом, що має історичний і класовий характер. Особистість і діяльність людини знаходяться у єдності: особистість проявляється і формується в діяльності. Філософський рівень методології педагогіки є сьогодні однією з найактуальніших її проблем. Філософія - це любов до мудрості. Мудрість допомагає знайти шлях до істини.

2. Розкрити структуру принципів виховання.

Законитазакономірностівихованнядіютьнебезпосередньо, їхнясутністьтаосновнівимогивідбиваютьсяупринципахвиховання, яківизначаютьнапрям, стратегіюізмістпрактичнихдійвихователівівихованців.  Принципивиховання – важливийрозділтеоріївиховання. Цезнанняпросутність, зміст, структурувиховання, йогозакони, закономірності, щопроявляютьсяякнормивиховноїдіяльностіурізнихосвітньо-виховнихсистемах, оптимальнінауковообгрунтованірегуляторивиховноїпрактики. Теоретично – це її кінцевий результат, тому принципи є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але суб'єктивні за формою, бо виявляються в діяльності конкретних посадових осіб. «Принципи виховання – вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації».

Вони стосуються:  – регулювання різноманітних змістових взаємин учасників виховного процесу, тому що мають суб'єктивний характер;  – з'ясування провідних тенденцій виховання в українському суспільстві;  – роз'язання суперечностей процесу виховання та умов досягнення успіхів у навчально-виховному процесі;  – визначення змісту, методів і форм виховної діяльності тощо.

Отже, принципи виховання – це загальні провідні положення, які визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу виховання.

І. П. Підласий до принципів виховання висуває такі вимоги: обов'язковість; комплексність; рівнозначність. На нашу думку, до цих вимог треба обов'язково додати системність, гуманність та особистісну спрямованість.  Незнання принципів не відміняє їхнього існування і дієвості, а робить процес виховання ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, отже, малоефективним. Принципи виховання становлять струнку систему, їх ефективність проявляється тільки в комплексному та послідовному використанні. Вони тісно взаємопов'язані, їхні вимоги дуже часто випливають одна з одної. Тому вони не застосовуються ізольовано.  Дотримання психолого-педагогічних вимог одного з принципів виховання передбачає необхідність безумовного виконання вимог інших принципів, бо серед них немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні та обов'язкові. Отже, не можна в одному випадку дотримуватися таких правил, а в іншому – інших. Це знижує ефективність виховної роботи, зводить нанівець зусилля багатьох вихователів.  Обов'язковою умовою ефективності принципів виховання є творче їх застосування з урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей вихованця і конкретної виховної ситуації.

3. Дати характеристику сутності поняття «моральний світогляд», його властивостей.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості, пізнання. Це не просто один елемент у ряді багатьох інших, а їх складна взаємодія. Різнорідні знання, переконання, думки, відчуття, прагнення, надії, з'єднуючись в світогляді, предстають як більш менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе.

Світогляд - освіта інтегральна. До його складу входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим солідніше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд. Наївна, неосвічена свідомість не має в своєму розпорядженні достатніх засобів для чіткого, послідовного, раціонального обґрунтування своїх поглядів, звертаючись часто до фантастичних вигадок, звичаїв.

Ступінь пізнавальної насиченості, обґрунтованості, продуманості, внутрішній узгодженості того або іншого світогляду буває різною. Пізнання ніколи не заповнюють собою всього поля світогляду. Окрім знань про світ (включаючи і мир людини) в світогляді осмислюється також весь устрій людського життя, виражаються певні системи цінностей (уявлення про добро і зло та інші), шикуються «образи» минулого і «проекти» майбутнього, дістають схвалення (засудження) ті або інші способи життя, поведінки.

Програми життя, дії, спрямованість вчинків мають під собою дві «опори»: знання і цінності. Пізнанням рухає прагнення до істини - об'єктивного збагнення реального миру. Ціннісна свідомість інше: вона втілює в собі особливе відношення людей до того, що все відбувається відповідно до їх цілей, потреб, інтересів, того або іншого розуміння сенсу життя. У ціннісній свідомості формуються етичні, естетичні (і взагалі світоглядні) ідеали. Найважливішими поняттями, з якими відвіку зв'язувалася ціннісна свідомість, виступали поняття добра і зла, краси і потворності. Через співвідношення з нормами, ідеалами здійснюється оцінювання - визначення цінності того, що відбувається. Система ціннісних орієнтацій грає дуже важливу роль в індивідуальному і груповому, суспільному світогляді. При всій їх різнорідності пізнавальний і ціннісний способи освоєння миру в людській свідомості, житті, дії повинні бути якось урівноважені, приведені в згоду. Повинна досягатися також напружена єдність інших компонентів, аспектів, рівнів світогляду: відчуттів і розуму, розуміння і дії, віри і сумніву, теоретичного і практичного досвіду людей, осмислення минулого і бачення майбутнього. Їх співвідношення, поєднання, синтез - складна і болісна духовно-практична робота, покликана забезпечувати зв'язаність і цілісність людського досвіду, всієї системи орієнтацій.

Світогляд - комплексна форма свідомості, яка охоплює самі різні «пласти» людського досвіду - здатне розсовувати вузькі рамки повсякденності, конкретного місця і часу, співвідносити дану людину з іншими людьми, включаючи і тих, що жили раніше, житимуть потім. У світогляді накопичується досвід з'ясування смислової основи людського життя, все нові покоління людей залучаються до духовного світу прадідів, дідів, батьків, сучасників, щось, дбайливо зберігаючи, від чогось рішуче відмовляючись.

Отже, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння миру.

Життя людей в суспільстві носить історичний характер. То поволі, то прискорено, інтенсивно змінюються в часі всі складові суспільно-історичного процесу: технічні засоби і характер праці, відносини між людьми і самі люди, їх думки, відчуття, інтереси. Світогляд людських співтовариств, соціальних груп, осіб також схильно до історичних змін. Воно активно уловлює, заломлює великі і малі, явні і приховані процеси суспільних змін. Кажучи про світогляд у великому суспільно-історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи. І в реальній дійсності світогляд формується в свідомості конкретних людей і використовується особами і соціальними групами, як визначальні життя, загальні переконання. А це означає, що, окрім типових, сумарних рис, світогляд кожної епохи живе, діє в безлічі групових і індивідуальних варіантів.

Строго кажучи, кожна людина або соціальна група, виділена за тією або іншою ознакою (наприклад, по класовій приналежності, соціальному положенню, рівню освіти, професії, прихильності до якої-небудь релігії і іншим), має власні, не у всьому співпадаючі з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, і життєві програми.

Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки.

По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду.Життєво-практичний рівеньсвітогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обширному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд украй неоднорідний, оскільки неоднорідні по характеру утворення і виховання його носії. На формування цього рівня світогляду істотний вплив роблять національні, релігійні традиції, рівні освіти інтелектуальної і духовної культури, характер професійної діяльності і багато що інше.

4. Розкрити сутність педагогічного процесу, його рушійні сили.

Термін процес (відлат. ргоcessus — просування) означаєрухуперед, послідовнузмінустанів, стадійрозвитку; сукуп­ністьпослідовнихдійзметоюдосягненняякогосьрезульта­ту. Словосполучення педагогічний процес означає виховний рух, проходження, просування вперед.

Хто ж рухається в педагогічному процесі? Педагог ставить завдання виховання і прагне їх реалізувати. Вихованець, сприймаючи виховний вплив, проявляє власну активність, впливає на педагога й самого себе. Взаємна активність вихо­вателів і вихованців у педагогіці позначається термінами пе­дагогічна взаємодія, педагогічне співробітництво, педагогіч­не партнерство. Взаємодія — це своєрідне втілення зв'язків, взаємин між людьми, котрі, вирішуючи спільні завдання, взаємовпливають, доповнюють один одного і досягають успіху в розв'язанні поставлених завдань. Природно, що змін зазнають і суб'єкти, і ті об'єкти, на які спрямована взаємодія. Разом — означає не сумарно, а взаємодоповнюючи.

Педагогічний процес — це динамічна взаємодія виховате­лів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої вихо­вної мети.

Педагогічна взаємодія своєрідна: її зміст та способи ви­значаються завданнями виховання і навчання людей. Завдан­ня заздалегідь передбачають зміну стану, перетворення влас­тивостей і якостей вихованців. Тому можна констатувати, що педагогічний процес є процесом, у якому соціальні ідеї пере­творюються в якості особистості.

У педагогічній практиці та педагогічній літературі попе­редніх років вживається поняття «навчально-виховний про­цес». В основному терміни «навчально-виховний процес» і «педагогічний процес» тотожні. Однак, поняття «навчально-виховний процес не відображає, як показали дослідження П.Ф. Каптерева, А.П. Пінкевича, Ю.К. Бабанського, М.М. Скаткіна та інших педагогів, усієї складності процесу і, найперше, його найважливіших рис — цілісності та спільно­сті. Головна ж суть педагогічного процесу — єдність навчання, виховання та розвитку на основі цілісності й спільності.

Педагогічний процес не є нерозривним ланцюгом розви­ваючих взаємодій вихователів і вихованців. В одному випад­ку в формуванні взаємин між ними виявляється позитивна тенденція, в іншому — виникають перешкоди, конфлікти. Так само суперечливо і нерівномірно відбувається розвиток вихованця. Він може добре опанувати необхідний обсяг нау­кових знань, але не зробити світоглядних і моральних ви­сновків, що випливають з них. Він прагне поводити себе від­повідно до вимог загальнолюдської моральної норми, проте йому не вистачає сили волі й відповідних навичок.

Отже, суперечності є неодмінною умовою педагогічного процесу. Як же вирішити їх? Педагог не може і не повинен йти шляхом «зняття» протилежностей. Такі спроби, як переконує життя, залишаються безрезультативними.

Сьогодні збільшився обсяг знань людства про закони роз­витку природи і суспільства. В основу еволюційних теорій покладена концепція додатковості видат­ного датського фізика Нільса Бора. Домінуючим у цій кон­цепції є принцип компліментарності (втіш­не зауваження на чиюсь адресу, похвала), відповідно до якого протилежності зникають не шляхом зняття, а за рахунок по­єднання, взаємодоповнення, компромісу.

Тому педагог повинен уміти розпізнавати особливості й основні причини протилежностей, знаходити компроміс, по­єднувати інтереси, будувати партнерство з вихованцем. Лише за умов взаємоповаги, бажання та уміння вірити одне одному взаємодія педагога і вихованця стає досяжною. Це є найбільш надійним «соціальним клеєм» (А.С. Макаренко), людською основою педагогічного процесу, якщо він прагне бути людським.

2. Педагогічний процес як система. Цілісність педагогічного процесу

Сучасна педагогічна теорія представляє педагогічний про­цес як динамічну систему. Слово «система» (від гр. systema — ціле, що складене з частин) означає цілісність, яка являє собою єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин. Основними ознаками системи є: а) наявність компо­нентів, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами і явищами; б) наявність внут­рішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами; в) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат; г) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти, як блоки, частини в єдину систему; д) взаємозв'язок з іншими системами.

Системне бачення педагогічного процесу дозволяє чітко виділяти складові компоненти, проаналізувати всю різнома­нітність зв'язків і відносин між ними, кваліфіковано управля­ти педагогічним процесом.

Педагогічний процес як система протікає в інших систе­мах: освіті, школі, класі, на окремому уроці тощо. Кожна з таких систем функціонує в певних зовнішніх, зокрема при­родно-географічних, суспільних, виробничих, культурних тощо та внутрішніх умовах, якими для школи є матеріально-технічні, морально-психологічні, санітарно-гігієнічні та інші умови. Кожна з систем має власні складові. Компонентами системи, в якій протікає педагогічний процес, є педагоги, вихованці та умови виховання.

Яка ж будова педагогічного процесу? У виховній роботі педагог ставить перед собою мету виховання. Для того, щоб її досягти, він конкретизує свої дії, тобто визначає завдання; для реалізації завдань застосовує відповідні педагогічні засо­би. Якщо при цьому достатньо враховуються закономірні зв'язки й умови, то між педагогом і вихованцями встановлює­ться співробітництво, педагог викликає й організовує активну діяльність учнів, спрямовану на засвоєння людського досвіду, домагається певного прогресу в індивідуальному розвитку відносно мети виховання, що потенціальне виявлятиметься в результатах виховання.

До педагогічних засобів у широкому розумінні належать: зміст, що підлягає засвоєнню; методи й організаційні форми виховання, за допомогою яких педагог викликає активну дія­льність вихованців, встановлює взаємозв'язки, організовує процес.

Отже, педагогічний процес характеризують: ціль, завдан­ня, зміст, методи, форми взаємодії педагогів і вихованців, досягнуті при цьому результати.

Зазвичай, це і є цільовий, змістовий, діяльнісний, резуль­тативний компоненти, що утворюють систему. Цільовий ком­понент процесу містить усю різноманітність цілей і завдань педагогічної діяльності: від загальної мети — всебічного і гармонійного розвитку особистості — до конкретних завдань формування певних якостей чи їх елементів. Змістовий ком­понент відображає смисл, що вкладається як у загальну мету, так і в кожне конкретне завдання; зміст, який необхідно за­своїти. Діяльнісний компонент передбачає взаємодію педаго­гів і вихованців, їх співробітництво, організацію й управління процесом. Результативний компонент процесу характеризує досягнуті зрушення відносно поставленої мети.

Другою важливою ознакою педагогічного процесу як сис­теми є наявність у ньому внутрішньої структури зв'язків між компонентами та їх підсистемами.

З метою наукового аналізу і характеристики педагогічного процесу ми говоримо про цей процес взагалі. Насправді ж педагог має справу з багатьма виховними процесами, сутність яких полягає в тому, що соціальний досвід перетворюється в якості людини, яка формується (М.0. Данилов). Педагогічний процес є не механічним поєднанням процесів виховання, навчання, розвитку, а новім якісним утворенням, } якому всі складові процеси підпорядковуються єдиній меті Складна діалектика відносин у середині педагогічного процесу полягає в єдності й самостійності процесів, що його утво­рюють; у цілісності й супідрядності систем, що входять де нього; в наявності загального і збереженні специфічного.

Специфіка процесів зумовлена їх домінуючими функція­ми. Домінуючою функцією процесу навчання є навчання, процесу виховання — виховання, процесу розвитку — розви­ток. Проте кожен з названих процесів у цілісному педагогіч­ному процесі виконує і супутні функції. Так, зокрема, вихо­вання здійснює не лише виховну, а й розвиваючу та освітню функції; навчання — виховну і розвиваючу. Цей характер взаємозв'язків відбивається на меті, завданнях, змісті, формах і методах органічно невіддільних процесів. Так, наприклад, у змісті навчання переважає формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, які згодом зна­чно впливають на розвиток та вихованість особистості. У змісті виховання домінує формування переконань, норм, пра­вил, ідеалів, ціннісних орієнтацій, установок, мотивів та ін., проте водночас формуються й уявлення, знання та вміння. Обидва процеси ведуть до головної мети — формування осо­бистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети влас­тивими йому засобами.

Специфіка процесів виявляється у виборі форм і методів досягнення мети. Якщо в навчанні здебільшого використо­вують уроки, семінари, практичні, лабораторні роботи, тру­дові навчальні завдання тощо, то у вихованні переважають більш вільні, різнохарактерні форми. Методи (шляхи) нав­чання і виховання, хоча мають у своїй основі багато спільно­го, але відрізняються акцентом: якщо навчання використовує здебільшого способи впливу на інтелектуальну сферу, то ви­ховання, не відкидаючи їх, використовує засоби, які вплива­ють на мотиваційну і діяльнісно-емоційну сферу. Методи контролю та самоконтролю теж мають свою специфіку. У навчанні обов'язково застосовується усний контроль, пись­мові роботи, заліки, екзамени. Контроль за результатами ви­ховання менш регламентований. Інформацію про вихованість учня педагог отримує з допомогою спостереження за ходом діяльності й поведінки вихованців, громадської думки, жит­тєвих ситуацій та інших характеристик.

Отже, педагогічний процес не можна зводити лише до нав­чання чи виховання. Він є новим якісним утворенням, для якого характерні цілісність, спільність та єдність.