2.2. Поняття системи, навколишнього середовища, мети

Поняття системи й до цього часу залишається багато в чому ін­туїтивним, і різні люди вкладають в це слово далеко не однаковий сенс. Виділяються дві групи визначень системи.

Першу групу утворюють визначення, які не виділяють поняття цілісності системи, як наприклад, наступне: «Система — це множи­на об'єктів разом з відношеннями між об'єктами та між їх атрибутами (властивостями)». Історія визначень такого типу зрозуміла і походить від природничих наук, в яких дослідник йшов шляхом від простого до складного — поділяв систему на елементи, розглядав властивості окремих частин і способи їх взаємодії, отримуючи таким чином уяв­лення про систему як про сукупність взаємопов'язаних елементів.

Пізніше цей підхід використовувався в загальній теорії систем, дозволяючи здійснити чітку формалізацію. Система визначалася як множина, на якій визначене задане відношення з фіксованими влас­тивостями. Месарович визначає систему S як підмножину декартового добутку S X_j X₂ ... X_n, де X_j (j = 1, ..., n) — повна сукупність виявів деякого атрибуту системи, тобто S є повна сукупність виявів системи.

Отже, елементи існують лише у складі системи, а поза нею це в кращому випадку є об'єкти, що можуть мати системнозначимі влас­тивості. При входженні в систему елемент набуває системновизначену властивість замість системнозначимої. Звідси інтерпретація поняття системи в термінах теорії множин не адекватна задачам опису специфічних системних утворень і може розглядатися лише як один з допоміжних аналітичних засобів їх вивчення. Справа в то­му, що при формуванні множин первинними будуть елементи. Для системи первісною є ознака цілісності, тобто вона розглядається як єдине ціле, що складається з частин, що взаємодіють, часто різно­якісних, але одночасно сумісних.

Інша група визначень включає цілісність як важливу властивість системи. Дійсно, якщо в результаті детального вивчення систе­ми знайдена властивість, яку не можна поставити у відповідність ні одному з її елементів, то визначення першої групи виявляється не­дійсним, і потрібно «довизначати» систему. В цьому сенсі систе­ма — це комплекс взаємопов'язаних елементів, що утворюють цілісність. Система утворює особливу єдність з середовищем та є елементом «надсистеми». У свою чергу й елементи системи можна розглядати як системи, якщо визначити інший критерій декомпозиції. Виходячи з визначень цієї групи систему S будемо розглядати у вигляді кортежу S = M, X_S, X , F , де М — множина елементів системи, X_s — множина зв'язків між елементами системи, X — множина зв'язків між елементами системи та зовнішнім се­редовищем, F — множина нових (системних) функцій, властивос­тей, призначень.

Отже, наявність істотних стійких зв'язків (відношень) між еле­ментами або (та) їхніми властивостями, що перевершують по потуж­ності (силі) зв'язки (відношення) цих елементів з елементами, що не входять у дану систему, є важливим атрибутом системи. У будь-якій системі встановлюються ті або інші зв'язки (відношення) між елементами. Проте із системних позицій значення мають не будь-які, а лише істотні зв'язки (відношення), що із закономірною не­обхідністю визначають інтегративні властивості системи. Зазначена властивість відрізняє систему від простого конгломерату і виділяє її з навколишнього середовища у виді цілісного утворення.

* Середовище — це сукупність всіх об'єктів, зміна яких впливає на систему, а також об'єктів, що змінюються під дією системи. Весь наш світ можна розглядати як гігантську систему, але ми не досліджуємо Всесвіт практично кожен раз, коли виникає проб­лема. Тому певна система є підсистемою Всесвіту, а Всесвіт ли­ше в найбільш широкому сенсі можна називати середовищем цієї системи, а в абсолютній більшості середовище — це все те, що взаємодіє з системою, тобто теж певна підсистема Всесвіту.

Система може бути пов'язана з середовищем наступним чином:

• Призначення. Чи сумісне призначення системи з середовищем? Якщо ні, то слід модифікувати призначення, відмовитися від системи або надати системі новий вигляд та пристосувати до середовища.

• Побудова. Побудова включає складання компонентів системи, що вони гармонійно взаємодіяли як між собою, так і з середовищем.

• Оцінка. Чи сумісна система з середовищем? Чи ефективно вона реалізує своє призначення? Чи можливі додаткові цілі, які можуть досягатися за умови невеликих модифікацій?

* Мета — це одна з найскладніших та разом з тим найдавні­ших категорій. Вона тією чи іншою мірою присутня у свідомос­ті людини, яка здійснює довільний вид діяльності, і переносить­ся ним на багато природних та штучних систем. Пізнання мети допомагає зрозуміти сутність систем, що досліджуються, і влас­не тому інтерес до змісту цього поняття безперервно зростає.

Мета відображає призначення системи, яке не є детерміністично фік­сованим, воно може розвиватися в часі і не обов'язково єдиним чином.

Призначення — це біхевіорістичне поняття, і в соціальних системах поведінка людей є потужною силою, яка не завжди є достатньо зро­зумілою, але яка виявляється такою, що значною мірою формує наш світогляд. Існує певний різновид принципу невизначеності при спробі визначити систему, вивчаючи деякі прояви, що ототожнюють­ся з системою. Тому ми вимушені модифікувати наші визначення в залежності від того, як дослідження стають все більш конкретними.

Мета конкретизується за допомогою цілей. Одним зі способів розкриття внутрішньої структури мети є побудова дерева цілей. Цілі в часовому аспекті поділяються на тактичні цілі (objectives), макроцілі (goals), та ідеали.

* Тактичні цілі — це бажані результати, досягнення яких відбувається за визначений і порівняно короткий період часу. Макроцілі досягаються за довший час і вимагають для цього до­сягнення хоча б однієї тактичної цілі. Ідеали — це такі цілі, які ніколи не досягаються, але до яких система постійно набли­жається, реалізуючи деякі тактичні та макроцілі.

Категорія «мета» пройшла довгий шлях розвитку від найпрості­ших форм до складних структурно-функціональних представлень.

Мета відображає те, що може чи повинно виникнути, прообраз майбутнього, стан, який бажано досягнути.

Мета має декілька аспектів. Пізнавальний аспект мети відповідає прогнозу майбутнього, а конструктивний — можливим способам переходу до бажаного майбутнього чи плану дій. У тих випадках, коли мета відносно проста, усвідомлення мети включає і спосіб її досягнення, а у випадку складної мети — план набуває самостій­ного значення як елемент постановки мети. План встановлює послі­довність етапів досягнення мети, визначаються засоби та методи, строки дій. (рис.1)

Рис. 1. Аспекти мети

Отже, мета висловлює себе за допомогою множини аспектів. За наявністю інформації про способи досягнення цілей виділяються наступні класи цілей:

• Функціональна ціль — це ціль, спосіб досягнення якої відомий системі, що вже досягала цю ціль. Функціональні цілі повторюються в часі та просторі. Прикладами такого типу цілей є результати виконання виробничих операцій, що періодично повторюються, стандартні функції управління та ін.

• Ціль-аналог — це образ, який отриманий в результаті дії іншої системи, але який ні разу не досягався системою, що розглядається, а якщо і досягався, то за інших умов зовнішнього середовища.

• Ціль розвитку, або нова ціль — це ціль, яка ніколи і ніким раніше не досягалася. Така ціль по суті пов'язана з утворенням нових систем.

Ці типи цілей пов'язані одна з іншою. Ціль розвитку за умови її успішного досягнення однією з систем перетворюється в ціль-ана­лог для всіх інших систем, а для даної системи стає функціональ­ною ціллю за умови незмінних зовнішніх умов та ціллю-аналогом за умови змінених зовнішніх умов.