43. Просвітницька діяльність т.Г. Шевченка

Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть нарівні з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.  Актуальність теми. Назва тема сама говорить про її актуальність. Адже дуже багато людей захоплються діяльністю цієї людини. Його педагогічні погляди вткористовують і досі, а просвітницька діяльність вплинула на  філосовські погляди багатьох науковців та політичне становлення України.

1846 р. в Києві було створено справжню нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності братства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін. Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовуватися на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожен штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати, головним чином, літературно-просвітницькою діяльністю. Члени братства прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.  Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі «Книга буття українського народу» і «Статуті».

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. «Братчики» збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники. 

Тема 1. Предмет, метод і завдання педагогіки

 

1.                Педагогіка: становлення, предмет і основні категорії

2.                Структура і основні завдання педагогіки

1. 1. Педагогіка: становлення, предмет і основні категорії

 

Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає  “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово “педагогіка” стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання призвело до виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

З середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим у деяких країнах замість терміна “педагогіка” вживають терміни “андрогогіка” (від гр. andros – мужчина і ago - вести) й “андропогогіка” (від гр. antropos – людина і ago - вести). Отже, педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, розвиток, формування і самовдосконалення.

Становлення педагогіки. Виховання виникло разом з появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, тому що невіддільне від соціального відтворення поколінь, природної потреби готувати до життя нащадків.

Разом з розвитком і ускладненням виробництва, накопиченням знань про оточуючий світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. А згодом вона стала найважливішою передумовою їх розвитку. Тому виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на знаннях об’єктивних і наукових.

Перші серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ виховання були розпочати в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (460-370 рр. до н.е.), Сократа (469-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Арістотеля (384 -322 рр. до н.е.) існувало немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості.  Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали крилатими афоризмами, які й сьогодні наповненні глибоким смислом: “Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”, “Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу”, “Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці”, “Більшість багатознайок не має розуму”.

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший “штатний” педагог Марк Квінтіліан (35-96 рр.) був автором 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних настанов” – практично, перша педагогічна книга. Поряд з творами Ціцерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

В епоху Відродження (ХІУ-ХУІ ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явився ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які своїм лозунгом проголосили античний вислів: “Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтен (1533-1592).

До початку ХУІІ ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського(1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. У 1632 році він створив видатний твір “Велика дидактика”, який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку “Материнська школа”. Усі його педагогічні твори пронизують думки про те, що людина є "найдосконалішим, прекрасним творінням“, “чудесним мікрокосмосом”; школа - “майстернею гуманності”, а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Не втратила ні актуальності, ні свого наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи навчання, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. Таким чином, в основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей, - підкреслював Я.А.Коменський.

Услід за Коменським в історію педагогіки увійшло ім’я  Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який сконцентрував свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань.

Непримириму боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці ввели французькі матеріалісти і просвітителі ХУІІІ ст., наприклад, Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії “вільного виховання”. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (4-етапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ),  Фрідріх Адольф Дістервег (1790-1866) – противник станових і національних обмежень у освіти, виховання релігійного фанатизму, послідовник Песталоцці.

В Україні відбувалися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософії. З часів Київської русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків з часописів і листів, де подаються описи народних традицій виховання у сім’ях, ставлення батьків до своїх нащадків тощо. У процесі культурно-освітнього зростання української нації суттєву роль відіграли братські школи ХУІ-ХУІІ ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Центром розвитку освіти того часу стала Київо-Могілянська академія, яка була відкрита у 1632 році на Подолі. У ХУІІІ ст. вона стала одним з навчально-наукових центрів східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку ХІХ ст. вона поступово почала втрачати свою провідну роль у зв’язку з реформою освіти і в 1819 році її було реорганізовано у Київську духовну академію.

У 1992 році знову було відкрито університет “Київо-Могілянська академія”, який увібрав у себе найкращі традиції минулого і сучасні досягнення світової цивілізації.

Вершиною української народної педагогіки стала козацька педагогіка, яка втілює в собі “національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу”.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов’язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними обставинами. Певний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні в ХІХ ст. мали російські мислителі та філософи В.Г.Белинський (1811-1848), О.І.Герцен (1812-1870), М.Г.Чернишевський (1828-1889), М.А.Добролюбов (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л.М.Толстого (1828-1910).

Світову славу мав К.Д.Ушинський (1924-1870), який зробив великий внесок у розвиток наукової педагогіки, автор стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Основною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.

керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К.Д.Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання; визначав основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.

К.Д.Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині, - підкреслював він.

Грунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали безліч видань.

Його соратники та учні, у тому числі М.О.Корф (1834-1888) – теоретик і практик початкової освіти, втілювали в життя багато ідей народної педагогіки.

 У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Т.Г.Шевченко (1814-1861) підготував і видав “Букварь южнорусский” (1861). П.А.Грабовський (1864-1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся українка (1871-1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учителів.

Закарпатський педагог о.в.духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Відомий український педагог х.д.алчевська (1841-1920) досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках “Що читати народові?”, “Книга для дорослих”. Багато писав про тяжку дитячу долю В.Г.Короленко (1853-1921), який створив “Лігу врятування дітей”, був борцем за народні школи на Полтавщині.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Ініціативні покорителі Нового Світу без утвердження приступили до дослідження педагогічних процесів сучасності й швидко досягли вагомих результатів: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині швидко й успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – джон дьюї (1859-1952) і едвард торндайк (1874-1949).

У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.к.крупська (1869-1939), п.п.блонський (1884-1941), с.т.шацький (1878-1934), а.с.макаренко (1888-1939), в.о.сухомлинський (1918-1970).

Славу радянській педагогіці принесли праці а.с.макаренка і в.о.сухомлинського. А.с.макаренкостворив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження зберігають своє значення і при осмисленні сучасних шляхів розвитку педагогічної думки та реформуванні школи. Свої педагогічні думки він виклав у творах “Марш 30-го року”(1932), “Педагогічна поема” (1932-1935), “Книга для батьків” (1937), “Прапори на баштах” (1938).

В.О.Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 рр. - досліджував проблеми теорії й методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Він практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання і виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей у пресі, які й нині не втратили свою актуальність (наприклад, “Сто порад учителю”, “Як виховати справжню людину”, “Народження громадянина”, “Серце віддаю дітям”, “Батьківська педагогіка”).

Таким чином, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання “взагалі” не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.

Нині в незалежній Україні створені досить позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрямки розвитку яких визначені Законом України “Про освіту”, Державною національною програмою “Освіта” (“Україна ХХІ століття”).

Отже, основними стадіями розвитку педагогіки є:

народна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих серед нього поглядах на мету, завдання, засоби, методи виховання і навчання. Перше цей термін ввів О.В.Духнович 1858 р. у підручнику “Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских”. Вона є невичерпним джерелом педагогіки. Нещодавно в педагогічній науці з¢явився термін “етнопедагогіка”, автором якого є Г.Н.Волков. Якщо поняття “народна педагогіка” включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття “етнопедагогіка”  пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. В історії вітчизняної педагогіці є козацька педагогіка - частина народної педагогіки – теорія і практика виховання і навчання підростаючого покоління у Запорізькій Січі, яка була спрямована на формування у них синівської вірності рідній землі, незалежній Україні. Основними ступенями козацької педагогіки було: сімейне виховання; родинно-шкільне виховання; підвищена і вища освіта.

духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду по вихованню і навчанню людської особистості засобами релігії;

світська педагогіка – це:

1)    наука, яка має свої закономірності;

2)    практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;

3)    мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Відповідно, основними джерелами педагогіки є:

педагогічна спадщина минулого;

передовий педагогічний досвід;

народна педагогіка;

педагогічні дослідження.

Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями та статтями видатних вчених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти та виховання  є праці Я.А.Коменського (1592-1670) (в першу чергу – “Велика дидактика”),  К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського тощо. Серед джерел педагогічної теорії слід виділити праці видатних учених 50 - 70-х років ХХ ст. А.М.Арсеньєва, М.І.Болдирєва, В.Ю.Гмурмана, І.О.Корольова, Л.І.Новикової, Л.В.Занкова, Ф.Ф.Корольова та багатьох інших. Праці цих та ряду інших авторів будуть досліджуватися у наступних темах.

Джерелами практичної педагогіки за певних умов можуть бути художні твори про дитинство, школу, вчителів, що належать класикам літератури

У 80-х роках ХХ ст. у Радянському Союзі широко відомими стали книжки педагогів-новаторів В.Ф.Шаталова, М.П.Щетиніна, С.М.Лисенкової, Є.В.Ілліна та ін. В цих книжках було викладено їхній передовий педагогічний досвід. Існує три види узагальнення і поширення досвіду кращих педагогів:

педагогічна інформація;

педагогічне вибіркове розповсюдження;

масове поширення досвіду.

Ні одна наука, у тому числі й педагогіка, не можуть саморозвиватися, самовдосконалюватися без власних всебічних і глибоких досліджень, які допомагають відкривати закони та закономірності педагогіки, знаходити нові аспекти у педагогічній практиці. 

Предмет педагогіки. Для визначення педагогіки необхідно насамперед розмежувати поняття її об’єкта і предмета. Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об’єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається психологією, соціологією, антропологією, медициною, фізіологією та іншими науками. В той же час кожна наука у цьому об’єкті має власний предмет.

Предмет науки – це те, що кожна наука вивчає в об’єкті. Якщо, наприклад, предметом психології є внутрішній психічний світ людини та його загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування, предметом педагогічної психології – механізми та закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є сам процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення.

Предметом педагогіки М.М.Фіцула вважає:

дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів;

теоретичне обгрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання і виховання;

вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічної теорії;

розробка педагогічної техніки.

Отже, педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Це означає, що закономірності виховання людини зумовлені закономірностями розвитку і формування її як соціальної істоти; законами діяльності людей (у вигляді принципів і правил виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що криються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об’єктивні та суттєві  основи його здійснення. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв’язки педагогічного процесу з суспільними вимогами і умовами; зв’язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв’язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу та ін. Такі закономірності не можуть належати окремій країні, народові. У цьому розумінні педагогіка єнаукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до цілі, завдань і методів виховання, які відображають її історичні, етнічні та регіональні особливості. У цьому випадку воно набуває національного характеру й отримує назву “національне виховання”.

Терміном “педагогіка” позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: педагогічну науку і педагогічну практику. Об’єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом – закономірності цієї взаємодії,  прийоми, способи методи та засоби  взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.

Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємопов’язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші пов’язані з вивченням педагогічних процесів,  другі – з їх технологією. Ті та інші дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли виступають у взаємодоповненні, тобто в єдності ідеї та її реалізації. Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання людей, обгрунтовує його теоеретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.

Педагогічна практика, спираючись на педагогічну теорію, наповнює її живим змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.

На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще п.п.блонський. він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні уміння, талант і теоретичні знання. Уміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягання суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа іншій, і тому лише у вигляді теоретичної науки, може існувати педагогіка, - підкреслював він.

досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обгрунтовані технології.

Я дуже поважаю педагогічну теорію, жити без неї не можу, люблю педагогічну теорію, -  вважав А.С.Макаренко. Далі продовжував: хочу уточнити: йдеться саме про педагогічну теорію, а не про набір добрих побажань, як часто видаються за неї.

Сутність педагогіки як науки розкривається через її базові категорії.

Категорії педагогіки. Основу педагогічної теорії складають базові категорії – найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Також педагогіка широко оперує такими загальнонауковими поняттями, як розвиток іформування. Ці категорії у наступних темах будуть аналізуватися досить глибоко і всебічно. У зв’язку з цим тут обмежимося тільки загальним їх визначенням.

Виховання – це цілеспрямований і організований процес розвитку і формування особистості. У педагогіці поняття “виховання” вживається у широкому і вузькому соціальному смислі слова.

У широкому соціальному смислі виховання – це передача соціального досвіду, що накопичено людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному смислі під вихованням розуміється спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передачі їй певних знань, прищеплення навичок, вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей,  моральних орієнтирів, життєвих настанов.

Навчання – це спеціально організована, цілеспрямована двостороння діяльність вчителів і учнів, яка спрямована на засвоєння знань, прищеплення навичок і вмінь, формування наукового світогляду, розвиток розумових, фізичних та інших здібностей і потенційних можливостей людини, формування і закріплення навичок і вмінь самовдосконалення. Теорія навчання зветься дидактикою.

Освіта – це результат завершеного навчання, наприклад, середнього, вищого, підвищення кваліфікації. Освіта буває загальна, професійно-технічна, середня, вища. Можна стверджувати, що освіта – це певний обсяг систематизованих знань, навичок і вмінь, які набув учень.

Педагогічний процес – це динамічна система, яка об’єднує в себе процеси виховання, навчання, розвитку і самовдосконалення. Компонентами цієї системи є вихователі, вихованці, умови. А компонентами педагогічного процесу є цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовний, процесуальний, контрольно-регулюючий, оціночно-результативний і суб’єктно-об’єктний елементи.

Поняття “розвиток” має неоднозначний зміст. С.У.Гончаренко так його визначає: “Розвиток особистості  - процес формування особистості як соціальної якості в результаті його соціалізації і виховання”. За Г.С.Костюком розвиток “не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить “перерви безперервності”, тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе”.

Формування – це надання певної форми, завершеності процесу становлення особистості, досягнення нею рівня зрілості та стабільності. Інакше кажучи, формування це процес становлення людини як соціальної істоти під впливом різноманітних факторів, наприклад, соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних, педагогічних тощо. Процеси формування, розвитку і виховання особистості взаємопов’язані та взаємообумовлені.

До основних педагогічних категорій також відносять самовиховання, самоосвіту, саморозвиток, перевиховання.

Самовиховання – цілеспрямована робота людини щодо духовного, розумового, морального, вольового, естетичного, фізичного розвитку і усунення негативних рис характеру.

Самоосвіта – це освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи вихованця без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Хоча, вона також є складовою частиною педагогічного процесу у стаціонарних навчальних закладах.

Саморозвиток – це самостійна робота вихованця над формуванням і розвитком у собі духовних, розумових, фізичних та інших здібностей і нахилів.

Перевиховання – це індивідуальна цілеспрямована робота дорослих з усунення недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей. Така робота передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, які були допущені у формуванні та розвитку особистості вихованця. Провідним механізмом перевиховання вважається переконання, у тому числі, в першу чергу, суспільно корисної діяльності.

Отже, проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це свідчить про те, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально і слід формувати свої бачення основних проблем. Ця багатогранність має прояв у структурі педагогічної науки.

 

1. 2. Структура і основні завдання педагогіки

 

пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка перетворилася сьогодні в розгалужену систему педагогічних наук.

загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає загальні закономірності виховання, освіти і навчання людини, розробляє загальні основи навчально-виховного процесу у виховних закладах усіх типів. Традиційно загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: основи педагогіки (обгрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти і навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обгрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), теорія управління навчально-виховним закладом (школознавство – вивчає систему управління школою і діяльність органів освіти).

Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є “дочірніми” науками. Умовно ці педагогічні науки поділяються на загальні та функціональні.

До загальнопедагогічних наук входять: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, соціальна педагогіка, превентивна (попереджувальна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка; тифлопедагогіка; олігофренопедагогіка.

Дошкільна педагогіка – це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного віку. Вона спирається на основні положення загальної педагогіки й дуже тісно пов’язана з загальною, дитячою і віковою психологією, загальною анатомією і фізіологією. Основним завданням дошкільної педагогіки є обгрунтування цілей, завдань, змісту, методів і форм морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання дітей дошкільного віку,  теоретичних і практичних основ організації дошкільних закладів.

Шкільна педагогіка належить до найбільш вивчених і обгрунтованих галузей педагогічної науки, яка досліджує закономірності виховання підростаючого покоління  в конкретних освітньо-виховних закладах.

Соціальна педагогіка – це галузь педагогічної науки, предметом вивчення якої є соціально-педагогічні проблеми. Вона виникла наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., її творцем вважають П.Наторпа, який головне завдання педагогіки вбачав  у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначення шляхів громадського виховання. Соціальна педагогіка обгрунтовує теоретичні та прикладні проблеми в галузі позашкільного виховання і навчання дітей і дорослих.

Превентивна педагогіка – це галузь педагогічної науки, яка займається обгрунтуванням теоретичних і практичних проблем виховання важковиховуваних дітей і дорослих, попереджання таких антисоціальних явищ, як наркоманія, алкоголізм тощо.

Сурдопедагогіка – галузь дефектології, що досліджує проблеми виховання, навчання, розвитку дітей з порушеннями слуху, розробляє педагогічну систему всебічного розвитку осіб вадами слуху й підготовки їх до суспільно корисної праці. Основна проблема сурдопедагогіки  - це формування в дітей з вадами слуху словесної мови.

Тифлопедагогіка – галузь дефектології, що досліджує особливості виховання і навчання сліпих і слабозорих дітей. Вона розробляє систему педагогічного впливу на учнів з вадами зору, формування у них компенсації сліпоти та корекції вторинних відхилень, що зумовлені зоровою недостатністю, підготовки до суспільно корисної діяльності.

Олігофренопедагогіка – це галузь педагогічної науки, яка досліджує проблеми виховання, навчання розумово відсталих дітей та шляхів корекції недоліків в їх розвитку.

Окремий статус має порівняльна педагогіка – наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною).

До функціональних педагогічних наук зараховують педагогіку вищої школи (в тому числі технікуми, коледжі), педагогіку професійно-технічної освіти; галузеві педагогіки: авіаційну, військову,  інженерну, медичну, культурно-освітню; педагогіку виправно-трудової системи, педагогіку підвищення кваліфікації й перекваліфікації спеціалістів та робітничих кадрів.

Педагогіка вищої школи – це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності навчально-виховного процесу у вищих військових навчальних закладах, специфіку отримання вищої освіти.

Педагогіка професійно-технічної освіти предметом дослідження має закономірності підготовки робочих високої кваліфікації.

Таким чином, педагогічна наука створює струнку систему і спрямована на вирішення гуманної проблеми – підготовки підростаючого покоління і дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом допомоги їм у самоактуалізації, самореалізації та самоутвердженні. Для вирішення цих проблем вона має тісні зв’язки з іншими науками та співпрацює з ними.

Зв’язки педагогіки з іншими науками. велике значення для розвитку педагогіки мають її зв’язки з іншими науками: філософією, психологією, соціологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою та ін. Зміцнюючи і удосконалюючи ці зв’язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи.

Так, філософські науки дають змогу педагогіці визначити суть і цілі виховання, правильно врахувати дію загальних закономірностей розвитку суспільства, дають оперативну інформацію про зміни, які відбуваються в науці і суспільстві, сприяють коректуванню спрямованості виховання. Соціологія дає чітке уявлення про роль соціального середовища у формуванні особистості, розкриває основні механізми соціалізації людини.  На основі знань з анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні та функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково-м’язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів тіла, тканин і клітин, педагогіка розробляє умови раціональної організації педагогічного процесу, правильного режиму навчання, виховання, освіти, зміст і методи фізичного, трудового виховання та ін. Вчення І.П.Павлова про вищу нервову діяльність озброює педагогіку розумінням фізіологічних механізмів засвоєння знань, формування умінь, навичок, звичок, допомагає науково обгрунтувати умови і способи навчально-виховної діяльності.

На основі знань з генетики  про залежність спадковості дитини від її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально-спрямовану дію генів і хромосом, високу пластичність дитячого організму педагогіка критично переоцінює чимало сталих положень про закономірності людського розвитку, намагається обгрунтувати оптимальні умови для всебічного розвитку кожної дитини, формування її особистості.

Особливе значення для педагогіки має її зв’язок з психологією. Спираючись на знання загальних закономірностей і механізмів функціонування і розвитку психіки людини, її особистісного формування, різноманітних психічних, психологічних і соціально-психологічних зв’язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу, педагогіка обгрунтовує гуманістичні шляхи, прийоми, способи та форми навчання і виховання людини, які призводять до бажаних змін у її внутрішньому світі у поведінці. Кожний розділ педагогіки знаходять опору й відповідному розділі психології: дидактика, наприклад, опирається на закономірності функціонування пізнавальних, емоційних, вольових і мотиваційних процесів людини; теорія виховання базується на психології особистості та психології групи, теорія управління навчально-виховним закладом – на психології управління. Інтеграція наук призвела до виникнення суміжних галузей, наприклад, педагогічної психології.

Для всебічного обгрунтування педагогічного процесу педагогіка використовує здобутки історії та літератури, географії й антропології, медицини та екології, економіки й археології, кібернетики, математики та інших наук.

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обгрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретичних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Тому конкретними завданнями педагогіки є:

обгрунтування парадигми педагогічної теорії та практики, яка на сучасному етапі розвитку українського суспільства має бути гуманістичною;

обгрунтування закономірностей педагогічного процесу;

вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості українського громадянина, а також тих глибинних залежностей, які існують між її формуванням, розвитком і вихованням;

визначення мети, завдань і змісту виховання і навчання українських громадян;

обгрунтування  сучасної ефективної та, водночас, гуманної, педагогічної технології;

вивчення і узагальнення практики та передового досвіду педагогічної діяльності;

впровадження результатів і рекомендацій педагогічних досліджень у практику;

прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики.

Отже, педагогіка – це наука про виховання людини. Вона є наукою, тому що має:

чітко визначений власний предмет;

зафіксовані закони та закономірності між педагогічними явищами, які складають предмет педагогіки;

встановлені закони та закономірності дозволяють прогнозувати майбутній розвиток досліджуваних педагогічних явищ;

для їх вивчення застосовуються об’єктивні методи дослідження.

 

 

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1991.

2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1995.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997.

4. Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”). – К.: Райдуга, 1994.

5. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1997.

6. Макаренко А.С. Методика виховної роботи. – К.: Рад. шк., 1990.

7. Падалка О.С., Нісімчук А.С., Смолюк І.О., Шпак О.Т. Педагогічні технології: Навчальний посібник. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1995.

8. Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского. – М.: Просвещение, 1983.

9. Педагогика / Под ред. П.И.Пидкасистого: Учебное пособие. – М.: Российское педагогическое издательство, 1996.

10. Подласый И.П. Педагогика: Учебник – М.: Владос, 1999.

11. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка і педагогічна наука // Педагогіка і психологія. – 1994, № 1. – с.34-42.

12. Ушинський К.Д. Рідне слово // Вибрані твори: У 2 . – К., 1983.

13. Ушинський К.Д. Твори: В 6 т. – К.: Рад. шк., 1954. – Т.1.

14. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга, 1997.

Українська козацька педагогіка // Освіта. – 1992. – 1 вересня.

Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль, 1997. - с. 8.

Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1997. – с.289.

Костюк Г.С. Вікова психологія. – К., 1976. – с.28.

Галузинський В.М., Євтух М.Б. педагогіка: теорія та історія. – к., 1995. – с. 14.