49.Освітня й педагогічна діяльність т.Г. Лубенця й я. Ф. Чепіги

Лубенець Тимофій Григорович (1855-1936) - видатний педагог, послідовник К.Ушинського в Україні, громадський діяч. Народився в м.Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти на Україні, герой праці. Протягом понад півстоліття самовіддано трудився на ниві освіти рідного народу Тимофій Григорович Лубенець. Він розпочав свою вчительську діяльність ще 18-річним юнаком в с.Вороньки на Чернігівщині. На ранніх етапах своєї педагогічної діяльності зарекомендував себе як автор шкільних підручників. Він включав до їх змісту матеріал про життя селян та селянський побут. У 1878р. Т.Лубенець був звільнений з роботи за написання підручника "Общеполезный задачник", кожна задача якого містила відомосгі з житгя і тим самим пов'язувала предмет арифметики з практикою. У 1881р. Т.Лубенець витримав іспити за курс Білогородського учительського інституту Харківського учбового округу. 3 1883р. працював викладачем підготовчого класу Київської першої гімназії. Близько дванадцяти років відпрацював директором народних училищ Київської губернії.   Багато і плідно працював Тимофій Григорович у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу він приділяв зв'язку навчання з житгям. Протягом своєї педагогічної діяльності видав десятки підручників, методичних посібників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них - основна праця "Педагогические беседы”, книга для читання в початковій школі "Зернышко" в чотирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методичний посібник для навчання арифметиці у недільних школах і класах для дорослих "Арифметические задачи" і "Методика арифметики". У цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки. Чимало зусиль доклав Т.Лубенець запровадженню в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвердження принципу народності в українській педагогіці. У 1883р. під псевдонімом Норець вийшов український буквар Лубенця - 'Граматка", в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т.Хуторного вийшла його "Читанка". Обидва підручники були створені на народній основі. Педагог вважав, що українську мову слід вивчати за народними творами, бо вони є мудрими за змістом, повчальними для життя, а мова в них мелодійна, багата. яскрава. Навіть з методичного боку він вбачав у народних казках, приказках і прислів'ях незамінний матеріал, який варто використовувати якнайповніше. Незважаючи на очевидні переваги такого типу підручників, навчатися за ними в народних школах міністерством заборонялося. В постреволюційний період Т.Лубенець продовжував створювати підручники для початкової школи ("Буквар", чотири "Читанки"), книги і посібники для нової трудової школи, займався ліквідацією неписьменності. Читав лекції вчителям, виступав зі статгями в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв'язок школи з житгям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузькопрактичного, утилітарного характеру.

Найбільш значною і яскравою сторінкою в історії вітчизняної

педагогічної думки є творча спадщина і педагогічна діяльність Якова

Феофановича Чепіги (Зеленкевича) (1875 – 1938). Народився Я.Ф. Чепіга в

с. Мар'янівці на Херсонщині. У 1898 р. закінчив Новобузьку учительську

семінарію та почав учителювати на Катеринославщині і, що особливо

приємно, в нашому регіоні – на Донбасі.

За період своєї науково-педагогічної праці, – читаємо на сторінках

журналу “Шлях освіти” (1925 р.), – Я.Ф. Чепіга виявив велику продукцію:

крім безпосередньої праці в наукових установах, він написав 139 праць. Ці

праці присвячено питанням загальної педагогіки, методики окремих

дисциплін, дидактичним проблемам педології. Я. Ф. Чепіга піднімав

найболючіші питання шкільництва в Україні: навчання дітей рідною мовою,

методи та зміст навчання, система організації освіти тощо. Особливо було

відзначено кілька дуже поширених на Україні його шкільних підручників,

підручників для політосвітніх установ, книжок для дошкільних закладів, для

дитячих бібліотек тощо.

Так високо оцінений за життя, потім на довгі десятиліття Яків

Феофанович Чепіга став забутим педагогом, багатюща спадщина якого

свідомо замовчувалася. Та, на щастя, прийшов той час, коли величезна

праця Якова Феофановича в ім’я розвитку національної духовної культури

дістала справедливу й виважену оцінку. Сьогодні ми повертаємося до його

спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови національної

школи.

На початку ХХ ст. Я.Ф. Чепіга почав активно друкувати літературні

твори на теми освіти і виховання дітей, педагогічні статті на сторінках

вітчизняних журналів “Світло” (Київ), “Учитель” (Львів), “Українська хата”

(Київ), “Педагогічний журнал” (Коломия). Педагог-журналіст глибоко вивчав

стан та особливості розвитку системи освіти в США. У 1911 році на

сторінках “Світла” вийшла публікація “Народна освіта в Північно–

Сполучених Державах”, в якій наголошувалося, що в США організовано

обов’язкове навчання для всіх дітей віком від 6 до 14 років, “початкові школи

пристосовані до переходу від нижчої до середньої і від середньої до вищої.

Число тих, які поступають в середню школу, зростає … в 5 разів швидше від

загального зросту мешканців” [1, 44-45 ]. У вище згаданій статті Я.Ф. Чепіга

коротко охарактеризував стан шкільництва у США, високо оцінив його

демократичні засади. Видатний педагог вважав, що знання провідних

тенденцій становлення шкільництва за кордоном сприятиме формуванню

громадської думки серед українського учительства про те, що тільки єдина

школа, організована на грунті соціальної справедливості і доступна всім

українцям на всіх ступенях навчання, буде спроможна піднести освіту

народу на новий рівень та виховати активну, національно–свідому

інтелігенцію.

Однак, більшу увагу вчений приділяв проблемі розбудови національної

школи та питанням вітчизняного вчительства. У роботі “Проблеми

виховання і навчання в світлі науки й практики”(1913 р.) Я . Ф. Чепіга

закликає: “Щоб мати здорову молодь, треба оздоровити оточення й

поставити на нові національні підвалини виховання й навчання дітей. А

інак, ми своєю байдужістю до дитини … багатомилійонну націю

призначаємо на духовне безсилля, ми не розвиваємо її хисту, а ще в корені

підрізуємо його та закопуємо в землю” [3, 127]. На думку автора, у

суспільстві необхідно створити такі умови, завдяки яким було б можливо

вільно й легко розвиватися індивідуальним здібностям дитини. Тільки

розвиваючися на національно–культурному грунті українська нація зробить

свій власний внесок у скарбницю загальнолюдської культури. Досягти цієї

мети можна шляхом національного виховання.

Під національним вихованням Я.Ф. Чепіга розумів не шовіністичне,

не приправлене “дутим” патріотизмом, а виховання в дусі нації, в дусі мови

, в її переказах, віруваннях, звичаях, історії, її культурі, національної

творчості. Саме національне виховання забезпечує силу і здоров’я нації, її

матеріальний добробут, зміцнює дух та розвиває культуру. Результатами

правильно організованого національного виховання повинні бути:

розвинений смак до національної творчості в мистецтві та рідній

літературі; глибоке знання науки, національної та загальної індустрії;

широке ознайомлення з психологічними особливостями національного

типу, національного побуту; розвинені спостереження над життям;

національна свідомість; знання рідної мови, словесності тощо.

У 1913 році на сторінках журналу “Світло” з’являється “Проект

української школи”, створений Я.Ф. Чепігою. В передмові до нього автор

зазначає, що відродження українського народу в межах Росії “вимагає

дійсної природної школи, в котрій навчання провадилось би на рідній для

дитини мові, де б вона одержувала справжню освіту, а не сурогат, шкідливий

її духовному зросту і народній культурі… ”. Я.Ф. Чепіга пише, що

“трухлявий організм сучасної схоластичної школи не можна оздоровити

латками на ньому, тут потрібна радикальна операція й навіть руйнування всіх

вигаданих підвалин і основ … Школа повинна бути нормальним

продовженням сім’ї, досконалим первообразом культурної, завжди

еволюційної сім’ї, відповідно економічним і соціальним умовам життя і при

тому обов’язково природно з’єднаною з народом” [ 2, 32].

У новій національній школі в центрі уваги повинна бути дитина.

Вчитель повинен пам’ятати , що перед ним не мертвий матеріал для праці, а

жива неповторна особистість, яку не перетворювати треба, а виховувати і

розвивати сили її духовної вдачі. Істинний педагог не намагається змінити

природу дитини. Він тільки розчищує їй шлях для вільного, природного

розвитку.

До нової української школи Я.Ф. Чепіга висуває такі вимоги:

1. Українська школа витворюється спільно всім українським

учительством і є утвором колективним.

2. З’являючись на тілі народної маси, школі натурально бути

організацією народною, а не вигадкою окремих осіб, або груп, ідеали котрих

часто-густо протилежні ідеалам і вимогам народних мас.

3. Освіта повинна бути глибоко національною, щоб, переходячи в

товщу народну, досягати серця народу, його душі і розуму і тим могла б

задовольнити його спадкові потяги і зберегти прикмети національної

творчості в культурі, просвіті і, взагалі, в будівництві свого соціального і

економічного життя.

4. Школу складають діти, тому вся вона повинна будуватись на

постулатах, що не порушують права дитини на вільний і нормальний

розвиток її фізичних і душевних прикмет згідно з індивідуальними її рисами.