28. Конституційно-правові особливості територіального устрою Італії

В адміністративно-територіальному відношенні Італія поділяється на області (їх 20), провінції і комуни. Автономна область - це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 року відносилися до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії - звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він регулюється спеціальними конституційними законами.

Повноваження областей включають організацію своїх органів, свої відомства, установлення границь комун, регулювання питань суспільної добродійності, санітарної і лікарняної допомоги. У їхньому веденні знаходиться містобудування, туризм і готельна справа, полювання і рибна ловля, сільське господарство і ліси, ремесла, міська та сільська поліція, а також інші питання, що можуть бути включені спеціальними конституційними законами.

Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких вони приймають закони. Області зі спеціальним статусом мають більш широкі повноваження і у них є права, що перевищують компетенцію звичайних областей у специфічній для кожної з них сфері.

На національному рівні області беруть участь у виборах Президента республіки, мають ініціативу при проведенні голосувань у формі народного вето і конституційних референдумів (статті 75 і 138), правом законодавчої ініціативи (ст. 121).

Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради, джунти і голови джунти. Рада зі своїм головою є законодавчим органом, він контролює діяльність виконавчої влади. Джунта - виконавчий орган.

Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько 100) і комуни (близько 8 тис). Вони мають виборні органи й органи виконавчої влади. Перші - ради; другі - у провінціях - джунти, що обираються зі складу ради, а в комунах - муніципальні джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави. Обсяг компетенції цих територіальних одиниць невеликий - деякі соціальні, шкільні служби.

30. Другий різновид – конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. “поправки” до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву “Білль про права”). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи.

Третій різновид – т. зв. органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі т. зв. бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: “Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру”. Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що “органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони”. Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.

Конституційні закони як джерела конституційного права у зарубіжних країнах

Важливим джерелом конституційного права є конституційні закони. В багатьох країнах конституційними законами називають закони, які вносять поправки і доповнення до конституцій. Конституційними законами офіційно називають також складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характеру, введені у різні роки: Форма правління 1919 р., Акт про парламент 1928 р., два акти щодо організації виконавчої та судової влади 1922 р.).

В юридичній теорії окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші. Вони не є частиною основного закону і пов’язані з ним лише за змістом. В Італії конституційними офіційно визнаються закони, що ухвалюють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду.

Подібні конституційні закони приймаються звичайно в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов’язковою кваліфікованою більшістю складу парламенту.

Органічні закони як джерела конституційного права у зарубіжних країнах

Помітне місце серед джерел конституційного права окремих країн зай­мають органічні закони. Вони звичайно приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на основі так званих бланкетних норм остан­ньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Так, відповідно до ст. 25 Конституції Франції, «ор­ганічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, принципи обираності і неприпус­тимості суміщень». Ст. 63 встановлює: «Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради і її процедуру». Подібні положення займають помітне місце у Конституції Франції: ще 12 її статей передбачають прийняття органічних законів, віднесених до сфери організації і діяльності виконавчої та судової влади.

По суті, органічні закони встановлюють головні конституційно-пра­вові інститути в цілому або їх основи. Порядок прийняття, зміни і скасу­вання їх дещо відрізняється від звичайного законодавства, хоча за юри­дичною силою вони тотожні. У Франції органічні закони приймаються на основі звичайної законодавчої процедури. Але в разі відсутності згоди між палатами ці закони можуть бути прийняті нижньою палатою абсолютною більшістю її загального складу. У будь-якому випадку органічні закони після схвалення парламентом і до офіційного опублікування передаються до органу конституційного контролю — конституційної ради, яка має підтвердити їх конституційність. В Грузії, Іспанії, Португалії, Румунії і Молдові органічні закони приймаються абсолютною більшістю складу пар­ламенту. Такий самий порядок встановлений і в Естонії, хоч у самій кон­ституції назва «органічні закони» не вживається.

31. Види представницького (депутатського) мандату у зарубіжних державах

Термін «мандат» (від латинського mandatum - доручення) означає документ, що засвідчує права та повноваження будь-якої особи.[1] Таким чином, під депутатським мандатом прийнято розуміти документ, що доводить законність повноважень (прав і обов‘язків) депутата як члена представницького органу влади.

Сучасне конституційне право виділяє два типи депутатського мандату: імперативний мандат та вільний мандат.

Під імперативним мандатом прийнято розуміти систему відносин, в якій депутат розглядається лише як уповноважений своїх виборців. Але слід зазначити, що в юридичній літературі не існує єдності в розумінні змісту імперативного мандату. Ряд авторів розглядає імперативний мандат як обов‘язковий наказ виборців своєму депутату. Відповідно, імперативний мандат складається з двох елементів: наказів виборців та права відклику депутата виборцями., але найбільш поширеним в юридичній літературі є поняття імперативного мандату, доповнене третім елементом – підзвітністю депутата перед виборцями.

Становлення і нормативне закріплення імперативного мандату пов‘язане з епохою розпаду феодального ладу, історією середньовічного міста та розвитком права Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, в яких монархічна форма правління у ХІІ-ХVІ ст. почала набувати станово-представницький характер. Так, у Франції скликались Генеральні штати – орган при королі, що мав дорадчий характер. Кожен стан обирав своїх депутатів, які були представниками своїх виборців і були зобов‘язані строго слідувати їх інструкціям. Відносини депутата з виборцями будувались за принципом імперативного мандата, тобто обов‘язкового доручення. Депутати могли бути достроково відкликані зі складу представницького органу, а по закінченні сесії були зобов‘язані звітувати про виконання наказів та доручень виборців.

На мою думку, в сучасних умовах державотворення імперативний мандат в буквальному значенні є нежиттєздатним інститутом. Навіть якщо розуміти імперативний мандат менш жорстко, а саме як обов‘язок парламентаря слідувати волі всіх виборців, коли вона прямо виражена, при вільній діяльності в решті випадків ми знову повертаємось до ситуації в якій, якщо парламентар вважає виражену волю своїх виборців такою, що не відповідає національним інтересам, він зобов‘язаний виконувати її або подавати у відставку чи піддатися відкликанню. Імперативний мандат не відповідає системному веденню суспільства, він базується на сприйманні суспільства лише як простої суми складових частин, а не як єдиного цілого з його особливими якостями та інтересами. Окрім того, серед теоретиків конституційного права інститут відкликання депутата достатньо часто сприймається як механізм можливого тиску на депутата.

Розвиток парламентської демократії, закріплення ідеї розподілу влади та проведення вільних виборів сприяли появі та становленню альтернативного типу мандату, що гарантує особливе становище депутатів, а також їх незалежність і непідзвітність перед виборцями – вільний мандат.

Своє нормативне закріплення принцип вільного мандату отримав під час Великої французької революції, а саме у тексті декретів Національних зборів 1879 року, якими парламентарів звільнили від обов‘язку дотримуватись інструкцій виборців. Пізніше такі інструкції були заборонені взагалі.

Закріплення вільного мандату визначає, що парламент є інститутом державної влади і наділений делегованими повноваженнями на здійснення суверенітету від імені всієї нації. Як наслідок, доручення, інструкції або накази виборців депутату втрачають свою імперативність, оскільки депутат представляє не свій окремий округ, а всю націю. Вільний мандат забороняє здійснення на депутатів тиску під впливом відповідальності у формі відкликання депутата і тим самим посилює статус депутата.

Однак вільний мандат не означає повної свободи дій парламентаря, хоча і на відміну від імперативного дає значно більше можливостей для самостійної роботи. Навіть при відсутності відкликання та обов‘язковості наказів виборців депутат залишається представником народу і не може не підтримувати зв‘язки з виборцями та не здійснювати взаємодію з ними. Якщо б така ситуація мала місце, це призвело б до грубого порушення принципу народовладдя, а саме одного з його інститутів – представницької демократії. Депутати парламенту повинні виражати загальну волю народу, яка втілюється в законах, а без підтримання зв‘язків з виборцями це неможливо.

Законодавче закріплення вільного типу мандату, як наслідок, відкриває більше можливостей для професіоналізації депутатів порівняно з імперативним мандатом. Депутат, який впевнений у тому, що буде продовжуватиме свою професійну діяльність без погрози відкликання, має змогу відкрито і незалежно виражати свою думку. Одночасно вільний мандат суттєво зменшує вплив регіонального лобізму. Якщо взяти для прикладу закріплення певного типу мандату парламентаря в країнах СНД, можна констатувати, що після розпаду СРСР в процесі правонаступництва молоді держави отримали у спадок імперативний тип мандата. Але під час формування власної системи законодавства вони поступово почали переходити до запровадження вільного типу мандата, що знайшло своє відображення у відповідних нормативно-правових актах цих країн. Підсумовуючи вище викладене, треба зазначити, що закріплення того чи іншого типу депутатського мандату не пов‘язане з обсягом передбачених законодавством представницьких повноважень парламентаря, але прямо пропорційно впливає на можливості самостійного прийняття ним рішень в сфері реалізації отриманих повноважень

32.

33.

34. Види виборчих систем у зарубіжних державах:

Виборча система – вживається у 2 аспектах – це правовідносини, які пов’язані з проведенням виборів. – це встановлений законом порядок розподілення мандатів серед кандидатів: мажоритарно і пропорційно. Мажоритарна – в основі принцип більшості, вибраним вважається кандидат, який отримав більшість голосів: - відносна більшість більше на 1 голос від інших кандидата. - Кваліфікована, треба набрати 2/3 голосів. Переваги мажоритарної системи: Проста для розуміння виборців. Недоліки: Не враховує розстановку політичних сил у суспільстві. Пропорційна система – кожна партія чи ін. організація громадян одержує у представницькому органі кількість голосів, кількість мандатів в залежності від набраної кількості %. Характерним: 1. Партії складають списки: - жорсткі (голосують за партію) - гнучкі (виборець голосує не тільки за партію, але й за конкретного члена партії). Бар’єр – для того, щоб партія могла отримати мандат, вона повинна набрати більше 5 %. Переваги: 1. Пропорційна система відображає реальну розстановку політичних сил в суспільстві. 2. Дрібні партії в парламент не проходять. Недоліки: люди не знають за кого голосують.

35. Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).

За національним правом більшості держав є кілька підстав втрати громадянства.

Експатріація – вихід із громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Великобританії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів – вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від гро­мадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянство Франції за «правом крові» за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов’язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації; у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов’язання перед державою, майнові зобов’язання, з якими пов’язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація – примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на концепції недостатньої усталеності зв’язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі «перебування за кордоном понад два роки» або за «завдання шкоди уряду Аргентини». Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації,

Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження. Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.