Проблемне завдання

Сімона де Бовуар

Друга стать

<...> Чоловік здійснює по-справжньому моральний вчинок, коли відмовляється бути, щоб узяти на себе повну відповідальність за свою екзистенцію; після цього навернення він зрікається також будь-якого во­лодіння, бо володіння — це спосіб пошуків буття; та оскільки навернення, через яке він досягає правдивої мудрості, ніколи не відбувається повністю і треба знову й знову його здійснювати, воно вимагає постійної напруги. І то настільки, що, неспроможний реалізувати себе в самотині, чоловік у своїх взаєминах із до себе подібними безперервно перебуває в небезпеці; його життя є важкою справою, успіх якої ніколи не може бути Гарантованим.

Але він не любить труднощів, він боїться небезпек. Він суперечливо прагне життя й відпочинку, екзистенції і буття; він добре знає, що "неспокій духу" — це викуп за його розвиток, що велика відстань до мети — це викуп за його присутність у собі; але він мріє про спокій посеред неспокою і про непрозору наповненість, яка оселиться тимчасом у його свідомості. Втіленням цієї його мрії і є жінка; вона є жаданою посередницею між природою, яка чужа чоловікові, і створінням, яке майже їй ідентичне. Вона не протиставляє йому ані ворожу мовчанку природи, ані сувору вимогливість взаємного визнання; завдяки справді дивовижному привілею вона є свідомістю і водночас тілесністю, якою можна володіти. Завдяки їй чоловік має засіб уникати невблаганної діалектики пана й раба, що має своїм джерелом обопільність свобод.

<...>

Якщо функція самиці недостатня, аби визначити жінку, якщо ми відмовляємося також пояснити її "вічним жіночим началом" і якщо водночас ми визнаємо, що — хай навіть тимчасово — жінки на землі існують, ми будемо змушені поставити перед собою запитання: що ж воно таке — жінка?

Саме формулювання проблеми підказує мені відразу першу відповідь. Уже те, що я ставлю таке запитання, має велике значення. Жодному чоловікові не спаде на думку написати книжку про те виняткове ста­новище, яке посідають у людстві чоловіки. Якщо я хочу себе визначити, я мушу насамперед заявити: "Я — жінка"; ця істина складає тло, яке відтінюватиме всі інші твердження. Чоловік же, говорячи про себе як про індивіда, ніколи не наголошує на своїй статі: те, що він чоловік, само собою зрозуміло. Лише суто формально — в реєстраційних документах мерій та в деклараціях, що встановлюють особу — си­метрично стоять такі рубрики, як "стать: чоловіча —жіноча". Відношення між двома людськими статями далеко не тотожні відношенню між позитивним і негативним електричними зарядами або між двома земними полюсами; чоловік водночас репрезентує і позитивне, і нейтральне начало і то настільки, що по-французькому кажуть "les hommes", маючи на увазі просто людські створіння, бо вужче значення слова "vir"¹ злилося із загальним значенням слова "homo". Жінка уособлює негативне начало і до такої міри, що кожне визначення, яке їй дають, має характер обмеження, не співвідносячись із відповідними чоловічими якостями. Я нерідко дратуюся, коли чую, як під час тих або тих абстрактних дискусій чоловіки мені кажуть: "Ви так думаєте тому, що ви жінка", знаючи, що мій єдиний шанс захиститися — це відповісти: "Я так думаю тому, що це правда". Тільки така відповідь дозволить мені відкинути звину­вачення у суб'єктивності, бо було б украй безглуздо відповісти: "А ви думаєте інакше тому, що ви — чоловік", адже для всіх очевидно, що бути чоловіком —не прикметна особливість; чоловік має природне право на свою чоловічість, це жінка порушує це право, будучи жінкою. Прак­тично це можна пояснити, скориставшися такою аналогією", як ото для людей античності існувала абсолютна вертикаль, у відношенні до якої визначалася похила лінія, так само існує абсолютний тип людини — і це чоловічий тип. Жінка має яєчники, матку; саме це ставить її у виняткові умови, які примушують її замикатися у своїй суб'єктивності; недарма ж так часто кажуть, що вона мислить своїми залозами. Чоловік зверхньо забуває, що в його організмі теж присутні гормони, що й він має яєчка. Він дивиться на своє тіло як на щось таке, що перебуває в прямих і нормальних відносинах зі світом, який він, на його думку, сприймає в усій його об'єктивності, тоді як жіноче тіло видається йому обтяженим усіма тими специфічними властивостями, що його відрізня­ють,— така собі перешкода природному плину, в'язниця плоті. "Самиця є самицею внаслідок того, що їй бракує певних властивостей,— казав Аристотель. — Ми повинні розглядати якості жінки як такі, що позначені карбом природної недосконалості". А святий Тома Аквінський, у свою чергу, проголошує, що жінка — "це невдало зліплений чоловік", "ви­падкова істота". Саме таку переконаність символічно відбиває історія виникнення людства, подана у Книзі Буття, де Єва з'являється на світ, як висловився Босюе, із "витягнутої зайвої кістки" Адама. Людство складається з чоловіків, і чоловік визначає жінку не за її суттю, а у відношенні до себе; її не розглядають як автономну істоту. "Жінка — це створіння відносне..." — писав Мішле. Саме тому М. Бен^а стверджує в "Повідомленні Уріеля": "Тіло чоловіка має смисл, саме по собі, без­відносно до жіночого тіла, тоді як це останнє видається незавершеним без порівняння його з чоловічим... Чоловік мислить себе без жінки. Жінка не мислить себе без чоловіка". Жінка — така, якою бачить її чоловік; тому і називають її просто "статтю", даючи цим зрозуміти, що чоловік сприймає її як істоту статеву за її суттю; для нього вона — "стать" — бо цим вичерпується її природа. Вона визначається і відрізняється лише у своєму відношенні до чоловіка, а не у відношенні до самої себе; вона неістотна перед лицем істотного. Він є Суб'єкт, він є Абсолют. Вона — Інша.