Феноменологія сприйняття

Ідеться про те, щоб описувати, а не пояснювати чи аналізувати. Ця перша настанова, яку Гуссерль дав феноменології, що починала бути "дескриптивною психологією" або повертатися до "власне речей", є насамперед спростуванням науки. Я не є результатом або перетином численних причинностей, які детермінують моє тіло або мою "психічну" сутність, я не можу ані мислити себе як частину світу, як простий об'єкт біології, психології та соціології, ані замикати на собі універсум науки. Все, що я знаю про світ, навіть через наукове пізнання, я знаю з власного погляду або з експериментального вивчення світу, без якого символи науки нічого не означали б. Весь універсум науки побудований на життєвому досвіді, і якщо ми хочемо строго оцінювати саму науку, точно розуміти її зміст і значення, нам слід спочатку розбудити цей життєвий досвід, який дає нам основні знання про світ і вторинним виразом якого є наука. Наука не має і ніколи не матиме того самого смислу, що й описаний нею світ, із тієї єдиної причини, що вона є його визначенням або поясненням. Я не є "живою істотою", або навіть "лю­диною", або навіть "свідомістю" з усіма тими характеристиками, що їх зоологія, соціальна анатомія або індуктивна психологія визнають за цими витворами природи або історії, я — абсолютне джерело, моя екзистенція не походить від моїх попередників, від мого фізичного та соціального оточення, вона прямує до них і їх підтримує, бо лише я сам творю буття для себе (а отже, й буття в єдиному розумінні, яке це слово може для мене мати), буття тієї традиції, яку я волію обрати, або того обрію, відстань до якого задля мене скоротиться або збільшиться, бо вона не належить йому як властивість, коли б я не був тут і не вимірював її поглядом. Наукові погляди, які твердять, ніби я живу на світі одну-однісіньку мить, завжди наївні й лицемірні, бо вони припускають, не говорячи про це явно, отой інший погляд, погляд свідомості, завдяки якому світ спочатку роз­ташується навкруг мене і почне існувати для мене. Повернутися до власне речей — це повернутися до того світу, який передує знанню, і про який знання постійно говорить, і щодо якого всяке наукове визначення є абстрактним, означальним і залежним, як географія щодо краєвиду, де спочатку ми й навчилися розрізняти, що таке ліс, луг або річка.

[Мерло-Понті, Моріс. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр. О.Йосипенко, С.Йосипенка. – К.: Український Центр духовної культури, 2001.]

Проблемне завдання

1. У чому полягає упередженість класичної позиції емпіризму стосовно відчуття?

2. Представте структуру феноменологічного сприйняття речі.

Моріс Мерло-Понті

Феноменологія сприйняття

1. «Відчуття»

Почавши досліджувати сприйняття, ми відразу наштовхуємось на поняття відчуття, яке видається нам безпосередньо зрозумілим та ясним: я сприймаю червоне, блакитне, спеку, холод. Але ми дуже швидко переконаємося, що це поняття все-таки є надзвичайно заплутаним і що класичні досліджен­ня, використовуючи його, нехтують феноменом сприйняття.

Я міг би зрозуміти відчуття передусім як стан враженості, задіяності та як переживання цього мого стану. Темрява, яка охоплює мене, коли я заплющую очі, відгомін звуків у моїй го­лові, коли я починаю дрімати, вказують на те, що саме може бути чистим відчуванням. Я відчуватиму рівно настільки, наскільки збігатимусь із відчутим, настільки, наскільки воно позбавлятиметься місця в об'єктивному світі та переставатиме щось означати для мене. Усвідомлення цього змушує шукати відчуття всередині всього визначеного змісту, оскільки червоний та зелений для того, щоб відділитись один від одного як два кольори, повинні розгорнути переді мною певну панора­му, навіть без точного місцезнаходження, і перестати зливатися зі мною.

Чисте відчуття — це “шокове” переживання, миттєве та неподільне. Немає потреби доводити (оскільки більшість ав­торів з цим згодні), що це поняття не має відповідника в на­шому досвіді, і що фактичні сприйняття, найпростіші з відомих нам, у таких тварин, як мавпа та курка, зумовлені не абстрактними поняттями, а відносинами. Залишається лише з'ясу­вати, чому вважається правомірним виділяти в перцептивному досвіді прошарок «вражень». Ось перед нами біла пляма на суцільному фоні. Всі точки плями об'єднані певною «функцією», яка робить з них «фігуру». Колір цієї фігури немовби щільніший та стійкіший за колір фону; краї білої плями “належать” фонові, змикаються з ним, але не розчиняються в ньому; пляма здається покладеною на фон і не порушує його цілісності. Кожна частина нібито переступає свої межі, й елементарне сприйняття виявляється вже навантаженим смислом. Але якщо фігура та фон не відчуваються як цілісність, вважається, що вони повинні збігатися в кожній із своїх точок. При цьому забувається, що кожна точка, в свою чергу, може бути сприйнята лише як фігура на фоні. Коли в гештальт-теорії, що кожна фігура на фоні є найпростішою чуттєвою даністю, якої ми можемо досягти, то йдеться не про випадковий характер фактичного сприйняття, що дозволив би нам ввести поняття враження в ідеальному аналізі, а саме про виз­начення перцептивного феномена, без якого жоден феномен нічого не може дати сприйняттю. Сприймана «річ» завжди перебуває всередині іншої речі, вона завжди — частина «поля». Зовсім однорідна поверхня, яка нічого не пропонує сприйняттю, не може бути дана в жодному сприйнятті. Лише структура наявного сприйняття допоможе з'ясувати, що означає сприймати. Чисте враження не просто невловиме, а таке, що перебуває поза межами сприйняття, і тому його не можна розглядати як момент сприйняття. Воно вводиться, коли нехтують досвідом сприйняття, та забувається, коли віддають перевагу сприйнятому об'єктові. Візуальне поле не є сумою окремих поглядів. Але побачений об'єкт є сумою матеріаль­них фрагментів, оскільки простір є дискретним. Якщо говорити про психічний досвід сприйняття, то ізольована перцептивна даність неможлива, хоча в зовнішньому світі існують й ізольовані об'єкти, й фізична порожнеча.

Таким чином, я не буду розглядати відчуття як чисте вра­ження. Але бачити — означає розрізняти кольори або освітлення, чути — розрізняти звуки, відчувати — розрізняти якості. І чи не достатньо для того, щоб знати, що таке відчут­тя, побачити червоне або почути звук у? Червоне та зелене — це не відчуття, це — відчуте, і якість — це не елемент свідомості, але властивість об'єкта. Оскільки ми знаходимо якість в тому ж досвіді, що її нам розкриває, ми сподіваємося, що вона слугуватиме нам зручним способом визначення відчуттів. Але вона виявляється так само заплутаною та неоднозначною, як сам об'єкт або сприйняте видовище. Червона пляма, яку я ба­чу на килимі, є червоною, лише враховуючи тінь, що її висвічує; ця якість проявляється лише завдяки грі світла і є, та­ким чином, елементом просторової конфігурації. З іншого боку, колір можна визначити, тільки якщо він проступає па певній, достатньо невиразній, поверхні. Нарешті, цей черво­ний є не більш ніж "шерстяним червоним кольором" килима. Отже, що сказати, – що вся справа в якостях нашого дійсного досвіду, поєднаного з сукупністю нашого знання, і що ми залишаємо за собою право задатися питанням, що ж таке «чиста якість», яка визначає «чисте відчування»? Ні, оскільки ми щойно з'ясували, що чисте відчування означає нічого не відчувати і, таким чи­ном, не відчувати взагалі. Так звана зрозумілість відчування тримається на припущенні зовнішнього світу, а не на свідчен­нях свідомості. Ми вважаємо, що дуже добре знаємо, що таке "бачити", "чути", "відчувати", оскільки сприйняття тривалий час давало нам розмальовані або озвучені об'єкти. Але коли ми починаємо аналізувати сприйняття, то переносимо ці об'єкти у свідомість. При цьому ми робимо те, що психологи називають «помилкою досвіду»: ми відразу ж переносимо в усвідомлення речей те, що вважаємо в них суттєвим; ми змішуємо сприйняття із сприйнятим. І оскільки сприйняте дається лише через сприйняття, ми, в кінцевому підсумку, не розуміємо ні перше, ні друге. Ми захоплені світом, і не можемо від нього відокремитись, щоб перейти до самоусвідомлення. Якби ми це зробили, то побачили б, що якість ніколи не вивчається безпо­середньо і що будь-яка свідомість є свідомістю чогось. Причо­му це «щось» необов'язково виступає об'єктом, що ідентифікується. Помилитись щодо якості можна двома способа­ми: по-перше, робити якість елементом свідомості, тоді як во­на є об’єктом свідомості, трактувати її як незрозуміле вражен­ня, тоді як вона завжди має смисл; по-друге, вважати, що на рівні якості відбудеться збіг цього смислу та цього об'єкта й во­ни взаємовизначаться. І перша, і друга помилки йдуть від при­пущення існування зовнішнього світу. В оптиці та геометрії ми конструюємо фрагмент світу, образ якого в будь-який момент може відбитися на нашій сітківці. Все, що знаходиться поза цим периметром, не відбиваючись від жодної чуттєво даної поверхні, діє на наш зір не більше, ніж світло на заплющені очі. Ми повинні були б сприймати сегмент світу, окреслений чіткими кордонами, за якими — суцільна темрява; цей сегмент повинен бути щільно заповнений якостями та підтриманий тим самим співвідношенням величин, що існує на сітківці. Але досвід не дає нам нічого подібного, і ми ніколи б не зрозуміли, що таке візуальне поле, виходячи лише зі світу. Якщо і можливо намітити поле бачення, наближаючи потроху до центру цього поля потенційні збудники, то результати щомиті зміню­ватимуться, і ніколи не можна буде зафіксувати момент, коли збудник, нарешті, перестане існувати для зору. Простір, що оточує візуальне поле, нелегко описати, але зрозуміло, що він не є ані чорним, ані сірим. Тут є певне невизначуване бачення, певне бачення хтозна-чого, і якщо бути послідовним, то те, що перебуває у мене за спиною, не позбавлене візуальної присут­ності. В ілюзії Мюлера-Лаєра (див. мал. 1)

два відрізки прямої не є ані рівними, ані нерівними — ця колізія виникає в об'єктивному світі. Візуальне поле є своєрідним середовищем, в якому суперечні поняття збігаються, оскільки об'єкти — прямі Мюлера-Лайєра — розміщені в іншій площині, ніж площина існування, в якій тільки й можливе порівняння; кожна з них пізнається у власному контексті так, ніби вони не належать спільному універсуму. Психологи тривалий час намагалися не помічати ці фено­мени. У світі самому по собі все є визначене. Бувають, звичайно, нечіткі, заплутані видовища, як, наприклад, пейзаж похмуро­го дня, але ми зазвичай справедливо вважаємо, що жоден ре­альний пейзаж не є сам-по-собі заплутаним — він є таким ли­шень для нас. Об'єкт, на думку психологів, ніколи не є чимось подвійним — він стає таким через нашу неуважність. Кордони візуального поля самі собою не коливаються, і настає такий момент, коли об'єкт, якщо до нього наближатися, стає повністю видимим, але ми його ніби не "помічаємо". Проте поняття уваги, як ми це далі покажемо, не підкріплюються жодними свідченнями свідомості. Це лише допоміжна гіпотеза, покликана підтримати припущення про існування зовнішнього світу. Потрібно визнати, що невизначуваність є позитивним феноменом і саме в атмосфері невизначуваності якість репрезентує себе. Смисл, який вона містить, є подвійним смислом (йдеться, скоріше, про цінність, що може бути виражена, ніж про логічне значення). Самопрозора якість, за допомо­гою якої емпіризм намагався визначити відчуття, є не елемен­том свідомості, а її об'єктом, об'єктом наукового пізнання. В обох випадках якість, скоріше, маскує суб'єктивність, ніж викриває її.

Обидва визначення відчуття, які ми щойно розглянули, ли­ше здаються простими; обидва базуються на понятті сприйня­того об'єкта. Через це вони узгоджуються зі здоровим глуз­дом, який також обмежує сприйняте об'єктивними умовами, від яких він залежить. Видиме — це те, що схоплюється за до­помогою очей, відчуте — те, що схоплюється за допомогою органів чуття. Продовжимо розгляд відчуття в цій площині і побачимо, що станеться з цим “через” та з поняттям органів чуття на першому рівні рефлексії — на рівні наукової ре­флексії. За браком досвіду відчування ми намагаємось знайти в його причинах та об'єктивному походженні ті підстави, що уможливлять прийняти його як концепт, що все пояснить. Фізіологія, до якої психолог апелює як до вищої інстанції, сти­кається з тими ж труднощами, що й психологія. Вона так само починає з розміщення свого об'єкта у світі і трактування його як просторового фрагмента. Поведінка, таким чином, вияв­ляється прихованою за рефлексом, вивченням та оформлен­ням стимулів, теорією нервового функціонування, що базується на принципі відповідності кожного елемента ситуації елементу реакції. Як теорія дугового рефлексу, психологія сприйняття починає і припущення певної анатомічної траєкторії, яка йде від певного рецептора до спеціалізованого сприймаючого пристрою через визначений передавач. Вихо­дячи з об'єктивності світу, робиться припущення, що він поси­лає органам чуття повідомлення, які мають бути зафіксовані, а потім — дешифровані, витворюючи в нас у такий спосіб висхідний текст. З цим пов'язане уявлення про повну відповідність та постійний зв'язок між стимулом та най­простішим сприйняттям. Але ця «гіпотеза постійності» вступає в конфлікт з даними свідомості, і навіть ті з психологів, які її приймають, визнають її суто теоретичний характер. Наприклад, сила звуку за певних умов понижує його висоту, дода­вання кількох допоміжних ліній робить нерівними об'єктивно рівні фігури, кольорова поверхня здасться нам рівномірно за­барвленою, тоді як хроматичні пороги різних ділянок сітківки повинні були б робити її тут червоною, там — рожевою, а місцями — навіть позбавленою кольору. Що краще — утри­мувати в межах закону ті випадки, коли явище не збігається зі стимулом, пояснюючи їх додатковими факторами, увагою та судженням, або відкинути сам закон? Коли червоний та зеле­ний, представлені разом, дають в результаті сірий колір, при­пускають, що основна комбінація стимулів безпосередньо дає місце відчуттю, що відрізняється від того, яке вимагається об'єктивними стимулами. Коли видимий об'єкт змінюється за умови зміни відстані до нього, коли його колір залежить від наших спогадів про нього, вважають, що “сенсорні процеси залежать від сенсорних впливів”. Таким чином, «чуттєве» в даному випадку не може бути визначене як прямий ефект зовнішніх стимулів, і той самий висновок напрошується в трьох раніше наведених випадках. Якщо увага або більш точ­на вказівка, або відпочинок, або довге тренування і підведуть, нарешті, відчуття під закон постійності, то загальнозначимість закону таким чином не доводиться, оскільки в наведених випадках перга видимість так само мала сенсорний характер, як і результати, отримані згодом. Питання у тому, щоб зрозуміти, чи не підміняє (замість того, щоб виявити «нормальне відчування») уважне сприйняття, тобто зосередженість суб’єкта на якійсь точці зорового поля, наприклад «аналітичне сприйняття» двох головних ліній на малюнку Мюлера-Лаєра, початковий феномен яким-небудь монтажем, що виходить за рамки правила. За­кон постійності не може взяти гору над свідченням свідомості за допомогою якого-небудь вирішального досвіду, де він не був би внутрішньо присутнім — всюди, де його хочуть зафіксувати, він вияв­ляється вже передбаченим. Коли ми звернемося до фено­менів, вони продемонструють нам, що якість (наприклад, величина) повністю пов’язана з перцептивним контекстом, і стимули не є тим безпосереднім засобом, який ми шукаємо для виділення прошарку безпосередніх вражень. Але, якщо намагаєшся дати відчуттю "об'єктивне" визначення, губиш з виду не тільки фізичний стимул. Сенсорний апа­рат в розумінні сучасної фізіології вже не є «передавачем», хо­ча саме таку роль відводила йому класична наука. Позакоркові пошкодження чуттєвого апарату зменшують, без сумнівів, кількість точок, що реагують на холод, жар або тиск, а також зменшують чутливість тих точок, що залиши­лись. Але якщо на пошкоджений апарат протягом тривалого часу діятиме достатньо сильний збудник, специфічні відчуття відновляться, наприклад, підвищення порогів сприйняття компенсується більш енергійним помацуванням руки. На еле­ментарному рівні чуттєвості можна побачити певне узгодження окремих стимулів, а також чуттєвої та моторної систем, яке, підсумовуючи фізіологічні змінні, підтримує постійність відчуття І спростовує той погляд, що нервові процеси — це простий засіб передачі отриманого послання. Порушення функції зору, якими б не були ушкоджені ділянки, характери­зуються одним і тим же законом: спочатку кольори втрачають визначеність, а потім — яскравість. Спектр кольорів змен­шується до чотирьох, згодом — до двох і, зрештою, до сірого монохроматизму, хоча патологічний колір, зрозуміло, ніколи не можна прирівняти до якогось нормального кольору. Таким чином, за умови порушення центральної або периферійної нервової системи “втрата нервової субстанції має наслідком не лише нестачу певних якостей, але й перехід до структур менш диференційованих та більш примітивних^”. І навпаки, нормальне функціонування треба розуміти як інтеграційний процес, коли текст зовнішнього світу не копіюється, а конституюється. Якщо ми спробуємо осягнути “відчуття”, виходячи з сукупності тілесних феноменів, що його зумовлюють, ми зіткнемося не з психічним індивідом як функцією відомих змінних, а з утворенням, уже пов'язаним з певною цілісністю і наділеним певним смислом, що відрізняється лише ступенем складності перцепцій і нічим не може нам допомогти у вияв­ленні чистої чуттєвості. Немає фізіологічного визначення відчуття і загалом автономної фізіологічної психології, оскільки сама фізіологічна подія регулюється психологічними та біологічними законами. Тривалий час вважалось, що в устрій периферійної нервової системи закладено спосіб виділяти "елементарні" психічні функції і відрізняти їх від "ви­щих" функцій, менш жорстко пов'язаних з тілесною мікрост­руктурою. Більш точний аналіз довів, що ці обидві функції пе­ретинаються. Елементарне відтепер не є тим, з чого шляхом додавання утворюється ціле, ні, тим більше, простою умовою конструювання цілого. Будь-яка елементарна подія вже навантажена певним смислом, і вища функція виступає лише як більш інтегрований та максимально адаптований спосіб існування, використовуючи та витісняючи залежні операції. Відповідно, "чуттєвий досвід є таким самим життєвим проце­сом, як ріст, дихання або розмноження". Психологія та фізіологія є відтепер не паралельними науками, а двома визначеннями поведінки, перша — конкретним, друга — абстракт­ним. Коли психолог вимагає від фізіолога визначення відчуття згідно зі своїми підставами , він повертається в коло своїх труднощів, і ми вже знаємо, з чим це пов’язано. Фізіолог так само повинен звільнитися від цього реалістичного упереджен­ня, яке всі науки запозичують у здорового глузду та який пе­решкоджає їхньому розвиткові. Зміна смислу слів "елементар­ний" та "вищий" у сучасній фізіології віщує зміну філософії. Так само вчений повинен піддати критиці ідею зовнішнього світу в собі, оскільки самі факти спростовують уявлення про тіло як про простий передавач послань. Чуттєве — це те, що осягається за допомогою чуття, але, як ми щойно з'ясували, це "за допомогою" не є суто і інструментальним, сенсорний апарат не с провідником, і навіть периферійне фізіологічне враження виявляється вже включеним у зв’язки, які колись визначались як центральні.

Таким чином, вже вкотре рефлексія (навіть вторинна, тобто наукова рефлексія) позбавляє ясності те, що раніше вважалося ясним. Ми вважали, що знаємо, що таке відчувати, бачи­ти, чути, але тепер ці речі проблематизувалися. Ми змушені повернутися до тих досвідів, що позначаються цими словами, аби визначити їх знову. Класичне поняття відчуття було не ре­флексивним концептом, а достатньо пізнім продуктом думки, зверненої до об'єктів, підсумовуючим терміном репрезентації світу, найбільш віддаленим від конститутивних витоків думки і тому найменш зрозумілим. Згідно зі своїм головним прагненням­ об'єктивації, наука представляє людський організм як фізичну систему, насичену стимулами, що, в свою чергу, визначається через фізико-хімічні властивості; вона намагається реконструювати на цьому ґрунті справжнє сприйняття та за­мкнути цикл наукового пізнання, відкриваючи закони самого пізнання, обґрунтовуючи об'єктивну науку про суб'єктив­ність. Але це прагнення виявляється приреченим. Якщо ми повернемося до самих об'єктивних досліджень, ми спочатку відкриємо, що зовнішні умови поля відчування не становлять його частини й виступають лише посередниками локальної (автохтонної) організації — це і доводить гештальттеорія; далі, що структура в організмі залежить під варіацій, як біоло­гічний сенс — від ситуації, коли варіації перестають бути фізичними варіаціями, і ціле не піддасться відомим способам фізико-хімічного аналізу, щоб відкритися в новому типі розуміння. Якби тепер ми таким же чином спробували повернутися до перцептивного досвіду, ми переконалися б, що наука створює лише видимість суб'єктивності, вона вводить відчут­тя як речі, хоча досвід свідчить, що є лише значимі цінності; вона підводить феноменальний універсум під категорії, що працюють лише в універсумі науки. Остання вимагає, щоб дві видимі лінії, як дві реальні лінії, були або рівними або нерівними; щоб видимий кристал мав певну кількість граней, незважаючи на те, що в самій сутності сприйняття міститься подвійність, "плинність", можливість моделювання згідно з контекстом. В ілюзії Мюлера-Лаєра одна лінія перестає дорівнювати іншій, не стаючи, однак, “нерівною” їй — вона стає “іншою”. Можна сказати, що певна об’єктивна лінія і та сама лінія, включена у фігуру, не є для сприйняття «тією са­мою» лінією. В обох функціях вона ідентифікується лише завдяки аналітичному сприйняттю, яке не є природним сприй­няттям. Тим самим сприйняте призводить до лакун, про­пусків, які не є просто “поза межами сприйняття”. Я можу за допомогою зору або дотику пізнати кристал як "правильне" тіло, не підраховуючи навіть подумки кількості його граней, я можу добре знати чиєсь обличчя, ніколи не помічаючи кольору його очей. Теорія відчуття, що приписує будь-якому знан­ню визначені якості, створює об'єкти, повністю позбавлені двозначності, чисті та абсолютні, що є, скоріше, ідеалом пізнання, ніж його справжніми темами, вона доречна лише стосовно вторинних надбудов свідомості, де й “приблизно реалізується ідея відчуття”. Образи, які продукуються інстинк­том або відтворюються традицією в кожному поколінні, або навіть марення здаються спочатку власне перцепціями, але справжня, актуальна та прояснена перцепція вирізняється з-поміж фантазмів лише згодом, завдяки критичній роботі мислі. Слово виявляє спрямованість швидше, ніж примітивна функція. Відомо, що постійність величини об'єкта за умови зміни відстані до нього так само, як і незмінність кольору за умови зміни освітлення об'єкта більш характерні для сприй­няття дитини, аніж дорослого. Це означає, що сприйняття у зрілому віці жорсткіше пов'язане з локальним збудником, аніж у дитячому, і що теорія відчуття стосується, скоріше, сприйняття дорослого аніж дитини. Це ніби сітка, вузли якої проступають усе чіткіше. «Примітне мислення» часто-густо уявляють як картину, що може бути зрозумілою лише за умо­ви пов'язування примітивних відповідей, їх викладення та тлу­мачення соціологом з глибинами перцептивного досвіду, який і намагаються при цьому виразити. То міцне зчеплення сприйнятого з контекстом, його податливість, то присутність у ньому невизначуваної позитивності перешкоджають перехо­дові просторових, часових та числових ансамблів у зручні та незмінні поняттєві форми. І, якщо ми хочемо зрозуміти, що та­ке відчування, ми повинні дослідити цю дооб'єктивну галузь у нас самих.

[Мерло-Понті, Моріс. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр. О.Йосипенко, С.Йосипенка. – К.: Український Центр духовної культури, 2001.]