Проблемне завдання

Мартін Гайдеґґер

Подолання метафізики

Занепад істинності сущого відбувається з цілковитою неминучістю як завершення метафізики.

Цей занепад супроводжується крахом світу, позначеного метафізикою, і спустошенням землі, спричиненим метафізикою.

Крах і спустошення знаходять своє завершення, як і слід було сподіватися, в тому факті, що людину метафізики, тварину розумну, поставлено в умови, де вона змушена діяти як робоча худоба.

Це становище підтверджує крайню сліпоту людини, коли вона сти­кається зі знехтуванням буття. Але людина сама прагне керувати влас­ним бажанням мати бажання, і в такому випадку вся істина перетво­рюватиметься для неї на помилку, в якій вона відчуває потребу, для того щоб переконатися в ілюзорності свого погляду на світ. Для неї вельми важливо не бачити, що бажання мати бажання не може бажати нічого іншого, крім порожнечі небуття, перед якою вона себе стверджує, не можучи знати про свою власну і притому цілковиту нікчемність.

Перше ніж буття зможе показатися у своїй первісній істинності, треба, щоби буття як бажання було зруйноване і щоб світ було пере­кинуто, землю віддано спустошенню, а людину примушено віддаватися безпросвітній праці. Лише після такого занепаду стане відчутною на протязі чималого проміжку часу обірвана нитка початку В процесі занепаду все закінчується: все — тобто суще в межах усього обрію істинності метафізики.

Занепад уже відбувся. Наслідками цієї події (Ereignis) стали великі явища світової історії, які позначили наше сторіччя. Вони вказують лише на останню подію того часового проміжку, який уже знайшов свій кінець. Цей кінець плину подій упорядкований згідно з технікою "історії" і в значенні останньої стадії метафізики. Подібне впорядкування є ос­таннім актом, через який те, що знайшло свій кінець, входить у видимість дійсності, якій неможливо чинити опір, оскільки вона вважає себе здатною обходитися без того, щоб зривати покрив із буття буття (de l'еtre de l'еtre), і тут вона поводиться так рішуче, що виключає будь-яке пере­дчуття такого зривання покривів.

Досі прихована істина буття не дається людям метафізики. Робоча худоба полишена захоплюватися запаморочливими досягненнями свого фабричного виробництва, для того, щоб вона розтерзала сама себе, щоб вона себе знищила і провалилася в порожнечу Небуття.

Проблемне завдання

Жан-Франсуа Ліотар

Умови постмодернізму

Ця праця має на меті вивчення умов, в яких перебуває знання в найрозвиненіших суспільствах. Ми вирішили назвати їх "постновітніми", "постмодерністськими". Слово "постмодернізм", "постновітня суча­сність", часто вживається на Американському континенті, воно з'яв­ляється здебільшого з-під пера соціологів та критиків. Воно означає стан культури після тих змін, які відбулися з правилами гри в науці, в літературі і в мистецтвах, починаючи з кінця XIX сторіччя. Тут ми розглянемо ці зміни у зв'язку з кризою оповідей.

Наука від самого свого виникнення увійшла в конфлікт з оповідями. Згідно з її критеріями, більшість цих останніх — байки. Та оскільки вона не обмежується тим, що встановлює утилітарні закони, а й шукає істину, вона повинна узаконити свої правила гри. Саме тоді вона вводить до свого статуту мову власної легітимації, яка називається філософією. Коли ця метамова експліцитно вдається до тієї чи тієї великої оповіді, як, наприклад, діалектики Духу, герменевтики смислу, емансипації мис­лячого або діючого суб'єкта, розвитку багатства, то науку, яка звертається з метою власної легітимації до однієї з таких експліцитно виражених метаоповідей, називають "сучасною". Так, наприклад, правило консенсусу між відправником і одержувачем мовного висловлювання, що має істинну валентність, буде визнане прийнятним, якщо воно вписується в перс­пективу можливої одностайності раціональних умів: такою була оповідь Просвітництва, де герой у сфері знання працює задля доброї етико-політичної мети, задля універсальної злагоди й миру. На прикладі цього випадку ми бачимо, що в процесі легітимації знання через метаоповідь, яка включає в себе філософію історії, ми змушені поставити питання про істинність інституцій, які управляють суспільними зв'язкам:;: їх також треба легітимізувати. Таким чином справедливість теж слід уза­конювати зверненням до ширшої оповіді, як і у випадку з істинністю.

Спрощуючи до краю, ми назвемо "постмодернізмом" недовіру до метаоповідей. Вона стала, безперечно, можливою внаслідок поступу наук; але цей поступ, у свою чергу, передбачає її. Виходу з ужитку леґіти-мі v.hiщmwK; іпаиаіу метаоповідей якраз і відповідає криза метафізичної філо:, фп їй криза системи університетської освіти, яка від леї залежала. Оіюь^.і.а ф v м_лпі/і чі иачае свої сЬунктопи (functeurз) —;пткого героя.

великі небезпеки, великі мандри і велику мету. Вона розсіюється в хмари мовних елементів — наративних. але також денотативних, прескриптивних, дескриптивних та ін., кожен із них обтяжений прагматич­ними валентностями sui generis. Кожен із нас зустрічається з ними дуже часто. Ми далеко не завжди утворюємо стабільні мовні сполуки, а ті з них, які ми утворюємо, далеко не завжди комунікабельні.

Таким чином, прийдешнє суспільство набагато менше залежить від ньютонівської антропології (як і структуралізм або теорія систем) і більше — від прагматики мовних часточок. Існує багато мовних сполучень — це гетерогенність елементів. Вони стають інститутивними лише у вигляді табличок — це локальний детермінізм.

Проте виробники рішень намагаються управляти цими хмарами соці­альності через штампи вхід/вихід, згідно з логікою, яка передбачає сшвмірність елементів і детермінованість усього. Наше життя, за їхніми планами, має служити одній меті — зростанню потужності. Його легітимація в термінах соціальної справедливості, що розуміється як наукова істинність, служить оптималізації функціонування системи, її ефектив­ності. Застосування цього критерію до всіх видів нашої поведінки не може обійтися без певного терору, м'якшого чи жорсткішого: або будьте такими, щоб вами легко було управляти, тобто співмірними, або зникніть.

Ця логіка більшої перформантності є, безперечно, непослідовною з багатьох поглядів, зокрема з погляду її суперечливості в соціо-економічному полі' вона водночас прагне до зменшення обсягу праці (щоб знизити ціни на продукцію) і до збільшення обсягу праці (щоб полегшити соціальний тягар неактивного населення). Але невіра нині посилилася настільки, що ніхто не сподівається рятівного виходу з цих суперечностей, на відміну від Маркса.

Проте умови постмодернізму чужі розчаруванню, чужі вони й сліпій позитивності делегітимації. Де можна шукати легітимність, поза мета­оповідями? Критерій керованості — це критерій суто технологічний, він не годиться для оцінки ані істинного, ані справедливого.