1. Виникнення регіональної ек як науки та її методологічні риси.

Офіційне оформлення РЕ як окремої галузі, що вивчає економічний активний простір, припадає на початок 20 ст. Опанування нових територій призводило до виникнення складних взаємозв’язків, які насичували географічний простір складним економічним змістом. Поступово люди стали помічати, що властивості цього вже економічного простору не однакові в різних країнах та регіонах. РЕ, як економічна наука, досліджує конкретні соц.-економ. процеси, що відбуваються в межах певної території. З розвитком в нашій державі ліберальної моделі економіки окремі регіони стають більш самостійними щодо формування своїх госп. зв’язків та організації рег. управління. Актуальність цієї проблеми підтверджується численними намаганнями керівництва держави здійснити адміністративно-територіальну реформу. Будь-яка наука має свої методологічні риси, а саме об’єкт, предмет та мету дослідження. Об’єктом дослідження РЕ є окремі просторово розподілені госп. одиниці. Крім того РЕ вивчає рег. політику, територіальну організацію виробництва, геополітику та геостратегію країн та регіонів світу, просторові соц.-ек. пропорції,територіально-виробничі зв’язки, природо- та трудоресурсний потенціал. Галузеваі та міжгалузеві комплекси, інфраструктуру. На відміну від інших дисциплін ек. циклу РЕ вивчає свої об’єкти просторово, тобто у прив’язці до конкретної території з її ресурсами. Отже, предметом дослідження РЕ є просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється на різних рівнях: населений пункт, адміністративний район, область або автономна республіка, ек. район або повністю держава, які власне можуть виступати об’єктами дослідження. Метою дослідження є обґрунтування, розробка і практичне застосування певних моделей, розміщення елементів виробництва, а також ринкової, соціальної та виробничої інфраструктури. З перспективної точки зору, враховуючи розвиток науки у напрямку загальної теорії розміщення, просторова гілка якої включає уявлення пр. географічний простір і послідовність його освоєння. РРЕ не повинна бути наукою пр. розподіл по місцевостям різноманітних об’єктів, а наукою про «заповнення простору».

2. Класичні теорії розміщення господарства.

Ек. наука почала активно досліджувати питання розміщення продуктивних сил наприкінці 19 ст. початківцями класичної ТР були Тюнен і Вебер (19 ст.). продовжили її розвиток у 20 ст. Кристомир, Льош, Ізард, Хегерстранд, Перру, Бунге, Хагет. Вагомий внесок у розвиток науки про РПС зробили відомі укр. вчені Паламарчук, Заставний, Пістун, Топчієв, Шаблій, Долішній. Засновники ТР вир-ва Вебер і Тюнен фактично вперше довели, що саме розміщення окремого підприємства може забеспечити, при однакових умовах, індивідуальному власникові найбільший прибуток. Слід зауважити, що наприкінці 19 і початку 20 ст. проблема розміщення обмежувалась «теорією штандорту», суть якої полягає у виборі оптимального для окремого власника місця розміщення окремого підприємства. Засновник «теорії штандарту» Вебер, яку він представив у своїй праці "Теорія розміщення промисловості". Згідно теорії Вебера розміщення промисловості визначається такими трьома факторами, які сам Вебер називає «орієнтаціями»:1) транспортна орієнтація, тобто, прагнення підприємців будувати, заводи в пунктах, що забезпечують найменші витрати на транспорт,2) робоча орієнтація, тобто прагнення підприємців будувати заводи у пунктах з найдешевшою робочою силою,3) агломерацією, тобто прагненням розміщувати заводи в центрах скупчення інших промислових підприємств з метою зменшення витрат на будівництво шляхів сполучення, енергетичних господарств (інфраструктура). "Теорія розміщення сг" Тюнена викладена у його книзі "Ізольована держава у її відношенні до с/г і нац. економії". Автор підкреслює вигідність застосування різноманітніх варіантів розміщення сг в «ізольованій державі»щодо великого міста, яке розглядається як єдиний ринок збуту сг продуктів. Вирішального значення він надає витратам на перевезення цих продуктів від місця вир-ва до ринку, де їх реалізують. Тюнен є прибічником закону зменшення родючості ґрунту. Велике значення для розвитку заг. теорії мають роботи Кристомера, який є засновником теорії центральних місць. Автор вперше дослідив закономірності просторового розподілу по земній поверхні результатів людської діяльності. Міста призвані бути ядрами, до яких тяжіють і навколо яких групуються поселення. Відповідно до цього вони обслуговують не тільки своє населення, але й населення прилеглих територій і тому називаються «центральними місцями».Наприкінці 40^х – початку 50^х рр. силами нім. вченого Хегерстранда активно почали розвиватись просторово-часові дослідження. Основи географічної теорії дифузії нововведень були закладені в його праці "Просторова дифузія як процес впровадження нововведень", яка вперше була видана в 1953 р. основні поняття операційної моделі дифузії нововведень: відстань, поле, контакт, інформація. Введено припущення що можливість контакту між 2 будь-якими індивідуумами буде слабшати в міру збільшення відстані між ними. Логічним продовженням напрацювань Кристомира та Хегерстранда стали дослідження франц. вченого Франца Перру, який на початку 60 рр. 20 ст. висунув концепцію «полюсів росту». Згідно з нею на території кожного району або країни у певний період викликають так звані пропульсивні галузі найбільш схильні до нововведень. Саме вони виконують роль потягу, який тягне за собою всю економіку. В УКР – це регіони видобутку ресурсів, наприклад, Кривбас. Англо-американська школа регіоналістики (А.Льош, У.Ізард). Починаючи з 40-х років і до середини 80-х років ХХ ст. активно розвивалась так звана англо-американська школа регіоналістики, видатними представниками якої були А.Льош, В.Леонтьєв, У.Ізард, Дж.Чорлі, Ф.Перру, В.Бунге, П.Хагет, А.Пред. Найбільш відомі фундаментальні роботи Пітера Хаггета „Просторовий аналіз у економічній географії”, В.Бунге „Теоретична географія”, У.Ізарда „Методи регіонального аналізу”. Логічним результатом розвитку англо-американської школи регіоналістики стали головні закономірності (6 закономірногстей) загальної теорії розміщення, узагальнені із праць різних учених. Загальною ж рисою більшості робіт другої половини ХХ століття було наближення моделей розміщення господарства до фізичних законів гравітації (гравітаційні моделі), в яких просторові відношення розглядалась як результат взаємодії мас господарських об’єктів і відстані між ними.