3.2. Система нетарифного регулювання зовнішньоторгівельної діяльності у нормативно-правових актах України

Зовнішньоторговельну політику України умовно можна поділити на етапи: становлення зовнішньої торгівлі (1992-1994 рр.), її лібералізація (1994-1996 рр.) та вичерпання можливостей екстенсивного розвитку (1996-1999 рр.), кожному з яких властивий певний стан економіки, рівень її ринкової трансформації, особливості умов зовнішньої торгівлі та методів її регулювання.

Етап становлення зовнішньої торгівлі характеризувався поєднанням, в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи, політики беззастережної лібералізації імпорту з регламентацією експорту за рахунок жорсткої системи квотування та ліцензування і введення інституту спецекспортерів.

Переважно адміністративні форми прямого контролю над вивезенням супроводжувались надмірною лібералізацією імпорту, який до січня 1993 року взагалі не знав обмежень. Запізніле запровадження незначних митних ставок не сприяло істотному поліпшенню стану внутрішніх виробників. На цьому етапі позначились практична відсутність митно-тарифного законодавства, формування митного контролю та відставання у ринковому реформуванні економіки, що проявилося у затримці лібералізації цін, демонополізації торговельної діяльності, субсидуванні виробництва низки споживчих товарів та у спробах тривалого збереження розриву між успадкованим рівнем внутрішніх і світових цін¹.

З січня 1993 року заходи з регламентації експорту були доповнені впровадженням вивізного мита, яким передбачалась компенсація 50 відсотків різниці між внутрішніми та світовими цінами експортованих товарів, з часом – зі зменшенням розриву цін між ними². Внаслідок подорожчання продукції критичного імпорту, яке поклало початок ринковій переоцінці експортних та імпортних товарів і послуг, та зміни внутрішніх цінових пропорцій, відбувалось поступове послаблення адміністративного та фіскального тиску на експортерів, експортне мито було скасовано та зменшено перелік товарів, що підлягали квотуванню та ліцензуванню, з 390 товарних груп, до 104 ¹.

Формування нової системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні фактично почалося з Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” 1991 р., що став відправною точкою початку радикальних реформ у зовнішньоекономічній сфері. Цим документом дозволено усі види зовнішньоекономічної діяльності та обрано курс на остаточну ліквідацію монополії держави на здійснення експортно-імпортних операцій, перехід до ринкових принципів господарювання. На основі цього курсу була пізніше сформована система державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що діє дотепер.

Розвиток зовнішньої торгівлі України дає підстави для висновку, що подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів, світовим ринкам яких властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон’юнктури, залишається вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Це підтверджує справедливість тверджень, що на ранніх стадіях переходу до ринку швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв’язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а може їх ускладнити.

У діях державних органів не знаходять своєчасного вирішення проблеми стимулювання експорту високотехнологічних товарів і послуг. Не втрачає актуальності й потреба посилення захисту внутрішнього ринку від демпінгового експорту та реекспорту товарів, виробництво яких не має надійної ресурсної бази, а також протидії спробам монополізації експортно-імпортної діяльності за рахунок сприяння розвитку конкуренції в цій сфері. Не дають належного ефекту також спроби контролю за отриманням валютної виручки від експорту та поліпшення режиму функціонування національного й іноземного капіталу. Свідченням цього є відплив валютних коштів за кордон і збереження несприятливого інвестиційного клімату¹.

До найважливіших пріоритетів сучасної зовнішньоторговельної політики слід віднести приведення структури та умов імпортно-експортних операцій у відповідність до потреб економічного зростання як базису зменшення ресурсної, фінансової і технологічної залежності від імпорту та захисту внутрішніх виробників від надмірного зовнішнього конкурентного тиску за рахунок²:

• підтримки, оновлення і розвитку виробничого, науково-технологічного та експортного потенціалу як основних умов активізації й підвищення ефективності зовнішньої торгівлі;

• розширення зовнішньоторговельних зв’язків та забезпечення їх збалансованості завдяки поліпшенню структури і умов імпортно-експортних операцій, їх товарної та географічної диверсифікації;

• забезпечення узгодженості та скоординованості системи зовнішньоторговельного регулювання з іншими складовими програми ринкового реформування та розвитку економіки.

На нинішньому етапі основним завданням зовнішньоторговельної політики стає розвиток та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі для посилення її позитивного впливу на стан економіки. Першочерговим завданням регулювання імпорту в перехідний період стає забезпечення економічно доцільного захисту внутрішнього ринку і приведення номенклатури та умов імпорту у відповідність до потреб розвитку економіки та досягнення в ній позитивних структурних змін за рахунок географічної і товарної диверсифікації імпорту. Це потребує збільшення в структурі поставок інвестиційної складової та оптимізації рівня захисту внутрішнього ринку на основі вдосконалення методів регулювання імпорту з урахуванням вимог міжнародного торговельного права³.

Для захисту національних зовнішньоекономічних інтересів насамперед необхідне спрямування зусиль органів державного управління на ослаблення або нейтралізацію тиску монопольних постачальників продукції виробничо-технічного призначення, схильних вдаватися до зменшення квот, збільшення експортних тарифів, цін, акцизів, плати за транзит і нав’язування інших нерівноправних умов співробітництва. Не менш актуальною залишається також протидія таким проявам недобросовісної конкуренції постачальників готової продукції, як субсидований і демпінговий імпорт, зворотний демпінг та недотримання стандартів безпеки і якості. Слід також зазначити, що вдосконалення системи зовнішньоторговельного регулювання потребує не тільки застосування традиційних інструментів зовнішньоторговельної політики, а й узгоджених дій державних органів щодо зменшення ресурсомісткості виробництва і залежності від імпорту за рахунок економії енергоресурсів та іншої продукції виробничо-технічного призначення, поліпшення умов її поставок і розширення виробництва експортоспроможної та імпортозамінної продукції при підвищенні її конкурентоспроможності.

Отже, вирішення цих завдань потребує не тільки вдосконалення тарифних та нетарифних методів регулювання зовнішньоторговельних операцій з урахуванням міжнародно-визнаних норм і правил, а й забезпечення системної координованості та взаємної узгодженості складових економічної політики держави. Вона має бути спрямована на ефективну інтеграцію національної економіки у світове господарство за рахунок зміцнення і розвитку високотехнологічних, міжнародно-спеціалізованих галузей і виробництв, поліпшення товарної та географічної структури зовнішньої торгівлі, підвищення її збалансованості та розширення доступу до світового доходу¹.

Таким чином, до кінця 90-х років ХХ ст. в Україні формується система нетарифного регулювання зовнішньоторгівельної діяльності, яка є діючим багатофункціональним механізмом регулювання зовнішньоторгівельної діяльності та контролю за її здійсненням, що складається з сукупності адміністративних та економічних заходів нетарифного характеру. Слід зазначити при цьому, що розвиток української системи нетарифного регулювання зовнішньоторгівельної діяльності на сучасному етапі проходить здебільшого в бік удосконалення, зміни якісних характеристик.

Кількісні обмеження експорту й імпорту товарів та послуг можуть вводитися урядом України виключно з метою виконання її міжнародних зобов’язань. Інші нетарифні обмеження експорту та імпорту окремих видів товарів та послуг можуть бути введенні з метою забезпечення правопорядку, підтримки обороноздатності країни та міжнародної безпеки, охорони здоров’я населення, довкілля, історичної, археологічної та культурної спадщини населення України. Не допускається обмеження експорту товарів та послуг шляхом встановлення обов’язкового обсягу поставок на внутрішній ринок¹. Експортні поставки для державних потреб можуть здійснюватися лише для виконання міжнародних економічних, у тому числі валютно-кредитних, зобов’язань України.

Розглянемо детальніше три групи нетарифних обмежень: кількісні, приховані та фінансові методи.

Кількісні обмеження – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, яка визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту або імпорту. Кількісні обмеження можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, що координують торгівлю певним товаром.

Кількісні обмеження включають:

• квотування (контингентування),

• ліцензування,

• добровільне обмеження експорту/імпорту.

Під ліцензування та квотування підпадають ті групи товарів, експорт або імпорт яких впливає на економічну та державну безпеку країни (сировина, паливно-енергетичні ресурси, валютні цінності, наркотичні речовини тощо).

Найпоширенішою формою кількісних обмежень є квота або контингент. Ці два поняття мають практично одне і те саме значення з тією різницею, що поняття контингенту інколи використовується для позначення квот сезонного характеру.

Квота – кількісний нетарифний захід обмеження експорту або імпорту товару певною кількістю або сумою на певний інтервал часу.

За спрямуванням дій квоти, відповідно до ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”¹ поділяються на:

• експортні – вводяться або відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару, або урядом країни для запобігання вивезенню товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

• імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

За охопленням квоти поділяються на:

• глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу, незалежно, з якої країни він імпортується або в яку країну він експортується;

• групові – встановлюють обсяг увезення (вивезення) товару в певну групу країн;

• індивідуальні – в рамках глобальної квоти встановлюється квота кожної країни, що експортує або імпортує товар. Такі квоти вводяться, зазвичай, на основі двохсторонніх угод, що дають основні переваги в експорті або імпорті товару тим країнам, з якими є взаємні політичні, економічні та інші інтереси. Найчастіше індивідуальні квоти (контингенти) бувають сезонними, тобто вводяться на певний період часу, коли внутрішній ринок найбільше потребує державного захисту. Зазвичай це осінні місяці, коли відбувається реалізація сільськогосподарської продукції нового врожаю².

За характером квоти поділяються на захисні, або дискримінаційні:

• антидемпінгові квоти – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

• компенсаційні квоти – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом антисубсидиційного розслідування та/або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

• спеціальні квоти – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних та/або вартісних одиницях виміру.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій (ліцензування), причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не має перевищувати обсягу встановленої квоти, (коли держава видає ліцензії на експорт або імпорт обмеженого обсягу продукції і одночасно забороняє неліцензовану торгівлю). Для кожного виду товару може встановлюватися тільки один вид квот, відповідно до ст. 16 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”¹.

Ліцензування та квотування експорту й імпорту вводиться Україною самостійно у таких випадках, зазначених у ч. 1 ст. 16 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”²:

• у разі різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо його негативне сальдо перевищує на відповідну дату 25% від загальної суми валютних вимог України;

• у разі досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;

• у разі значного порушення рівноваги по певних товарах на внутрішньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продукції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарах народного споживання першої необхідності;

• у разі необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною та вітчизняною сировиною у виробництві;

• у разі необхідності вжиття заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

• у разі порушення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (вводиться як санкція – режим індивідуального ліцензування);

• відповідно до міжнародних товарних угод, які укладаються або до яких приєднується Україна (вводиться режим квотування).

Тісно пов’язаний із квотуванням інший вид державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що називається ліцензуванням.

Ліцензування слугує двом цілям: кількісному регулюванню торгівлі, коли з видачею ліцензії надаються квоти і в певний момент їх видача припиняється, та контролю за експортом/імпортом.

Ліцензування – регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що видаються державними органами на експорт або імпорт товару у встановленій кількості за певний відтинок часу¹.

За напрямком руху товарів або капіталів ліцензії поділяються на експортні або імпортні. Ліцензією є належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого терміну певних товарів чи валютних коштів з метою інвестицій та кредитування.

Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування або бути самостійним інструментом державного регулювання. В першому випадку ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти або вивезти товар в рамках отриманої квоти; у другому – набуває інших форм.

За кількістю можливих операцій, які можна здійснити, ліцензії поділяються на: відкриті (індивідуальні), генеральні та разові (індивідуальні).

За характером дії ліцензії, як і квоти, можна поділити на: антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні.

Для кожного виду товару, відповідно до ст. 16 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” встановлюється лише один вид ліцензії¹.

Зараз ліцензування в Україні проводиться за заявницьким принципом, але ліцензування також може здійснюватися у формі автоматичного і неавтоматичного ліцензування, що стало одним з етапів завершення підготовки до вступу України в СОТ шляхом гармонізації національного законодавства з нормами та вимогами угод СОТ.

Встановлено, що рішення про введення режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), які підпадають під режим ліцензування та квотування, і термінів дії цього режиму.

Кабінет Міністрів України щорічно своїми постановами затверджує перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню та квотуванню у поточному році. Інформація про перелік товарів та/або країн, що підпадають під режим ліцензування та квотування, із зазначенням виду ліцензії або квоти для кожного товару (або кожної групи товарів) має бути доведена до відома суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не менш як за 60 днів до дати запровадження режиму ліцензування (квотування) шляхом опублікування її в офіційних загальнодоступних засобах інформації України, а також негайно доводитись до відома органів державного митного контролю України.

Кількісне обмеження імпорту в країну може бути досягнуте не тільки за рахунок дій її уряду щодо введення імпортного тарифу або імпортних квот, а й у результаті заходів, вжитих урядом країни експорту, в рамках так званих добровільних обмежень експорту/імпорту. Добровільне обмеження вводиться, зазвичай, під політичним або економічним тиском більш сильної країни імпорту, що погрожує застосуванням односторонніх обмежувальних заходів до імпорту в разі відмови самостійно обмежити експорт, що завдає збитки її місцевим виробникам¹.

Добровільне обмеження експорту/імпорту – кількісне обмеження, засноване на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі обмежити або, принаймні, не розширювати обсягів постачань, прийняте в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт/імпорт певного товару.

Добровільні обмеження експорту є частиною більш широкої групи заходів, віднесених до поняття обмежувальної ділової практики, спрямованих на завоювання панівного положення на ринку і зловживання ним. На практиці добровільне обмеження застосовується як засіб торговельної політики здебільшого розвиненими країнами в конкурентній боротьбі між собою.

Обмежувальна ділова практика – це здійснення індивідуальних або колективних заходів, спрямованих на обмеження конкуренції та монополізацію виробництва, розподілу, обміну, споживання товарів і отримання надприбутків ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”².

Поряд з кількісними методами істотну роль серед нетарифних засобів торговельної політики відіграють засоби прихованого протекціонізму, що є різноманітними бар’єрами, які зводять на шляху торгівлі органи центральної державної і навіть місцевої влади:

• технічні бар’єри;

• політика в рамках державних закупівель;

• вимоги до вмісту місцевих компонентів;

• внутрішні податки і збори.

Велика кількість засобів прихованого протекціонізму є найбільш яскравим порушенням визнаних принципів міжнародної торгівлі. За деякими оцінками, існує декілька сотень видів прихованого протекціонізму, з допомогою яких країни можуть в односторонньому порядку обмежувати імпорт або експорт¹. До них належать:

• Технічні бар’єри – приховані засоби торговельної політики, що виникають через те, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону.

Відповідно до ст. 18 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”², на територію України дозволяється імпорт лише тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними, екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на її території. Розглянемо детальніше деякі види технічних бар’єрів, що мають місце в Україні.

Першим прихованим технічним бар’єром в нашій країні можна назвати облік – реєстрацію деяких видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), правову основу застосування якого заклав Указ Президента України “Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні”, у інших нормативно-правових актах встановлювався порядок реєстрації деяких видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), залежно від того, які товари, до яких країн та за якими видами зовнішньоекономічних операцій експортуються.

Наступним прихованим технічним бар’єром є сертифікація імпортованої продукції, що проводиться з метою реалізації єдиної технічної політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації, захисту інтересів споживачів і держави у питаннях безпеки продукції для життя, здоров’я і майна громадян, охорони навколишнього середовища.

У разі відсутності національних стандартів та вимог України на певний товар при його імпорті застосовуються відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють у провідних країнах-експортерах зазначених товарів. Нормативно-правову основу цього процесу було покладено Декретом Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року, ст. 18 якого передбачає сертифікацію імпортної продукції, яка переміщується через митний кордон України з метою її подальшої купівлі-продажу або обміну. Як за кордоном, так і в Україні існують два види сертифікації: обов’язкова та добровільна¹.

Підставою для імпорту товарів (продукції) 01-24 груп УКТЗЕД, що підлягають обов’язковій сертифікації, та для митного їх оформлення є сертифікат відповідності, виданий уповноваженим органом, або свідоцтво про визнання іноземного сертифікату. Конкретні переліки товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації, встановлені наказами Комітету України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Зараз в цьому списку понад 20 категорій різних товарів, у тому числі: усі імпортні продукти харчування (імпортна харчова продукція), відеотехніка, дитячий одяг та взуття, радіоелектронне побутове обладнання, легкові автомобілі, іграшки, синтетичні мийні засоби та ін.

Отже, товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам. У разі, якщо відповідні вимоги діють і стосовно аналогічних товарів національного виробництва згідно з законами України, то до товарів, що імпортуються на територію України, застосовується національний режим їх сертифікації².

Ветеринарний контроль є різновидом технічних бар’єрів, який передбачає, що пропуск через митний кордон України товарів, продуктів тваринного походження, готових харчових продуктів, сировини тваринного походження, кормів тваринного та рослинного походження, кормових добавок, штамів мікроорганізмів, засобів захисту тварин, засобів ветеринарної медицини, предметів і матеріалів, що можуть бути носіями збудників інфекційних захворювань тварин вирішується лише після проходження обов’язкового ветеринарного контролю, який проводять фахівці регіональних служб державного ветеринарного контролю (ст. 22 Закону України “Про ветеринарну медицину”).

Ввезення, вивезення і транзит вантажів, що підлягають обов’язковому ветеринарному контролю, допускається за наявності документів, передбачених міждержавними угодами, та за умови дотримання вимог ветеринарного контролю.

Для запобігання виникнення небезпечних захворювань тварин ввезення може здійснюватися лише за умови:

• врахування епізоотичного стану країни-експортера;

• наявності ветеринарного сертифіката країни-експортера;

• обов’язкового проведення державного ветеринарного контролю на кордоні.

Митне оформлення може бути здійснене лише після закінчення ветеринарного контролю.

Фітосанітарний контроль запроваджується з метою охорони території України від проникнення через кордон карантинних та інших небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур’янів (карантинні об’єкти), що можуть завдати значних збитків народному господарству України.

Ввезення в Україну підкарантинних матеріалів проводиться за наявності фітосанітарного сертифіката, що видається державними органами з карантину та захисту рослин країни-експортера, карантинного дозволу на імпорт (транзит), що видається Головною державною інспекцією з карантину рослин Мінсільгосппроду України, відповідно до ст. 11 Закону України “Про карантин рослин”.

Таким чином, у разі переміщення через митний кордон матеріалів та об’єктів, що підлягають фітосанітарному контролю, їх митне оформлення може бути закінчено лише після проведення фітосанітарного контролю, свідченням чого є відповідні відмітки на товаросупроводжувальних, товаротранспортних та інших документах.

Екологічний контроль має на меті гарантування екологічної безпеки при ввезенні (транзиті) на територію України небезпечної для здоров’я населення і навколишнього середовища продукції.

Екологічному контролю підлягають: транспортні засоби, у тому числі літаки, судна, військові кораблі; вантажі, що містять промислову сировину, відходи виробництва, хімічні сполуки, токсичні, хімічні, радіологічні та інші небезпечні для навколишнього природного середовища і здоров’я людей речовини; засоби захисту рослин, стимулятори їх росту, добрива; усі види риб, диких тварин і рослин, зоологічних, ботанічних, мінеральних колекцій, мисливських трофеїв.

Для захисту населення від застосування недоброякісної продукції передбачено проведення санітарно-гігієнічного контролю, під який також підпадає і сільськогосподарська продукція, що ввозиться на митну територію України¹.

Виконання функцій санітарно-епідеміологічного контролю, у тому числі під час імпорту сировини і товарів, покладено на органи Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України.

З метою захисту національних інтересів України при здійсненні зовнішньоторговельної діяльності щодо озброєння, військової техніки та товарів подвійного призначення, а також дотримання міжнародних зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення й інших найбільш небезпечних видів зброї та технологій їх створення, в Україні діє система експортного контролю.

Державний експортний контроль – комплекс дій, які здійснюють державні органи з метою забезпечення контролю за міжнародним переданням озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих видів сировини, матеріалів, устаткування і технологій, що можуть бути використані для їх виготовлення, з метою гарантування національної безпеки і виконання Україною міжнародних зобов’язань з нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та обмеження передання звичайних видів озброєння.

Регулювання експорту, імпорту, транзиту таких видів товарів, як: ракетна техніка, вибухові речовини, усі види зброї, боєприпаси, військова і спеціальна техніка, військове майно, технології оборонного призначення – здійснюється урядовою комісією, а безпосередню видачу Дозволів покладено на Державну службу експортного контролю.

Окремо можна виділити технічні бар’єри щодо деяких видів товарів, наприклад:

• контроль за переміщенням наркотиків, імпорт та експорт яких здійснюється підприємствами за умови одержання у Комітеті з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України сертифіката на кожну окрему операцію;

• державне регулювання експорту, імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що передбачає для проведення експортно-імпортних операцій з даним видом товару отримання ліцензій у Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції;

• контроль за експортом брухту та відходів чорних і кольорових металів. З метою забезпечення вітчизняного виробника сировиною, захисту майнових інтересів держави у процесі здійснення підприємницької діяльності, пов’язаної з даним товаром, запроваджено обов’язкову перевірку територіальними органами Держкомстандарту України (оригінал експертного висновку) кожної експортної партії брухту і відходів чорних та кольорових металів на відповідність показників брухту тим, які внесені до вантажної митної декларації, зазначені у товаросупроводжувальній документації та специфікації до експортного контракту, та вимогам чинних в Україні нормативних документів зі стандартизації;

• гемологічний контроль, що полягає у проведенні Державним гемологічним центром незалежної експертизи та контролю за якістю сировини і виробів із дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння і виробів з них¹.

Наступними видами прихованих нетарифних методів у регулюванні зовнішньоторгівельної діяльності є:

• Внутрішні податки і збори – приховані засоби торговельної політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару і зменшення, завдяки цьому, його конкурентної спроможності на внутрішньому ринку. Податки, якими обкладаються переважно імпортні товари, надто різноманітні й можуть бути прямими (ПДВ, акциз, податок на продаж) або побічними (збори за митне оформлення, реєстрацію і виконання інших формальностей, портові збори).