43.Українська філософська думка доби Відродження (хіv-хvi ст.).

Починаючи з XV ст. в українському духовному житті спостерігається зростання інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників української культури, поширюються ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму на землі України, а й зробили значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму доби Відродження. Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів е ствердження гідності особи, свободи її, ідеалів соціальної справедливості. З позицій теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання державності, релігії, власності, людського суспільства.

Ренесансний гуманізм, поширений в Україні в XV–XVI ст., став ґрунтом для переходу до наступного етапу, тобто формування відмінного типу світогляду, що пов'язаний передусім з реформаційною ідеологією. Якщо речники гуманістичних ідей представляли певним чином інтелектуальну, елітарну, культуро-центричну течію, то новий етап більш щільно пов'язаний із загостренням соціально-економічних, національних, віросповідних суперечностей і з зумовленою ними конфесіональною полемікою, що велась в Україні після Люблінської (1569) і Брестської уній (1596) за умов наступу католицької контрреформації.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька.

44. Філософія г.Сковороди

Г. Сковорода ( 1722-1794 рр.) – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:

належить праця “Нарцис”, мислитель

стверджує, що людина віддільна від природи;

входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;

Сковорода узагальнює думки про духовний світ,

загальний ідеал життя;

визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.

За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про незнищуванність матерії, неперервність її руху.

Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козатцтва, приниження гідності людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпатцтво і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною рушійною силою людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.

Але саме ці ідеї роскривають гуманізм його поглядів, непересічний характер , їх життєву силу і значення для сучасності.