12. Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.

У дослідженні транзитології чітко простежуються два етапи: перший, що представляє її класичну парадигму (друга половина 70-х – початок 90-х рр. ХХ ст.; “третя хвиля” – Марч, Олсен, Растоу, Тофлер, частково Хантінгтон); другий, сучасний, першочергово націлений на з’ясування переходу в посткомуністичних суспільствах (Браун, Банс, Гельман, Доннел, Карозерс, Кейс, Кузьо, Копштейн, Лінц, Макфол, Полохало, Сморгунов, Степан, Фісун, частково – Даймонд, Хантингтон).

У працях зазначених учених детально опрацьовано комплекс питань, віднесених до класичної парадигми транзитології, першочергово, стосовно “стартових умов” та етапів переходу.

Растоу зазначав, що „для демократизації не потрібен якийсь мінімальний рівень економічного розвитку та соціальної диференціації”. Єдиною попередньою умовою розробки своєї динамічної моделі він визначив „наявність національної єдності”, що „означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів чи робити уявних застережень стосовно того, до якої політичної спільноти вони належать”. Сформулювавши нові принципи дослідження переходів до демократії, вирізнивши основні етапи цього процесу й окресливши проблеми кожного з них, Растоу заклав підвалини первинної парадигми транзитології.

Растоу виділяє наступні стадії демократизації: А) Попередня умова; Б) Підготовча фаза; В) Фаза прийняття рішень; Г) Фаза звикання.

Необхідно відзначити, що як попередню умову автор даної класифікації виділяє національну єдність. Підготовча фаза зв´язана з початком боротьби за демократичне відновлення суспільного ладу. Для даної стадії характерна поляризація суспільства. Важливою рисою підготовчої фази є формування демократично орієнтованої політичної еліти, здатної очолити маси рядових членів суспільства, незадоволених існуючим положенням справ. Як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме ця фаза найчастіше є вирішальної для наступного процесу демократизації. Фаза прийняття рішень, що в остаточному підсумку є результат попередньої боротьби за демократизацію, зв´язана зі зміною політичних інститутів і політико-правових норм суспільства убік поліархічної демократії. Вона може протікати у формі досягнення домовленості між представниками політичних еліт, результатом чого може стати прийняття відповідних законів, а також у формі референдумів і перших альтернативних виборів на багатопартійній основі. В тимчасовому плані тривалість даної фази також варіюється від країни до країни. Заключна стадія – фаза звикання є вирішальною для закріплення демократичних завоювань. Саме в рамках даного етапу демократичні норми, що установилися на попередній стадії прийняття рішень, приймають необоротний (чи навпаки, оборотний) характер.

13. Роль мас та еліт в процесі демократичних транзитів.

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

Термін "еліта" ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи. Сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії.

Нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує.

Вільфредо Парето виходив з того, що світом в усі часи правила і повинна правити обрана меншість найздібніших і найпродуктивніших людей — еліта. Сукупність індивідів, які різняться результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності і становлять еліту. Парето сформулював оригінальну теорію кругообігу еліт, яка пояснює, на його думку, динаміку соціального розвитку. Суть цієї теорії полягає ось у чому: соціальна система прагне рівноваги і в разі порушення цієї рівноваги згодом намагається знову вернутися до неї; процес коливання систем і поступової "стабілізації" їх утворює соціальний цикл; тривалість циклу залежить від циркуляції еліт. Еліти виникають із нижчих верств суспільства і в процесі боротьби піднімаються на вищі щаблі, там розквітають, а згодом вироджуються і зникають. Цей кругообіг еліт Парето вважає "універсальним законом історії". Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип — "леви", яким притаманний крайній консерватизм, грубі "силові" методи правління. Другий тип — це "лисиці", майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства. А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта "левів", — застійне, водночас еліта "лисиць" є динамічною. За Парето, механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечується пропорційний приплив до еліти людей обох орієнтацій. Призупинення такої циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного руйнування системи, до появи нової еліти, що складається переважно з "лисиць", які згодом вироджуються в "левів" — прибічників деспотизму. Поділяючи еліту відповідно до теорії циркуляції на правлячу і неправлячу, Парето розглядає революцію лише як боротьбу і заміну правлячої еліти на потенційну, яка лише маскується під захисників інтересів народу, щоб дістати його підтримку, а насправді тільки обдурює його. Маси від зміни еліт здебільшого нічого не виграють. Більше того, нова правляча еліта вдається з часом до ще жорстокішої і витонченішої експлуатації мас, ніж ЇЇ попередники.

Іншим відомим теоретиком був Гаетано Моска. Він обґрунтував ідею поділу всіх існуючих суспільств на два класи — клас правлячих і клас неправлячих, підлеглих. Перший клас завжди відносно малочисельний, монополізує владу, здійснює всі політичні функції й користується вигодами і привілеями. Виходячи з ідеї про клас "правителів", Моска розробив концепцію формування "правлячих класів", політичної еліти. Він вважає, що найважливішим критерієм входження до політичної еліти є вміння керувати іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги, які вирізняють певну особу із загальної маси суспільних індивідів.

Відзначаючи згуртованість цієї групи та її панівне становище, Моска називає її політичним класом. Цей клас не є незмінним. До його складу можуть поступово потрапляти кращі представники інших верств. Учений вважає, що існує дві тенденції його розвитку: аристократична і демократична. Перша виявляється в прагненні політичного класу бути правлячим через спадковість, якщо не юридично, то фактично. Переважання аристократичної тенденції призводить до кристалізації, а згодом і до виродження класу і, як наслідок, до суспільного застою. Це сприяє активізації боротьби нових соціальних сил, щоб зайняти панівне становище в суспільстві. Друга, демократична, тенденція полягає в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління й активних елементів нижчих верств. Таке оновлення захищає еліту від деградації, робить її здатною до ефективного керівництва суспільством. Найбажанішим для суспільства станом є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями розвитку політичного часу, оскільки це забезпечує стабільність і спадковість у керівництві суспільством, сприяє його якісному оновленню.

Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. У суспільстві діє "залізний закон олігархічних тенденцій". Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обов´язково спричинюють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе всіма її членами. Ефективність їхньої роботи потребує спеціалізації й раціоналізації, а отже, і керівного ядра та апарату, які поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику своїм власним інтересам, опікуються власними привілеями, тобто перетворюються на олігархію. Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організовуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості — еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію.