21. Особливості внутрішніх факторів демократичних транзитів «третьої хвилі».

Мельвіль надає ескіз можливої стратегії аналізу структурних і процедурних факторів в демократичному транзиті: від міжнародних макрофакторів (які не були вирішальни­ми) — до розпаду радянської державності і виник­нення кризи національної ідентичності — далі до соціально-економічного контексту радянського розпаду і російського транзиту — потім до соціально-класових обставин (соціальна база де­мократизації) і до факторів культурно-ціннісних — і, нарешті, до власне процедурного мікрорівня: від вибору політичних стратегій і тактик перетво­рень, взаємодії політичних сил аж до самих індивідуально-особистісних характеристик клю­чових політичних акторів.

Мельвіль, запропонував використовувати вельми ціка­ву методологію «коловороту причинності» для аналізу структурних і процедурних факторів як передумов демократичних транзитів. Він вважає, що більш або менш чітка причинність, яка достатньо і комплексно пояснює феномен демокра­тичного транзиту та зародження демократії в цілому (її «органічне проростання», «силове впровадження зсередини» або подібне «нав'язу­вання ззовні») в нинішній літературі не просте­жується. Народження кожної нової де­мократії залишається багато у чому загадкою. Під час побудови загальних моделей генезису демок­ратії одні автори роблять акцент на структурні фактори (насамперед на державо- і націоутворюючі, соціально-економічні і культурно-ціннісні), а інші — на фактори процедурні, особливо на вибір та послідовність конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес де­мократизації. Іншими словами, транзитологічна література фактично відтворює й інтерпретує вже цілком традиційну для соціальних і політичних наук дилему «структури і агента (актора)», в ме­жах якої джерелом каузальної детермінації різних соціальних явищ визнаються або «об'єктивні» суспільні структури, або «суб'єктивні» дії тих чи інших акторів (індивідів, груп, держав).

Прибічників першого (структурного) підходу (Ліпсет, Алмонд, Верба, Растоу, Інглехарт) цікавлять передусім емпірично виявлені і зафіксовані загальні кореляції між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісни­ми змінними, а також між імовірністю встанов­лення і збереження демократичних режимів в конкретних країнах. При цьому дані кореляції розуміються власне як структурні (тобто зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних струк­тур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови де­мократії і демократизації. Якщо розглянути уза­гальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демокра­тизації:

• по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;

• по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

• по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра­тичних принципів, довіру до ключових політич­них інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;

• по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Аналіз доводить, що такі кореляції справді існу­ють. Звичайно ж, вони не рівнозначні щодо попе­редніх структурних умов, без яких неможливо почати процес демократичного транзиту. Насам­перед кореляції, які встановлені під час досліджень, вказують не на деякий імператив, а лише на фактори, які сприяють демократизації чи ускладнюють її. Крім цього, те, що іноді прийма­ють за передумови та умови демократії, у підсум­ку може виявитися ре­зультатами самого процесу демократизації.

Зокрема, наприклад, практика демократичних транзитів третьої хвилі демократизації довела, що обвал недемократичних режимів і спроби побудо­ви нових демократичних інститутів прямо не пов'язані і тим більше не припускають наявності та масового розповсюд­ження в перехідному суспільстві будь-яких спе­цифічних структурних обставин. Починаючи з середини 1970-х років, демократичні транзити мали здебільшого ендогенний характер і були — особливо на почат­кових стадіях — результатом певних рішень та ви­бору політичних тактик і стратегій ключовими політичними актора­ми, хоча суспільство в цілому, зрозуміло, створю­вало цьому процесу той чи інший фон.

У центрі уваги прихильників іншого підходу (О'Доннелл, Шміттер, Уайтхед, Ді Палма, Пшеворський, Карл, Лінц, Сте­пан) перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конк­ретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократи­зації. За такого підходу послідовність і взаємозу­мовленість політичних рішень та дій, вибір так­тик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуру­ючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою.

Прибічники цього процедурного підходу дово­дять, що жодні «об'єктивні» соціальні, еко­номічні, культурні, політичні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конк­ретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний ста­тус-кво або боротися за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх «об'єктивним» становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх «суб'єктивний» вибір сам створює нові політичні можливості.

Цілком очевидно, що багато ключових мо­ментів конкретних рішень і дій політичних ак­торів зумовлюють демократичний транзит (де­мократизацію) та відповідні суспільні перетво­рення. Актори самі обирають свої стратегії і так­тики, визначаючи специфіку процедур і інсти­тутів, які встановлюються. Крім цього актори здійснюють вибір політичних інститутів і дій за обставин, які були створені не ними і є зовнішніми щодо самого вибору. Інакше кажучи, цей вибір приймається не в умовах так званої суспільної «чистої дошки», на якій можна «намалювати» який завгодно політичний проект. На нього впливають не лише самі проце­дури, тобто конкретні політичні дії, але і струк­турні фактори, які пов'язані насамперед із куль­турними традиціями і широким соціально-еко­номічним контекстом. Насправді, приступити до побудови демократії можна не очікуючи, доки визріють сприятливі для неї умови, але завершен­ня конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії врешті зале­жать і від структурних — тобто націо- і державо-утворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних — факторів. Адже демократія як інсти-туціоналізована невизначеність передбачає вибір поміж визначеними варіантами. При цьому влас­не структурні фактори зумовлюють змістовне на­повнення формальних процедур і інститутів, які обираються (а також пояснюють, зокрема, чому в одних випадках електоральні процедури стають найважливішим інструментом консолідованої де­мократії, а в інших — виявляються лише «туман­ною млою» над імітацією демократії).

Отже, спроба теоретико-методологічного син­тезу структурного і процедурного підходів до де­мократизації не лише припустима, але і безумов­но бажана, оскільки дозволила б враховувати більш широку сукупність факторів та змінних, а також побудувати більш багатовимірні моделі процесів, які вивчаються. І відправною точкою для такого попереднього синтезу могла б стати методологія аналізу, яку вперше бу­ло використано у класичній праці Кемпбелла та його коллег, яку вони назвали «коловоротом причинності». Щодо аналізу передумов демократи­зації, використання методології «кругообігу при­чинності», то передбачає здійснення поліфактор-ного дослідження, яке послідовно звужує фокус уваги від макро- до мікрорівнів.

В ідеалі поступове просування в процесі аналізу від змінних макрорівня, які впливають на демократизацію, до змінних мікрорівня повинно здійснюватися відповідності до повної методо­логічної логіки: спуск до кожного подальшого рівня аналізу передбачає, що пояснювальний по­тенціал факторів попереднього рівня вже вичер­пано (а саме явище так і залишилося не до кінця поясненим). Перехід із макро- на мікрорівень і передбачає поступовий рух від переважно струк­турного до переважно процедурного аналізу. От­же, відкривається шлях для синтезу двох підходів у межах загальної методологічної моделі, яка врешті зможе поліфакторно пояснити, як і чому відбувається (чи не відбувається) демократи­зація. Хоча, необхідно зазначити, що використан­ня методології «коловороту причинності» під час аналізу передумов демократизації не може замінити пошуку і розробки інтегративної теорії, тобто наукові дослідження у цій галузі неодмінно повинні тривати.