37. Розробка методології досліджень політичного транзиту в сша в хх ст..

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки

Етапи розвитку транзитології:

1 етап: 60-ті початок 70-х рр. Виникнення транзитології, її відмежування від теорії політичної модернізації.

Транзитологія виникла в межах т.зв. «акторської школи», представниками якої є: Філіп Шміттер, Хуан Лінц. Лері Даймонд, Сеймур-Мартін Ліпсет, Адам Пшеворський, Семюель Хантінгтон.

Основні об’єкти дослідження:

-механізм демократизація;

-динаміка переходу;

-наступна консолідація демократії.

2 етап: 70-90-ті рр. ХХ ст. – Розробка нової дослідницької парадигми.

Основні питання, що постали в центрі уваги політологів, були породжені третьою хвилею демократизації (термін С.Хантінгтона) та тими проблемами, що її супроводжували. Вчені зосередили увагу на чинниках, що впливають на процес демократизації та часто суперечать один одному. Саме ці суперечливі чинники і стали основними проблемними комплексами даного етапу розвитку транзитології.

3 етап: 90-ті рр. – початок ХХ ст..

Характерна риса етапу: Революційні зміни, що відбулися в країнах комуністичного блоку в 90-х рр. ХХ ст., обумовили необхідність переосмислення політичних трансформацій в межах загальної теорії політики. Це було викликано тим, що посткомуністичні країни створили новий прецедент, який потребував нового осмислення. (!) Центральною темою транзиту став аналіз переходів не від традиційного суспільства або правого авторитарного режиму, а від соціалістичного типу суспільства, який по-своєму, успішно вирішував питання соціального та технологічного прогресу.

Представники: (крім вже згадуваних): Д.Ді Палма, С.Террі, В.Барнс, М.Макфол, С.Фиш

38 Роль зовнішніх факторів у переході авторитарних режимів до демократії.

Економічні, соціальні, культурні й релігійні фактори характеризують внутрішні передумови демократії. Однак зростаюче значення для неї має зовнішній вплив. Воно проявляється подвійно: через прямий військовий, політичний, економічний, культурно-інформаційний і інший вплив і за допомогою впливу демократичних держав. Як показала історія, демократія може бути результатом не тільки внутрішнього розвитку, але й слідством зовнішнього впливу, у тому числі за допомогою чинності. У десятках колишніх колоній демократичні інститути створювалися під прямимо впливом метрополій, а в окремих державах, наприклад у Домініканській Республіці й ФРН, – після військової окупації. Однак у випадку привнесення ззовні демократія не буде стабільною і життєздатною доти, поки не створяться необхідні для неї внутрішні передумови.

У загальному плані процесу демократизації сприяє сусідство із впливовими демократичними державами і їхньою різнобічною підтримкою. Однак далеко не завжди допомога з боку таких країн буває значної й безкорисливої, тім більше, якщо мова йде про великі держави – колишніх суперниках і потенційних конкурентах.

Чимале місце в процесі демократизації займають різні зовнішні фактори, що, однак, необхідно розглядати в тісно ув´язуванні з внутрішніми передумовами процесу демократизації в кожній країні. Зокрема, що намітилася в середині 70-х років розв´язка міжнародної напруженості, що, однак, носила короткочасний характер, привела до відносного пожвавлення дисидентського (власне кажучи правозахисного) руху в СРСР і країнах Східної Європи, що послідовно виступало проти порушень прав людини і за демократизацію існуючої в країнах тик називаного «реального соціалізму» політичної системи.

Одним з важливих зовнішніх факторів є міжнародні політико-комунікаційні зв´язки, що випливають з високого сучасного рівня розвитку глобальних інформаційних систем. У результаті усе більше представників середнього класу, головним чином інтелігенції, переймається такими цінностями демократії, як індивідуальні волі, право на політичну участь, право на інакомислення і т.д. Усе це, поряд з іншими внутрішніми факторами, розширює соціальну базу опозиції автократичному режиму.Необхідно, однак, враховувати, що зовнішні фактори самі по собі не можуть тільки сприяти росту демократичної самосвідомості, що у свою чергу веде до розширення кількості суб´єктів демократичного процесу. У сполученні з внутрішніми кризовими процесами вони можуть лише зіграти роль каталізатора на початковому етапі процесу демократизації. Тому, незважаючи на важливість зовнішніх передумов переходу до демократії, їх не слід перебільшувати