43. Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичного транзиту.

+33 пит,32

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки

Етапи розвитку транзитології: 1 етап: 60-ті початок 70-х рр. Виникнення транзитології, її відмежування від теорії політичної модернізації.

Транзитологія виникла в межах т.зв. «акторської школи», представниками якої є: Філіп Шміттер, Хуан Лінц. Лері Даймонд, Сеймур-Мартін Ліпсет, Адам Пшеворський, Семюель Хантінгтон.

Основні об’єкти дослідження:

-         механізм демократизація;

-         динаміка переходу;

-         наступна консолідація демократії.

2 етап: 70-90-ті рр. ХХ ст. – Розробка нової дослідницької парадигми.

Основні питання, що постали в центрі уваги політологів, були породжені третьою хвилею демократизації (термін С.Хантінгтона) та тими проблемами, що її супроводжували. Вчені зосередили увагу на чинниках, що впливають на процес демократизації та часто суперечать один одному. Саме ці суперечливі чинники і стали основними проблемними комплексами даного етапу розвитку транзитології.

3 етап: 90-ті рр. – початок ХХ ст..

Характерна риса етапу: Революційні зміни, що відбулися в країнах комуністичного блоку в 90-х рр. ХХ ст., обумовили необхідність переосмислення політичних трансформацій в межах загальної теорії політики. Це було викликано тим, що посткомуністичні країни створили новий прецедент, який потребував нового осмислення. (!) Центральною темою транзиту став аналіз переходів не від традиційного суспільства або правого авторитарного режиму, а від соціалістичного типу суспільства, який по-своєму, успішно вирішував питання соціального та технологічного прогресу.

Представники: (крім вже згадуваних): Д.Ді Палма, С.Террі, В.Барнс, М.Макфол, С.Фиш (посмотреть имена).

50 Теорія політичного транзиту (а. Пшеворський, п. Штомпка).

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки

Етапи розвитку транзитології:

1 етап: 60-ті початок 70-х рр. Виникнення транзитології, її відмежування від теорії політичної модернізації. Транзитологія виникла в межах т.зв. «акторської школи», представниками якої є: Філіп Шміттер, Хуан Лінц. Лері Даймонд, Сеймур-Мартін Ліпсет, Адам Пшеворський, Семюель Хантінгтон.

Основні об’єкти дослідження: 1)механізм демократизація; 2)динаміка переходу; 3) наступна консолідація демократії.

Модель А. Пшеворского состоит из двух периодов: 1) либерализации и 2) демократизации, делящейся на две стадии — «высвобождения из-под авторитарного режима» и «конституирования демократического правления». Либерализация характеризуется нестабильностью и различной направленностью (снизу или сверху). Ее результатом становится либо возвратное усиление существовавшего ранее авторитарного режима либо переход к первой стадии демократизации. «Высвобождение из-под авторитарного режима» происходит менее болезненно при заключении компромисса между реформаторами (внутри авторитарного блока) и умеренными (внутри оппозиции). Заключительная часть процесса демократизации реализуется путем переговоров. В целом модель А. Пшеворского построена на выделении особой роли характера соотношения политических сил, участвующих в конфликте и достижения согласия. Демократия прочна, когда большинство конфликтов разрешается при посредстве демократических институтов, когда никому не позволено контролировать результаты ex post и они не предрешены ex ante; результаты значимы в известных пределах и вынуждают политические силы им подчиниться.Прочная демократия — это всего лишь один из возможных исходов процесса распада авторитарных режимов. В зависимости от целей и ресурсов конкретных политических сил и структуры возникающих конфликтов вырисовываются пять возможных исходов этого процесса.

1. Структура конфликтов такова, что ни один демократический институт не может утвердиться и политические силы начинают бороться за новую диктатуру.Конфликты, касающиеся политической роли религии, расы или языка, меньше всего поддаются разрешению с помощью институтов.Наиболее характерным примером в этом отношении является, пожалуй, Иран.

2. Структура конфликтов такова, что ни один демократический институт не может утвердиться и все же политические силы соглашаются на демократию как на временное решение.

3. Структура конфликтов такова, что если бы были введены отдельные демократические институты, они могли бы сохраниться, однако соперничающие политические силы борются за установление диктатуры.

4. Структура конфликтов такова, что в случае введения некоторых демократических институтов они могли бы выжить, однако соперничающие политические силы соглашаются на нежизнеспособную институциональную структуру.

5. Наконец, структура конфликтов (дай-то бог) такова, что некоторые демократические институты могли бы сохраниться, и когда их вводят, они действительно оказываются прочными.

Штомпка: П. Штомпка считает, что социальные изменения происходят на следующих элементарных уровнях «социокультурного поля»: 1) идей (идеологий, теорий и т. д.); 2) норм и ценностей; 3) взаимодействий и организационных связей и, наконец, 4) интересов и статусов 4.