73. Модель зміни режиму другої спроби

Вітчизняна дослідниця (на основі класифікації моделей переходів Хантінгтона) Н. Латигіна, позначаючи порівняно стабільні та довго існуючі авторитарні і демок­ратичні режими як А і D, а менш стабільні та недовговічні – як а і d. Виокремлює такі моделі зміни політичного режиму: циклічна: a-d-a-d-a-d; друга спроба: A-d-a-D; перервана демократія: A-D-a-D; прямий перехід: A-D; деколонізація: D/a-D.

Друга спроба: A-d-a-D - країна з авторитарною політичною системою змінює її на демократичну. Потім або демократична політична система зазнає поразки через відсутність у країні соціальної бази для демократії, або лідери нової демократичної системи здійснюють екстремістську політику, що викликає гостру відповідну реакцію, або якийсь катаклізм (депресія, війна) призводить демократичний політичний режим до краху. До влади на більш або менш довгий строк знову приходить авторитарний уряд. Врешті-решт, політичними елітами робиться друга, більш вдала спроба встановити демократію, і успіх її, як мінімум почасти, обумовлюється тим, що колишній невдалий досвід дечому навчив демократичних політичних лідерів (Німеччина, Італія, Австрія, Японія, Венесуела, Колумбія, Іспанія, Португалія, Греція, Південна Корея

74. Демократична консолідація в моделі о’Доннелла і Шміттера

Консолідація – сукупність соціально-економічних, політичних та інших процесів, які призводять до встановлення в країні консолідованої демократії, тобто таких політичних умов, в яких демократичні принципи визнані основними в сфері політики і демократичні зміни є незворотними.

Сьогодні в політичній науці немає єдиного розуміння консолідації.

1) Погляд з позиції електоральної демократії: консолідація – це а) запобігання авторитарним відкатам назад до авторитаризму або б) запобігання «повільній смерті» демократії, ерозії демократичних інститутів.

Погляд з позиції ліберальної демократії: консолідація – це поглиблення демократії, досягнення демократичного прогресу.

Основні дослідницькі підходи до поняття консолідації:

Підхід 1. Консолідація як запобігання краху демократії.

Підхід 2. Консолідація як запобігання ерозії демократії.

Підхід 3. Консолідація як завершення переходу до демократії.

Підхід 4. Консолідація як поглиблення демократії

Для аналізу успішного переходу від авторитаризму до демократії Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер виокремлюють фази лібералізації, власне демократизації і консолідації як ідеальні типи. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного „відкривання” політичної системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав (наприклад, захист приватної сфери) розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі. Одночасно можуть спостерігатися й паростки громадянського суспільства. Якщо „напівавторитарне” збереження влади не вдається, як це було в Іспанії у 1975-му, СРСР після 1986-го, на Тайвані, в Угорщині і Польщі після 1988-го року, то дні авторитарного режиму можна вважати завершеними, якщо тільки репресії не стають засобом збереження влади, як це відбулося в Китаї 1989 року.

До „фази лібералізації” примикає фаза власне демократизації. Демократизацією в ході зміни системи називається „інституціоналізація демократії” [8]. Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. Ця фаза триває від деінститутуціоналізації (дедиференціації) старої системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії.

За загальноприйнятою думкою, фаза власне демократизації наближається до закінчення при проведенні „установчих виборів” (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного „мінімуму” демократії [9]. Цей „мінімум” – загальні, чесні, рівні і таємні вибори, відповідальність уряду перед виборцями (народний суверенітет), право на коаліції та партійна конкуренція. Фаза власне демократизації нерідко супроводжується інституціональним вакуумом і патовими ситуаціями політичної влади. В жодній іншій фазі вікно можливостей політичних і, перш за все, соціальних акторів не є таким широким. Воно знову звужується, коли демократичні інститути засновані, оскільки через свої специфічні умови доступу до влади вони ставлять у привілейоване становище таких політичних акторів, як, наприклад, партії.

У трифазовій моделі Г. О’Доннелла і Ф. Шміттера фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації. Фактично, проте, консолідація починається ще до завершення фази власне демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності не завжди можна відокремити їх одну від одної. І все ж говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджені ad hoc (тобто, для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес їх прийняття відбувається в межах легітимних процедур, встановлених a priori. В. Меркель вважає, що консолідація демократії остаточно завершується лише тоді, коли будуть консолідовані такі чотири рівні демократичного устрою [10]:

· конституційна консолідація центральних конституційних органів, таких, як президент, уряд, парламент і суди;

· представницька консолідація, тобто консолідація територіального (партії) і функціонального (асоціації) представництва інтересів;

· інтегративна консолідація, зокрема зниження стимулів до позаконституційних дій, спрямованих проти демократії, з боку потенційних груп вето (таких, як військові, великі землевласники, підприємці, радикальні рухи і т. д.) до такого рівня, коли вони інтегровані у демократію настільки, що віддають перевагу цій системі перед будь-якою іншою;

· консолідація громадянської культури завершує консолідацію політичної системи установленням громадянської культури (civil culture), заснованої на демократії

74