43. Суб'єктивні фактори транзиту.

Під час побудови загальних моделей генезису демок­ратії одні автори роблять акцент на структурні фактори (насамперед на державо- і націоутворюючі, соціально-економічні і культурно-ціннісні), а інші — на фактори процедурні, особливо на вибір та послідовність конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес де­мократизації. Прибічників першого (структурного) підходу (С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Растоу, Р. Інглехарт) цікавлять передусім емпірично виявлені і зафіксовані загальні кореляції між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісни­ми змінними, а також між імовірністю встанов­лення і збереження демократичних режимів в конкретних країнах. При цьому дані кореляції ро­зуміються власне як структурні (тобто зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних струк­тур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови де­мократії і демократизації. Якщо розглянути уза­гальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демокра­тизації:•    по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;•    по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;•    по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра­тичних принципів, довіру до ключових політич­них інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;•    по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Зокрема, наприклад, практика демократичних транзитів третьої хвилі демократизації довела, що обвал недемократичних режимів і спроби побудо­ви нових (як правило, запозичених) демократичних інститутів прямо не пов'язані і тим більше не припускають наявності та масового розповсюд­ження в перехідному суспільстві будь-яких спе­цифічних структурних (інакше кажучи, «об'єк­тивних») обставин. Починаючи з середини 1970-х років, демократичні транзити мали здебільшого ендогенний характер і були — особливо на почат­кових стадіях — результатом певних рішень та ви­бору політичних тактик і стратегій ключовими (а їх зазвичай не буває багато) політичними актора­ми, хоча суспільство в цілому, зрозуміло, створю­вало цьому процесу той чи інший фон.

У центрі уваги прихильників іншого підходу (Г. О'Доннелл, Ф. Шміттер, Л. Уайтхед, Дж. Ді Палма, А. Пшеворський, Т. Карл, Д. Лінц, А. Сте­пан) перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конк­ретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократи­зації. За такого підходу послідовність і взаємозу­мовленість політичних рішень та дій, вибір так­тик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуру­ючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою [6, с. 55].

Прибічники цього процедурного підходу дово­дять, що жодні «об'єктивні» соціальні, еко­номічні, культурні, політичні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конк­ретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний ста­тус-кво або боротися за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх «об'єктивним» становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх «суб'єктивний» вибір сам створює нові політичні можливості.

У компаративістській літературі з транзито-логії і політичних трансформаційних змін в ціло­му ці два методологічних підходи доволі різко протиставляються один одному. Хоча деякі політологи дотримуються іншої точки зору, кажу­чи про те, що у дійсності між двома цими підхода­ми немає непереборних суперечностей. Мало то­го, ці підходи доповнюють один одного, тому що вони фактично роблять акцент на різні сторони єдиної групи явищ. На нашу думку, теоретично нічого, як мінімум a priori, не перешкоджає спробі синтезувати дві методології, одна з яких звертає увагу на структурні фактори демократії і демократизації (нехай навіть їх універсальність викли­кає сумніви), а інша — на процедурні.

Цілком очевидно, що багато ключових мо­ментів конкретних рішень і дій політичних ак­торів зумовлюють демократичний транзит (де­мократизацію) та відповідні суспільні перетво­рення. Актори самі обирають свої стратегії і так­тики, визначаючи специфіку процедур і інсти­тутів, які встановлюються. Крім цього актори здійснюють вибір політичних інститутів і дій за обставин, які були створені не ними і є зовнішніми щодо самого вибору. Інакше кажучи, цей вибір приймається не в умовах так званої суспільної «чистої дошки» (tabula rasa), на якій можна «намалювати» який завгодно політичний проект. На нього впливають не лише самі проце­дури, тобто конкретні політичні дії, але і струк­турні фактори, які пов'язані насамперед із куль­турними традиціями і широким соціально-еко­номічним контекстом. Насправді, приступити до побудови демократії можна не очікуючи, доки визріють сприятливі для неї умови, але завершен­ня конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії врешті зале­жать і від структурних — тобто націо- і державо-утворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних — факторів. Адже демократія як інсти-туціоналізована невизначеність передбачає вибір поміж визначеними варіантами. При цьому влас­не структурні фактори зумовлюють змістовне на­повнення формальних процедур і інститутів, які обираються (а також пояснюють, зокрема, чому в одних випадках електоральні процедури стають найважливішим інструментом консолідованої де­мократії, а в інших — виявляються лише «туманною млою» над імітацією демократії).

43. суперечності політичного транзиту.+8

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки.

Категорію «політичний транзит» розглядається як характерізуючий стан перехідного суспільства, його основних підсистем (зокрема – політичної) з одного до іншого, в новий якісний стан. Помітимо, що такий стан переходу, його проходження не є однолінійним процесом, а може носити багатовекторний характер розвитку. Тобто, політичний транзит може охоплювати усі типи перехідних станів соціально-політичних систем с точки зору суттєвої зміни їх характеру: не тільки від авторитаризму до демократії, але й навпаки у відповідності з національними соціокультурними й політичними особливостями, ціностями, звісно, із врахуванням передових наукових світових досягнень. Йде тяжкий пошук нових форм політичного правління, розподілу влади та взаємовідносин. В Україні цей пошук відрізняється особливо високою напругою страстей та надзвичайним драматизмом, що вводить її в стан динамічного хаосу. Інституційні трансформаційні процеси в Україні, які закладені в основу політичного транзиту, вступили в суперечність із фактичним станом суспільства, не забезпечуючи останньому необхідних умов визначеного функціонування та розвитку. Ці суперечливі тенденції тільки свідчать про те, що українське суспільство змінюється, формується у новому якісному рівні, тобто, у них «вмирає» одна й одночасно «народжується» інша соціальна сутність, усвідомлення й аналіз якої дозволить просунутися в розумінні ключових процесів і побачити якісно необхідне нове, що виникає в ході цих перетворень. Складається переконання, що справжній масштаб таких змін, що сьогодні відбуваються в Україні, та інших держав транзитивного типу – Східної Європи: Росія, Білорусь, Молдова; Закавказзя: Грузія, Азербайджан, Вірменія; Прибалтики: Литва, Естонія, Латвія та інших, можна оцінити як початок нової епохи відродження – епохи політичної трансформації, у результаті якої деякі, навіть численні сутнісні елементи соціоетального універсума, його інституційні системи зазнаватимуть значну якісно нову зміну. У цьому і складається сутність політичного транзиту.

43. транзит та модернізація: порівняльний аналіз.+11

Транзитологія відмежовується від теорії політичної модернізації у 60ті поч. 70х років ХХ ст.

Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст. Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію. Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Об’єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Суб’єктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація; експорт “світової революції”, т. і. Головна соціальна мета модернізації – гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки. Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»^. На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах : -    спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких  у певний історичний час , у межах  того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ; -    свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт . Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення . C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій : •   усвідомлення мети ; •   консолідація зорієнтованої на мету еліти ; •   період трансформації ; •    інтеграція суспільства на новій основі . Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи , формування політичної структури соціальної дії. Спільні завдання з транзитом та демократизацією. Забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань .Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою , оскільки  є удосконаленням традиційних інститутів , які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові , сучасні соціально-економічні інститути . Це має велике значення , оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем , які перебувають у постійній зміні , а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним . Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками : здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов , ступнем їхньої складності , рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності. Сучасні вчені суспільствознаці вирізняють два досить різних між собою типи модернізвції , а саме : органічна модернізація та неорганічна ( або відображена ) модернізація . Перший тип , притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки , розпочавшись в епоху відродження , йдучи нерівнозачно у різні часи , іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні , відбувається в цих країнах ще й досі . Сутністю цього типу модернізації є те , що соціально-політичний розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу . Для цих типів суспільств характерне те , що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення , подолавши шлях від  від , у свій час , теоретизації до конкретного усвідомлення їх суспільством теперішнім . Другий тип ( відображена модернізація ) характерний для країн , які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами , яким притаманна органічна модернізація.+31

Демократичний транзит, всупереч теорії модернізації, – це не єдиний еволюційний процес, а набір альтернативних шляхів, не завжди гладких і прямих.

43. теоретико-методологічні засади політичного транзиту.+31

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки

Під поняттям демократичний перехід (транзит) розуміють низку соціальних та інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів правління демократичними. Однак, такий підхід звужує розуміння переходу як усіляких форм перехідних процесів (еволюційних чи революційних, безупинних чи дискретних), що супроводжували людство протягом усієї його історії: від традиційного суспільства до класового, від класового до індустріального і таке інше. Демократичний транзит – це процес, що в широкому сенсі починається від того моменту, коли авторитарна система, що існувала раніше, демонтується і потім, через фазу конституювання нової демократії, розвивається до встановлення і повноцінного функціонування останньої. Ця категорія поєднує різноманітні за своїм характером, моделями і результатами суспільно-політичні трансформації, що відбуваються на сучасному етапі демократизаційної хвилі. На погляд російського політолога А. Мельвіля, це поняття, дає змогу відобразити різноманітні форми й обставини, багатоваріантність кінцевих форм суспільних трансформацій. Одночасно воно містить у собі конотацію, що нема гарантованості переходу до демократії та її консолідації. Цим поняттям позначають поліморфні процеси переходу від одного суспільного та політичного стану до іншого. Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер вважають, що перехід – це зміни в напрямі від невизначених авторитарних режимів до невизначеного “чогось іншого”. Це “щось” може бути пов’язане і з установленням політичної демократії, і з реставрацією нової, можливо ще більш жорстокої, форми авторитарного правління. Демократичний транзит зовсім не означає неминучість перемоги демократії. Закономірності перехідного періоду варто розуміти не в детерміністському плані (як набір об’єктивно зумовлених і неминучих подій і факторів), а у вірогідному (як можливі наслідки, імовірність яких зростає, якщо дійові особи обирають ту чи ту стратегію, чинять ті чи ті дії). Адже перехід – це й деяка точка біфуркації, зумовлена виникненням різних флуктацій у суспільстві, що підвищує ризики і невизначеності. Вибір політичними акторами стратегії (передусім, ухвалення рішень щодо реформ у країні) багато в чому може залежати від кон’юнктурних чи навіть зовсім випадкових обставин. У літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте загальний зміст той самий, що й дає змогу подати їхні типи та стадії в узагальненому вигляді, покладаючись здебільшого на класифікації Д. Растоу та А. Пшеворського [6]. За загальним правилом, процес переходу проходить чотири послідовні стадії: (1) лібералізації недемократичного режиму; (2) переговорів і укладання угод; (3) ухвалення рішень; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів. Як і будь-якому іншому переходові до демократії, посткомуністичній трансформації властиве визначення мети лібералізації та демократизації і певний рух в їхньому напрямі, проте нема гарантії досягнення цієї мети. Ймовірність успішного переходу залежить і від особливостей посткомуністичного переходу як такого, і від специфічних умов окремих суспільств.

43. теоретико-методологічні проблеми політичного транзиту.+33, 31

Проблеми політичного транзиту:

• Політичний транзит (демократичний) це не єдиний еволюційний процес, а набір альтернативних шляхів, не завжди гладких і прямих.

• завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до початкового стану.

Мають відбутися (За Шміттером) фази лібералізації, демократизації і консолідації, що потребує часу. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного „відкривання” політичної системи (в результаті – виникнення так званої „опікунської демократії”) і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі. До фази лібералізації примикає фаза власне демократизації – період „інституціоналізації невизначенності”, коли влада групи людей змінюється владою набору політичних норм і правил. Ця фаза триває від деінститутуціоналізації старої системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії. За думкою Ф. Шміттера, фаза власне демократизації наближається до закінчення при проведенні „установчих виборів” (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного „мінімуму” демократії. Цей „мінімум” – загальні, чесні, рівні і таємні вибори, відповідальність уряду перед виборцями (народний суверенітет), право на коаліції та партійна конкуренція

У трифазовій моделі Ф. Шміттера фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації. Фактично, проте, консолідація починається ще до завершення фази демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності їх не завжди можна відокремити одну від одної. І все ж говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджено ad hoc (тобто, для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес їх прийняття відбувається в межах легітимних процедур, встановлених a priori.

• На думку Хантінгтона, існує загроза зворотної реакції, повернення до антидемократії, до авторитарного режиму.

• прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов’язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації