33. Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації».

Хвиля демократизації — це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний період. До цієї хвилі звичайно відноситься також чи лібералізація часткова демократизація в тих політичних системах, що не стають цілком демократичними. У сучасному світі мали місце три хвилі демократизації. Кожна з них торкала порівняно невеликого числа країн, і під час кожної відбувалися переходи й у недемократичному напрямку. Вдобавок не всі переходи до демократії відбувалися в рамках цих хвиль. Історія не відрізняється упорядкованістю, і політичні зміни неможливо розкласти по зручних історичних поличках. Історія також не є односпрямованої. За кожною з перших двох хвиль демократизації випливав відкат, під час якого деякі, хоча і не всі, країни, що зробили колись перехід до демократії, поверталися до недемократичного правління. Найчастіше визначити момент переходу від одного режиму до іншого можна лише умовно. Умовно визначаються і дати хвиль демократизації і відкотів. Проте, частка умовності нерідко буває корисна, так що дати хвиль змін режиму виглядають приблизно в такий спосіб:

a. Перша, довга хвиля демократизації 1828-1926;

b. Перший відкат 1922-1942;

c. Друга, коротка хвиля демократизації 1943-1962;

d. Другий відкат 1958-1975;

e. Третя хвиля демократизації з 1974р.

С. Хантингтон стверджує, що демократизація в різних країнах є результатом комбінації низки чинників, що веде до встановлення демократичних устроїв, що відрізняються від країни до країни.

У широкому сенсі демократизація означає процес політичних і соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу.

Суперечлива сутність демократизації підтверджується «нелінійністю» історичного розвитку даного процесу. На початку 90 - х років до політичної науки увійшло нове поняття - хвилі демократизації. Важливе значення у розробці теорії хвиль демократичного процесу належить Хантингтону, який у монографії «Третя хвиля. Демократизація в кінці XX століття» проаналізував передумови, хід і перспективи переходу від тоталітаризму і авторитаризму до демократії в світі. Хоча одним із перших, хто звернув увагу на хвилеподібність демократизації у світовому масштабі, був Даль, який у своїй роботі «Демократія і її критерії» виділив три основні етапи становлення поліархії. Крім того, слід зазначити важливість робіт Шміттера, Джагерса, Гарра. Але розроблена Хантингтоном теорія хвиль отримала більший резонанс у наукових колах.

Учений у своїй роботі пропонує таке визначення «демократичної хвилі»: «Хвиля демократизації є перехід групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що протікає у певний період часу і за чисельністю, що істотно перевершує ті країни, в яких за той же період часу розвиток протікає у протилежному напрямі». У процитованому визначенні Хантингтона вказується і на наявність у межах демократичної хвилі протилежних, тобто антидемократичних процесів. Йдеться, таким чином, про кількісне переважання демократичних тенденцій у рамках відповідного проміжку часу, які накладають якісний відбиток на характер останнього.

Перша хвиля демократизації сягає своїм корінням американської і французької революцій. Проте поява демократичних, в сучасному розумінні, політичних інститутів є феноменом XIX ст. Умовно демократизація в рамках її першої хвилі відрізняється двома ознаками: 1) поступове поширення виборчого права на переважну більшість дорослого населення зі скороченням, а потім і скасуванням майнового цензу; 2) становлення і розвиток відповідальних представницьких інститутів і підзвітних їм виконавчих органів. Виходячи з цих критеріїв, на рубежі XIX та XX ст. перехід до демократії був завершений у таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Швейцарія, Австралія, Канада і Нова Зеландія і низці країн Північної Європи. Незадовго до першої світової війни демократичні режими були встановлені в Італії й Аргентині, а у післявоєнний період - у двох нових державах Європи, що отримали незалежність - Ісландії й Ірландії.

Друга хвиля демократизації пов'язана з розгромом фашистської Німеччини, мілітаристської Японії із звільненням західними союзницькими військами окупованих територій. У результаті були відновлені демократичні режими у Франції, Голландії, Данії, Бельгії та інших країнах Західної Європи. Присутність окупаційних союзницьких військ у Німеччині, Італії та Японії сприяла не тільки встановленню і зміцненню в цих країнах демократичних політичних інститутів, але й зробило в них демократичний розвиток незворотним. Водночас у ряді латиноамериканських країн, зокрема в Аргентині, Бразилії, Венесуелі і Перу, були проведені демократичні вибори. Друга хвиля демократизації збігалася з початком деколонізації колишніх колоній і напівколоній. За цей період були встановлені демократичні форми правління в таких країнах, як Індія, Нігерія, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Розпочавшись у країнах Південної Європи, з кінця 70-х і впродовж 80-х років ХХ ст. хвиля демократизації переміщується до Латинської Америки і Азії. В кінці 80-х рр. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в нову фазу, пов'язану з кризою так званого «реального соціалізму».

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі порівняно з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. Хантингтон виокремлює такі чинники глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється: 1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) безпрецедентне зростання світової економі ки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу; 3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і роки; 4) зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство); 5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який відігравав стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль до змін режиму в інших країнах.