25. Особливості процедурного підходу в процесі демократизації.

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. В цьому випадку успіх проекту під назвою „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їх здатності і можливостей мобілізувати всі (у тому числі й людські) ресурси для досягнення поставленої мети. До цієї групи дослідників належать як західні (А. Пшеворський, Ф. Шміттер, Д. Лінц), так і вітчизняні науковці. Одним із найавторитетніших дослідників проблем демократичного транзиту в Україні є В. Полохало. В одній зі своїх останніх статей він класифікує політичний режим сучасної України як „напівавторитарний” і стверджує, що вітчизняні лідери свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, яка більш відповідає їхнім інтересам, і, в той же час, вирішили зберегти видимість демократії, уникаючи політичних ризиків [2, с. 4]. На думку автора, шанс вдало завершити процес демократизації у країни є. Про це свідчить поступова активізація громадянського суспільства (що проявилася на парламентських виборах 2002 року) та наявність у країні демократичної контреліти. Приймаючи основні положення концепції В. Полохала, як на мене, суперечливим слід вважати тезу про демократичний характер опозиційних, контрелітарних сил, які належать до правого спектра українського політикуму.

26. Перспективи консолідації нових демократій.

Консолидация новых демократий требует действий в разных направлениях, включая воспитание терпимости и обеспечение главенства законов, уменьшение власти военных и бывших коммунистических бюрократий, а также определение того, что делать с руководителями прежних авторитарных режимов, виновными в грубых нарушениях прав человека.

США и Европейское сообщество активно помогали распространению демократии в 70-е и 80-е гг. Способны ли они теперь оказать помощь в консолидации демократии? Они наверняка готовы к этому лучше, чем к продвижению демократии в новые страны, где она до сих пор отсутствовала. За исключением Африки это, главным образом, регионы, в которых западное влияние ограничено и часто вызывает негодование как проявление западного высокомерия и «империализма прав человека». Между тем США и Европейский союз располагают всем необходимым, чтобы поддержать консолидацию демократии там, где они помогли ей утвердиться: в Латинской Америке, Восточной Европе и на периферии Восточной Азии. Содействие становлению демократии в этих регионах должно стать высшим приоритетом внешней политики Запада, а в Соединенных Штатах оно уже стало таковым.

Демократична консолідація розглядається як процес зміцнення й збереження демократії, що припускає вивчення основних факторів, що визначають стабілізацію демократичних режимів у цих країнах.

Традиційно пріоритет належав тривалий час дослідженню групи суспільно-економічних структурних факторів, пов'язаних з характеристиками економічного розвитку, тобто модернізації, а саме, рівня добробуту країни; рівня індустріалізації; наявності середнього класу й робітничого класу; рівня й поширення утворення й урбанізації в країні. Зміцнення демократії й політичної консолідації зв'язувалося насамперед у впливом саме цієї групи факторів, значення яких було обґрунтовано першими розроблювачами теорії модернізації. Включення в групу суспільно-економічних факторів консолідації таких показників, як вага середнього класу, рівень утворення й ступінь урбанізації показує інтерес цієї категорії дослідників до питань взаємозв'язку демократизації й політичної консолідації з особливостями становлення цивільного суспільства, детермінованими специфікою його соціальної структури.

В 90-і роки XX в. продовжували зміцнювати позиції прихильників іншої традиції структурного аналізу, що дотримується точки зору про домінуючий вплив на процеси цивільного суспільства й процеси політичної консолідації факторів, пов'язаних з характеристиками політичної культури: толерантності; довіри; егалітаризму як прихильності нормам і цінностям рівноправності; схильності до компромісу. Більша частина дослідників відносить ці риси цивільної культури до протестантських суспільств у той час як суспільства, у яких переважають норми й цінності католицизму, ісламу або латиноамериканської культури, а також етнічно гетерогенні суспільства вважаються менш схильними до досягнення політичної консолідації. Тим самим політична стабільність і становлення цивільної культури представляються більше досяжними в етнічно гомогенних суспільствах і суспільствах із протестантськими традиціями в політичній культурі.

Представники системно-структурного підходу віддають належне значенню інституціональних і політичних факторів консолідації, думаючи необхідним дослідження цієї проблеми з урахуванням впливу процесів формування політичних інститутів й інститутів цивільного суспільства, а також інших політичних процесів як факторів прямого впливу, що визначають перспективи консолідації суспільств на демократичній основі, з одного боку, і структурних факторів непрямої дії, що опосередковано впливають на процес консолідації через вплив на характер і наслідки інституціональних перетворень і відповідних політичних процесів, з іншої сторони. Прихильників такого інтегрального підходу, проте відрізняє увага насамперед до розробки технологій структурного аналізу й проведенню відповідних досліджень впливу насамперед структурних факторів і детермінант консолідації, що приводить до зменшення значення інституціональних, політичних і культурних факторів консолідації в проведеному ними структурно-системному аналізі.

За результатами дослідження авторами обґрунтований висновок про те, що з великої сукупності факторів, а саме суспільно-економічних; факторів політико-культурного й етнічного характеру; факторів, що відбивають реальну економічну ситуацію; факторів інституціонального й політичного характеру очевидний вплив на консолідацію суспільства здатні робити лише: а) суспільно-економічні детермінанти розвитку й модернізації, б) рівень інфляції, але лише на ранніх стадіях демократизації, в) зовнішнє оточення, представлене сусідніми демократичними країнами, що здійснюють трансмісію демократичних ідей, норм і властиво політичного тиску на процеси національної демократизації.

Проблемі політичної консолідації й забезпечення достатнього рівня політичної стабільності в умовах демократичного транзиту присвячено не менше досліджень, виконаних з позицій інституціонального компаративного аналізу. Повернення й зміцнення впливу інституціонального підходу в політичній компаративістиці стали особливо помітним в 90-і роки XX в. Для інституціонального аналізу властиве підкреслення ролі політичних процесів у детермінації політичної стабільності (або нестабільності) і консолідації в нових демократіях, а також твердження й обґрунтування положення про автономності політичних факторів консолідації, їхньої незалежності від структурних детермінант. Тим самим, нова інституціональна компаративна література містить обґрунтування основного теоретичного принципу інституціонального аналізу консолідації, відповідно до якого остання підтримується переважно розвитком політичних процесів, а також політичних інститутів як вирішальних факторів запобігання кризи політичної влади в умовах демократичного транзиту.