9

Тема: с.Васильченко (1879 – 1932) План

1. С.Васильченко – продовжувач традицій реалістичної прози XIX ст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

2. Оповідання “На хуторі”, “У панів”, “Талант”. Зображення трагіч­ної долі талановитої сільської молоді. Художня довершеність об­разів, ліризм.

3. Сатиричне оповідання “Мужицька арихметика”. Відображення настроїв селян під час революції 1905 року. Образи селян та панка-монопольщика як соціальних та психологічних ан­тагоністів. Характер конфлікту, композиція, діалог, мовна типіза­ція персонажів.

4. Тенденція до ліризації предмету зображення (“Чайка”, “Лісова новела”, “Осінній ескіз”).

5. Особливості розкриття психології бідних селянських дітей у творах “Свекор”, “Басурмен”, “Дощ”. Важкі умови праці вчителів у сільській школі (“З самого початку”, “Вечеря”, “Вона”, “Над Россю”).

6. Новаторство С.Васильченка в жанрах драматургії.

7. Образи дітей у творах радянського періоду, майстерність психо­логічної характеристики (“Приблуда”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень”).

1. С.Васильченко – продовжувач традицій реалістичної прози XIX ст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в містечку Ічні на Чернігівщині в сім'ї безземельного селянина-шевця. Гірким було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, за його власним свідченням, серед чарів природи, в зелених гаях і лісах, на без­межних луках і полях, але в злиднях: “Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності...”.

Велика сім'я Панасенків (8 чоловік), незважаючи на матеріальні нестатки, жила дружно. Довгими осінніми вечорами в убогій, напівосвітленій хаті шевця вголос читали, лунали задушевні народні пісні, перекази про Кармелюка, Голоту.

Батько прагнув дітей із злиднів, дати їм освіту. “Ні землі, ні худоби: вам не залишу після смерті, – говорив він, – учіться, діти, та шукайте других шляхів”. Не маючи власної землі, разом із старшими синами взимку займався шевством, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки. Сім’ю шевця поважали в селі за працьовитість, чесність, доброту.

В дитячому товаристві Степан був меткий на вигадки, діти любили його, часто був заводієм в іграх.

У 1888 – 1893 р.р. С.Васильченко навчається в Ічнянській початковій школі. На цей час припадають і його перші літературні спроби. “Пам'ятаю наслідування Кольцова, Пушкіна, Шевченка, – писав згодом С.Васильченко. – Впливи “Кобзаря” були пізніші, позашкільні, проте стихійно сильніші за перших. Впливали також українські пісні, які я записував в окремий зшиток ще сільським школярем” (“Мій шлях”). Навчається сумлінно і наполегливо, тут же згодом пробує писати і свої перші вірші.

Після закінчення школи “кращим учнем”, С.Васильченко протягом двох років навчається як стипендіат для підготовки до вступу в учительську семінарію. Він перечитує величезну кількість книжок, які знаходить у непогано укомплектованій шкільній бібліотеці.

У 1895 (1894) р. С.Васильченко вступив до Коростишівської учительської семінарії. Від'їзд його на навчання до семінарії став справді знаменною подією не тільки в його житті, а й у житті всієї родини Панасенків. Назавжди запам'ятались юнакові хвилини прощання з рідним селом, сповнені радісних надій: “Між моїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, першим пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море... Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”.

Коростишівська семінарія з її схоластичною системою навчання не могла дати вихованцям необхідних знань для майбутньої педагогічної праці. Однак трирічне перебування в ній не було для С.Васильченка марним. Він багато займається самоосвітою. В ці роки він нічого не писав, хоч його класні твори завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності.

У 1898 р. після її закінчення письменник одержує призначення в однокласну міністерську школу в селі Потоках на Канівщині поблизу Митронівки. З перших кроків самостійної праці в школі С.Васильченко зіткнувся з великими труднощами: напівзруйнована школа, брудні, холодні класи, в бібліотеці – лише кілька застарілих підручників. Проте сповнений творчого завзяття й енергії молодий учитель береться за роботу: працює над удосконаленням методики викладання, дбає про всебічний роз­виток учнів – в класі 100 учнів (4 групи); відкриває вечірні класи для дорослих, організує хоровий і драматичний гуртки, виставляє п'єси І.Карпенка-Карого, веде розмови про повстання полтавських селян, про існуючу соціальну несправед­ливість.

Він у 1901 р. вирішив написати поему “Розбита бандура”, в якій, за власним висловом, “оспівав селянське безземелля та переселенський рух”, і надіслав її до “Киевской старины” (проте вона не була надрукована). Тоді ж він пише кореспонденцію до газети “Биржевые ведомости”, в якій виступив на захист селян від наруги й знущань представників місцевої влади.

Незабаром за розпорядженням губернатора його переводять до Богуслава. Але там він не втримався й року. За “крамольні записи” в шкільному щоденнику (сатиричні вірші, епіграми на попів) “неблагонадійного” вчителя звільняють з роботи в Богуславі і переводять з однієї школи до іншої. І починаються нескінчені мандри сільського вчителя.

Першим написаним твором С.Васильченка, який був надісланий до редакції “Киевской газеты” – оповідання “Посвящение”. Довго чекав відповіді, прийшов пакет про звільнення з роботи. З’ясувалося, що завідувач наткнувся на класний журнал, де в графі “Что произошло” С.Васильченко малював попа, завуча, писав епіграми, вірші – і послав його попечителю шкільної округи.

Ярлик “неблагонадійності” закріплюється за молодим учителем, його переводять в інше місце. Попрацював трохи в с. Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, приходить пакет: протягом 24 годин перейти в Дребівську школу. По закінченні навчального року він їде в Ічню, до матері.

Першим опублікованим твором було оповідання “Не устоял” (1903), побудоване на спостереженнях з учительського життя в Богуславі (пізніше сюжет цього оповідання письменник використав у новелі “Антін Вова”, вперше надрукованій в газеті “Рада”, 1910). Оповідання не відзначалося художньою довершеністю, автор порушував актуальне на ті часи питання: справжній учитель повинен відстоювати свою людську гідність, виступати на захист скривджених. У цьому основний сенс першого друкованого твору С.Васильченка, як і багатьох інших, створених ним пізніше.

У цей час письменник був студентом Глухівського учительського інституту, до якого вступив 1904 р. “Подуви свіжого повітря”, за словами С.Васильченка, проникали і до інституту. Після 1,5 річного навчання він вирішує залишити навчання або його відрахували і знову повертається на село, сподіваючись на вільну працю в школі. І знову сільські школи на Полтавщині – в Брусові, Зубанях. В Брюсові вперше в своїй практиці почав навчання дітей українською мовою. На нього посипались доноси, підозрілого вчителя в с. Зубані.

С.Васильченко їде на Донбас у с. Щербинівку Бахмутського повіту, приїхав вчителювати. Його разом з іншими учителями за доносом заарештовують і кидають до в'язниці на 1,5 роки, звинувативши в участі у горлівському повстанні шахтарів. Півтора року тюремних поневірянь не виключили письменника з літе­ратурного життя. За ґратами від осетина О.Хостнаєва він записує осетинські казки (пізніше С.Васильченко оформив їх в окремий цикл “Осетинські казки” – “Чорний Орел”, “Чарівна роза”, “Левень”, “Княженко” та ін.). Там же він навчив О.Хостнаєва грамоти. На матеріалі тюремних вражень С.Васильченко створив низку новел з життя в'язнів – “Пацанок”, “Спасеник”, “За мурами”. Писав він у камері на грифельній дошці поезії в прозі, вірші.

У 1908 р. хворого на тиф С.Васильченка за відсутністю доказів польовий суд виправдовує і звільняє з Бахмутської тюрми, категорично заборонивши займатися вчительською працею. Того ж року С.Васильченко повертається до рідної Ічні, заробляючи там на життя приватними уроками.

Водночас він починає серйозно й наполегливо займатися літературною творчістю. Протягом кількох років С.Васильченко створив цілий ряд новел і оповідань (“Роман”, “Мужицька арихметика”, “У панів”, “На чужину”, “Дощ”, “В хуртовину” та ін.), частину з яких друкує на сторінках київської газети “Рада”.

Редакція газети запрошує його на постійну роботу. У Києві письменник жив на Солом’янці, наймаючи кімнату в старої німкені. Матеріально бідував. В 1910 – 1914 р.р. завідує відділом хроніки. У 1911 р. виходить друком перша збірка новел С.Васильченка “Ескізи”, у 1915 р. друга – “Оповідання”. У той же час друкуються й окремі твори письменника. Ім'я С.Васильченка як талановитого, з власним самобутнім поетичним баченням дійсності, як автора “Мужицької арихметики” утверджується в українській літературі.

Цікавою сторінкою спадщини С.Васильченка є його драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою й багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (“На перші гулі” (1911), “Не­доросток” (1913), “Зілля-королевич” (1913), “В холодку” (1914) та ін.). Лаконізм, драматична напруженість, непідробний комізм ситуацій, лірично-гумористичний ко­лорит, народнопісенні інтонації – все це притаманне кращим п'єсам драматурга. Найбільшою сценічністю відзначається “малю­нок на одну дію” “На перші гулі”, яку високо оцінив М.Садовський (до речі, він перший дав п'єсі сценічне життя): “Скомпоновано етюд щасливо й розкидано по ньому безліч блискучих самоцвітів і виявлено велике розуміння народної психології”.

Майже 3 роки перебував митець на фронті. Цікавим документом цього часу є його “Окопний щоденник”. Тема війни визначила зміст цілого ряду оповідань письменника, як “Чорні маки”, “Під святий гомін”, “Отруйна квітка”, “Русин”.

Велике значення для формування С.Васильченка, як кореспондента, мала його подорож з хоровою капелою “Думка” влітку 1920 р. по містах і селах Лівобережної України – Лубни, Ромодан, Миргород, Полтава, Харків, Кременчук. Свої враження С.Васильченко занотовує у щоденнику “З піснею крізь огонь і води” і згодом на його основі створює ряд художніх творів.

Повернувшись до Києва, С.Васильченко деякий час працює вихо­вателем дитячого будинку, а з 1922 р. по 1928 р. – учителем української мови та літератури школи №61 ім. І.Франка на Лук’янівці. Працювати доводилось у надзвичайно несприятливих умовах. Всі свої зусилля С.Васильченко спрямовує на виховання всебічно розвиненої людини, керує шкільним драмгуртком, виходить шкільна стінгазета. Він пише повісті й новели “Приблуда”, “Червоний вечір”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень” та ін.

Перебуваючи на фронті, він захворів на серце. В 1927 р. хвороба загострилась, а в 1928 р. залишив роботу. 1 березня 1929 р. київська громадськість відзначила 50-річчя С.Васильченка. Через хворобу не міг бути присутнім на своєму ювілеї.

Помер письменник у Києві 11 серпні 1932 р., похований на Байковому кладовищі.

Основна проблематика Васильченкових творів – життя села в країні наприкінці XIX – на початку XX ст.

В автобіографічних записках “Мій шлях” (1898 – 1932) він підкреслював: “Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя, до близьких йому людей, до його величезного класу з його інтелігенцією, класу, що повинен бути господарем, до рідного народу”.

Не випадково однією з кардинальних тем творчості С.Васильченка є життя народних учителів, особливо близьке йому – педагогові за фахом і покликанням. У “Записках вчителя” (1898 – 1904), “Моєму шляху” та інших щоденникових записах С.Васильченко подав широку панораму зли­денного існування вчителів на Україні, їх постійних поневірянь і страждань.

“Записки учителя” та інші щоденникові записи, куди С.Васильченко, за його власним визнанням, систематично “заносив свої учительські жалі та кривди” і в яких з глибоким хвилюванням писав про своїх колег, стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань з життя вчителів.

Твори можна згрупувати в такі тематичні цикли:

• Про життя селян;

• Про дітей і школу;

• Про сільську інтелігенцію;

• Про революцію 1905 року.

Дебютував письменник на літературній ниві оповіданням “Не устоял”. Але якщо в оповіданні “Не устоял” С.Васильченко торкнувся лише одного аспекту вчительської теми – згубного впливу оточуючих обставин на молодого сільського вчителя, то в інших новелах письменник ставить питання ширше й глибше (“Вечеря”, “З самого початку”, “Божественна Галя”, “Над Россю”, “Гріх” та ін.).