7

Тема: Бурлескно-травестійна поезія План

1. Бурлеск в українській літературі.

2. Гумористичне осмислення подій, пов’язаних з походами Наполеона.

3. Ода Пузини „Малоросійський селянин”.

4. „Жабомишодраківка” К.Думитрашка.

1. Бурлеск в українській літературі

Принципово ту ж форму (гумористично-бурлескну) у відстоюванні права української літератури на відображення «низько­го» народного життя і введення в літера­туру простонародних героїв використо­вували й І.Котляревський (в «Енеїді), і П.Гулак-Артемовський («Супліка до Грицька Квітки», «Писулька до того, кот­рий що божого місяця «Українського гін­ця» («Украинск[ий] вестник») по всіх усюдах розсилає», «Дещо про того Гараська»), і Г.Квітка-Основ'яненко («Салдацький патрет»), і Є.Гребінка («Так собі до земляків»).

Бурлеск проникає в тогочасну україн­ську поезію («Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» І.Котляревсько­го, українська байка першої половини XIX ст.), у твори поетів-романтиків 20 — 30-х рр., у прозу (ранні українські опові­дання Г.Квітки-Основ'яненка), у драма­тургію («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка), у переклади і переспіви («Твардовський» П.Гулака-Артемовського, його ж пере­робки од Горація, переклад «Полтави» О.Пушкіна, здійснений Є.Гребінкою), в літературно-критичні статті, в епістоля­рій і стає мало чи не національним українським стилем.

Ідеологічною основою «Енеїди» висту­пає просвітительська свідомість, яка вті­лює єдність природного і розумного. В ній спостерігається перехід від народної самосвідомості, виявом якої був фольклор, до суспільної свідомості нового часу з її ви­діленням суспільного життя з природи.

Відхід Котляревського від позаестетичної умовності давньої літератури, від кла­сицистичної одноплановості й однознач­ності в сферу розкриття нового життя на­родності, поява вільного художнього ви­мислу як «гри без правил» реалізуються в поемі через складне переборення впли­вів раціоналістичної класицистичної есте­тики, риси якої видно в концепції особи­стості, за допомогою ідейно-художнього освоєння народної сміхової культури і за­сад просвітительського реалізму. «Енеїда» Котляревського відкрила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної і мо­рально-етичної свідомості, стихію народ­ного побуту і звичаїв як цінність, що за­слуговує на самобутнє існування.

У літературному житті українського бур­леску «Енеїда» Котляревського представ­ляє найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку, оскільки вона, з одного боку, великою мірою повернула бурлеск до його генетичних витоків — народної сміхової культури, а з другого — підпоряд­кувала його новим, просвітительським ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію. У твор­чості наслідувачів та епігонів Котлярев­ського, які не ставили перед собою важ­ливих ідейно-мистецьких завдань, бурлеск з середини 30-х рр. XIX ст., за винятком окремих творів, виявляє тенденцію до ви­родження у беззмістовне сміхотворство і відходить на периферію літературного роз­витку. Однак у «розсіяному» вигляді сти­льові сліди бурлескної традиції не зника­ють в українському гуморі до наших днів. Надзвичайно продуктивною ідейно-естетична функція бурлеску була в полі­тичній сатирі Шевченка.

В українській літературі перших десяти­літь XIX ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала на пери­ферії мистецького розвитку. До середини 30-х рр. XIX ст. однією з найбільш про­дуктивних стильових течій в українській поезії був бурлеск, ідейно-художня при­рода якого в багатьох важливих моментах відповідала завданням утвердження ново­го світобачення і нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв'язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духо­венства, дух демократизму і гуманізму. яскраво виражений нахил до відтворення життя у його найбуденніших формах.

Розвиваючись на початку XIX ст. як «низький» штиль у «низьких» жанрах кла­сицизму ірої-комічна поема «Енеїда» жартівлива, знижена «ода» «Пісня на Но­вий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Котлярев­ського, «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Білецького-Носенка, створена за сюжетною схемою ірої-комічної переробки О.Котельницьким і Ю.Люценком антич­ного міфа «Похищение Прозерпины», «Жабомишодраківка» К.Думитрашка), бур­леск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

У ряді бурлескних поетичних творів більшою чи меншою мірою звучить крити­ка суспільних порядків, утвердження при­родних прав і цінності людини незалежно від її соціального становища, що дає під­стави розглядати їх у системі просвіти­тельського реалізму.

Таким жанром була байка, що відзнача­лась дидактичним началом і завдяки сво­їй мобільності й демократичності набула у цей час великого поширення. Одним з перших байкарів у новій українській лі­тературі був П.Білецький-Носенко (1774 — 1856). Розробляючи байку лафонтенівсько-криловського типу, сюжетною ос­новою якої служили народні прислів'я, приказки, казка й анекдот, Білецький-Но­сенко звертається до критики переважно загальнолюдських вад та протиставляє ви­сокі моральні якості народу жорстокості, захланності й паразитизму соціальної вер­хівки («Дворовий Пес да голодний Вовк», «Вовк да Ягня», «Рись да Кріт», «Пан писар», «Селянин да його діти», «Білка да Кроти», «Гуси»). Його байки, написані пе­реважно у 1812 — 1829 рр. (опубліковані в 1872р.), за своїм типом близькі до вір­шових казок І.Хемніцера і насичені бурлескно-натуралістичними подробицями.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П.Гулака-Артемовського (1790 — 1865), краща частина якої представлена реалістично-бурлескними отологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного але­горизму, прагнення до розвитку міметичного начала, спільного для класицизму і просвітительського реалізму. Зазнавши ве­ликого впливу польської класицистичної літератури (головним чином І.Красицького), П.Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що відбилося й у його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності. Універсальною моделлю поведінки людини в життєвих не­згодах поет висуває раціоналістичний стої­цизм («Справжня Добрість»). У байкар­ській творчості Гулака-Артемовського спо­стерігається повернення від багатої жит­тєвими реаліями сюжетної байки-казки до власне морального повчання, що характеризується концентрованістю раціоналістич­ного начала.

Саме ця тенденція дістала свій розвиток у творчості Л.Боровиковського (1806 — 1889), який, як і Гулак-Артемовський, за­знав впливу І.Красіцького. Л.Боровиковський є автором понад 170 байок-приказок. Написані в 20 — 30-ті рр. XIX ст., вони (за винятком 11 байок, надрукованих у 1841 р. в альманасі «Ластівка») побачили світ тільки в 1852 р. («Байки й прибаютки»), коли вже набули широкої популяр­ності байки Є.Гребінки. Основним фабуль­но-тематичним матеріалом для його лаконічних байок, що справді часто нагадува­ли афоризм-приказку, послужили байки як І.Красіцького, так і тогочасних росій­ських поетів (М.Остолопова, І.Дмитрієва, П.Вяземського), а також фольклорні зразки, влучне народне слово, що й від­різняє байки Л.Боровиковського від «ло­гічного аскетизму» лессінгівської байки. Змістом більшості байок Боровиковського є висміювання загальнолюдських вад; у деяких осуджуються паразитизм того­часної соціальної верхівки, хабарництво і продажність бюрократичного чиновницько­го апарату.

Яскравим явищем в українській літера­турі були байки Є. П.Гребінки (1812 — 1848). Його збірка «Малороссийские при­казки» (1834), що містить 27 банок, діста­ла позитивну оцінку в «Отечественных записках» (1840, т. 10), найкращим укра­їнським байкарем назвав Є.Гребінку І.Франко. Ставши продовжувачем бай­карської традиції Гулака-Артемовського, Гребінка разом з тим створює свій тип байки, що характеризується детальною розробкою сюжету, введенням реалістич­них побутових сцен, наявністю психологіч­них рис персонажів. Розростання фабуль­ної частини байки (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного начала сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну побутову народну новелу. Цікаво, що такий самий тип сюжетної, епічно-оповідної бай­ки з розвинутими драматичними елемента­ми і ліричною забарвленістю, без «мора­лі» розвивав у 30-ті рр. XIX ст. у литов­ській літературі С.Станявічус. Зміст біль­шості байок Є.Гребінки відзначається соціальною поміркованістю; в кращих із них показується несумісність інтересів па­нівної верхівки (поміщиків, суддів, усього бюрократичного апарату самодержавної Росії) з інтересами гноблених простого народу. У байках Є.Гребінки помітне праг­нення відійти від традиційного дидактизму і бурлескного натуралізму. Своєю твор­чістю Є.Гребінка багато в чому підготу­вав появу в українській літературі най­більшого байкаря-реаліста Л. Глібова.

Протягом 30 — 40-х рр. до байки епізо­дично звертаються і другорядні українські письменники — С. Писаревський (Стецько Шереперя) (? — 1839), О. Рудиковський (1784 — 1851), П. Кореницький (бл. 1815 — 1854), О.Бодянський (1808 — 1877), П.Писаревський (1820 — ?) та ін. Наслідуючи переважно бурлескну традицію, вони, за винятком окремих творів, що містили еле­менти соціальної критики («В якомусь-то селі», «Звіриний мор», «Байка» О. Рудиковського, «Пан», «Панське слово — вели­ке діло» П.Писаревського, «Дяк та Гуси» П. Кореницького), не створили значних творів і обмежувалися або поетичною об­робкою популярних народних анекдотів («Крути, Панько, головою», «Свиня і Трояндник», «Собака та Злодій» С. Писарев­ського), або осудженням абстрактного зла («Панько та Верства» П. Кореницького).

Перебуваючи, за визначенням Лессінга, «на спільній межі поезії і моралі» та зберігаючи як провідне морально-виховне на­чало, байка в українській поезії першої половини XIX ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшись до казки, тварин­ного епосу, приказки, прислів'я, до анекдо­ту й афористичного народного слова, бай­ка вбирає в себе і риси народного світо­бачення та розширює художньо-зобра­жальні засоби (введення різностопного ямба, народного і коломийкового вірша та ін.).

Разом з тим активний розвиток бурлеск­но-гумористичної течії гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагаль­нення, стояв на перешкоді проникненню в глибину характерів. Ось чому, наприклад, спроба П.Данилевського відобразити по­дії Вітчизняної війни 1812 р. у бурлескно-гумористичному дусі («Ода малороссийского простолюдина на случай воєнних действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году») виявилась невдалою, а в «сатирицькій пое­мі» П. Кореницького «Вечорниці» («Сніп», 1841), що містила багато поверхових за­позичень з «Енеїди» Котляревського, еле­менти соціального бачення життя потону­ли в побутовому натуралізмі й грубості «живописних» сцен.

Через простакувату манеру, навмисну бурлескну зниженість й огрубленість у відтворенні стихії народного життя не до­сягла своєї мети й побутово-етногра­фічна поема С. Александрова (90-ті рр. XVIII ст. — 1846) «Вовкулака» (1842), в якій автор хотів показати «українське повір'я, весільні звичаї й обряди». Так са­мо не відзначаються високим ідейно-ху­дожнім рівнем бурлескно-побутові твори тих українських письменників, які зареко­мендували себе переважно як сентимента­лісти і романтики («Корній Овара» І. Срезневського, автобіографічна «Писулька до мого братухи Яцька, мирянського панотця, тоді ще, як я бурлакував» С. Писаревського чи «Остап та чорт» і «Посланіє до Та­раса» В. Забіли).

Епігонське наслідування фабульної схе­ми і стильової манери «Енеїди» Котлярев­ського Я. Кухаренком (1800 — 1862), побу­тово-бурлескне висвітлення історії колоні­зації Кубані запорожцями, їх поневірянь під гнітом шляхти і старшини, мовні вуль­гаризми і невиправданий комізм у змалю­ванні серйозних епізодів негативно позна­чилися на його історичній поемі «Харько, запорозький кошовий» (початок 40-х рр.).

З кінця 30-х рр. в українській поезії по­силюється, однак, тенденція до зживання бурлескного стилю, розширення й урізно­манітнення засобів художньої виразності. Свідченням цього є, наприклад, поема С.Писаревського «Стецько (можебилиця)», в якій бурлескні риси відходять на другий план, а натомість посилюється ува­га до відтворення душевних переживань героя, до утвердження природного права людини на щастя (хоча ці мотиви й по­єднуються ще з ілюзіями можливості кла­сового миру). Пошуками нової стильової тональності позначена і бурлескна поема-казка О.Рудиковського «Чумацький віз» (1840), в якій викривається глитай, що, розбагатівши на експлуатації селян, став хазяїном села. У цьому ряду слід назвати також преромантичні балади К. Думитрашка (1814 — 1886) «Змій», «Заклятий». «Поминки», сентиментально-побутову пое­му М.Макаровського (1783 — 1846) «На­таля, або Дві долі разом», що є своєрід­ним українським варіантом «Германа і Доротеї» Гете й ідеалізовано змальовує простонародний селянський побут. Його ж повість у віршах (власне, сентиментально-побутова поема) «Гарасько, або Талан і в неволі» (опублікована 1848 р.), хоч і не позбавлена поетичності, багато втратила від художньо невиправданого засилля бур­леску.

Паралельно з бурлескно-гумористичною течією у XIX ст. заходить з другої половини XVIII ст. сатирична віршова тради­ція. Хоч у ряді сатиричних творів XVII — XVIIIст. був наявний бурлеск («Сатира на слобожан», 1638), більшість сатирич­них віршів і віршових оповідань почи­нає звільнятися від бурлескного стилю, за­чіпати такі серйозні явища, як суспільна несправедливість і соціальне гноблення народу.

Ця ідейно-стильова традиція дістала в новій літературі продовження і розвиток у творі К.Пузини (1790 — 1850) «Ода — малороссийский крестьянин» (написана у 1804 — 1814 рр.), витриманого в дусі укра­їнської анонімної сатири другої половини XVIII ст. В ньому розкриваються соціаль­ні контрасти і бідування народу, антаго­нізм інтересів панства і селян, провадить­ся просвітительська ідея природної рів­ності. Риси бурлеску в «оді» зберігаються тільки в простонародній побутовій роз­мові.

Близько до «Оди» Пузини стоїть і твір невідомого автора «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова» (опубліковано 1890 р.), в якому йдеться про тяжке становище народу, про знущан­ня з нього панства і представників цар­ської бюрократії. Як і в творі Пузини, розповідь ведеться від імені селянина. В традиції XVIII ст. (діалог двох селян) створені й анонімні «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнейшего Виктора, архиепископа малороссийского, черниговского й ордена святого Александра Невского кавалера, простыми селянскими разговорами соображенные, 1803, ноября 11 дня», де риси бурлеску підпорядковані загальній сати­ричній тональності. Як правило, автора­ми сатиричних творів були представники нижчих, недворянських верств.

Однак соціальна сатира в українській поезії дошевченківського періоду не набу­ла розвитку і не представлена значними творами. Соціальні мотиви, які зустріча­ються в епічних творах українських поетів цього часу («Дитина-сиротина», «Старець» А.Метлинського, «Сирота», «Будяк», «Семенова кобила», «Зовсім світ перевернув­ся», «Маруся» В. Забіли; «На добраніч», «Давнина» М. Костомарова; «Жебрак», «Рекрутка», «Хлібороб», «Чари», «Піснь опришків» М.Устияновича та ін.), як пра­вило, не піднімаються до сатиричного уза­гальнення і викриття засад суспільних по­рядків.

Бурлескна традиція не заглушила лі­ричного струменя в українській поезії, який виник ще в давній літературі. В кін­ці XVII — на початку XVIII ст. інтерес до інтимного світу особистості відбивається в любовній ліриці, яка, активно контак­туючи з народною ліричною пісенністю, починає виявляти риси, характерні для сентиментального романсу. На це явище звернув увагу І. Франко, вказавши, що «мотив жалю козака по смерті дівчини» був «часто оброблений у нашій народній та напівнародній поезії XVIII в. під впли­вом подиху західноєвропейського сентименталізму». І далі, розглядаючи сце­ну похорону комара у пісні «Комар», Франко вказує на зв'язок сентименталіз­му в українській словесності з польською літературою: «Від сього епізоду віє духом сентиментальних романсів XVIII в., що були попередниками польського романтиз­му першої половини XIX в.».

Сентиментально-преромантична стильова течія в перші десятиліття XIX ст. в укра­їнській поезії не розвивається у самостій­ний літературний напрям і співіснує по­чинаючи з 20-х рр. (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітительського реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народ­ної пісні. Твори цієї стильової течії, вели­кою мірою ще імперсональні, представлені головним чином романсовою лірикою (пі­сні-стилізації в «Наталці Полтавці» І. Ко­тляревського; «Моя доля», «За Німан іду», «Пісня» С. Писаревського; окремі твори О.Рудиковського, Д.Бонковського; «Жур­ба» Л. Боровиковського; «Я плачу без тебе», «Чого ти, козаче», «Туди мої очі, туди мої думи» М. Петренка; «Скажи мені правду», «Ой у полі на роздолі шовкова травиця» О.Афанасьєва-Чужбинського; «До карих очей» К. Думитрашка; «До милої», «Син любимому отцю», «Туча», «Вірна» М. Шашкевича; ліричні вірші-пі­сні М.Устияновича та ін.).

Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, «життя її серця», не зачепленого розкладницьким впливом буржуазної мо­ралі, та малювала ідилічні картини приро­ди як притулку самотньої душі, були на­рікання на долю (причиною нещастя не­рідко виступає соціальна нерівність), роз­лад із навколишнім середовищем, праг­нення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неподіленого кохання. Пісенна лірика була по­мітним поступом у психологічному дослід­женні внутрішнього світу особистості.

У рамках просвітительського реалізму в українській поезії розвивається філософ­ська і громадянська лірика, що нерідко несе в собі елементи бурлеску та розмов­но-побутові стильові інтонації (ряд віршів П.Гулака-Артемовського, зокрема його лірико-філософський монолог «Справжня Добрість», переспіви ним псалмів 90, 125, 133, 139 в 50-ті рр.).

Із зародженням у кінці 20-х рр. в укра­їнській поезії романтизму громадянські й філософські мотиви набувають розвитку у творчості Л.Боровиковського, А.Метлинського, Т. Шевченка, М. Костомарова, М.Шашкевича, М. Устияновича та ін.

Жанрова система української поезії пер­ших десятиліть XIX ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі форму­вання нової літератури. До успадкованих належали сатиричний вірш, байка, лірич­ний вірш, вірш-травестія, до другої — ірої-комічна і травестійна поема («Енеїда» Ко­тляревського, «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Білецького-Носенка), побу­тово-гумористична поема («Урок панам» Білецького-Носенка, «Наталя, або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського), історична поема (ано­німна поема кінця 30-х — початку 40-х рр. «Кочубей», «Палій» В. Забіли, «Харько, запорізький кошовий» Я.Кухаренка), ро­мантична поема («Чумаки, або Україна з 1768 року» Ф. Морачевського, «Мадей» І.Вагилевича, «Скит Манявський» А.Могильницького), віршове оповідання на мо­рально-побутову тему («Пещена дитина» М. Устияновича), романтична балада (П.Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемов-ський, О. Шпигоцький, Л.Боровиковський, М.Костомаров, І. Вагилевич та ін.), еле­гійна і медитативна лірика (М. Петренко, В. Забіла та ін.), «думка», романс.

Розвиток нових жанрів поезії значною мірою збагачує поетичну форму, остаточ­но утверджує силабо-тонічну систему вір­шування (хоча силабічний вірш існує ще в творчості А. Метлинського). В україн­ській поезії з'являються сонет, тісно пов'я­заний з філософською, любовною і пейзаж­ною лірикою (О.Шпигоцький, М. Шашкевич, М.Устиянович), тріолет (О. Бодянський), набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олек­сандрійський вірші, елегійний дистих, гек­заметр, різностопний і шестистопний цен­зурований ямб, амфібрахій, анапест; П. Гулак-Артемовський широко вводить у коло­мийковий розмір перенос тощо.

Помітне місце в українській поезії зай­мають переробки, переспіви і переклади із світової літератури (давньогрецькі і рим­ські автори, обробки античних і біблій­них сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети-романти­ки Бюргер, Гете, твори слов'янських пое­тів, зокрема Жуковського, Пушкіна, Міцкевича), що збагачувало її тематично і художньо.

Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який з перших спроб кінця 20-х рр. у ЗО—40-ві рр. складається в самостійний літературний напрям, формуючи свою родову і жанрово-стильову системи та літературно-естетич­ну думку.