12. Психологічний аналіз особи злочину

Людина, яка скоїла злочин, є об'єктом активного вивчення юриспруденції та психології. Обидві науки спираються на спільне вихідне розуміння людини як особи, котра поєднує в собі біологічне, природне та соціальне.

Стосовно до злочину юриспруденція вирізняє в особі два пріоритетні аспекти, які виступають предметом вивчення відповідно кримінального права і кримінології. У першому випадку — це особа, яка підлягає кримінальній відповідальності, у другому — особа злочинця.

Особа злочинця у кримінологічному вимірі являє собою сукупність соціально значимих властивостей, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з неособистими умовами та обставинами, що впливають на злочинну поведінку [9].

Характеризуючи особу злочинця, кримінологи традиційно класифікують чотири групи ознак:

1) соціально-демографічні;

2) кримінально-правові;

3) статусно-рольові;

4) морально-психологічні.

Статусно-рольові характеристики репрезентують реальне місце та суб'єктивні переваги особи у психологічно структурованому середовищі, її ставлення до різних ролей та індивідуальний стиль виконання ролей. Фактично йдеться про соціально-психологічну характеристику особистості, яка вчинила злочин.

Морально-психологічні ознаки представлені переконаннями, установками, ціннісними орієнтаціями особи, особливостями її інтелектуальної, емоційної, вольової сфер.

Для юридичної психології, зокрема кримінальної, суб'єкт злочину — це завжди особистість. Відомий вітчизняний кримінолог А. Ф. Зелінський образно зазначає, що «особистість злочинця — альфа і омега кримінальної психології, її наріжний камінь» [10].

Особистість — це певний рівень соціального, психічного розвитку людини, який забезпечує її становище у суспільстві та стосунки з іншими людьми. Це обов'язково індивідуальність, себто наявна своєрідність поєднання між собою окремих психологічних якостей та їх прояву у поведінці та діяльності [11].

Загальними, нормативними ознаками особистості є такі: свідомість, активність, рольова поведінка, система стосунків і наявність певної психологічної структури. Отже, особистість — активний суб'єкт свідомості, який має індивідуально-типову структуру якостей, виконує соціальні ролі на основі вибіркового ставлення до них і навколишньої дійсності в цілому.

Численні психологічні дослідження свідчать, що свідомість та її стрижень — самосвідомість у віці 14—16 років досягають рівня, достатнього для ефективного контролю та управління власною активністю.

Активність — це загальний спосіб взаємозв'язку людини з навколишнім світом, який забезпечує функціонування людини як живої істоти та носія психіки.

Витоки активності лежать у зовнішньому середовищі та в самій людині. У першому випадку активність має вигляд реакцій і здійснюється за схемою: зовнішній стимул — відповідна реакція. У другому випадку активність має вигляд поведінки й діяльності та здійснюється за схемою: внутрішнє спонукання — вчинок або дія.

Визначальною характеристикою активності людини як особистості є її усвідомлюваний характер і наявність заздалегідь передбачуваної мети.

У цілому активність обумовлюється мотиваційною сферою особистості та реалізується через таку підструктуру особистості, як спрямованість. До спрямованості також входять інтереси особистості.

Рольова поведінка полягає у виконанні особистістю сукупності вимог і очікувань, які покладаються на неї суспільством у зв'язку із певними функціями. Ці функції охоплюють головні сфери способу життя особистості: професійну, громадсько-політичну, сімейно-побутову та ін. Вони характеризують особистість як члена різноманітних соціальних груп, до яких вона входить за власним бажанням або вимушено.

Чинне кримінальне законодавство передбачає відповідальність за «довільну» рольову поведінку особистості у двох випадках. По-перше, за неналежне виконання певних ролей — професійних (лікар, підприємець, капітан судна тощо), управлінських (начальник, підлеглий), сімейно-родинних (мати, батько). По-друге, за ухилення від виконання як ролі в цілому, так і окремих її вимог (військовослужбовець, опікун тощо).

Третім, самостійним варіантом є відповідальність за виконання особистістю специфічної групи ролей. Ці ролі можна назвати кримінальними, оскільки вони характеризують співучасть особистості у груповому злочині (виконавець, організатор, підбурювач, посібник) чи саму злочинну діяльність, притаманну ролі (проституція, звідництво, сутенерство тощо).

Система ставлень як загальна обов'язкова ознака особистості являє собою сукупність притаманних тільки певній людині ставлень. Ставлення — це вибіркова, суб'єктивно-оцінна позиція особистості до чогось або когось, зокрема до себе. Важливими характеристиками ставлення є його спрямованість (позитивна, негативна, байдужа), стійкість (постійність прояву в часі та різних ситуаціях), емоційне забарвлення й усвідомлюваність.

У кримінальному плані особливе значення мають ставлення особистості до соціальних ролей та міжособистісні відносини або взаємостосунки. Останні — це ставлення особистостей одна до одної.

Чинне кримінальне законодавство бере до уваги низку ставлень особистості як суб'єкта злочину. Це — недбалість і несумлінність, ставлення до вчиненого злочину (визнання вини, каяття, активне сприяння розкриттю злочину), ставлення до об'єкта злочину (жорстокість і особлива жорстокість до потерпілого, явна неповага до суспільства і т. д.).

Психологічна структура особистості полягає у наявності певної сукупності взаємопов'язаних і взаємопідпорядкованих якостей. Виникаючи та формуючись у процесі життєдіяльності людини, ці якості утворюють своєрідну внутрішню призму, яка опосередковує зовнішні впливи на людину.

Основну структуру особистості утворюють чотири однорядні підструктури: біопсихічні якості, психічні процеси та стани, досвід, спрямованість. До біопсихічної підструктури, яка в цілому обумовлена природно, біологічно, входять: темперамент, статеві, вікові, патологічно і фармакологічно обумовлені якості.

З названої підструктури чинне кримінальне законодавство враховує: фармакологічні якості та стани особистості (алкогольне сп'яніння і стан, викликаний вживанням одурманюючих засобів), спадково-генетичні та набуті протягом життя патології (недоумство, хронічне психічне захворювання, розлад психічної діяльності). Крім цього, у більш загальному вигляді враховуються статево-вікові особливості, пов'язані зі статевими зносинами й осудністю.

До підструктури психічних процесів і станів, яка обумовлена переважно соціальними факторами, входять: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, емоції та почуття, воля.

З означеної підструктури особистості кримінальне законодавство бере до уваги: волю як визначальний чинник управління поведінкою (визнання осудності та обмеженої осудності, скоєння дій під впливом примусу), стан сильного душевного хвилювання (обставини, що пом'якшують покарання) та загальний психічний стан на час скоєння злочину.

До підструктури досвіду особистості, яка майже повністю соціально обумовлена, входять: звички, уміння та навички, знання. Чинним кримінальним законодавством названі якості в узагальненому вигляді враховуються у встановленні готування до злочину, ризику під час вчинення злочину, виконанні військових і професійних обов'язків (експлуатація транспорту тощо), злочинів, учинених організованою групою чи злочинною організацією.

До підструктури спрямованості особистості, в якій природного, біологічного майже немає, входять: бажання, схильності, інтереси, ідеали, переконання, світогляд. Чинне кримінальне законодавство враховує вказану підструктуру у вигляді мотиву та мотивації злочину.

На основну структуру особистості за ієрархічним принципом «накладаються» два більш загальних утворення — здібності й характер. В аналізі особистості, як суб'єкта злочину, важливе значення має характер, який інтегрує в собі окремі якості основної структури особистості, утворює, образно кажучи, її каркас. Цей каркас має вигляд відносно стійких, загальних рис, які не випадково, а закономірно проявляються у поведінці та діяльності.

Найбільш тісно характер пов'язаний із темпераментом (риси збудливості, рухливості, енергійності), волею (риси мужності, рішучості, принциповості), емоціями та почуттями (риси запальності, життєрадісності, образливості), інтелектом (риси розсудливості, акуратності, зосередженості).

Як зазначає С. Д. Максименко, формуючись і вдосконалюючись протягом усього життя, характер поступово, але дедалі суттєвіше визначає типові вчинки і дії особистості у типових життєвих ситуаціях [12]. У характері традиційно вирізняються такі ознаки, як повнота, цілісність, індивідуальність, стабільність та інтенсивність прояву.

До негативних рис характеру відносять агресивність, авантюризм, брехливість, бентежність, боягузтво, властолюбство, ворожість, жадібність, жорстокість, заздрість, зухвалість, збудливість, конфліктність, комформність, мстивість, пихатість, цинізм, чванливість тощо.

Із наведеного переліку чинне кримінальне законодавство бере до уваги, зокрема, жорстокість, легкодухість чи боягузтво, недбалість, зухвалість, цинізм.

13. Психологія організації злочинних угрупувань

Характерною особливістю є створення основної злочинної групи, яка має високий рівень саморегуляції, ієрархічну структуру, яка включає трьох ланкову а в ряді випадків більш високий рівень управління, керівництва, підлеглості і розподілу функцій між злочинцями. У більшості випадків ці злочинні угрупування мають пірамідальну структуру, на вершині якої знаходиться основний лідер, а в безпосередньому його оточенні невелика група осіб, які приймають основні рішення. Психологія злочинної групи в якості спеціального розділу кримінальної психології і досліджує генезис, утворення, структуру, розподіл ролей, а також психологічний механізм управління. Багато злочинців ставши членами злочинного угрупування діють активніше, поскільки така діяльність підкріплюється груповим авторитетом. В цьому розділі аналізуються злочинні групи по різних категоріях злочину: крадіжки, бандитизм, групове зґвалтування, групове хуліганство та ін. і при цьому виявляються як особливості, які характерні для кожного виду, так і загальні закономірності формування і функціонування. Нерозкритий і непокараний своєчасно злочинець загрозливий не тільки тому, що він сам нагліє і від дрібних злочинів часто переходить до великих, але й тим, що безкарність здійснює великий вплив на формування злочинних установ у інших не стійких осіб і допомагає створенню злочинних груп.

Створення злочинної групи, це не тільки кількісне, але й якісне зрушення та зростання соціальної загрози. При аналізі злочинної групи виділяється наступні фігури її учасників:

1. Організатор групи в цілому, або окремих її учасників.

2. Виконавець на відповідній ділянці.

3. Другорядний виконавець.

4. Опозиціонер «слаба ланка групи», може бути вольовою людиною – суб’єкт, який внутрішньо не згідний із здійснюваним злочином, в якому приймає участь. Часто ця ланка породжує в середині групи конфліктну ситуацію. Відмова від продовження злочинної діяльності для члена злочинної групи приносить додаткові труднощі у порівнянні зі зміною статуса злочинця, так як любе судження про новий суспільний статус, де важливо його признання оточуючими, уява, яка склалася про виконувану ними роль змінюється не так швидко, як би хотілось.

При аналізі злочинної групи мають значення наступні фактори:

1. Причини обєднання в дану групу:

   1. неможливо здійснити злочин без обєкту

   2. спільність злочинних інтересів

   3. Особистісні симпатії

   4. Спільні норми поведінки, Спільні переконання, Аналогічні дефекти правосвідомості і т. д.

2. Внутрішньогрупові конфлікти і протиріччя. Організована злочинність – це система зв’язків, яка веде до концентрації, монополізації, до окремих видів злочинної діяльності.

3. Організовану злочинність можна розглядати, як складну систему з різнохарактерними зв’язками між групами, які здійснюють злочинну діяльність у виді промисла і прагнуть забезпечити свою безпеку з допомогою підкупу міліції.

В нашому суспільстві паразитують злочинні структури, фундаментом яких є фінансовий потенціал тіньової економіки, а дахом корумповані співробітники органів внутрішніх справ.

Вищий рівень представлений високоорганізованими спільнотами типу «синдикати». Їхня внутрішня структура добре розвинена, а члени групи наділені чітко визначеними ознаками. Серед них багато професійних злочинців, вони мають стабільну ієрархічну структуру, використовують принцип «розподілу праці», планують злочини і використовують сучасні технічні засоби.

Аналіз зв’язків, їхні типи:

а) Інформаційний зв'язок, він йде зверху вниз і знизу вверху. Це розпорядження про кількість товару, цінностей, які потрібно вкрасти, про дії, які для цього потрібно здійснити, повідомлення про виконання цих дій.

Б) передача краденого від одних учаників групи до інших, по мрі руху цього майна в ході методичорго процесу.

в) складання документів, які потрібно здійснити

В) розподіл грошей крадених, або реалізації краденого товару

14. Психологія тероризму

   Сучасна цивілізація розвивається в напрямку зростання технократичного комфорту, який вона пропонує людині. Одночасно, відповідно до діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей, врівноважує цивілізаційний комфорт тотальна небезпека, яку створює міжнародний тероризм. Тобто людина має сплачувати за своє існування в цивілізаційному просторі не тільки летальними хворобами, такими, як СНІД, рак та ін., але й страхом перед тероризмом, що постає важливою проблемою сучасності та досліджується багатьма вченими, такими, як В.А. Щербак, М.О. Попов, А.Г. Лук'янець, С.О. Печоров, А.В. Тимченко, О.А. Порхну, А.О. Рось, І.В. Замаруєва, В.Л. Петров та ін.. Тероризм за своєю суттю є психологічним явищем, оскільки прагне створити атмосферу тотального страху серед населення з метою досягнення певних політичних цілей. Таким чином, страх є визначальним чинником впливу терористичних актів та постає потужним моментом маніпуляції індивідуальною та масовою свідомістю, яка вивчається багатьма дослідниками, такими, як С. Г. Кара-Мурза, Е. І. Головаха, Н. В. Паніна, Е. Л. Доценко, Р. Чалдіні та ін. [1–5].    Метою статті є аналіз проблеми психологічного тероризму з точки зору сучасних наукових досліджень. Таким чином, завдання статті – аналіз тероризму через призму принципів маніпуляції індивідуальною та масовою свідомістю.    Психологічний механізм тероризму стає зрозумілим у площині інформаційної теорії емоцій П. В. Сімонова, згідно з якою емоція є реакцією на дефіцит актуальної для індивіда інформації [6]. При цьому кількість інформації пов’язана з частотністю подій: рідкісна подія характеризується більшим інформаційним складником і сильніший вплив (у тому числі маніпуляційний) здатна робити. Таким чином, терористичний акт як певний інформаційний сигнал (що є надзвичайно важливим для людини, оскільки цей сигнал пов’язаний з її життям) має викликати потужний емоційний вибух у тих чи інших людей. Цей вибух, з одного боку, за принципом психічного зараження, вражає емоційні стани великих людських мас. З іншого боку, активізація емоцій постає чинником психологічної маніпуляції індивідуальною та масовою свідомістю.    Оскільки емоційна сфера людської життєдіяльності є найбільш давньою і сугестивною, то загальна принципова установка у процесі маніпуляції масовою свідомістю передбачає попереднє "розкачування" емоційної сфери. Головним засобом для цього є створення або використання кризових явищ, аномальних ситуацій (таких, як технологічна катастрофа, криваве насильство, акція терористів, маніяка, релігійний або національний конфлікт, різке зубожіння великих мас населення, значний політичний скандал тощо), що робить потужний вплив на почуття людей.    Відомо, що в моменти глибоких криз на хвилях потужного емоційного збудження відбувається блокування здорового глузду та здатності до аналітичної рефлексії – спроможності людини розумно аналізувати стан справ і діяти, виходячи з цієї рефлексії. Необхідність обмірковувати й розуміти події, що відбуваються, перетворюється в цей час на непосильне навантаження, і людина намагається звільнитися від цієї необхідності, зануритися у сферу ірраціонального. Вона починає виявляти підвищений інтерес до окультизму, вивчати гороскопи, вірити астрологам, а рівень її психологічного захисту проти маніпуляції різко зменшується [4 : 80–90].    Сутність психологічної маніпуляції полягає у використанні сенсорних подразників для формування відповідних психологічних установок. Пояснити сутність формування психологічних установок сугестивного забарвлення можна на основі концепції функціональної асиметрії діяльності півкуль головного мозку людини. Як відомо, підсвідома сфера людської психіки пов’язана з функціонуванням правої, а її свідомість – з роботою лівої півкулі. Є докази того, що в стані трансу, зокрема гіпнотичного, активною є переважно права, "емоційна" півкуля [7]. Саме вплив на правопівкульову психіку формує в людини певні психологічні установки без контролю з боку її свідомості.    Можна констатувати, що будь-яка інформація, яка сприймається і при цьому не усвідомлюється людиною, може виступати в ролі сугестора певного типу. Відповідно, "тонкі" "невловимі" подразники здатні поставати як сугестивний чинник. Інформація, яка використовується у процесі маніпуляції індивідуальною і масовою свідомістю і яка звернена до нашої свідомості, може дублюватися впливом на праву півкулю, що перетворює цю інформацію на засіб сугестії, яка здатна формувати певну психологічну установку. Визначене яскраво ілюструється загальновідомим прикладом про 25-й кадр кінофільму, який "вкраплюється" серед інших 24 кадрів і не усвідомлюється глядачами, впливаючи на їх підсвідомість, а тому й на поведінку.    Ефект 25 кадру (або "кадру-невидимки") виявляється не тільки в площині відео-, але й аудіоряду. У сфері цифрової технології опрацювання звука використовується принцип звукових зрізів, або принцип квантування звука за часом. Зрозуміло, що в такий аудіоряд, поданий як набір звукових зрізів, можна, за принципом ефекту 25 кадру, внести будь-яку звукову інформацію сугестивного характеру. Особливо гостро проблема відео- й аудіосугестії стосується дітей-телеглядачів, яким притаманна підвищена сенситивність [3].    Маніпуляція свідомістю постає терористичним актом, коли люди здогадуються про таку маніпуляцію, перебуваючи під впливом страху від її наявності, але не усвідомлюючи, звідки саме очікувати маніпуляційний вплив. Парадоксально, але саме знання про факт маніпуляції постає чинником терористичного маніпулювання.    Відомо, що маніпулювання в більшості випадків, – психічний вплив, який здійснюється таємно, спричиняючи шкоду тим особам, на яких цей вплив спрямований [5 : 10–15].    Таким чином, маніпуляція – це прихований вплив, факт якого не повинен бути помічений об’єктом маніпуляції. За цих умов, до людей, свідомістю яких маніпулюють, ставляться не як до особистостей, а як до об’єктів, до особливого виду речей.    Маніпуляція здійснюється за допомогою інформації, що надходить до маніпульованих людей. Ця інформація може бути "упакована" в жестах, словах, вербальних текстах (друкарські тексти, промови, радіо- й телепередачі). Сюди ж можна віднести й проміжки між словами – паузи. Важливим є зміст, прихований в образах (картини, фотографії, кіно, театр тощо). Найбільш ефективним чином діють комбінації знакових систем, і за наявності знання цього мистецтва можна досягти величезного синергійного (кооперативного) ефекту, просто за рахунок з’єднання різних "мов".    Як вважають психологи, навіювання, на відміну від переконання, потрапляє в психічну сферу поза межами свідомості, входячи без особливої переробки як предмет пасивного сприйняття безпосередньо у сферу підсвідомості й кристалізується в цій сфері неусвідомлених потягів, психологічних установок.    Для того, щоб проілюструвати це положення, наведемо спогад С.Г.Кара-Мурзи, котрий пише про те, що коли він був дитиною, його мати суворо забороняла йому вмикати радіо й слухати його, не замислюючись над почутим, як це практикується в багатьох сім’ях. Коли хлопець обурився проти такої тиранії, його мати пояснила: "Якщо хочеш – сядь і уважно слухай, думай про все, що почув. А якщо не будеш прислухатися, то всі дрібниці залишаться в твоїй голові. Ти їх і повторити не зможеш, а будеш у них вірити" [4].    Можна говорити і про раціональне навіювання, котре полягає в тому, що людина не змінює свої переконання й оцінки, а змінює об’єкт оцінки, коли за допомогою відповідної маніпуляції у свідомості змінюється об’єкт судження, так що людина легковажно вигукує: "Ага, от воно що! От хто винен!" і т.п. Така заміна здійснюється шляхом створення такого контексту, у котрому думки людини рухаються в бажаному для маніпулятора напрямку.