3. Загальна характеристика перших конституційних документів.

До перших конституцій держав, у сучасному розумінні даного терміна, належать: низка англійських актів конституційно-правового характеру (реально створена конституційно-правова система Англії, яка в основному сформувалась на період середини – кінця ХVІІ ст.), Конституція США 1787 року, Конституція Франції 1791 року та Конституція Польщі 1791 року. Окремо у цьому блоці постає питання про віднесення до групи перших європейських конституцій документа тієї ж доби (1710 р.), відомого під назвою “Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького /.../” (інші популярні назви – Конституція Пилипа Орлика, Бендерська Конституція, Перша українська Конституція тощо). З усіх вищеназваних конституцій, як відомо, з певними змінами діє до сьогоднішнього часу (як цілісний документ) лише Конституція США 1787 р.

 

Англія. Англія стала історично першою країною, яка ще в середині ХVІІ ст. зробила спробу перейти від феодального устрою до конституційних форм правління. Цьому, безперечно, сприяла специфіка державно-правового розвитку країни, щонайменше починаючи від ХІІІ ст. – часу появи Великої хартії вольностей (1215 р.).

 

 Ні на початках свого конституційного розвитку (середина ХVІІ ст.), ні пізніше Англія не знала писаної конституції як єдиного документа: фактично “/.../ Конституція Великої Британії та Північної Ірландії розкидана по багатьох документах. Мається на увазі, що в Об’єднаному Королівстві немає єдиного спеціального документа, що не підлягає змінам, котрий може йменуватися Конституцією”23. Роль (функцію) конституції в Англії відігравала і відіграє низка документів: закони (статути), так звані історичні документи, судові прецеденти, “закони і звичаї парламенту”, конституційні угоди.

 

 Велика хартія вольностей (1215 р.), обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.

 

 Петиція про права 1628 р. містила ряд вимог щодо чіткого порядку збору податків у державі (п.п. 1, 2 Петиції), положення про недопустимість арешту, поміщення в тюрму, позбавлення волі, власності, спадщини, визнання, піддання смерті будь-якої особи, яка не була притягнута до відповідальності в законному порядку (п.п. 3, 4), положення про те, що ніхто не повинен бути засуджений за кримінальні злочини інакше, як у порядку, визначеному чинним законодавством (п. 7) і т.д.

 

 Біль про права 1689 року як правовий документ різко обмежив права короля, гарантував ряд прав і свобод громадянам, суттєво зміцнив статус парламенту, фактично заклав тривкі основи конституційної монархії в Англії.

 Актом про престолоуспадкування 1701 р. остаточно було закріплено конституційну (парламентську) монархію як форму державного правління в Англії.

 

 Фактично на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. в Англії було завершено перехід до конституційних форм правління у вигляді парламентської монархії. З Англією того періоду сьогодні пов’язують появу (витоки) багатьох невід’ємних складових сучасного конституціоналізму. Саме тут були сформовані уявлення про парламент, насамперед, як законодавчий орган, парламентську процедуру імпічменту щодо носіїв виконавчої влади, ідею верховенства (панування) права і звідси обмеження правом державного правління (пізніше одна із центральних (стержневих) ідей конституціоналізму взагалі), роль і місце судів (судів загальної юрисдикції) у становленні правопорядку в державі тощо [25].

 

Сполучені Штати Америки. З початком воєнних дій на північноамериканському континенті між колоніями і метрополією (перші бої – квітень 1775 р.), процес творення там основ майбутньої конституційно-правової системи був явно прискорений. Визначальним став рік 1776. В цьому році появляються перші “несміливі конституції” майбутніх штатів-держав: січень 1776 р. – Конституція Нью-Гемпшіра, 26 березня – Конституція Південної Кароліни, згодом – Конституції Пенсільванії, Вірджинії /.../. 4 липня 1776 року представники тринадцяти англійських колоній, зібравшись на Філадельфійський континентальний конгрес, проголошують Декларацію незалежності США. Колишні колонії творять конфедерацію нових держав-штатів, а згодом – в 1778 році приймають Статті конфедерації. Цей документ іноді називають першою Конституцією США26. Паралельно з цим не зупиняється процес творення актів конституційного характеру в інших колоніях (штатах). На восьмому році визвольної війни, а саме 9 вересня 1783 року, проголошена у 1776 році незалежність США була підтверджена Паризьким договором. З того часу північноамериканські колонії де-юре стали (були визнані) незалежними державами-штатами.

  

В основу організації держави, за Конституцією США 1787 року, було покладено два фундаментальних принципи: принцип розподілу влади із дієвим механізмом “стримувань і противаг” та принцип федералізму.

 

 Законодавча влада була надана двопалатному парламентові – Конгресу (нижня палата – Палата Представників, верхня – Сенат), виконавча – Президенту, судова – Верховному і підлеглим федеральним судам. Всі три гілки формувались різними способами: Палата Представників обиралась безпосередньо населенням, Сенат – представницькими органами штатів, Президент – колегією виборщиків, Суди – Президентом і Сенатом спільно.

 

 Терміни повноважень для різних представницьких інституцій були встановлені також різні: судді призначались пожиттєво, сенатори обирались на шість років, Президент – на чотири, члени Палати Представників – на два роки. У систему розподілу влади було закладено механізм “стримувань і противаг”.

  

Франція. Хоч формально перша Конституція Франції (1791 рік) за часом появи була третьою (після створення реальної конституційно-правової системи у формі парламентської монархії в Англії кінця ХVІІ ст. та Конституції США 1787 року), внесок французького народу в процес закладення основ майбутніх конституційно-правових систем абсолютної більшості країн світу є просто неоціненний. Мова йде про, без перебільшення, доленосний для всього майбутнього конституціоналізму документ – “Декларацію прав людини і громадянина”, яку прийняли Національні Збори Франції 26 серпня 1789 року.

  

Через два роки після появи Декларації прав людини і громадянина (1789) приймають першу французьку конституцію – Конституцію 1791 року. Структурно цей документ складався із Преамбули та семи розділів: розділ перший – “Основні положення, гарантовані конституцією” (розділ про основні права та свободи людини і громадянина, закріплені в даній конституції); другий розділ – “Про поділ королівства і стан громадянства”; розділ третій – “Про державні влади”; розділ четвертий – “Про збройні сили держави”; розділ п’ятий – “Про державні податки”; розділ шостий – “Про ставлення французької нації до інших націй”; розділ сьомий – “Про перегляд конституційних положень”.

 

Конституцією Франції 1791 року було зроблено спробу переходу до конституційної монархії як форми державного правління. При цьому визнавались (проголошувались) на конституційному рівні природні права людини і громадянина як конституційні (глава перша “Основні положення, гарантовані конституцією”; в основу організації державної влади закладався принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову). Так, у розділі третьому Конституції (“Про державні влади”) було, зокрема, чітко зазначено: “/…/ Суверенітет належить нації: він – єдиний, неподільний, невідчужуваний і невід’ємний. Жодна частина народу, жодна особа не може собі його присвоїти”. Звідси, єдиним джерелом всіх влад визнавалась виключно французька нація. При цьому представниками нації у здійсненні своїх владних суверенних повноважень виступають її “/.../ представники /.../ законодавчий корпус (Національні Збори, парламент – П.С.) і король”. Законодавча влада належить Національним Зборам, виконавча влада – королю, міністрам та іншим “відповідальним органам”, судова – “/.../ суддям, вибраним народом на визначений термін”. Водночас королівська влада проголошувалась “/.../ неподільною, /.../ такою, що належить виключно правлячій (царюючій – П.С.) королівській родині і переходить по чоловічій лінії /.../, особа короля – недоторканна і священна /.../”. За формою державного устрою Францію було проголошено унітарною державою (“/.../ єдиним і неподільним королівством”), до складу якої входили 83 департаменти, кожен із яких поділявся на дискрикти, а ті, своєю чергою – на кантони [30].

  

 Польща. Першу Конституцію Польщі, яка офіційно мала назву “Закон про управління” (Ustawa Rzadowa), було прийнято 3 травня 1791 року на засіданні “чотирирічного” (надзвичайного) сейму. Структурно даний документ складався з преамбули, одинадцяти статей та трьох додатків. Преамбула Конституції Польщі 1791 року, що починалася словами: “В ім’я Бога творця світу єдиного. Станіслав Август, з Божої ласки і волі народної, – король польський, великий князь литовський, руський, мазовецький, жмудський, київський, волинський, подільський, підляський, інфальський, смоленський, сіверський і чернігівський, разом із об’єднаними станами, що репрезентують польський народ /.../”, – дає загальне уявлення читачеві про причини прийняття даної конституції. Конституція послідовно поєднувала наступні розділи: “Панівна релігія”, “Шляхта”, “Міста і міщани”, “Селяни”, “Уряд, мета організації публічної влади”, “Сейм, мета організації законодавчої влади”, “Король, влада виконавча”, “Судова влада”, “Регентство”, “Навчання королівських дітей”, “Збройні сили народу” [33].

 

 

В основу організації публічної влади творцями першої Конституції Польщі покладено популярні на той час гасла (положення) про народ як джерело влади та організацію державної влади за принципом її поділу на законодавчу (w Stanacy zgromadzonych), виконавчу (w krolu i Strazy) та судову. Законодавча влада належала двопалатному парламентові (сейму). До компетенції нижньої палати (Палата Послів) належало законодавче врегулювання більшості публічно-правових відносин (питання державного, податкового, цивільного, кримінального законодавства, питання війни і миру, ратифікації міжнародних договорів тощо). До відання верхньої палати (Палати Сенаторів), яку очолював король, насамперед, належало право затвердження чи відхилення законів, прийнятих Палатою Послів. У випадку останнього, відхилений закон мав повертатися на повторний розгляд до нижньої палати сейму. Виконавча влада належала королю та очолюваній ним спеціальній урядовій раді – Сторожа Права (Straz Praw), до складу якої мали входити: глава польського (римо-католицького) духівництва – примус Польщі; п’ять міністрів – поліції, друку (видавничої справи), війни (оборони), державного скарбу (фінансів) та закордонних справ; двох секретарів (один – для ведення загальної канцелярії Сторожі, другий – для керівництва діловодством у міжнародних відносинах Польщі). Судова влада належала судам різних інстанцій, існування яких передбачалося на рівні повітів, земель та воєводств. Суддів мали обирати відповідні сеймики – представницькі органи різних територій. При цьому зберігались раніше створені різні спеціальні суди (задворні, асесорські, реляційні тощо). Крім того, для розгляду справ про так звані злочини проти народу та держави парламент мав право створювати спеціальні суди36.

  

 Остання стаття Конституції Польщі 1791 року була присвячена статусу збройних сил держави. У цьому плані важливим було положення про те, що збройні сили Польського королівства можуть використовуватись виключно для боротьби із зовнішнім ворогом і підпорядковані лише виконавчій владі держави. Однак окремим положенням “Урядового Закону” дозволялося використовувати збройні сили держави також і для “охорони народної конституції”. Іншими словами, при певній інтерпретації даного конституційного положення ставало можливим використання війська (збройних сил держави) для вирішення внутрішніх справ, наприклад повстань чи заколотів37.

 

Польська Конституція 1791 року, як і перша Конституція Франції, діяла дуже короткий час. Вона припинила свою чинність разом із ліквідацією Польщі як держави в результаті її другого поділу в 1795 році.