23. Нормативне закріплення та реалізація політичних прав громадян в конституційних актах Австрії, Австро-Угорщини та Російської імперій: порівняльний аналіз.

Існували істотні відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у царській Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм релігійного життя було започатковано лише у 1905 р., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права “безконфесійних осіб” (атеїстів), визначено позиції церкви у приватно-правових відносинах, скасовано обмеження щодо не католиків. На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Першою про це заявила програма Української народної партії (1902 р.), яка містила досить великий за обсягом розділ “Релігія”. В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої “пануючої” в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої “адміністративної влади”, утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад. Аналогічні вимоги з´являються у програмах інших українських політичних партій. Широкий рух за впорядкування релігійно-церковних відносин та за гарантування прав свободи совісті розпочався в царській Росії та Україні тільки після 1905 р. за часів 1-ої російської революції.

Протягом майже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували під владою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору - називалися малоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія за формою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становило близько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українців проживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, яка була захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина, що її відібрав Відень у Османської імперії. Під безпосереднім контролем Австрійських монархів перебувало українське населення Закарпаття, що ще з середини ХIV століття були в складі Угорського королівства, а воно було складовою частиною Австрійської монархії. Після прилучення Галичини і Буковини до Австрії імператори Марія Терезія і Йосип II уніфікували новоприбулі провінції вже з існуючими. Одним із перших правових документів, що стосувався Галичини, був цісарський патент від 15 серпня 1772 року, за яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, ріками Серет, Збруч, Смотрич під Кам'янець-Подільський аж до Дністра. Визначення конкретних кордонів між Австрійською і Російською імперіями по території Східної Галичини, зобов'язало уряд Відня створити прикордонні зони, їх охорону та митні торгівельні шляхи. Тим же правовим актом було проведено інвентаризацію усіх видів маєтностей міст і сіл, а також адміністративний поділ Галичини на округи і дистрикти. Спочатку всю Галичину було поділено на шість округів у межах воєводств: Краківського, Сандомирського, Люблінського, Червоноруського, Белзького, Подільського, до складу яких входило 59 дистриктів.[6]. Патентом Марії Терезії 1775 року було визначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизму скінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттям Конституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзі революція була придушена. Під тиском імператорської влади була прийнята нова октроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29 вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і в Австрії до 1890 року знову запанував абсолютизм. 26 лютого 1861 року імператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією 1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово нову дуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав: Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назва Австро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14 листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918 року. Оскільки Східна Галичина та Північна Буковина, як невід'ємна частина України, являла собою в Австрійській імперії не тільки адміністративно - територіальну одиницю, але й окремий господарський край, який, розвиваючись, відрізнявся єдністю і своєрідністю соціально - економічних, демографічних, етнічних та інших процесів, то вибрані хронологічні рамки (друга половина ХVIII - початок XIX ст.) є найоптимальнішими для широкого вивчення її правового становища, джерел права та кодифікаційних робіт. Значення та актуальність дослідження полягають насамперед в тому, які права отримувала Східна Галичина і їх практичне застосування у соціально-економічному, політичному, культурному, релігійному та суспільному розвитку.

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністю затверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів.

1. Джерела права та основні причини кодифікації

Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:

1) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувались прості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративні правопорушення. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його [6]. 2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були об'єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію - земські привілеї або на територію всієї держави - генеральні привілеї; б) едикти - видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети - видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.

У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: - патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою "Про надання переваги шляхетству і духовенству". - дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року "Про надання нової конституції" - статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . - ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв [6]. Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних", а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових". Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю [6]. В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останні конституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такої великої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їх впорядкування, приведення до узгодженості та об'єднання у збірники та кодекси відповідних галузей права.