- •Поняття і сутність культури
- •Основні концепції культури
- •Морфологія і динаміка культури
- •Функції культури
- •Культура і людина в контексті соціально-економічного розвитку суспільства
- •"Субкультура" та її функції
- •Мистецтво як засіб творення особистості
- •Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу
- •Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної
- •Генезис та етапи культурної еволюції
- •Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції
- •Культура і цивілізація
- •Культурно-історичні епохи
- •Світосприймання первісної людини
- •Міфологічна свідомість: єдність об'єкта і суб'єкта, предмета і знака
- •Міфи як "педагогіка людського роду"
- •Прислів'я, приказки, загадки. Зародки мистецтва
- •Художня культура Передньої Азії
- •Культура Стародавнього Єгипту
- •Проблема переходу від хаосу до гармонії
- •Доісторична Греція і класична Еллада
- •Культ краси та освіченості
- •Давньогрецька архітектура і пластичне мистецтво
- •Специфіка й витоки римського генія
- •Домінування християнської теології у свідомості
- •Мистецтво: вираження духовного буття світу й людини
- •Архітектура і мистецтво Візантії V—VIII ст.
- •Романська культура: літургія та карнавал
- •Готичний стиль і схоластика
- •Народження гуманізму
- •Нова концепція людської особистості і нова модель освіти
- •Титани італійського Відродження
- •Північне Відродження
- •Криза гуманістичних ідеалів
- •Реформація і контрреформація та їх слід у культурі
- •Італійська барокова школа
- •"Золоте століття" іспанського живопису: теми, герої, жанри
- •Фламандське і голландське мистецтво XVII ст. Як два полюси світовідчуття доби
- •Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості
- •Раціоналістична картина світу і людини в ідеології Просвітництва та її вплив на художню творчість
- •Стиль рококо як мистецтво "галантної доби"
- •Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура
- •Романтизм як світовідчуття і як напрямок у мистецтві
- •Формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму
- •Філософський песимізм і волюнтаризм та творчість імпресіоністів і постімпресіоністів
- •Причини виникнення стилю модерн
- •Стиль модерн — поєднання традицій східного та західноєвропейського мистецтва
- •Символізм — естетико-філософська основа модерну
- •Особливості стилю модерн
- •Модерн як архітектурний стиль
- •Стиль модерн у Росії
- •Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві
- •Новий театр
- •Авангардистський живопис: драматизм входження нового в культурний процес
- •Функціоналізм в архітектурі
- •Нові виражальні засоби в музиці
- •Періодизація розвитку української культури
- •Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян
- •Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян
- •Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен
- •Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі
- •Мислителі Київської Русі. Книжна справа
- •Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання
- •Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр
- •Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра
- •Ткацтво, килимарство та вишивка
- •Театральне мистецтво. Музика. Танок
- •Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях
- •Основні осередки соціального і культурного життя
- •Освіта і наука, архітектура і мистецтво
- •Культурні та політичні зв'язки Галицько-Волинського князівства з іншими землями Стародавньої Русі
- •Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу
- •Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст.
- •Козацтво як явище історії та культури
- •Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки
- •Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
- •Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці
- •Еволюція образотворчого мистецтва
- •Барокова архітектура
- •Формування української національної самосвідомості
- •Роль творчості т.Г. Шевченка у становленні української культури
- •Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії
- •Література
- •Образотворче мистецтво, музика, театр
- •Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст.
- •Гуманізм українського неоромантизму
- •Взаємовідносини особистості і світу в українському експресіонізмі
- •Український авангард 1900—1910-х рр.
- •Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки
- •Ітература й театр на тлі нових національних та соціальних реалій
- •Український мистецький авангард та його доля
- •Українська культура другої половини XX століття
- •Формування нової соціокультурної дійсності та її риси
- •Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності
Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості
Класицизм виник на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави, бо саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутнішою абсолютистською державою Західної Європи. Основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним ідеалом виступала античність.
Класицизм — мистецтво героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму, що яскраво проявились у підході до явищ суспільного життя і природи. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення "чудової", "облагородженої" природи; грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну позаісторичну естетичну норму, теоретики класицизму (Н. Буало та інші) створили систему класичних канонів (наприклад, дотримання у драмі трьох єдностей — місця, часу, дії), а також неухильну ієрархію жанрів ("високі" — трагедія, епічна поема, ода, історична картина — зображали життя королів і знаті, пов'язаних з долею держави, громадянські доблесті і героїчні діяння; "низькі" — комедія, сатира, байка, жанрова картина буржуазного чи простонародного побуту, приватні буденні інтереси).
XVII ст. у Франції — століття театру. Першим великим французьким драматургом був П'єр Корнель (1606—1684 pp.), який написав ряд класичних п'єс (про першу з них склалася приповідка, поширена у французів і досі: "Це чудово, як "Сід"). В основі "Сіда" лежить лицарський сюжет про боротьбу кохання та обов'язку. В "Горації" ідеї громадянського обов'язку переважають над усім і повністю підпорядковують собі людські пристрасті. Морально підносячи особистість, громадянськість водночас пригнічує її, тобто Корнель вже помітив, що гуманістична гармонія між спільним благом і особистим щастям неможлива.
У середині 40-х pp. XVII ст. після смерті кардинала Рішельє й короля Людовіка XIII посилюється феодальна опозиція престолу, загострюється політична боротьба, яка призвела до фронди. Спостерігаючи жорстоку боротьбу за владу, Корнель втрачає віру у високі громадянські й моральні принципи. На зміну ідеальним героям "Сіда" і "Горація" приходять хижаки, тирани, честолюбці, яких Корнель виводить у своїх трагедіях, все частіше переносячи їх дію на "варварський" Схід. Правда характерів зникла, і хоча доброчесність перемагала, мистецтва у цих п'єсах уже не було.
Сюжети трагедій другого великого драматурга XVII ст. Жана Расіна (1639—1699 pp.) порівняно прості і наближені до сімейних, особистих стосунків між людьми. Але він показував і головний конфлікт свого часу: герої Расіна обстоюють свою гідність, зневажену деспотичним свавіллям. "Поет закоханих жінок і царів" — так називав Расіна О.С. Пушкін, маючи на увазі дві найславетніші трагедії драматурга — "Андромаху" і "Федру". Расін — неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної характеристики.
Як це часто буває у театрі, п'єса, написана на історичному матеріалі, що не має явної аналогії з дійсністю, все-таки може викликати до життя саме ті почуття, котрі "чекають" свого виявлення. Так було з трагедією Расіна "Андромаха", в якій паризький глядач побачив пристрасті, що перемагають розум, спричиняють насильство, і розум, який чинить опір насильству, обстоює незалежність особистості. А це і було в роки царювання Людовіка XIV головною суперечністю політичного життя. Расін вбачав основне джерело зла в егоїстичних пристрастях. Згубна сила неприборканих пристрастей особливо страшна тому, що вони можуть призвести до злочину навіть благородні натури ("Береніка", "Баязет", "Мітрідат"). Заміна громадянської теми моральною у Расіна ("Іфігенія в Авліді", "Федра") супроводиться глибшим осягненням, пізнанням людської натури. У "Федрі", де поетичний талант Расіна досяг своєї вершини, драматург створив образ жінки, яка, хоч і пойнята недозволеною пристрастю, проте вражає силою й чистотою помислів, твердістю моральних устоїв. "Щось навдивовижу величне", "енергію" людяності вбачав у трагедіях Расіна О.І. Герцен.
В історії театру славу великого реформатора комедії здобув Мольєр. Він дав цьому жанрові глибокий суспільний зміст, сатиричну спрямованість і яскраву театральну форму, створив жанр високої комедії.
Мольєр (Жан Батіст Поклен 1622—1673 pp.) почав з простих шахрайських сюжетів у дусі народного фарсу. Виступав зі своєю трупою у багатьох містах Франції. Після виступу в Луврі перед Людовіком XIV і його двором трупа Мольєра була визнана гідною стати третім паризьким театром, який завдав удару претензійому (вишукано-аристократичному, манірному) мистецтву.
Пародійні комічні маски Мольєра передавали у гротесковому, буфонному висвітленні найхарактерніші риси "світської черні" — пишну мову і вигадливі манери ("Кумедні манірниці"), комічні ситуації зображали драматичні психологічні стани героя ("Сганарель, або уявний рогоносець"), поступово в них вводилися соціально-етичні проблеми ("Школа чоловіків", "Докучливі"). Серед великих комедій Мольєра — "Тартюф", "Дон Жуан, або Кам'яний гість", "Мізантроп", "Скнара", "Міщанин у дворянстві". Головні герої Мольєра свідомо "загострені", у них переважає якась одна, домінантна риса. Завдяки цьому Тартюф, Дон Жуан, Гарпагон і стали типами широкого соціального узагальнення. Але не меншої уваги заслуговує галерея знаменитих мольєрівських слуг, які уособлюють винахідливість народного розуму, моторність і плебейську енергію. Величезний вплив на драматурга справила атмосфера його кола, куди входили поет Сірано де Бержерак, байкар Жан Лафонтен, драматурги П'єр Корнель і ще юний Жан Расін, а також теоретик класицизму Нікола Буало.
Через сто років, уже у XVIII ст., П'єр Огюстен Карон де Бомарше (1732—1799 pp.) блискуче продовжив мольєрівську традицію зображення блискучих особистостей з простого народу — слуг. Це показ невмирущої дотепності, образ розумного і відважного борця за людську гідність — цирульника Фігаро ("Севільський цирульник" та "Одруження Фігаро"), який говорить своєму панові графу Альмавіві: "Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в темній юрбі, мені лише для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма Іспаніями. І ви хочете змагатися зі мною?" Недарма Людовік XVI заборонив ставити "Одруження Фігаро" у театрі.
Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві була художня мова Жоржа де Латура (1593—1652 pp.): точність, виразність, чіткість композиції, бездоганна цілісність силуету, статика. Образи несуть риси вічного, надвисокого.
Але справжнім творцем класичного напряму в живопису Франції став Нікола Пуссен (1594—1665 pp.). Теми його полотен: міфологія, історія, Старий і Новий Заповіти. Зображувані герої — люди сильних характерів і величних вчинків, високого почуття обов'язку перед суспільством і державою. Поняття суспільного призначення надзвичайно важливе для Пуссена, як і взагалі для даного напряму.
Цьому мистецтву відповідає і певна мова: міра і порядок, композиційна врівноваженість, плавний, чіткий лінійний ритм чудово передають сувору величність ідей та характерів. Колорит будується на співзвучності сильних, глибоких тонів. Це гармонійний світ у собі, який не виходить за межі живописного простору, як у бароко ("Смерть Германіка", "Танкред та Єрмінія", "Визволений Єрусалим" — на сюжет поеми Торквато Тассо, італійського поета XVI ст.). Усе поетично-піднесене, але це — царство холодної безпристрасності. Деякі найкращі роботи Пуссена не грішать такими рисами ("Царство Флори", "Спляча Венера"), а чуттєва стихія тут овіяна цнотливістю, як висока краса.
Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пуссен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Героїчний пейзаж — це не реальна природа, а природа "поліпшена", вигадана художником, бо тільки в такому вигляді вона гідна бути предметом зображення у мистецтві. Останніми роками Пуссен створив чудовий цикл картин "Пори року", які символічно відтворюють періоди земного людського існування.
Лірична лінія класичного ідеалізованого пейзажу була розвинута в творчості Клода Лорренна (1600—1682 pp.). Він малював море, античні руїни, великі групи дерев, серед яких розміщав маленькі постаті людей. Головна тема — велич природи ("Відплиття святої Урсули"). Чудові у Лоррена чотири полотна, що зображають пори доби. Повітря і світло — найсильніші сторони таланту Лоррена.
Друга половина XVII ст. — час довгого правління Людовіка XIV, "короля-сонця", вершина французького абсолютизму. "Велике століття" — велике насамперед за пишністю церемоніалу і всіх видів мистецтв, які в різних жанрах та різними способами прославляли особу короля. Провідним стилем усього мистецтва офіційно стає класицизм. Східний фасад Лувру забудовується колонадою Клода Перро з її раціональною простотою ордера, математично вивіреною рівновагою мас, статичністю, що навіває почуття спокою і величі.
Головне творіння другої половини XVII ст. — Версальський палац і парк (архітекторів у цей період цікавить проблема співвідношення ансамблю палацу і парку). У досить пустельній місцевості, за вісімнадцять кілометрів від Парижа, виріс казковий палац (1668—1669 pp.), у безводному полі заструміли фонтани, виріс гігантський парк. Від величезного майдану перед палацом відходять три проспекти — три дороги на Париж, Сен-Клу і Co (теж резиденції короля). Палац, фасад якого тягнеться на півкілометра, має три поверхи: перший — основа, опора, другий — головний, парадний і тому найвищий, третій, який увінчує будинок, легкий. Екстер'єр будинку класично точний, чергування вікон, пілястр, колон створює чіткий, спокійний ритм. Пишне декоративне оздоблення, особливо в інтер'єрі. Жодна доба, жодна епоха не давала такого синтезу мистецтв, як Версальський палац. Інтер'єри палацу складаються з анфілади кімнат, кульмінацією розкішного вбрання яких мала бути спальня короля, де починався і закінчувався його день і де відбувались аудієнції. Розкошами вражала і дзеркальна галерея (73 метри завдовжки, 10 метрів завширшки) між "Залом війни" і "Залом миру", з вікнами, які виходять у сад, з одного боку, і дзеркалами, в яких увечері в світлі численних свічок множилося, дробилося відбиття ошатного придворного натовпу, з іншого.
Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регулярний парк, бо в ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтана та скульптур. Загальна його довжина — близько трьох кілометрів. Творцем парку був Ленотр, скульптури виконували такі знамениті майстри, як Жірардон та Куазево. Декоративні роботи у Версалі очолював "перший живописець короля", директор Академії живопису й скульптури, директор мануфактури гобеленів Шарль Лебрен. Він був різнобічно обдарованим художником — робив картони для шпалер, малював рисунки для меблів, вівтарні образи, — але в ньому переважав хист декоратора. Саме йому французьке мистецтво завдячує єдиним декоративним стилем — від монументального живопису і картин до килимів та меблів.
З другої половини XVII ст. Франція міцно і надовго посідає провідне місце в художньому житті Європи. Але в кінці правління Людовіка XIV в мистецтві виникають нові риси, і мистецтву XVIII ст. вже належить розвиватися в іншому напрямку.