http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/zmist.htm

M. M. Закович

Культурологія: українська та зарубіжна культура

Навчальний посібник

Зміст

1. Теоретичні аспекти культури

Культурологічний підхід до аналізу культури

Методологічні засади розуміння культури Поняття і сутність культури Основні концепції культури Морфологія і динаміка культури Функції культури

Культура і суспільство

Культура і людина в контексті соціально-економічного розвитку суспільства "Субкультура" та її функції Мистецтво як засіб творення особистості

Походження і основні етапи розвитку культури

Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної Генезис та етапи культурної еволюції Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції Культура і цивілізація Культурно-історичні епохи

2. Світова культура

Первісна культура

Світосприймання первісної людини Міфологічна свідомість: єдність об'єкта і суб'єкта, предмета і знака Міфи як "педагогіка людського роду" Прислів'я, приказки, загадки. Зародки мистецтва

Культура стародавніх цивілізацій

Художня культура Передньої Азії Культура Стародавнього Єгипту

Антична культура

Проблема переходу від хаосу до гармонії Доісторична Греція і класична Еллада Культ краси та освіченості Давньогрецька архітектура і пластичне мистецтво Специфіка й витоки римського генія

Європейське середньовіччя

Домінування християнської теології у свідомості Мистецтво: вираження духовного буття світу й людини Архітектура і мистецтво Візантії V—VIII ст. Романська культура: літургія та карнавал Готичний стиль і схоластика

Ренесанс

Народження гуманізму Нова концепція людської особистості і нова модель освіти Титани італійського Відродження Північне Відродження Криза гуманістичних ідеалів

Барокова культура Європи

Реформація і контрреформація та їх слід у культурі Італійська барокова школа "Золоте століття" іспанського живопису: теми, герої, жанри Фламандське і голландське мистецтво XVII ст. як два полюси світовідчуття доби

Доба абсолютизму і час Просвітництва

Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості Раціоналістична картина світу і людини в ідеології Просвітництва та її вплив на художню творчість Стиль рококо як мистецтво "галантної доби"

Європа XIX століття

Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура Романтизм як світовідчуття і як напрямок у мистецтві Формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму Філософський песимізм і волюнтаризм та творчість імпресіоністів і постімпресіоністів

Модерн як доба в культурі

Причини виникнення стилю модерн Стиль модерн — поєднання традицій східного та західноєвропейського мистецтва Символізм — естетико-філософська основа модерну Особливості стилю модерн Модерн як архітектурний стиль Стиль модерн у Росії

Культура XX століття

Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві Новий театр Авангардистський живопис: драматизм входження нового в культурний процес Функціоналізм в архітектурі Нові виражальні засоби в музиці

3. Українська культура

Періодизація розвитку української культури

Періодизація розвитку української культури

Стародавня культура східних слов'ян

Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен

Київська Русь

Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі Мислителі Київської Русі. Книжна справа Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра Ткацтво, килимарство та вишивка Театральне мистецтво. Музика. Танок

Період феодальної роздрібненості

Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях Основні осередки соціального і культурного життя Освіта і наука, архітектура і мистецтво Культурні та політичні зв'язки Галицько-Волинського князівства з іншими землями Стародавньої Русі Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст.

Козацька доба

Козацтво як явище історії та культури Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці Еволюція образотворчого мистецтва Барокова архітектура

Духовні пошуки XIX століття

Формування української національної самосвідомості Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії Література Образотворче мистецтво, музика, театр

На зламі століть

Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст. Гуманізм українського неоромантизму Взаємовідносини особистості і світу в українському експресіонізмі Український авангард 1900—1910-х рр.

Українська культура у XX столітті

Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій Український мистецький авангард та його доля Українська культура другої половини XX століття

Культура в умовах нової соціальної реальності

Формування нової соціокультурної дійсності та її риси Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності Література по культурології

Методологічні засади розуміння культури

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та "провінційна". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Все це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Це порівняно молода наука, хоча своїми витоками вона сягає аж до античного світу. Серед перших дослідників, які користувались терміном "культурологія" при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900—1975 pp.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури і обгрунтована її об'єктивність.

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обгрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський вчений Н.О. Лосський підкреслював, що "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням всього людства". Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Грецїї і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура.

Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі — актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії і об'єктивно історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Абсолютизація принципу класового підходу, що панувала в СРСР, призвела, як відомо, до перекручень і нівелювання національного у розвитку культури. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському, призводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури — це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і функціональні елементи, що характеризують сутність культури. Так, згаданий американський вчений Л. Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми: технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія виробництва, засоби нападу і захисту); соціальну, яка включає стосунки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури); ідеологічну, до якої входять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологічна система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури.

До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними. З появою професійної культури виникають спеціальні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Вказані блоки культури взаємозв'язані між собою.

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".

Невипадково тепер культурологи ведуть мову про "культурне поле" людської діяльності. В історичному аспекті це поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. У такому розумінні культура виконує функцію середньої ланки в системі взаємозв'язків "людина — природа", тобто утворюється система "природа — культура — людина". Такий зв'язок є істотним, оскільки через нього опосередковано виражається єдність природи і людини.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретно-історичного, національного й інтернаціонального у кожному з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого — вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової і національної культури.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зіставлення їх у минулому й сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула "минуле-сучасному" легко трансформується. Саме обертаючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої "горизонти пам'яті", свою доріжку від суті до сутності.

Відомо, що в історії нерідко виникає мода на старовину. Однак сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних перемін, що відбуваються у світі. Спостерігаємо критичний момент історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю атомної безодні та екологічної катастрофи. У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє.

Реалії світу, що склалися нині, привели до зламу в свідомості людини. Її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в аспекті розширення міжнародних зв'язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Культурологія досліджує закономірності культурно-історичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій. Органічний зв'язок культурології з іншими гуманітарними науками виявляється, зокрема, у тому, що вона використовує ряд категорій, вироблених цими науками. Зрозуміло, що культурологія не може розвиватись без таких категорій, що давно увійшли до наукового обігу, як "культура", "творча діяльність", "мистецтво" і т. ін. Але, запозичуючи ці категорії у філософії, психології та решти гуманітарних наук, теорія й історія культури розглядає їх через призму власного предмета. Водночас вона розробляє ряд специфічних категорій: "суб'єкт культури", "культурні цінності", "культурна самобутність", "культурний прогрес", "національна культура" тощо. Предметом культурології є вивчення історії і сутності культури, закономірностей її розвитку в різноманітних виявах.

Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над феодальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справедливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Проте революція у Франції (1789—1794 pp.) розчарувала тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відносин, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму".

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—І829) і Август Вільгельм (1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г. Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури."

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утворює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філософа А.К. Улєдова, включає "типи діяльності людей, суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форма діяльності, і соціальні суб'єкти діяльності та відносини". Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей. На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частини культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної культури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаганди та інформації, систему установ культури тощо. Виділення структурних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє дослідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід відзначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв'язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складовий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.