5. Політичний спектр партій України на початку 90-х pp.

В Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За відношенням до соціально-економічних систем, ідеології таполітики вони поділялися на ліві, центристські та праві

5.1. Ліві партії.

Ліві - політичні партії та групи, що проголошують своїми цілями побудову соціалізму чи суспільства, у якому повинна бути забезпечена соціальна рівність громадян. Для лівих партій характерне використання соціальної демагогії та неприйняття уроків історичного минулого. Рішуче протистоять правим («буржуазним») силам.

Комуністична партія України (КПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р. Перший секретар ЦК - П. Симоненко.

Політичні позиції з основних проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з Росією і Бєларуссю, відновлення оновленого Союзу.

В економіці - відмовлення від курсу ринкових реформ, особливо від приватизації.

В ідеологічній і духовній сфері - протидія пропаганді антикомунізму, націоналізму, надання російській мові статусу державної. Різко негативне ставлення до Президента і виконавчої влади.

Соціалістична партія України (СПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1991 р. Лідер - О. Мороз. За програмними положеннями СПУ близька до КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі політичні структури.

На початку 90-х pp.. позитивне ставлення до жовтневої революції поєднувала з прагненням до забезпечення державної незалежності України.

В економіці виступав за багатоукладність з вирішальною роллю держсектору. Критикує соціальну політику влади. Мета партії '- побудова соціалізму.

Селянська партія України (СелПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1992 р. Лідер - С. Довгань. Пріоритетним завданням партії було проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.

5.2. Центристські партії.

Центристські - політичні партії та групи, що дотримуються помірних політичних позицій. Виступають за розвиток ринкових відносин, захист приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення і втілення гуманістичних цінностей. Сприяють зміцненню політичної стабільності в суспільстві.

До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Партія «зелених» та ін.

Їхні головні вимоги:

- в економіці: широкомасштабні ринкові реформи, захист вільного підприємництва і приватної власності;

- у політичній сфері: побудова правової держави, забезпечення демократичних свобод громадян;

- у духовній сфері: національне відродження і втілення гуманістичних цінностей.

Центристи стоять на позиціях незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.

5.3. Праві партії.

Праві - політичні партії та групи, що відстоюють, насамперед, інтереси власників, національні й консервативні позиції. Часто укладають союз із релігійними силами. Рішуче протистоять лівим партіям.

До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін.

Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську національну ідею і християнські цінності, але водночас виступають за забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищають приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.

5.4. Формування політичних блоків. В умовах подальшого загострення соціально-економічної та політичної кризи політичні партії для вирішення спільних питань стали утворювати союзи і блоки. На весну 1993 р. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:

- консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);

- націонал-демократичний центр (РУХ);

- націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);

- соціал-ліберальний («Нова Україна»);

- націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ тощо).

413. Серпневий „путч” 1991 р. Проголошення незалежності України.

19 серпня 1991 року почався серпневий путч - спроба державного перевороту в СРСР, коли самопроголошений "Державний комітет із надзвичайного стану" (ДКНС) намагався усунити від влади Президента СРСР. 19 серпня о 6 годині ранку теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення ДКНС і його звернення до радянського народу. Для надання своїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції було покладено на віце-президента Янаєва. До Москви було введено війська, а Горбачова заблокували на дачі в Криму. Заборонялася діяльність опозиційних КПРС громадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. Керівництво Російської Федерації на чолі з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинило опір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3 людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідав радянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу "Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям", яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19-20 серпня проходила турбота "про врожай". На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, "Меморіал", Товариство Лева, СНУМ. Учасників подій підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ. Та вже 24 серпня 1991 року Верховна Рада України, "виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР...", ухвалила Акт проголошення незалежності України. За це проголосували майже всі депутати. 25 серпня Президія Верховної Ради України прийняла постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ. Серпневий путч 1991 року і його провал прискорили падіння комуністичного режиму і процес розпаду Радянського Союзу. 

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

«

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна РадаУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України.

»

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,32%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, уСевастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

413. Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування.. Передова молодь, відчувши смак свободи, не хотіла зупинятись, а прагнула справжньої демократизації суспільства. Із середини 60-х до 80-х pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних групкультурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою. Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, що вели, як правило, представники забороненої у 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:

♦самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

♦національно-культурницька,представленаколишнім шістдесятництвом;

♦правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

♦релігійнозахисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Представники українського опозиційного руху у своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності. Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. 3 метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання - «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті. На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістськимигаслами. Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, ІванаФранка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді.

Арсенал засобів і методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.

Профілактичні заходи та арешти. Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» у пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали - застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи. Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення.

Використання у боротьбі з дисидентами психіатричних лікарень. Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту справжніх патріотів України: Михайло Горинь, Валерій Марченко, Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорно-віл, Микола Руденко, Іван Світличний, Степан Хмара.

У 60-80-ті pp. окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні. Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена у листопаді 1976 р. До неї увійшли відомийписьменник Микола Руденко (керівник групи), письменник-фантаст Олесь Бердник, відомі правозахисники та колишні політичні в'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Згодом до членів УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко. Всього у складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік. УГГ створювалась як відкрита громадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій. Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1977-1985 pp., 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи - В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин - загинули у таборах.

Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання. Радянські конституції, прийняті у різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади у народі стала називатися «церквою у катакомбах» (тому що діяла нелегально). Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-ті pp. таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисиденства. На початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. У серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.

Наприкінці 70-х pp. учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації. Репресії проти дисидентів не припинялись і в 1980-ті роки. У 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та ін.

У 60-80-ті pp. опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації. При цьому опозиційні сили, що виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.

413. Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст. Шістдесятники.

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпо­чався новий період радянської історії. Гостро постало питання про ста­лінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви­рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Вій­ськові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна по­вернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи­нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій вер­хівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре­тендував на головну роль у керівництві.

Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закру­чування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небез­пеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста­ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично­го життя. Почався період так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз­неним на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службов­ців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поваж­ної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по­літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських конц­таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабі­літацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа­білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагну­ло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці­алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре­жимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику ста­лінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч­ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зуст­рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи всту­пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру­щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опо­зиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.

Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXII з'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянськогототалітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Цеполітики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич,Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших. Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянськогототалітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Цеполітики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич,Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк,Іван Бойчак.

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Ш. відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

413. Найвпливовіші політичні партії Західної України у міжвоєнний період, їх програмні цілі та діяльність.