382. Теорії походження Київської Русі.

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави —

Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та

Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській

Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без

зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли

вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від

фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів.

Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі —

цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні

візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і

означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів

Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками

цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М.

Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних

слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для

створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,

існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами

общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була

велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість

врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін

V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

383. Київська Русь за перших князів: Олег, Ігор, Ольга, Святослав.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихильними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.

384.Київська Русь за правління Володимира Великого

Князювання Володимира (980—1015), одного з найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи. Країна була знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у Причорномор'ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала південні землі, безпосередньо загрожуючи столиці. Як наслідок, у суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий правитель спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави, добившись і на цьому поприщі значних успіхів. Ще під час походу проти Ярополка він приєднав Полоцьку землю, вбивши місцевого князя Рогволда і взявши за дружину його дочку Рогніду. У 981 р. Володимир виступив проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, і зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хориати, а згодом і Закарпаття (992); у 982 — 984 pp. придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів, підпорядкувавши їх владі Києва. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі — Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні — Дону, Росі, Сули, Південного Бугу. До її складу входило близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і угро-фінські, і тюркські. Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів (983), волзьким болгарам (985), полякам (981, 990, 992), які зазіхали на руські землі. Щоб забезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Та найбільшою загрозою для Русі були печеніги. Протягом майже всього правління у Києві Володимир вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд, які кочували у Північному Причорномор'ї. Вони постійно вторгалися на південноруські землі, вбивали і забирали в полон тисячі людей, витоптували посіви, грабували і спалювали села і міста. Джерела повідомляють про сім переможних великих війн Володимира з печенігами, які принесли йому військову славу. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської держави напри-кін. X — у першій пол. XI ст. була також створена величезна за розмахом, складна і розгалужена система гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст по річках Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі, яка простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали). Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (близько 988 p.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі довкола найбільших міст. Туди призначали врядупати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які в свою чергу створювали місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім: Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир-Волинський, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Так Володимир усунув від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, Київська Русь стає об'єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному. Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю. Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т. зв. «шестибожжя» — і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому збігу обставин. Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов'язання, вважаючи, що руський князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (околиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії і оплот її панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир допустився значної помилки, віддавши Візантії як «віно» (викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор'ї. Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам він охрестився у 987 р.). За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру. Охрещення Русі-України було подією великої ваги. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя і його «божественний» авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими державами. Тіснішими, ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя — за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-У країною та рештою європейського світу. Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет — златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестом у руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбувано знак Тризуба. Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний — Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер (згодом він був канонізований церквою).

385. Прийняття Християнства на Русі та його наслідки.

Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація  Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича.

Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти – але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо.  Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави -  Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато  і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.

Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі – одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.

386. Розквіт Київської Русі: Правління Ярослава Мудрого.

Князь Ярослав Володимирович був видатним діячем. За зваженість і розум народ прозвав його Мудрим. Він поклав край нападам печенігів, розгромивши їх 1036 року. В честь перемоги над ними було закладено храм - Софійський собор.

За князювання Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Її кордони простягалися від Фінської затоки, Ладозького і Онезького озер на північному заході до Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні. Від Закарпаття на заході до верхів’я Дону та Волги на сході. Крім землеробства і скотарства, розвивалась торгівля, ремесла.

Багато уваги Ярослав приділяв розвитку освіти та культури: були відкриті школи ( одна з шкіл була відкрита для дітей бідних городян), бібліотеки. Він і сам мав одну з найбільших бібліотек у світі. Перекладав з грецької. Син Ярослава Всеволод знав п’ять мов. За Ярослава значна увага приділялась літописанню, переписуванню книг. Існували школи для дітей знатних родин. При монастирях відкривались школи. У Києві при Андріївському монастирі функціонувала школа для дівчат.

В Київській Русі в ІХ-ХІ ст. діяла система звичаєвого права - “Закон Руський”, який являв собою досить розвинену для свого часу правову систему і регулював питання кримінального, процесуального, спадкового і цивільного права. Основною рисою кримінального права була заміна кривавої помсти викупом (вирою), що збирався князем та його адміністрацією, і винагородою (головництвом), що давалася потерпілому або його родичам. На “Закон Руський” є посилання у договорах київських князів з греками у 907, 911, 944 рр.

Ярославом Мудрим започатковано загальнодержавний збірник законів - “Руська Правда”, в основу якого покладено “Закон Руський”. Відомо понад 100 списків цього збірника, які поділяються на 3 основні редакції - коротку (найдавніша), розширену та скорочену. “Руська Правда” лягла в основу руського, українського, литовського права. Пізніше доповнювалась синами Ярослава, тому й отримала назву “Правда Ярославичів”.

За князювання Ярослава значно зріс міжнародний авторитет Русі. Наймогутніші володарі Європи бажали породичатися з київським князем. Його називали тестем всієї Європи. Сестра Ярослава Марія-Доброгніва була дружиною польського короля Казимира 1 Відновителя. Син Всеволод був одружений з візантійською царівною, інші два - з німецькими княжнами. Анастасія була видана за угорського короля Андраша, Єлизавета - за норвезького короля Гарольда, Гнна - за французького короля Генріха 1.

Значно посилила свої позиції за Ярослава Київська церковна митрополія. “Постави Ярослав Лариона Митрополитом, Русина в святій Софії, собрав єпископів”, - подає коротку звістку літописець про соборне обрання у 1051 році на Київського митрополита першого українця Іларіона (давньоукраїнською Лариона). Іларіон - високоосвічена людина і побожний аскет - в часи обрання був священником “двірської церкви Ярослава Мудрого біля Києва. Київський князь добре знав його як блискучого проповідника та патріота держави.

Обрання митрополита Іларіона - це спроба Ярослава Мудрого де-факто унезалежнити національну українську церкву . При цьому утверджувалася думка, що згідно з святи канонами Церква Київської митрополії має сама обирати собі митрополита і для того не потребує згоди Вселенського (Константинопольського) патріарха. Таке право грунтувалось на прийнятих ще за часів імператора Юстініана правилах Кормчої Книги. Ці закони давали підстави місцевим Церквам обирати кандидатів на митрополитів. Але Українська Церква, керуючись підставами свого апостольського заснування, пішла ще далі і не тільки обрала свого кандидата, а й висвятила його. Обрання Ілларіона увійшло в історію нашої Церкви як перший крок до встановлення самостійного церковного устою та започаткування основ українського церковного права.

Розділивши землі між синами (Ізяславу дав Київ, Новгород, Туров, Псков, Святославу - Чернігів, Муром, Тьмутаракань, Всеволоду - Переяслав, Ростов, Ігорю - Володимир, Вячеславу - Смоленськ), Ярослав наказував їм жити у злагоді, разом захищати руські землі від ворога.

387. Політична трансформація Київської Русі другої половини XI ст. Тріумвірат Ярославичів.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром, Тьмутаракань - Святославові, Ростов, Переяслав - Всеволодові, Володимир - Ігореві, Смоленськ - В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту

починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна

монархія поступово переростає у монархію федеративну. Після смерті батька

три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний

союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували

єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже

двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, ріст та економічне

зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,

підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на

першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано

поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна

подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян

проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірати.

Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072

р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально

руський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої

колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а

його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило

останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр.

Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. -

Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

388. Феодальні війни та княжі з’їзди Руських князів другої половини XI – початку XII ст.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у державі, була

втрачена політична єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла

зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.)

заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися

невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської

Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні

вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка

знаменитого "Уставу" — своєрідного доповнення до "Руської правди"),

подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі

тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди

наймогутніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу

(1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських

земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі

самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське та інші.

Кня́жий з'ї́зд - колегіальний орган влади в Київській Русі, що закріплював зверхність Києва і скликався без визначеної періодичності.

Кня́жі з'ї́зди (снеми) – з'їзди удільних князів Київської держави, які визнавали васальну залежність від великого князя Київського. Княжі з'їзди вирішували найважливіші військові справи, погоджували міжусобні суперечки тощо. Головував на з'їзді великий князь Київський. Княжі з'їзди - відбивали поступову втрату влади великим київським князем і посилення впливу на державне управління місцевих феодалів. Головними дійовими особами на княжих з'їздах були удільні князі, яких супроводжували «брати» (найближчі однодумці), «сини» (васали), «думці» (члени боярської ради), церковні служителі. Скликалися княжі з'їзди великим князем Київським досить рідко, виразних організаційно-правових форм не мали, їхній владний вплив був номінальний. Деякі з княжих з'їздів увійшли до історії вітчизняного правознавства і державотворення як своєрідний рух за відповідність нових законів звичаєвому праву («правді батьків»), сприяли розвитку правничої думки і державного будівництвава. За доби перебування на київcькому престолі Володимира Мономаха на княжому з'їзді у 1115 році відбулася дискусія щодо форм державного правління між прихильниками централізації і прибічниками поліцентралізації руських земель. Внаслідок перемоги останніх Київська Русь вступила у період феодальної роздробленості та дедалі більшої втрати влади великим Київським князем. Після смерті Ізяслава II Мстиславича в 1154 році до монгольської навали в 1240р. у Києві змінилося 47 князів, 35 з яких перебували при владі менше року. На княжому з'їзді 1167р. князі обговорювали засоби охорони торгових шляхів та купецьких караванів, 1223 — надання допомоги половцям у їх боротьбі з кочовиками. Важливою функцією княжих з'їздів, крім воєнно-стратегічних питань, законодавства, відносин з іноземними державами, державного устрою та суспільної організації, було надання дозволу на «вокнязіння», добровільну відмову від престолу, обмін княжими столами. Рішення з цих питань часто містили посилання на неписану конституцію —«правду батьків», підкреслювали необхідність її неухильного дотримання.

Найбільш відомі:

• Вишгородський з'їзд 1072 р., на якому Ізяслав І, Святослав II та Всеволод І Ярославичі значно доповнили «Правду Ярослава» «Правдою Ярославичів»;

• Любецький з'їзд 1097 р., на якому за ініціативою Володимира II Мономаха ліквідував принцип сеньйорату і затвердив право всіх князів на землю спільного батька, було домовлено про припинення міжусобиць і схвалено право князів на успадковану землю;

• Витечівський з'їзд 1100 р., під час якого обговорювалося питання про припинення міжусобиць з метою згуртування сил для спільної боротьби проти половців;

• Долобський з'їзд 1103 р., в ході якого переяславський князь Володимир Мономах переконав учасників з’їзду у необхідності спільного походу проти половців.

Лю́бецький з'їзд — з'їзд князів Київської Русі 1097 р. в м. Любечі з метою домовитися про припинення міжусобиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасниками Л. З. був великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, чернігівський князь Олег Святославич, володимир-волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василько Ростиславич. На Л. З. князі домовились про припинення міжусобних воєн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул великого князя; Володимир Мономах — Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович — Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом Володарем) — Теребовлю, Червен і Перемишль.

Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Л. З. вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.

Витечівський з’їзд 1100 року — другий з’їзд удільних князів Київської Русі, скликаний у м. Витечеві з ініціативи Володимира Мономаха. 10 серпня між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, Давидом і Олегом Святославичами було укладено мир. На Витечівському з’їзді обговорювалося питання про припинення князівських міжусобиць, щоб згуртувати сили для боротьби проти половців. Князя Давида Ігоровича, який порушив перемир’я, укладене на Любецькому з’їзді 1097 р. і був призвідником тогочасних князівських міжусобиць, Витечівський з’їзд 30 серпня позбавив Володимир-Волинського князівства. В замін йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ, а незабаром — Дорогобуж та 4000 гривень срібла. Після з’їзду відбулись спільні походи князів проти половців, які надовго припинили напади цих кочівників на Київську Русь.

Долобський з'їзд —- один із значних етапів у намаганнях давньоруських князів припинити чвари та об'єднати зусилля перед половецькою загрозою. Відбувся на початку 1103 року біля Долобського озера поблизу Києва.

Переяславський князь Володимир Мономах і київський князь Святополк Ізяславич домовилися виступити спільним походом проти половців. До них приєдналося ще кілька князів.

Долобський з'їзд 1103 року, як і блискуча перемога руського війська, стали визначальними факторами у зміцненні Давньоруської держави, в певному зближенні руських князів, консолідації державних сил, посиленні авторитету Володимира Мономаха.

389. Спроби консолідації Київсьської держави: правління Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича.

6. Утвердження Володимира Мономаха на київському столі

• П ерше десятиліття 12 ст. збігло у протистоянні з половцями.

• Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії чимраз частіше відбувалися у степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів.

• Найактивнішим учасником боротьби проти половців залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця руської землі.

• Тож, коли 1113 р. у Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно із правом вотчини Володимир Всеволодович не міг посісти київського столу. Певної законності його утвердженню в Києві, власне, надали повстання й воля киян.

• Як свідчить літопис, Мономах спершу відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабним свавіллям, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою».

7. Державні заходи Володимира Мономаха

• Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі.

• У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню.

• Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство.

• На нараді в селі Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди».

  • Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників,

  • значно поліпшуючи становище міщан і селян.

  • «Устав» заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим із них, хто втратив майно під час війни чи пожежі.

• Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ із Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Германською імперією, Угорщиною.

• Будучи київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Утім, за часів Мономаха вони вже не були занадто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб – тими-таки династичними шлюбами.

• Володимир Мономах помер 1125 р. 

• Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету – настільки великого, що без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава – старшого із Мономаховичів.