Західний вектор зовнішньої політики України
Нова доба в Європі позначена двома тенденціями розвитку - інтеграцією та диференціацією європейського простору від Атлантики до Уралу. На сьогодні стає очевидним домінування на континенті інтеграційних процесів, рушієм яких є західноєвропейські та євроатлантичні структури: Європейський Союз (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та НАТО. Проте перспектива інтеграційного розвитку, прискореного Маастрихтською Угодою та відповідними рішеннями ЄС і НАТО про розширення на Схід, є неоднозначною, оскільки існують різні інтереси, учасники процесу неоднаково розуміють сенс та мету інтеграції, наявні інші протиріччя.
Необхідно виробити такий політичний курс України щодо нової Європи, який був би розрахований не тільки на успіх панєвропейської інтеграції, а й на її можливі відхилення від означеної мети та схеми об'єднання чи навіть на крах процесу, вірогідність якого нині хоча й видається незначною, однак не може бути знехтувана.
Виходячи з цього, стратегічний курс української зовнішньої політики на європейському напрямку можна визначити як поступальний рух у напрямі євроструктур.
Оптимальним варіантом для України є входження в європейський економічний простір (за аналогією із входженням країн Європейської Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) до зони ЄС), включення в європейський політичний простір (членство в ЗЄС) та отримання "парасольки" безпеки.
Стратегічною метою є використання Україною силового поля європейської інтеграції для поступового ослаблення впливу Російської Федерації з одночасною протидією політиці розмежування сфер впливу в Центрально-Східній Європі (ЦСЄ) між РФ та Заходом, з чийого боку це б не виходило.
Сучасна Європа є досить диференційованою, не дивлячись на те, що процеси інтеграції сприяють уніфікації економік держав, законодавства, оборони тощо. Їхня відповідність ухваленим стандартам є однією з найважливіших умов входження до євроструктур. В Європі після закінчення періоду "холодної війни", розпуску ОВД та РЕВ, дезинтеграції СРСР, СФРЮ та ЧСФР утворилася багаторівнева ієрархічна система, в якій кожна з держав перебуває на певному рівні, займаючи "нішу", що не завжди відповідає її потенціалу, національним інтересам та прагненням. Тому рух до об'єднаної Європи означає й вихід на вищий рівень в існуючій ієрархії, яка з плином часу теж зазнає постійних змін.
Аналіз нинішньої європейської ситуації свідчить, що безпосереднє входження України до інтегрованої зони є неможливим для обох сторін. Попередньо необхідно пройти етап уніфікації, що розпочався з моменту прийому України до Ради Європи.
Проте етапу уніфікації передує самодиференціація, тобто визначення власної "ніші" в європейській ієрархії, де Україна нині займає неадекватні її потенціалу нижчі щаблі.
Доки Україна здійснюватиме "маятникову політику" - симетричних коливань між російським та західним полюсами, - доти вона зазнаватиме тиску з боку Заходу, оскільки останній не зацікавлений у сильній Україні як потенційній складовій частині Росії у випадку українського дрейфу в бік РФ.
Разом з тим слід мати на увазі, що сукупний ресурсний потенціал та можливості євроспільноти хоча і є найбільшими у світі, проте обмежені. Реабсорбція Східної Німеччини, поступова інтеграція центральноєвропейських країн, нівелювання різниці в економічному розвитку південних і північних членів Європейської економічної зони тощо потребують від Євросоюзу та окремих його учасників значної мобілізації всього ресурсного потенціалу. До того ж ЄС після підписання Маастрихтської Угоди вступило в інтравертну фазу розвитку (заглиблення у внутрішні проблеми) в рамках Європи 15-ти та найближчої центральноєвропейської периферії.
Україна з огляду на її становище (перехідна економіка, недостатня політична стабільність, нечітка визначеність зовнішніх пріоритетів, належність до російської сфери впливу тощо) є другорядною країною для європейського економічного і політичного простору. Ситуація може зазнати раптових змін лише у випадку аномального розвитку РФ.
Пріоритетом європейського розширення є центральноєвропейська периферія. Враховуючи це, Україна мусить розглядати перспективу свого наближення до об'єднаної Європи крізь призму входження до центральноєвропейських регіональних структур, що є проміжним етапом реінтеграції України в Європу в довготривалій перспективі.
Пріоритетними країнами в регіоні ЦСЄ для України є Польща, Угорщина, Австрія та Хорватія.
Характерною рисою європейського розширення є відсутність намірів ЄС та НАТО досягнути цього за будь-яку ціну. Переважають раціональні підходи на відміну від ірраціональності РФ в її реінтеграціоністській політиці на пострадянському просторі.
Процес інтеграції Європи зазнає відчутного впливу з боку факторів, які можна умовно назвати зовнішніми. Найістотнішими з них є євроатлантичний та євразійський, полюсами впливу яких є США та РФ відповідно і які мають протилежну спрямованість. США підтримують процес європейської інтеграції та розвитку вільної і неподільної Європи, виходячи із засад євроатлантизму, про що було заявлено держсекретарем США У. Крістофером 6 вересня 1996 р. у Штуттгарті під час його офіційного візиту до Німеччини. РФ протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу в Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. Стратегія РФ у протидії розширенню євроструктур ставить за мету не зупинення їхнього руху на Схід, що нині вже є неможливим, а максимальне уповільнення цього руху з метою отримання додаткового часу для відновлення свого домінуючого положення на пострадянському просторі.
Вплив США є для Європи системорегулюючим фактором, що вкрай важливо для неї, враховуючи її інтравертний стан. (Це наочно підтвердилось на Балканах, де євроструктури продемонстрували свою малоефективність і тільки втручання США запобігло розростанню конфлікту.)
Вплив США тривалий час буде домінуючим у Європі. Певне його послаблення можливе лише у випадку посилення неоізоляціоністських акцентів в американській зовнішній політиці, чим, безперечно, намагатиметься скористатися РФ з метою розширення своєї сфери впливу.
Американський фактор є істотним і в центральноєвропейських справах. При декларуванні позитивних підходів щодо європейського розширення Україна отримає можливість розраховувати на американський фактор з метою запобігання тенденціям європейської політики щодо розподілу сфер впливу між ЄС та РФ по лінії на південь від Балтії.
Україна виходить з неприпустимості створення соціоекономічних та політичних бар'єрів у Європі і виступати за Європу із "змінною геометрією" за рахунок поступового розширення членів Євросоюзу та НАТО у міру готовності претендентів до членства в них.
За нинішніх умов потенціал рівноспрямованої (як на Захід, так і на Схід) політичної поведінки практично вичерпаний. У випадку продовження Україною "маятникової" політики рівноамплітудних рухів між Росією та Заходом для неї існує ризик стати предметом "тіньового" політичного "торгу". У цьому відношенні варто згадати висловлювання Є. Примакова, зроблені ним при призначенні на посаду міністра, які можна розглядати як виклад орієнтирів російської зовнішньої політики. Є. Примаков наголосив на необхідності "расширять поля совпадающих интересов с Западом", для чого необхідний тісний діалог із США. Це знайшло підтвердження під час контактів російського МЗС з держдепартаментом Сполучених Штатів Америки.
Кримська проблема в контексті українсько-російських відносин
По мірі реалізації проектів транзиту каспійської (як азербайджанської, так і казахстанської) та близькосхідної нафти Чорне море поступово перетворюватиметься на зону інтенсивних нафтових перевезень у східно-західному та південно-північному напрямках. Початок реалізації цих масштабних комунікаційних проектів зумовить нові геополітичні реалії і перегрупування інтересів провідних країн регіону.
Найближчі сім років (за умовами "контракту століття" транспортування так званої "великої нафти" на світові ринки має розпочатися у 2003 р.) стануть періодом боротьби за ключові позиції не тільки щодо видобутку та транспортування нафти, але й щодо спрямування нафтового транзиту у вигідних для тієї чи іншої країни напрямках. Це означатиме зіткнення інтересів країн регіону і виникнення нових геополітичних конфігурацій на основі спільних інтересів. Якщо означені комунікаційні проекти реалізовуватимуться повною мірою, то можна виділити принаймні дві групи країн, чиї інтереси будуть конкурувати в регіоні Чорного моря:
1) Російська Федерація (РФ) - Болгарія - Греція (до них тяжіє Вірменія);
2) Туреччина - Україна - Азербайджан (до них тяжіє Грузія).
Створення геополітичного трикутника Анкара-Київ-Баку дає змогу максимальною мірою реалізувати економічний та політичний потенціал України у Чорноморському регіоні. До того ж це важливо з огляду на те, що Туреччина, Азербайджан та Польща визначені як зовнішньополітичні пріоритети США в цій частині світу. Геополітично Україна є з'єднувальною ланкою в Балто-Середземноморській дузі інтересів США, що створює додаткові передумови для зацікавленості їх у збереженні й підтриманні цілісної та стабільної України.
У свою чергу, утворення такого трикутника зменшить домінуючу роль РФ у регіоні Чорного моря і викличе протидію з її боку. Така протидія, по суті, вже має місце і наростатиме у міру реалізації нафтових та комунікаційних проектів у регіонах Каспію, Закавказзя та Чорного моря.
Геоекономічні та геополітичні інтереси України та РФ є незбіжними, а почасти і конкурентними. Так, Москва намагається максимально замкнути через свою територію транзит каспійської нафти, у той час як Україна зацікавлена у функціонуванні кількох маршрутів її транспортування і хоче частково пропускати через свою територію нафтовий транзит в Європу. Що стосується транспортування близькосхідної нафти у південно-північному напрямку (через Туреччину та Україну), то Росія докладатиме зусиль, щоб зірвати даний проект, оскільки арабська чи іранська нафта значно відсуне російську на центральноєвропейському ринку та зменшить залежність країн Центрально-Східної Європи від РФ. Стратегічне значення для Москви у цьому контексті має зрив за будь-яку ціну процесу становлення політичних відносин лінією Київ-Анкара.
Будівництво нафтового терміналу в Одесі та з'єднувального нафтопроводу Одеса-Броди є одним з головних пріоритетів стратегічного розвитку України. Значення цих проектів полягає не тільки в можливості диверсифікації нафтопостачання в Україну, а й у замиканні на себе частини нафтового транзиту. Крім того, слід мати на увазі і перспективні ресурсні можливості Азово-Чорноморського басейну, основні нафтогазоносні площі якого зосереджені на шельфі в північно-західному секторі Чорного моря та поблизу кримського узбережжя.