1. Політична безпека та оцінка її стану

Політика безпеки у політичній сфері визначається як функція держави щодо забезпечення захищеності життєво важливих політичних інтересів суспільства (особистості, соціальних верств, спільноти в цілому) від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також як сукупність необхідних для цього заходів.

На основі експертного опитування, проведеного у Національному інституті стратегічних досліджень із залученням фахівців центральних органів державної влади та інститутів НАН України, було здійснено оцінку системи національних політичних інтересів України та визначено їхній пріоритетний ряд. Аналіз результатів опитування показав, що пріоритетний ряд політичних національних інтересів у 1996 р. був таким:

1. Забезпечення суспільної стабільності та злагоди, ненасильницького розв'язання внутрішніх суспільних конфліктів.

2. Законодавче та організаційне забезпечення ефективного функціонування механізму державної влади.

3. Реалізація політичних інтересів особи та соціальних груп, у тому числі опозиції, через формування демократичної системи політичних інститутів, підвищення політичної культури народу.

4. Підвищення авторитету всіх гілок влади, забезпечення високого рівня довіри населення до владних структур.

5. Забезпечення демократичної спадкоємності системи правління та політичного режиму, внутрішньої та зовнішньої політики.

6. Поширення в суспільній свідомості ідей патріотизму, солідарності, спільної історичної мети та історичної долі.

7. Зміцнення політичної волі владних структур, культивування державницької ідеології.

Специфіка проблеми політичної безпеки на вітчизняних теренах полягає в тому, що йдеться про безпеку в умовах перехідного суспільства. У політичній сфері сучасної України відбувається апробація (як дискурсивна, так і практична) різних, іноді протилежних, моделей подальшого розвитку суспільства і держави. Ось чому установки системи національної безпеки, що зорієнтовані на збереження стабільності, часто вступають у протиріччя з динамікою ідеологічного й політичного життя.

Протягом 1994-1996 рр. у політичній сфері українського суспільства неоднаразово виникали загрози його стабільності. Можна визначити чинники, які становили реальну загрозу виникнення політичної кризи.

• 1. Низка проблем, пов'язаних з прийняттям нової Конституції. Формулювання конкретних положень Основного Закону, затвердження процедури його ухвалення стали причиною загострення політичних суперечностей між Верховною Радою та Президентом України, законодавчою та виконавчою гілками влади, "правими" та "лівими", окремими угрупованнями всередині політичних "таборів". Дестабілізуюча загроза виникала через те, що конституційний процес неприпустимим чином перетворився на арену ідеологічної боротьби, партійно-політичних змагань за владу.

• 2. Надто часті відставки уряду.

• 3. Шахтарські страйки, що стали своєрідною формою політичного шантажу.

• 4. Перманентна зміна політичного керівництва АР Крим, високий рівень криміналізації політичного процесу в цьому регіоні, негативний вплив Російської Федерації на розвиток подій у Криму.

Вказані обставини були серйозним іспитом як для політиків, так і для широкого загалу населення, що відбивалося у громадській думці в Україні. Але жодного разу передкризові ситуації не спровокували загальну політичну кризу українського суспільства. Вміння центральних органів влади нейтралізувати загрози політичній стабільності, безумовно, є реальним здобутком останніх років.

Структура загроз політичній стабільності. Загальною загрозою політичній стабільності залишається ситуація, що склалася в економіці України. Тривале падіння обсягів виробництва, хронічні борги щодо зарплатні, зниження рівня життя населення провокують радикальні настрої, страйки, зростання популярності ультралівих політичних сил. Це призводить до накопичення нерозв'язаних проблем і незадоволення в масах політикою центральних органів влади, ностальгії за колишнім "добробутом". Неабиякий дестабілізуючий вплив має сила інерції попередніх політико-ідеологічних настанов, неприхована заклопотаність деяких "публічних політиків" передусім власним збагаченням.

Інші дестабілізуючі чинники такі.

• 1. Напруженість між різними гілками державної влади, передусім між законодавчою і виконавчою, відверто антипрезидентська лінія значної частини депутатського корпусу майже з усіх принципових питань внутрішньої і зовнішньої політики, що проявляється у блокуванні законопроектів, спекуляціях на негараздах реформування економіки, провокаційних заявах у ЗМІ про "антинародний" курс Президента. Однак їхня позиція не супроводжується альтернативними пропозиціями щодо професійного і зваженого вирішення існуючих соціально-економічних проблем, а зводиться тільки до "розкручування" власного політичного іміджу.

• 2. Протистояння між "лівими" та "правими", тобто між політичними силами прокомуністичного і проросійського спрямування (КПУ, СПУ, інші політичні організації) та національної орієнтації (НРУ, організації націоналістичного спрямування). Воно призводить до різноспрямованих політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, що підтримують ці політичні сили, до регіональної структуризації українського суспільства за ідеологічними ознаками, що негативно впливає на роботу Верховної Ради України й може спричинити блокування її роботи.

• 3. Напруженість по лінії "регіон-центр-регіон", боротьба регіональних політичних і фінансово-промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі (насамперед це стосується АР Крим). Формування центрів регіонального впливу (виділяють Дніпропетровський, Донецький та Кримський центри, на стадії формування знаходяться Західний і Південний) зумовлено економічною, демографічною, культурною та історичною специфікою розвитку України.

• 4. Низький рівень легітимності влади, який, за свідченням соціологів, пов'язаний з проблемами розподілу фінансових і матеріальних ресурсів, бюджетною політикою центру, рівнем впливу "тіньової" економіки й криміналітету на прийняття політичних рішень, украй низькою ефективністю роботи органів виконавчої влади. Так, у нинішніх умовах показниками неефективної роботи органів самоврядування, на думку респондентів, є: зростання злочинності (на це вказали 86,4 % опитаних), зниження соціального захисту малозабезпечених верств населення (84,1 %), поширення наркоманії (81,2 %), поглиблення економічної кризи (81,1 %), зростання корупції (80,2 % опитаних) (дані надано службою SOCIS-Gallup).

Ось як оцінює громадськість виконавчу владу: сильною її вважають лише 10,3 % експертів, слабою - 66,7 %, справедливою - 15,3 % несправедливою - 55,8 %, гуманною - 19 %, негуманною - 48,3 %, компетентною - 19,7 %, некомпетентною - 48,7 %, демократичною - 20,2 %, недемократичною - 41,5 % (дані надано службою SOCIS-Gallup).

Соціологічні опитування відзначають тенденцію відмежування як виконавчої, так і законодавчої гілок влади від проблем народу. Лише 2 % опитаних відзначили, що законодавча та виконавча гілки влади у своїй діяльності враховують їхні інтереси, 71,3 % - що влада у своїй діяльності на їхні інтереси зовсім не звертає уваги. Як свідчать ці дані, державна влада має вкрай низький рівень довіри у населення.

Державна влада та населення перебувають у стані латентного конфлікту. Сучасна влада в очах громадської думки позбавлена сили й авторитету, які могли б стати запорукою подолання кризових тенденцій у суспільстві, його консолідації навколо ідей державотворення.

На думку опитаних, реальну владу в Україні мають: мафія, злочинний світ, "тіньовики" - 34,9 %, корумпована державна бюрократія - 22,9 %, фінансисти, бізнесмени і підприємці - 12,1 %, Адміністрація Президента України - 7,3 %, комуністи - 4,3 %, Верховна Рада України - 3,3 % (дані надано службою SOCIS-Gallup). Наведені дані вказують на дезінтеграцію державної влади, на привласнення базових державних функцій сублегальними владними структурами, на поглиблення дистанції між людиною та державою. В суспільстві руйнуються комунікативні структури: влада не може донести до населення зміст і мету реформування суспільства, а населення не може донести до влади зміст своїх побоювань за майбутнє.

• 5. Низький рівень розвитку громадянського суспільства - чинник, який провокує конфліктогенність політичної сфери. Загрозу національній безпеці й стабільності держави, яка знаходиться на шляху трансформації від тоталітарного до демократичного стану, становлять відсутність традиції шанувати права людини й готовності цивілізовано домагатися їхнього дотримання. Процеси визнання і запровадження політичних та економічних свобод часто перетворюються на їх гіперболізовану лібералізацію. Україні загрожує послаблення системи легального регламентування держави, що зумовлюється її руйнуванням, витісненням "тіньовими" структурами влади ("криптократією"), а фактично - роздержавленням суспільного життя. Наслідком цих процесів може бути подальше зниження життєзабезпечення суспільства, відсутність узгоджуючого та координуючого впливів центральної влади на перебіг подій.

Не виконують роль посередника між державою й населенням політичні партії. На запитання "з якими політичними силами Ви пов'язуєте свої надії на краще майбутнє?" майже 60 % відповіли "з жодними" або не визначились у цьому питанні. Тобто для більшості населення такий важливий елемент громадянського суспільства, як політичні партії не є легітимним представником їхніх інтересів.

Крім внутрішніх загроз політичній безпеці України, були і залишаються зовнішні.

Серед зовнішніх загроз у політичній сфері експерти виділяють: стратегічну невизначеність можливостей багатовекторної зовнішньої політики; неврегульованість міжнародно-правових відносин України з деякими сусідніми державами та експансіоністські зазіхання деяких політичних сил в них; економічна залежність від міжнародних фінансових інституцій та монополізм у постачанні паливно-енергетичних ресурсів в Україну; відсутність чіткої стратегічної програми інтегрованості в існуючі міжнародні системи колективної безпеки; поширення закордонних деструктивних антидержавних ідеологічно-пропагандистськіх матеріалів тощо.

Результати експертного опитування показали, що найбільш небезпечними у політичній сфері у 1996 р. були:

1. Корупція та протекціонізм у державних структурах.

2. Низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень.

3. Експансіоністські зазіхання частини політичних кіл Російської Федерації.

4. Економічна залежність від інших країн.

5. Соціальна нестабільність у суспільстві.

6. Економічна залежність від міжнародних фінансових кіл.

7. Недосконалість законодавства, протиріччя між різними законодавчими актами та гілками влади.

8. Відсутність чіткого розподілу прав і функцій центральної та місцевої влади, державних органів на місцях та органів місцевого самоврядування.

9. Некомпетентність та безвідповідальність державних службовців.

10. Недостатня кваліфікація професійних політиків.

11. Відсутність системного аналізу управлінських рішень з точки зору їх обгрунтованості, способу реалізації та суспільних наслідків.

12. Недосконалість виявлення політичних інтересів різних соціальних груп внаслідок невизначеності соціальної бази політичних партій.

13. Невизначеність правового статусу політичної опозиції, її стосунків з владою.

14. Ускладнення з реалізацією громадянських прав етнічних меншин (у тому числі культурних, релігійних, освітніх, мовних тощо).

15. Недостатня розробленість ідеології "політичної нації", відсутність ефективних ідеологічно-пропагандистських моделей суспільної солідарності та спільної історичної мети.

16. Низький рівень правової культури, правовий нігілізм населення України.

Загрожує політичній безпеці України все те, що ускладнює або унеможливлює реалізацію національних політичних інтересів і ущемлює суверенітет держави, права та свободи особистості.  

Лллллллллллллллллллллллллллллллл

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ

1994-1996 рр.

ЗМІСТ

 

Анотацiя Про наукову доповiдь Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень "Нацiональна безпека України, 1994-1996 рр." Передмова Розділ I. Загальна характеристика національної безпеки України у 1994-1996 рр. Розділ II. Актуальні проблеми національної безпеки України у різних суспільних сферах         1. Політична безпека та оцінка її стану         2. Негативні тенденції в економіці та їхній вплив на стан економічної безпеки         3. Тенденції розвитку соціальних процесів         4. Демографічний чинник         5. Загрози національній безпеці в гуманітарній сфері         6. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти         7. Стан і тенденції розвитку воєнної безпеки         8. Особливості функціонування оборонно-промислового комплексу         9. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері         10. Регіональні проблеми національної безпеки         11. Зовнішньополітичні аспекти         12. Стан і проблеми забезпечення інформаційної безпеки Розділ III. Стратегічні напрямки зміцнення національної безпеки України         1. Шляхи підвищення політичної стабільності         2. Створення системи забезпечення економічної безпеки         3. Захист національних інтересів у сфері зовнішньої торгівлі         4. Напрями стабілізації соціальної ситуації         5. Заходи щодо зміцнення воєнної безпеки         6. Пріоритети воєнно-технічної політики         7. Підвищення рівня екологічної безпеки         8. Головні напрямки демографічної політики         9. Основні пріоритети інформаційної безпеки Додаток. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України Резюме