Інтеграція культури: система культури, координація, універсалізм.

Соболь П.П.

Матеріали до лекції.

Співвідношення світової і національної культури. Особливості менталітету і духовного світу українців.

З точки зору саме смислового зв'язку, інтеграції сенсів людського буття, культура не може розглядатися як ізольоване в межах етносу явище, але ж також не можна культуру етносу цілковито виводити з зовнішніх впливів якоїсь загальнолюдської ("світової") культури. Особливо це стає очевидним в історичному поступі.

Уявити собі ізольовану культуру будь-якої нації наприкінці XX ст. дуже важко. Складаються реальні синтези загальнолюдських цінностей, різних форм пізнання світу, серед яких наукове вже не виглядає як єдино варте уваги, а також конгломеративно-екле^гичні їх "симбіози". Культуру затопило зразу всіма джерелами, спрацьовують всі можливі форми культурного зв'язку і взаємодії (інтеграції, ''займання, наслідування чи мімезис, зняття і реанімації, резонанси і ретроспекції, реабілітації та дискредитації, звеличення і фальсифікації, реставрації і забуття, реконструкції і деструкції, транспонування та ретрансляції, монолога і діалога чи полілога і ті.). Все більш відносними стають кордони культурних регіонів планети, орієнтальної і окцідентальної культурних традицій.

З іншого боку, зовсім недалеко відійшли раеи, коли національна культура українців примусово обмежувалась рамками "соціалістичної", інтернаціональної ідеології, яка по суті була націоналізована російською культурою, слугувала для максимального обмеження зв'язків українців з західним світом (та й з іншими світами взагалі). Як і внутрішня політика русифікації, зовнішні обмеження загрожували повною втратою власної самобутності і окремих людей і всього етносу.

Начебто все це свідчить про значення загального, хоч-/ і розмаїтого, для окремої культури. Дійсно є загальний "архетип" культури. Він обумовлює єдність, стійкі закономірності для зовсім різних (і ніколи не контактуючих) спільностей або індивідів. Форма тіла людини, психогенні архетипи, бажання їсти - ці природні "стереотипи" тільки найбільш очевидні з неймовірної товщі духовних і тілесних подібностей. Первісно люди досить подібні. Подібні форми їх світосприйняття, поведінки (саме форми). Незначними тому виглядають відмінності археологічних культур раннього палеоліту, хоч значного контакту між ними не було. Обмін же досягненнями власне людського винаходу показує, що тут "архетипу" не буває, і від того, чи досягнення одних стає надбанням інших залежать різкі зміни в бутті реципієнта.

Отже, з одного боку, - "всі ми люди, всі ми чєловєки". І якщо світ являє собою щось цілісне, єдине при всіх розмаїтях явищ і речей (щось пов'язане загальним зв'язком, а тому світ є "Універсум"), то і людина, як частина світу, несе в собі якості цілісного світу, а можливо вона і є найбільш туго зв'язаний вузол Універсуму. Тобто, в людині, в найбільшій повноті відтворені закономірні зв'язки Універсуму, вона – найбільш універсальна істота світу. «Архетип», таким чином, – це та висхідна сталість, яка пов'язана з універсальною зайданістю людини. Тому можна вести мову про "всесвітність" (вселенскість) людини, її космізм.

З іншого боку, - "всесвітність" не тотожня "всесвітності". Бо поняття "світового" ("всесвітнього") пов'язане не з загальністю Універсуму, а зі здібностями відповіді Універсуму на виклик неповноти буття. Людина тому і задає світові, що вона в більшій мірі, ніж будь яка інша – істота жива, нужденна. І вона перетворює світ заради цієї утилітарної нужди, потребування, нестатковості, знаходить форми удосконалення себе як перетворювача і себе як самоцінного буття.

Саме на шляху перетворення світу людина не завдана як "світова", тут вона розширюється до "світового" масштабу і до відкриття себе як загальної" людини" (саме в якості внутрішньої єдності, духовності, мудрості, де єдність людей – аксіоматична). Чим грубіша людина, тим більше вона несприятлива до іншого, рельєфно відчуває інше на поверхневому рівні. Особливо недалека людина ревно сприймає духовну і душевну перевагу. При наявностіагресивного характеру, вона неодміно хоче полишити такої переваги, принизити до свого стану душі. Серце – засіб підсвідоиого зв’язку з Універсумом, субстрат видового архетипового духу.

Тепер нам зрозуміло, що "архетип" - це бсзсвідома усталена форма єдності людини з світом, але культурний "архетип" - це безсвідома колективна душа етносу, це результат досвіду спорідненності в межах етносу, це світоглядні "першообрази" ■ ^Ш^щхадщв в їх таємному смисловому поєднанні, і в глибинні утворення душі, що створилися на єдності переживань (стереотипові) етносу. І релігія, взагалі сакралізація світу, є життєве відношення душі до себе самої і до одушевленого світу. Архетипове забезпечувало "традиційне" суспільство (де домінували не соціально-інституційні, не "цивілізаційні" фактори) сталістю життєвих орієнтацій, стійким міфопоетичним світоглядом. "Всесвітня" культура традиційних суспільств трималася на універсально-людському "архетипі", а особливості різних культур диктувалися власними етнодосягненнями.

Разом з розвитком індивідуальності підточувалися "родові" засади життя, але культура все більше спиралась на етнічні архетипи. Цивілізація народила "динамічні" суспільства, а тому тільки і проблему відношення кожного етносу, в межах родових, племінних, чи надродових (народ, нація) історичних спільностей, До загальних досягнень. Світовий дух належить Універсуму як такому, духовність – етносу, а через нього особі. Намагання "загальнолюдське" змінити на "класове" - вияв групового егоїзму, а зовсім не подолання його. "Загальнолюдське" воно архетипове і в кожній людині, але розкритися воно може через етнічний субстрат, без якого людина не може навіть існувати фізично. Відмовитись від "нерівності" можна лише при відмові від цивілізації, "динамічних" суспільств.

В ідеї комунізму парадоксальним було намагання саме через ствердження соціальності (виробився навіть культ соціуму), його звєрхності над особою подолати соціальні нерівності. Адже існування соціальних інститутів – це вже вертикальна ієрархія, це вже нерівність. Реальна практика соціалізму тому й показала деспотичну природу соціальності в якій завгодно формі. І культ соціальності наробив біди ще більше ніж культ індивідуальності.

Етнос же забезпечував спільнісні умови зв’язку особистої духовності зі світовим Духом, свободу в ньому, бо світ людини по суті єдиний з Універсумом, а її душа, її задушевність /сердечність/ - найбільш глибинна сутність Світу. І тільки окремішність людини, її відчуття самої себе як речі серед інших речей світу мінімізує її, зменшує, егоїзує, профанує, робить лінійною, обмеженою в реалізації можливостей на тому чи іншому етапі розвитку.

У «марксизмі-ленінізмі-сталінізмі» класовою символікою закидали й широкого, і зовнішньо однобічного трудівника безпросвітньою «всезагальністю», намагалися створити механічні єдності народів, людської праці. Як могла нетворча людина бути часткою «та ще й свідомою» всесвітньої армії труда? Про це міг знати «вождь», бо в нього були силові принуди до тієї єдності, ідеологічні засоби «вбивання в голову» відповідної «свідомості». Але за практикою культурництва більшовиків стояла та сама етноментальність, про яку вони і чути не хотіли... Не може бути "загально людського" поза тим, що вже є в людині (тоді навіщо "вбивати"), або тим, що дає вітально-смисловий зв’язок людей між собою і з природою, - тобто ЕТНОСОМ. На яких би засадах не склався стереотип поведінки, етнічна спорідненість, її неможливо зовні привнести, як "соціалізм у робітничий рух". Навіщо ж тоді "вибивати" етносвідомість, а на її місце підставити проблему "національного" та «інтернаціонального».

Як немає інтернаціонального, коли немає націй, так немає «світової» культури поза національно-етнічними субстратами її. Дійсно, жодна національна культура, особливо розвинених суспільств, не може існувати поза носієм контакту з загальними досягненнями людства, «загальнолюдськими» цінностями, але вони завжди переломлені через власний досвід народу, через його ментальність, через етнічний «архетип». І саме цей досвід, життєво пов’язаний з конкретними умовами і особливостями існування етносу, є культуротворчою силою, результати якої притікають до всезагальних досягнень.

Світова культура не є певною, тим більше повною, сумою окремих етнокультур, їх загальним вектором. В поняттях соціології, позитивної науки взагалі неможливо дати вираз, визначити "світову культуру", як і поняття "нація". Ці поняття існують не в модальності пізнання сутності, а лише в модальності "сенсу буття", який тісно пов’язаний через ідею з життям. А життя – історичне, взаємодійне.

Коли пишуть критики про щось "світове" (історш світового мистецтва, всесвітню історію, історію світового театру, живопису тощо), спостерігається надзвичайне розмаїття підходів, вибірковість народів, епох, змісту, різні ступені узагальнень, різна сплющеність часу і простору, різний масштаб внеску різних народів, рас, континентів, регіонів. Особливо залежить «світовість» від того, наскільки розвинене вивчення, теоретична освоєнність того чи іншого явища, наскільки воно віддалене в часі й просторі від самого автора, наскільки етнічно йому близьке. Ми знаємо явища «європоцентризму», «римоцентризму». І попри все це ми досить легко інтуїцією охоплюємо "всесвітність", навіть коли вимоги дуже різні: десять сторінок про культуру тропічної Африки українця задовольняють більше, ніж сто сторінок про культуру Київської Русі. Для смислового зв’язку, який пов’язаний із ціннісною значущістю, це виправдано. Для позитивно-відстороненої точки зору – це абсурд!

Для культури куди більшим є абсурд, коли ми дозволяємо комусь, етнічно чужому, визначати зміст, роль, сенс нашої культури, коли ми самі себе мислимо на узбіччі світової (зарубіжної чомусь!?) культури. То хто ж, чи що ж все-таки є субстратом (носієм головних властивостей – атрибутів) культури ? Всі народи і жоден із народів, навіть з тих, що проголошують себе "месіянеькими", богозибраними, великими тощо. Субстратом її, як і найважливішим чинником, є взаємодія етносів і етнокультур. І це покладемо базовим принципом побудови єдиного курсу світової та української культури, який історично відтворює найбільш суттєво, найважливіші взаємозв’язки етнокультури українців, починаючи з праслов’янських коренів їх, з іншими етносами одного культурного кола.

Таким чином, головним субстратом культури в даному курсі ми приймаємо «українську етнічну» культуру в полі її найбільш інтенсивних, стійких, або значних за смисловим резонансом і наслідками контактів з іншими етнокультурними субстратами, їх особливими досягненнями. Саме у взаємодії українська культура буде виступати об’єктивніше, рельєфніше, самобутніше. Легше будзе помітним, де вона відблискує сяйво чітких інших культур, де ретранслює світло більш розвинених менш розвиненим, а де сама світить іншим.

У взаємодії поступово розкриватиметься і конкретний зміст «світової» культури. Вона не є загальною абстракцією, вона отримує реальність буття саме як інтеграція культурних досягнень кожного народу (етносу), що піднімається на гребінь епохи, визначаючи її стиль і обличчя, або дає неповторні внески, безкінечні внутрішнім сенсом надбання. Бо ж відомо: різні народи в різні часи мають найвищі досягнення в якихось галузях чи формуваннях культури. Деякі народи уславляються пріорітетом в якомусь культурному вияві на довгі: часи, деякі, - навпаки, - в певних сферах взагалі не мали ніколи світових досягнень. Легко, наприклад, назвати цілу низку австрійських композиторів класичного рівня, але важко це ж зробити відносно англійських.

Природний світовий архетип культури немимовний без певного світогляду («німа всезагальність»). Спирається він лише на той факт, що всі люди належать до одного біологічного виду, що спочатку не поділявся на етнічні різновиди. Цей факт – вираз заданості людині певних загальнолюдських умов буття. Це задатки а ось етнокультурний архетип – це здібності, це самозавдання для певних спільнот у певних умовах існування.

Культура й виникає як особливий засіб етносу до самоусвідомлення через протиставлення іншим (і всій «німоті всезагальності»). Кожна особа – індивідуалізований за мірою культури представник етнічної спільноти – також стає завданням для себе самої як індивідуальності. Душа етносу (менталітет) шукає себе і створює для пошуку сенсосистему (культуру).

Різні етнонації і народності в їх архетиповості та взаємодії.

1 2 3 4 5 n

етнокультура етнокультура етнокультура етнокультура українська етнокультура

етнокультура

М аксимальні досягнення

Вищі світові досягнення

Номінальне поле сенсу і змісту «світової» культури

Мінімальні досягнення

«Невимовна» видова єдність розвивається також в залежності від міжетнічної взаємодії, сенсонасичуючись й інтегруючись в особливу абстракцію «культурних еталонів» (наприклад, «класика»).

Проблема співвідношення світової і національної культури вирішувалась в полярному протистоянні. Одна традиція, була пов’язана з поглядом на культуру як єдиний лінійний процес прирощення, наростання знань, навичок, політичної, реліпної, загально-суспільної спадкоємності. Починаючи зі східних уявлень про єдність і перехід "царств", з ідеї єдиної лінії середземноморської цивілізації, складалася точка зору поступальної еволюції культури. З неї вийшла ідея лінійного прогресу, «еволюціонізм» Й-.Г. Гердера (1744-1803). Ця точка зору в її культурно-ціннісному статусі визначала бажання римлян відшукувати своє походження в еллінській давнині (Еней, що втік з військом з під Трої,- заснував римські початки), а московських політиків ХУІ ст. інтерпретувати Москву як «Третій Рим»; під її впливом формувались ідеї римо-католицького Заходу і російських «західників», Нового заповіту, теософського езотеризму і т.п. Інша традиція – традиція «унікальної душі культури», що йшла від етноцентризму, від архаїчного протиставлення «Ми» й «Вони». Свій свідомий вираз ця ідея знайшла в концепції локальних культур.

Відштовхуючись від ідеї коловороту явищ природи і суспільства, яка осмислювалася в античні часи істориками Полібієм (201-120) і Сима Цянем (145-86), від поетапного циклізму історичного процесу Ібн Халдуна (1332-1406) і Дж. Віко (1668-174) вона стала підвалиною слов’янофільського месіанства М.Я. Данилевського – його ідеї локальних «культурно-історичних типів» як живих організмів-систем. На її основі німецький філософ Освальд Шпенглер (1883-1936), під впливом Ф. Ніцще, розробив концепцію «зачинених локальних культур». «Людство, - писав Шпенглер, - порожнє слово. Я не бачу ні прогресу, ні мети, ні шляху людства, окрім як у головах європейських філософів-прогресистів». Він не визнавав загальнолюдської культури, як і сцієнтистських методів її дослідження і викладу. Спираючись на інтуїтивний метод Ніцще, продовжуючи лінію «філософії життя», Шпенглер вбачає вітальну основу в кожній унікальній культурі. Культура – живий організм, а тому має тільки обмежене індивідуалізоване життя з його дитинством, юністю, змужнінням, старістю, смертю. Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію (як живе дерево перетворюється на будівельний матеріал – деревину). Всяка культура за Шпенглером виростає тільки на власному грунті. Таких зачинених великих культур було всього вісім: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «аполлонівська» (греко-римська), «магічна» (іудейська, візантійсько-арабська), «фаустівська» (західно-європейська), майякська. В стадії становлення знаходиться дев’ята – російсько-сибірська культура. Протяг життя культури – живої істоти – понад 1000 років, після чого наступає безплідність її – цивілізація. З початком 3-го тисячоліття остаточно помре «фаустівська» культура, перетворившись в жорстко-цезаристську цивілізацію.

Головні ідеї О. Шпенглер виклав в праці "Занепад Європи". Центральним поняттям книги є поняття «долі» як власного виду існування прафеномену живої душі, від якого виводяться всі феноменологічні багатства культури:науки, мистецтва, політика, право, тип еротики тощо. «Кожна з великих культур володіє таємною мовою світовідчування, цілком зрозумілою тільки тому, чия душа належить до цієї культури».

У формі циклічної послідовності розвитку окремих цивілізацій розглядав культурно-історичний процес Арнольд Тойнбі (1889-1976), видатний англійський історик, дипломат, соціолог. Він проклав місток до третьої традиції в розгляді співвідношення національної і світової культури, яка долала полярність двох розглянутих. Це була концепція взаємодії відносно автономних культур, яку поділяють автори даного курсу.

А Тойнбі розчленував історію людства на локальні цивілізації, кожна з яких являє собою певну "монаду". Уява про єдність людства – непорозуміння, що йде від монолінійних традицій зороастризму та європейського християнства. В основі цивілізації - не етнос, не мова, а релігія. Саме наявність всесвітної церкви і універсальної держави він вважав найважливішими ознаками цивілізації, генералізатором і інтегратором культури. Тойнбі зовсім не ставить питання про доцивілізаційні часи, ототожнює по суті поняття "суспільство", "культура", "цивілізація". В цьому відношенні автори більш згодні з т. зору Макса Вебера, який вбачав три відносно самостійних процеси історії: соціальний, цивілізації, культури.

Головне у вченні А. Тойнбі – модель "виклину-та-відгуку". Фактори "виклику", на який знаходить більш або менш адекватний "відгук" творча меншість етносу (головна рушійна сила розвитку локальних цивілізацій), — це: 1) зміна геоландшафтних умов існування (порушення стереотипу відносин етносу і природи); 2) експансія варварської периферії ("зовнішнього пролетаріату"). Ослабляючим фактором етносу ("суспільства", "цивілізації") є відчуження маси від еліти — "внутрішній пролетаріат". Об'єднання зусиль "внутрішнього пролетаріату" з "варварською периферією" веде до занепаду, руйнації локальних цивілізацій. Визнавав Тойнбі також і позитивні впливи між різними цивілізаціями у відповідності з законом "культурної радіації". Кожна з локальних цивілізацій проходить 4 стадії розвитку: виникнення, рост, надлом, розпад. Після чого наступає її смерть. Цю ідею використав Л.М. Гумільов у своєму вченні про етногенез. Всього в своїй знаменитій дванадцятитомній праці "Осягнення історії" А.Тойнбі називає 21 Цивілізацію; західну; візантійсько-православну; русько-православну; іранську; арабсько-ісламську; індуїстську; далекосхідну; античну (еллінську, римську); сірійську; індську; китайську; східну-похідну (японську, корейську); мінойську (крітську); шумерську; хеттську; вавілонську; єгипетську; андську; мексіканську; юкатанську, мяйямську. Пізніше він їх узагальнив до тринадцяти...

Значний внесок в традицію взаємодії культур внесла лінгвістика (особливо етнолінгвістика), хоч були тут і концепції зачиненості локальних мов (У. Куайна, ідея мовної детермінації світосприйняття якого цінна для нашого курсу лекцій; лінгвістичної відносності Е. Сепіра і Б. Уорфа; екзистенційного діалогу "Я - ТИ" М. Бубера тощо). Для виявлення первісного смислового ядра та якісних трансформацій культурних явищ, для розуміння ментального перетворення займанного з інших культур ("транспонування") тим чи іншим етносом багато зробила сучасна герменевтика.

Герменевтика робить таємне наявним завдяки можливостям розуміння інших культур (і своєї – через діалог з іншими), суміщення ментальностей і культурної свідомості різних народів, міжкультурною емпатіею, творчим сприйняттям «іншого» тощо.

Для усвідомлення взаємодії світової та національної культури як принципу звернемо увагу на форми їх взаємозв'язку в часі і просторі;

1.Інтеграційні: "зняття", сприйняття, асиміляція, потенціювання, транспонування тощо. Освоєння – головна змістовнаформа.

2.Паритетні: "діалог", "резонанс", "пералелізм", спорідненість.

3.Відтворюючі: стилізація, ретроспекція; "реанімація"; традиція; успадкування; реставрація; реабілітація, реконструкція, "повернення до витоків" тощо.

За рівнем дії взаємодія поділяється на: сильну і слабку; безпосередню і опосередковану; тотальну і локальну (часткову); сприятливу і несприйнятну тощо.

За ставленням культур одна до одної: співіснування, "дружні стосунки", "геноцид", витіснення; асиміляція; "культурне коло", етноцентризм; ксенофобія і ксенофілія; шовінізм;

За типом взаємодії: новаторський; відштовхування від взірця; займання; плагіат; "псевдоморфи"; вплив; цілісна залежність (через імітацію, епігонство, канонізацію) або ж наслідування, успадкування; змагання; поглинання; розчинення; пародіювання тощо.

Всі ці форми присутні і в рамках культурного "кола", регіону, а також в межах взаємодії центру і периферії якогось культурного ареалу чи однієї етнічної культури. Етнічна культура не гомогенна, не є лише механічним займанням визначенної ідеї. Вона - компонент конфліктного і напруженного діалогу, що супроводить переклад займаної традиції і/ сферу сприймаючої культури. Треба мати також на увазі соціальну неоднорідність етнокультури, особливо з початком цивілізації. Загально можно поділити її на: елітарну, демократичну і масову. Між ними існує своє поле напруги і культурні струми.

Етнокультура може бути щільно центрована, а може бути розпиленою в зв'язку з геополітичними і геокультурними процесами. Коли розпилення пов'язане з іншими політичними і етнічними спільнотами воно називається діаспоруванням. Діаспори є у всіх етносів. Але за масштабом розпиленого (віддаленого від "метрополії") етносу, а також за компактністю проживання вони досить значно відрізняються. Як і за рівнем і характером взаємодії метропольної нації і етнічної периферії.

Спробуємо визначити провідні характеристики нашої власної, української етнокультури (в сучасному стані її називають "національною", що не зовсім точно), як оригінальної, достатньо самубутньої системи національного буття і свідомості з особливостями способу самореалізації етносу в світовому культурно-історичному процесі.

Уже в ранніх літописних джерелах знаходимо характеристику етнічного ядра українства - полян; "бяху мужи мудри і смисленні", з добрими звичаями і навичками, з стиданням до жіночої статі. Подається ця характеристика в порівнянні з радимичами, вятичами, сіверянами (майбутнє слов'янське ^ядро росіян), яких вирізняє уподобання всякому звіру, неохайність, "срамослів'я", відсутність дійсно культурного дозвілля. Про сприйняття українців іншими етносами на протязі багатьох століть зібраний багатий матеріал в книзі В. Січинського "Чужинці про Україну" (1992).

До рис архетипу українця можна віднести: розвинена індивідуальність і індивідуалізм поведінки (на відміну від корпоративних німців, литовців і общинно-громадських росіян); працьовитість, чистота, ошатність; волелюбність; легковажність до фатуму, загальної долі, і дбання про свою власну; толерантність і повага до людей будь-якого походження і стану, демократизм; потяг до досконалості (а тому освіти, майстерності, вправності); поміркованість суджень, пошана до традицій; внутрішня ритміка і мелодійність душі та інші естетичні смакуй (свої улюблені тональності, кольори, колорит, одяг і т.і.).

Ці загальні риси визначали і долю і недолю українського народу. Індивідуалізм в поєднанні з повагою до інших народів приводив до легкої втрати етноцентричного імунітету, до розколу демократичної і елітарної верств. Суть "українства" зберігали селяни, землероби, тобто найбільш схильна до традиції верства, а еліта легко ставала "шляхтою", "дворянами" і т.п. Тільки з появою інтелігенції, захопленням частиною її селянсько-козацьким романтизмом "національна" ідея стає здобутком і знаменом цієї частини інтелігенції. Але й досьогодні інша частина вважає патріотизм "націоналізмом" та "сепаратизмом" (терміни, що їх колись підкинула російська бюрократія на додаток до Валуєвського указу 1876 р.).

Надто сприяло історичній долі українців різке розмежування культури за типом поселення; культурна "глибинка" на селі, хуторах, маєтностях, а світові і власні елітарні здобутки відривалися містом від землеробського архетипу. Тому далися взнаки вже самі початкові форми цивілізації, бо вони не виростали з власного грунту (класичної стародавності своєї ми не мали) і не вростали в нього, бо йшли до міста, до неземлеробських верств Звичайно, що риса ментальності, якій дали назву "антеїзм" (від еллінського титана Антея, що отримував надзвичайну силу від землі-матері), не була відсутня і в містах. Згадаємо хоча б те, що політичні регіони Київської Русі звалися "землями"" руськими. Та все ж надто значна дистанція склалася між містом і землеробами, щоб займана культура (релігійна, політична, правова, мистецтво і література, інтелектуальні здобутки) була глибоко освоєна, вкорінена у власний грунт. Не стали ми і особливим продовженням греко-візантійської культури, бо етнос не став грекомовним, зберіг власну аж до нашого часу (звичайно не весь, тільки частина етносу).

Надзвичайно заслабла, але не вмерла ще енергія до підтримання ідеалів національної культури, навіть помітна тенденція до її поповнення, дещо долається легковажне відношення до агресивності російської культури, до домінування іноземних запозичень у власному добробуті. Цікава і та обставина, що українська діаспора в деяких місцях компактного проживання зберегла більші можливості до оновлення власної культури, ніж метрополія (особливо ті її регіони, що були під значним впливом російського населення), а також те, що багато представників діаспори різних народів на теренях України стали більш українцями, ніж деякі українці. Це німці, вірмени, молдавани, росіяни, українці, євреї, болгари, гагаузи та інші.

Для оновлення культури українства, як і всіх етнічних культур на теренях української держави, необхідна активізація головних факторів самоідентифікації особистості, відчуття її належності до етносу: мови, національно-культурних цінностей, етноніму, знакової атрибутики, фольклору, мистецтва, обрядовості. Сильна культура досить швидко інтегрує життя всього національного суспільства і етнічних груп Його, виробляє спільні інтереси і підвищує здатність до спільних дій...

Але особливої ваги набуває бодай яке повернення до власного світоглядного менталітету. Власні ритми буття, традиції, звичаї, обряди, побут і свята, норми поведінки і форми спілкування, особливості інтер'єру і екстер'єру житла, смаки і уподобання залежать від світовідчуття, світорозуміння, від органічного поєднання архаїчних і сучасних елементів світобудови, цілісної картини світу, релігійного і філософського мислення. Традиційно ментальність України була пов'язана з принципами екзистенційності, кордо центризму (благочестя вище раціонального знання), антеїзму, що робило українця досить поглибленою особою з поліфонічним стилем мислення, з багатим "внутрішнім світом", з наснагою до діалогу зі світом...

Минуле живе у прийдешньому. І недавнє радянське також. І сліди його ще довго будуть помітними. Умовна освіченість, псевдокультурні форми буття, вульгарне ставлення до людини, безцеремонність, свавілля одних і дивна покірність інших. Керівники гірші від підлеглих як громадяни.