Загальна характеристика спеціалізованих термінальних документальних систем

Крім документних ресурсів, що служать сировиною для виробництва нових документів, для управлінських рішень, для виробництва власне документальних товарів та послуг інших сфер суспільної діяльності, на вищих рівнях розвитку цих ресурсів створюються документальні системи, що відповідають лише за збирання, обробку, розміщення, зберігання і видачу документів, що поступають в них. Однак їх діяльність, як і неспеціалізованих документальних систем, спрямована на допомогу суспільному виробництву, особистому самовдосконаленню. Назвемо ці системи спеціалізованими термінальними.

У процесі історичного розвитку системи диференціювались за видами і соціальними функціями на бібліотеки, архіви, музеї, виставки, картинні галереї, органи інформації тощо. Названа послідовність відображає ступінь їх зрілості і розвиненості.

Контрольні запитання:

1. Які документи містить «Номенклатура справ» будь-якого підприємства?

2. Охарактеризувати управлінський документний ресурс.

3. Які системи називаються спеціалізованими термінальними?

Лекція 8

Ресурси спеціалізованих термінальних документальних систем

Розвиток та становлення бібліотек

• Еволюція бібліотек

• Зарубіжні бібліотеки

• Бібліотеки СРСР

Бібліотеки містять у своїх фондах найбільш значний документний ресурс будь-якого суспільства.

Найбільш вдало сказав про їх соціальну роль акад. Лихачов Д.С.: «Бібліотеки важливіші за все у культурі. Може не бути університетів, інститутів. Наукових установ, але якщо бібліотеки є, якщо вони не горять, не заливаються водою, мають приміщення, оснащені сучасною технікою, очолюються не випадковими людьми, а професіоналами, - культура не загине в такій країні».

Соціальна роль бібліотек визначається суспільним призначенням бібліотек, їх поступовим виділенням у самостійну документально-комунікаційну систему.

Еволюція бібліотек

Зародження бібліотек відбулося у античну епоху. Бібліотека як соціальний інститут виникла як сховища пам’ятників писемності будь-якого призначення. Її зародження відноситься до настільки глибокої древності, що важко датувати цей факт, можна говорити лише про ті бібліотеки, відомості про які збереглися в історії.

Бібліотека є передумовою усіх інших термінальних документально-комунікаційних інститутів. Етимологічно слово «бібліотека» означає «сховище книг», а книгою називали будь-який витвір писемності. Тому в бібліотеки направляли твори будь-якого призначення: художні, ділові, адміністративні, медичні, релігійні, історичні тощо. У бібліотеках зберігали і некнижкові скарби, але книга серед них вважалася найбільш цінною. У стародавніх бібліотеках зберігались і родовідні списки, літописи, листи, законодавчі акти, угоди, переписи тощо.

Інтеграція документів в одному місці пояснювалась тим, що їх виробництво здійснювалося на єдиній основі: і матеріали носія, і способи, і інструменти запису для документів різного призначення застосовувались одні і ті ж; дуже часто і користувачам (досить обмеженому контингенту) потрібні були документи різноманітного характеру.

Бібліотеки виникли одночасно з появою портативних документів різного призначення, оскільки треба було такі документи збирати і зберігати.

Історія бібліотек відображає розвиток суспільних відносин. Вони виникли для обслуговування дуже вузького соціального прошарку – жреців, володарів, не багатьох представників древньої вченості.

Найбільш древні з відомих бібліотек існували шість тисячоліть тому назад, у Древньому Шумері, тобто в районі персидського заливу. Документи представляли собою обпалені глиняні таблички із записами, зробленими клинописом.

Бібліотеки мали верховні правителі Єгипту, Китаю, Індії, Ізраїлю.

Із бібліотек Древньої Греції найбільш відома Олександрійська бібліотека (на північному Єгипті). Місто Олександрію заснував Олександр Македонський – учень Аристотеля, мислителя і володаря унікальної бібліотеки. Храм муз, чи Мусейон, був чудовим архітектурним ансамблем, у якому навколо бібліотеки були: театр, університет, обсерваторія, ботанічний парк, зоопарк.

У середні віки на Сході, у західній Європі, у Візантії, на Русі, в Єгипті переважали монастирські і храмові бібліотеки, що зберігали і світську літературу. Візантійські бібліотеки вплинули на виникнення і розвиток бібліотек у Східній Європі і Древній Русі.

Зарубіжні бібліотеки

З ХІІ ст. у Західній Європі почали розвиватися університети і бібліотеки при них. Вони стали виконувати науково-допоміжну і науково-освітню функції.

У епоху відродження основною функцією бібліотек стала просвітницька, яка особливо поширилась з відкриттям книгодрукування.

Відкриття книгодрукування у ХУІ ст. радикально вплинуло на диференціацію документальних систем.

З початком книгодрукування від бібліотек почали відокремлюватися інші інститути документальної комунікації – видавництва, типографії, книжкові склади, канцелярії, архіви, музеї. Стали активно розвиватися бібліографія, статистика друку.

Починаючи з ХУІІІ ст. з’являються національні бібліотеки.

З ІІ пол. ХХ ст. бібліотеки світу вступають на шлях інформатизації (швидше за всі інші інститути документальної комунікації).

У США та інших країнах виникають корпоративні бібліотечні системи.

Генеральний напрямок розвитку бібліотек – поглиблення і розширення інформатизації. Реальне втілення ідеї інтеграції різнопрофільних документальних систем є концепція національної електронної бібліотеки.

Бібліотеки СРСР

Створення бібліотек на території колишнього СРСР датується ХІ ст.

У 1037р. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку у Києві при Софійському соборі.

Розвитку бібліотек допомагало пожвавлення культурного життя у ХІУ – ХУст. У зв’язку з піднесенням Москви і утворенням центральної російської держави.

З початком книгодрукування у Москві була створена державна типографія (1553) і випущені перші книги (1564).

У ХУІІ ст. за наказом патріарха Нікона складено зведений каталог фондів сорока найбільших монастирів.

Ще більші зміни пройшли внаслідок петровських перетворень у сфері науки, культури, освіти. У 1714 році у Санкт-Петербурзі відкрита велика бібліотека загального користування, з 1725 вона вступила у ведення Академії наук. Царський указ від 24 січня 1723 р. дозволив відкривати поліграфічні підприємства при губернських правліннях для полегшення губернського справочинства.

Виникли технічні бібліотеки, перед усім при навчальних технічних закладах.

У ХУІІІ ст. швидко збільшувалася кількість особистих та сімейних бібліотек. З останніх найбільш відома бібліотека роду Строганових.

На поч. ХІХ ст. бібліотечна справа розвивалася досить швидко. Шкільним статутом (1804) передбачалось створення бібліотек при гімназіях.

З 1870-х рр. почали розвиватися народні бібліотеки та читальні; виникли перші нелегальні бібліотеки робочих. У 1890-і рр. до них додались бібліотеки, засновані фабрикантами, кооперативами, профспілками, а також церковно-приходські бібліотеки.

На поч. ХХ ст. засновані бібліотечні спілки і об’єднання – спілка бібліотекознавства.

У 1911 р. відбувався Перший Всеросійський бібліотечний з’їзд, який мав антимонархічну направленість і прийняв багато цінних рішень (що не були підтримані владою).

З 1913 р. почалась професійна підготовка бібліотекарів на курсах при народному університеті А.Л. Шанявського.

З появою партій виникли бібліотеки партійних організацій, особливу роль відіграли бібліотеки більшовиків.

Після Жовтневої революції ідеологічні і організаційні принципи бібліотечної роботи більшовиків стали основою бібліотечної справи Радянського Союзу.

Розвиток бібліотек визначався поглядами Леніна. Не дивлячись на умови громадянської війни, уряд забезпечив збереження фондів і збільшив кількість бібліотек загального користування.

У цілому в 1920-і роки бібліотечна справа розвивалась з протиріччями. У основі – ленінська концепція: з одного боку – широка демократизація бібліотечної справи, застосування зарубіжних технологій, а з іншого – тоталітарне панування в бібліотеках комуністичної ідеології, перетворення бібліотек на пункти партійної пропаганди і політики (без потрібного матеріального забезпечення).

Розвиток бібліотек залежав від культурної політики держави. Почались і до 80-х рр. продовжувались фронтальні чистки бібліотечних фондів.

По всій країні почали створюватися вищі навчальні заклади з підготовки бібліотекарів-бібліографів.

Напередодні Великої Вітчизняної війни СРСР мав широку мережу бібліотек усіх типів і видів. Розвиток бібліотек перервався війною. Загарбники розікрали чи знищили більше 190 млн. томів, розвалено 130 тисяч бібліотечних споруд.

Після війни, вже у 1950 році, рівень бібліотечної справи був перевищений.

У кінці 1950-х рр. у країні починає створюватися державна система науково-технічної документації. При усіх недоліках ця система все ж допомагала усунути розбіжності між різними інститутами документальних комунікацій.

У 1970-і рр. було прийнято курс на фронтальну адміністративну централізацію бібліотечної мережі. Створення загальнодержавної системи депозитарного зберігання. У 1973 р. з’явилась перша бібліотека в космосі – орбітальна бібліотека ім. К.Е. Ціолковського на космічному комплексі «Мир». (Її історія закінчилась 23 березня 2001 року разом із затопленням «Миру» в океані.)

Підбиваючи підсумки радянського періоду, можна відзначити його великі досягнення і не менші прорахунки: ідеологічна уява про бібліотеки як опорні пункти партійних організацій сприяла ряду прогресивних тенденцій.

Найголовніша з них – орієнтація бібліотечного обслуговування на широкі маси населення.

Бібліотеки відносно рівномірно розміщувались на території країни, охоплені були усі соціально демографічні прошарки населення.

До кінця існування СРСР у країні було більше 320 тис. бібліотек. Фонд яких перевищував 6 млрд. томів (на кожну бібліотеку у середньому припадало 2400 читачів).

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати античні бібліотеки.

2. Коротко розповісти про розвиток зарубіжних бібліотек.

3. У якому столітті почали створюватися бібліотеки на території сучасної України?

4. Дати основні відомості про бібліотеки радянського періоду.

Лекція 9

Документний ресурс бібліотек

• Бібліотеки пострадянського періоду

• Основні поняття

• Функції бібліотеки

Бібліотеки пострадянського періоду характеризуються інформатизацією, створенням загальної інформаційно-бібліотечної мережі; відбулася еволюція соціальної ролі бібліотек. До традиційних функцій збереження і збільшення культурної спадщини, просвітительської діяльності додаються функції надання доступу до інтернаціональних і світових інформаційних мереж і банків даних. Змінюються традиційні внутрішньо бібліотечні форми обслуговування населення.

Посилюється роль бібліотек у розвитку демократії, місцевого самоврядування, ринкової економіки. ДР бібліотек набувають характеру стратегічних, що визначають рівень розвитку країни.

Бібліотеки стають одними з не багатьох соціально-культурних інститутів, що здатні взяти на себе відповідальність за забезпечення культурної і інформаційної єдності народу України.

ДР бібліотек на декілька порядків вищий від ресурсів інших документальних інститутів суспільства.

Саме бібліотеки стали основою системи правової інформації і національної електронної бібліотеки.

Основні поняття

Бібліотека (гр. biblion – книга, theke – зберігання) – це впорядкована величезна кількість документів, що належить суспільству в цілому, його частині чи окремому члену суспільства, яка забезпечена матеріально-технічно, формується, зберігається і надається користувачам (фізичним і юридичним особам) для задоволення їх інформаційних потреб.

Оскільки бібліотека – це єдність матеріально-технічної бази, фонду, бібліотечного персоналу і контингенту користувачів, то нею є і окрема установа, і комплекс таких установ (централізована бібліотечна система), і її частина (пункт бібліотечного обслуговування, бібліобус), і особисте зібрання документів.

Генетично усі документальні інститути суспільства відносяться до бібліотеки, тому межі між нею і близькими їй документально-комунікативними системами нечіткі, певним чином відносні і, крім цього, рухомі.

Документний фонд – найважливіший системостворюючий елемент бібліотеки. Поняття «документ» стосовно бібліотечного фонду потребує пояснень. Із всієї різноманітності у бібліотеці залишаються лише документи портативні (нестаціонарні, мобільні), як правило неаутентичні (тобто ті, що несуть інформацію не своїм носієм, а зафіксованою на ньому знаково-кодовою системою), виконують початкову функцію актуальної, оперативної, а не ретроспективної (архів, музей) пам’яті; первинні, документологічні, концептографічні.

Залежно від виду бібліотеки встановлений мінімальний фонд, що необхідний для відкриття, і оптимальний, який необхідний для її раціонального функціонування (максимум не встановлений для бібліотек, що виконують меморіальну функцію).

Незалежно від конкретного найменування бібліотека збережеться до тих пір, поки існують документи у якому-небудь вигляді і необхідність їх просторово-часового кумулювання, використання.

Контингент користувачів надає сенсу існування бібліотеки. Користувачами є фізичні і юридичні особи. У інформаційному суспільстві повністю зберігаються основні принципи формування фонду і обслуговування користувачів, однак організація і технологія змінюються.

До матеріально-технічної бази бібліотек належать: приміщення, будови; інженерні комунікації; меблі та виробниче обладнання.

У бібліотечній теорії та практиці розповсюджено уяву про бібліотечну діяльність як про предмет професії. Однак у цієї діяльності є ознаки лише спеціальності в межах професії документа тора, що об’єднує всіх, чия праця пов’язана з документами: книготорговці, архівісти тощо.

У інформаційному суспільстві всі ці моделі і самі документи переводять у електронну форму, що дозволяє збільшити можливості їх вивчення у різноманітних аспектах, а також забезпечити багатоаспектні зв’язки між ними.

З розвитком бібліотеки як соціального інституту вона сама і кожен її суттєвий елемент обростає моделями, що дозволяють оптимізувати технологію, зміст і форми бібліотечної роботи. Кожна модель є самостійним ДР.

Моделлю бібліотеки є її нормативні і організаційні документи: статут, положення, ліцензія, сертифікат, правила внутрішнього розпорядку тощо.

Функцію моделі бібліотечного фонду виконують бібліотечний каталог, тематико-типологічний план комплектування, інвентарна книга.

Функції бібліотеки.

Бібліотеки можуть створюватися будь-якими юридичними і фізичними особами. Їх діяльність фіксується законом «Про бібліотеки і бібліотечну справу».

Соціальне призначення бібліотеки – збирання, зберігання і надання документів користувачу. Звідси її онтологічна функція – комунікаційна, тобто забезпечення зв’язку між документом і користувачем.

Наявність бібліотеки – об’єктивна необхідність існування будь-якого соціального інституту, соціальний закон його успішної діяльності.

Бібліотека виконує комунікаційну функцію: об’єднує користувача з документом, у якому міститься потрібна інформація. Також функцію інформаційної підтримки соціального інституту (який вона обслуговує). Тобто бібліотека виконує допоміжно-виробничу, допоміжно-освітню, допоміжно-наукову та інші функції.

У всі тисячоліття свого існування бібліотека виконувала освітню функцію. Бібліотека також здійснює функцію соціалізації, а ще має можливість здійснювати рекреаційну функцію, надаючи користувачам «легку» літературу, організовуючи вечори відпочинку тощо.

Прагматична функція бібліотеки дозволяє їй бути підґрунтям для користувачів при вирішенні ними будь-яких виробничих, навчальних, ділових та інших питань.

Контрольні запитання:

1. Які характеристики мають бібліотеки пострадянського періоду?

2. Дати визначення бібліотеки.

3. Що означає поняття «документний фонд»?

4. Охарактеризувати функції бібліотеки

Лекція 10

Документний ресурс бібліотек (продовження)

• Організація бібліотечної діяльності

• Класифікація бібліотек

• Бібліотечна технологія

Організація бібліотечної діяльності полягає у наданні користувачам на їх запити бібліотечні продукти, а також надання бібліотечних, бібліографічних, інформаційних послуг. Користувач має право на вільний доступ до будь-якої не конфіденційної документованої інформації.

Як і будь-яка документальна система, бібліотека будує свою діяльність на загальних принципах. Однак вони інтерпретуються у кожній конкретній системі по-своєму.

Принцип доцільності виступає у бібліотеці у вигляді вимоги конгруентності – прагнення до того, щоб функціонування бібліотеки відповідало завданням, що вона виконує, а також інформаційним потребам її користувачів. Конгруентність забезпечується диференціацією бібліотечних користувачів залежно від особливостей їх інформаційних потреб, складу характеру, рівня підготовки і інших параметрів, а також індивідуальним підходом до кожного користувача чи групи користувачів.

Принцип вибірковості представлено у бібліотеці у вигляді загальнодоступності бібліотечних продуктів і послуг усім бажаючим. Згідно з цим принципом законодавством гарантується:

• Відкритість публічних бібліотек для всіх категорій населення.

• Безкоштовність основних видів бібіліотечно-бібліографічного обслуговування.

• Надання усіх документів, що є у власному фонді і в корпоративній бібліотечній системі.

Цензура у бібліотеці заборонена.

Бібліотека будує свою діяльність і за власним принципом – комфортності обслуговування.

Всі принципи пов’язані між собою і взаємообумовлені.

Класифікація бібліотек

Залежно від мети класифікації бібліотеки поділяються на роди і види. Щоб родова класифікація не була проти річною, вона повинна будуватися на одній основі, охоплювати всі без виключення бібліотеки.

Родовидових класифікацій може бути стільки, скільки цілей, заради яких вони створюються. Якщо родова ознака – засновник, то бібліотеки поділяються на особисті і суспільні. Підвидами суспільних є державні. Якщо родова ознака – форми власності, то можна виділити бібліотеки приватні, комерційні, безкоштовні. Бібліотеки поділяються і за іншими суттєвими ознаками, наприклад, за чисельністю персоналу, стану МТБ тощо.

Часто бібліотеки об’єднують у адміністративні, централізовані чи в корпоративні електронні системи.

Основою кваліфікації бібліотек виступають різноманітні характеристики елементів бібліотеки як системи. Це стосується вихідного системостворюючого елементу – документу.

Контингент користувачів теж є основою кваліфікації.

Бібліотеки поділяються на типи:

• Масові.

• Наукові і спеціальні.

Масовими бібліотекам властиві: орієнтація на широкий контингент користувачів, на їх запити, загальнодоступність, територіальний принцип розміщення. Масові бібліотеки складають приблизно 1/3, а їх фонди – 40% сукупного фонду бібліотек загального користування.

Наукові і спеціальні бібліотеки орієнтовані на вчених і спеціалістів; фонди переважно наукової, виробничої, навчальної літератури тощо. За змістом ці бібліотеки можуть бути вузькоспеціальними, багатогалузевими і універсальними.

Бібліотечна технологія

Технологічно функціонування бібліотеки є комплексом взаємопов’язаних циклів, від яких залежить перетворення предметів праці (документів, інформації, знань): формування бібліотечного фонду і довідково-бібліографічного апарату, обслуговування користувачів тощо.

Бібліотечна технологія – це цілеспрямовані дії, що здійснюються послідовно, з документами чи відомостями про них для реалізації цілей і змісту бібліотечної діяльності. Останнім часом у бібліотечну діяльність все ширше впроваджується комплексна автоматизована технологія.

У організаційній і планувальній структурі бібліотечної будови виділяють три зони: службова, для читачів і для збереження документів.

Зв'язок бібліотек з іншими документальними системами.

Найтісніші зв’язки з органами науково-технічної інформації.

З давніх пір збереглися синкретичні документальні установи, пріоритет у назві яких у слова «бібліотека»: бібліотека-архів, бібліотека-музей тощо.

Бібліотека є структурним підрозділом будь-якої організації, фірми, будь-якого підрозділу в тому числі архіву, музею. У багатьох бібліотек є архівні і музейні під фонди, інфоцентри.

Контрольні запитання:

1. На яких принципах будує свою роботу бібліотека?

2. У чому полягають принципи конгруентності та вибірковості?

3. На які типи поділяються бібліотеки?

4. Охарактеризувати бібліотечну технологію.

Лекція 11

Архівний документний ресурс

• Еволюція архівів

• Розвиток архівної справи

Завдання збереження документів виникло одночасно з появою тих документів, що мали тривале значення. Іншими словами, перші архіви з’явились у момент виникнення писемності, тобто ще у древньому світі у всіх країнах. Спочатку це були спільні з бібліотеками установи, тому що відокремити документ архівний від бібліотечного, що складався за тією ж технологією і існував як унікальний, було важко, а головне, в цьому не було потреби. Бібліотека – це книгозбірня, а службові документи теж мали вид книг свого часу. Цілком природно, що усі книги зберігалися разом.

Встановлено, що ще у ІІІ т. до н.е. в бібліотеках Шумерського царства зберігались і службові документи. Архіви знайдено на території Давнього Єгипту, Вавилону, про їх наявність спільно з бібліотеками свідчить Біблія.

У книгозбірні разом із священними книгами містились важливі державні акти, родовідні, літописи, державна, фінансова документація: договори про купівлю-продаж землі, рабів, розписки у отриманні позики, різного роду заяви. Пізніше вони з’явилися у Давній Греції.

У ІУ ст. до н.е. Афінський архей он був побудований як місце присутності, канцелярія, що завідувала реєстрацією і обліком вхідних і вихідних державних паперів. Простіше кажучи, це був у сучасному розумінні поточний архів. Потім цим словом почали називати архіви у сучасному розумінні цього слова. Пізніше архіви почали створюватися у інших столицях Давньої Греції – Вавилоні, Олександрії.

У більш пізніший період, у античному Римі (що наслідував давньогрецьку культуру), державний архів розміщувався у храмі Сатурна, бога часу і плодючості. Плебейський архів був розміщений у храмі богині землеробства Цецери.

У Древній Русі перші відомості про зберігання документів відносяться до Х ст. За їх збереження відповідав ларник (той, що завідував ларем – скринею з документами), який засвідчував їх скріпою-печаткою. На Русі, як і інших країнах, спочатку не проводилась різниця між книгами бібліотечними і організаційно-розпорядчими: ті й інші були рукописними, виконувались на одному й тому ж матеріалі. Про це свідчить так звана Перечна розпис 1288 р., яку пізніше було включено до Іпатіївського літопису.

Від бібліотек архіви почали відокремлюватися на Русі у ХІУ ст. У цей час за особами, що займались діловодством закріпилися терміни «дияк», «піддячий», у церковному діловодстві «диякон».

У період наказної системи управління важливість архівів ще не усвідомлювалася: місця зберігання не були стабільними, копії не відокремлювалися від оригіналів, генеральні описи архівів робили час від часу, а це обумовлювало неповноту і не впорядкування відомостей про них. Найбільш великі комплекси документів архівувалися в наказах, особливо в Помістному, Розрядному і Посольському. До них додались архіви церковні, монастирські, земські.

Крім того, відомості про статки і обов’язки посадських людей за вимогою Судебника 1550 року вели старости, сотські, десятські. Документи, які стали неактуальними, направляли у казенки – казенні установи.

Як самостійна установа функціонував лише царський архів. Ним завідував дияк, у його розпорядженні було сотні скринь, кожна з них мала свій профіль: документи особистої канцелярії царя, документи Боярської думи тощо.

Петровські реформи наблизили постановку архівної справи до європейського рівня. Прикази були замінені на колегії, вирішені справи з них передавали в актосховища, які з 1722 почали називати архівами. Керували ними архіваріуси. Спеціальним указом Сенату в 1722 році було засновано перший державний архів. У губерніях діловодство вели канцелярії, в уїздах – земські комісари. Відповідно створювали архіви губернські і органів місцевого самоврядування (ратуші), а також судейські.

З 1802 р. виникли міністерства. Відповідно до цього будувалася архівна справа. Указом Сенату передбачалася для архівів побудова кам’яних будівель з ґратами на вікнах. Виносити документи з архівів категорично заборонялося., в кінці робочого дня будівлі архівів опечатувалися. Це підвищило суспільний рейтинг архівів і рівень організації їх роботи.

З 1845 року вперше у світовій практиці справи розміщувались в уніфікованому порядку – відповідно до їх реєстрації у поточному діловодстві. Саме цим архівістам полегшили завдання організації архівного фонду – виключалась необхідність наново перекладати усі документи у кожній справі і складати новий опис.

У ХІХ ст. почалась планова експертиза цінності справ і визначення їх зберігання. З’явились інструкції з критеріями цих термінів: короткотривалі (1- 3 роки), тимчасові (5 - 20 років) і постійні (безтермінові).

У цілому архівна справа була ще в невпорядкованому стані, відомства розпоряджалися документами на свій розсуд. Внаслідок цього суспільство втратило багато цінних документів.

Суспільство намагалося архівну справу тримати під контролем: у березні 1917р. представники бібліотек, музеїв, наукових установ створили Раду російських архівних діячів. На Жовтневу революцію архівісти відреагували саботажем. Однак Новий уряд взявся за справу: декретом Ради народних комісарів від 1 червня 1918 р. «про реорганізацію і централізацію архівної справи у РРФСР» були реалізовані ідеї дореволюційних археологічних з’їздів і нова влада пішла далі: усі архіви були націоналізовані і створений Єдиний державний архівний фонд, який сформувався до 1941р.

На І Всеросійській конференції архівних працівників (1921) було запропоновано розмежувати функції соціальних інститутів у збиранні, збереженні і науковій обробці документів, розробивши інструкцію для працівників архіві, бібліотек і музейної справи.

Під час ВВв 14 млн. архівних справ було евакуйовано у безпечні місця. Частина була схована на місцях. Але багато документів постраждало і було втрачено.

Після війни, у 1945 р., почалось створення відомчих галузевих архівних фондів. Найбільш великою подією у повоєнні часи було прийняття у 1980 р. положення про державний архівний фонд (ДАФ) СРСР.

Розпад Радянського Союзу вимагав впорядкування взаємовідносин у галузі архівної справи між колишніми республіками. У 1992 р. було досягнуто згоди СНД про правопреємність у відношенні державних архівів, тобто взаємо визнання юрисдикції архівів кожної держави.

Контрольні запитання:

1. Розповісти про створення античних архівів.

2. Як зберігалися документи у Древній Русі?

3. Охарактеризувати розвиток архівної справи у дореволюційній Росії.

4. Назвати основні досягнення у архівній галузі Радянського періоду.

Лекція 12

Архівний документний ресурс (продовження)

• Поняття «архів»

• Види архівів

• Становлення архівної діяльності

Архів (лат.Arghyvum - древній) – соціальний інститут, що відповідає за збір і збереження головним чином службової документації, якої не потребують постійно для щоденної роботи ті установи, з яких вона надходить.

У організаційному відношенні найменування архіву мають установи чи структурна частина установ, що приймають на зберігання документи, які втратили своє першочергове цільове призначення (ретродокументи), але зберігають другорядне – історичне, наукове, соціальне, економічне, політичне чи культурне значення.

Архівом також називають персональний ДР – сукупність листів, рукописів, фотознімків, службової документації тощо якої-небудь особи.

Архів –це природне продовження будь-якої установи, у певних випадках самостійний структурний підрозділ, відокремлений від поточного діловодства. Так звані економічні архіви складають усі поважні фірми.

У архіві зберігається службова документація, фірмова реклама за минулі роки, фото співробітників, захищені фірмою патенти, отримані в різні роки дипломи, сертифікати, свідоцтва тощо.

Про зростаючу роль економічних архівів свідчить проведення у 1992 р. міжнародного форуму представників архіві підприємств.

У архівах зберігаються 12-14 % управлінських документів, але і для них встановлюються різноманітні терміни зберігання у фонді – від декількох років до безкінечності. При цьому довго чи без терміново зберігають всього 1-3% управлінських документів.

Види архівів

Найбільш цінні документи передають в архіви як самостійні установи. Так постійно створюються центральні архіви міністерств і відомств, у яких збираються матеріали найбільших центральних установ і підвідомчих організацій прямого підпорядкування.

Існують і об’єднані міжвідомчі архіви, де акумулюються документи зразу декількох автономних главків.

Крім них функціонують центральні архіви загальнодержавного значення. У них накопичуються документи вищих органів влади. Автономними є спеціалізовані підрозділи великих бібліотек країни. Їх називають відділами рукописів. Найстарший із них засновано у 1728 р. у складі Бібліотеки Академії наук. У відділах рукописів акумулюються архіви видатних діячів науки, літератури і мистецтва.

Крім відділів рукописів, деякі бібліотеки країни представляють собою архіви і іншого роду. Вони виступають як архіви друку. Це всі бібліотеки, що отримують обов’язкові примірники документів і створюють на їх основі спеціальні архівні фонди, документи з яких видають читачам лише у випадку відсутності у читацьких фондах.

Відділи рукописів має кожен музей, але фонд цих відділів складається із наукових робіт співробітників музею. Це матеріали експедицій, наукові дослідження музейних цінностей.

Літературні музеї – це ті ж архіви і бібліотеки одночасно. Музеями їх називають через те, що в їх діяльності велике місце посідають постійні і тимчасові експозиції.

За значенням у структурі архівів вирізняють архіви центральні, регіональні і локальні (фірм і персоналій).

У архівах зберігаються документи різноманітних видів. Головне – цінність, зміст, а не вид документа.

За змістом архіви поділяються на універсальні, багатопрофільні і вузькопрофільні. Центральний державний архів зазвичай універсальний за змістом. Але є архіви економічні, військові, літературні тощо.

За вмістом (млн. одиниць зберігання) виділяють такі архіви:

• Малі – до 0,15

• Невеликі – від 0,15 до 0,5

• Середні – від 0,5 до1

• Великі – від 1 до 2

• Величезні – більше 2

За термінами зберігання є архіви тимчасового і постійного зберігання. Перші – це нижчі архіви, справи в них зберігають від 3 до 75 років, після чого найбільш цінні передають у державний архів. Документи, що мають високий суспільний інтерес, публікують, забезпечуючи їх доступність і підвищуючи гарантії збереження оригіналів.

Основами законодавства визначені такі терміни зберігання:

• Постійно – документи державної власності.

• 75 р. – особові документи.

• 25 р. – документи з капітального будівництва.

• 15 р. – документи органів влади тощо.

• 10 р. – наукова, технологічна, патентна документація.

• 5 р. – документи органів місцевої влади.

• 3 р. – фонограми, відео-фотодокументи.

Становлення архівної діяльності

Передача документів в архів – це немов би їх нове народження: тут вони починають друге своє існування, виступаючи основним свідоцтвом того чи іншого факту, події.

До архівів звертаються з різноманітними запитами із усіх сфер соціального життя і відповідь архіву є найбільш авторитетною. До його фонду звертаються з політичною метою, за довідками організаційно-управлінського характеру.

З науковими запитами звертаються, коли потрібно знайти аргументи на користь чи проти тієї чи іншої версії. Архів незамінний у народногосподарських цілях: в ньому містяться унікальні відомості про корисні копалини тощо.

Архів необхідний і з культурно-просвітницькою функцією: при створенні кінофільмів. Архів використовується і в навчальних цілях.

Для документознавця особливу цінність представляють довідники і бібліографічні вказівки, у яких розкривається склад архівних колекцій.

Контрольні запитання:

1. Розкрити поняття «архіву».

2. Яка документація зберігається у архівах?

3. Охарактеризувати види архівів.

4. Які терміни зберігання для архівів визначає законодавство?

Лекція 13

Державна архівна політика

• Принципи формування архівного фонду

• Критерії відбору документів до архіву

• Організація архівного фонду

Держава завжди приділяла велике значення архівам, не випускаючи з-під свого контролю. Важелі управління у різні роки знаходилися у руках таких структур як Всесоюзний центральний виконавчий комітет, Рада Міністрів тощо. Зараз архіви підпорядковуються Президенту і Верховній Раді.

З появою нових видів документів засновувалися нові види архівів: кіно фотодокументів, наукової технічної документації, телевізійних і радіопрограм тощо.

Ще один напрямок державної архівної політики полягав у створенні найкращих умов зберігання документів. Починаючи з 1930-х рр. багато архівів отримали нові будівлі. Випускалися спеціальні журнали, у науковій роботі було зроблено акцент на розробку методів збереження документів. У 1928 р. була створена Центральна науково-дослідна лабораторія, що займалася реставрацією і забезпеченням фізичного збереження документів. Потім подібна лабораторія була створена у структурі Академії наук. У 1937 р. були створені Центральні реставраційні майстерні. Зібрані справи почали переплітати твердою палітурою, зберігати в картонах – спеціальних футлярах з товстого паперу..

У 1966 р. відкрито Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи.

Архів має цінність головним чином оригіналами архівних документів. Тому принцип справжності, оригінальності – головний серед принципів формування архівного фонду. Архівний фонд більш гетерогенний, чим бібліотека: у останньому соціальному інституті багато документів представлено у кількох чи багатьох примірниках.

При формуванні архіву намагаються дотримуватися принципу поваги до фонду, тобто без серйозної необхідності не роз’єднують історично скомплектовані в ньому документи.

Принцип наслідування передбачає, що у фонді будуть зближені документи предків і сучасників, родичів однієї особи.

Згідно з принципом єдності фонду потрібно, щоб у справах знаходилися усі документи, що відносяться до його профілю.

Критерії відбору документів до архіву

Документи для архівного зберігання виділяють, керуючись такими семантичними критеріями:

• Значимістю установи чи особи-документостворювача.

• Цінністю змісту документа.

• Обставинами часу, місця і умов створення документу.

• Юридичною силою і значимістю документу.

• Оригінальністю документа

• Змістом попередніх документів

• Фізичним станом документа.

Критерії ці неформалізовані, тому важко втілювати в життя, багато залежить від кваліфікації і інтуїції архівістів.

Організація архівного фонду

Архівний фонд складається із фондів конкретних архівів. А ті складаються з окремих архівних колекцій.

Архівна колекція – це комплекс окремих фондів, виділених тематично або логічно. Вона може бути зібрана окремою особою чи виділена у самму архіві з розрізнених документів чи справ різноманітних установ.

Фонд – це сукупність справ, а справи – сукупність окремих документів, кожен лист яких зареєстрований окремо.

Термінологічно структурні ланки цієї системи потребують уточнення: словом «фонд» позначають і увесь архівний документний ресурс країни, і дві різні його проміжні підсистеми.

Важливим організаційним поняттям є опис. Слово «опис», як і «фонд», полісемічне. Опис – це обліковий документ, і одночасно інформаційно-пошукова система (ІПС), і елемент ІПС більш високого рівня. Він є переліком одиниць зберігання деякого комплексу: справи, частини фонду, об’єднаного фонду, колекції. Опис складається з переліку одиниць зберігання (описових статей), підсумкового запису і довідкового апарату: заголовкового листа, заголовка, переліку скорочень, передмови, вказівок, перекладних таблиць, підсумкового запису. При посиланні на архівне джерело вказують скорочене найменування архівної колекції, номер фонду, номер справи, номер опису і того листа, з якого зроблено витяг.

Про архівну колекцію в цілому повідомляють каталоги, огляди, путівники по архіву.

Архів як соціальна система і установа тісно пов'язаний з бібліотеками. Зв'язок цей двохсторонній. Діяльність архіву базується на бібліотечному фонді, і в організаційній структурі архіву як установи функціонує бібліотека з фондом опублікованих матеріалів по профілю архіву. У бібліотечному фонді представлена правова довідкова література з архівної справи і все необхідне для повноцінного ведення архівної діяльності. Бібліотека виконує у архіві головним чином прагматичну функцію, тобто функцію допомоги архівістам. З іншого боку. Результати науково-дослідницької діяльності архіву публікуються, і цими публікаціями поповнюються бібліотечні фонди.

Архіви служать джерелом музейних розвідок, надаючи музеям безцінну допомогу у їх науковій діяльності. Архів і складова частина будь-якого музею як установи.

Аналогічно виглядає зв'язок архіві з іншими документальними системами. Найбільш перспективний прояв – включення матеріалів ДАУ у національну електронну бібліотеку України.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати основні принципи формування архівного фонду.

2. Як саме відбираються документи до архіву?

3. Визначити поняття «опис».

4. Показати зв'язок архівів з іншими документальними системами.

Лекція 14

Документний ресурс музеїв

• Еволюція музеїв

• Розвиток музейної справи

Музей можна визначити як своєрідний архів речей, предметів. Оскільки документ теж постає в речовому вигляді, він включається у музейний фонд поряд з іншими музейними предметами. Документи в музеї знаходять свій останній притулок, тому музей правомірно розглядати як термінальну спеціалізовану систему.

Слово «музей» з’явилось у античну епоху, але музеїв у сучасному розумінні тоді не було. Мусейон в Олександрії (ІУ ст. до н.е.) представляв собою наукову установу, що проводила дослідження у галузі філології, астрономії, ботаніки і зоології. Головну роль відігравала бібліотека.

У Давньому Римі з’явились імператорські і приватні колекції – попередники музеїв. Власне музеї виникли у Європі в УІ ст. із колекцій військових трофеїв при арсеналах і з колекцій художніх цінностей, в тому числі портретів, картин тощо.

Нову модель музею запропонувала Німеччина, створивши кунсткамери для технічних і природно-наукових об’єктів і вундеркамери для об’єктів художньої творчості. Форма кунсткамери була прийнята і Росією, де вона відкрилась як єдина бібліотечна установа у 1714 р.

Починаючи з ХУІІ ст. музейні зібрання починають профілюватися. На тривалі роки у музейній справі лідером стає Німеччина. Цьому сприяли колонізаторські захоплення екзотичних експонатів. Той же шлях пройшли і інші країни.

Спочатку музеї виконували освітню функцію. У них включалися зібрання зліпків з античних скульптур і проводили заняття із живопису та скульптури. У ХУІІІ ст. у музеях вводиться супроводжувальна документація експонатів – починає формуватися класичний ДР.

Реакцією на появу машин та інших технічних приладів стає поява технічних музеїв.

У музеях почали читати лекції для вчителів та організовувати екскурсії для дітей та робочих.

У Німеччині виникає декілька національних музеїв.

У ХІХ ст. також з’явилися краєзнавчі музеї, що дають універсальну і своєчасну історичну картину. Вони прославляють малу батьківщину і виховують патріотичні почуття.

У 1895 р. у Санки-Петербурзі був заснований російський музей – найбільший на території СНД музей вітчизняного мистецтва усіх історичних періодів. За багатством вітчизняного мистецтва він порівнюється з Третьяковською галереєю у Москві, що зараз відноситься до найбільших музеїв світу.

У 1902 р. почалась підготовка музейних працівників.

На поч. ХХ ст. з’являється такий своєрідний вид музею як зоопарк.

У 1918 році при Наркопросі був створений державний музейний фонд і почалось плановий розподіл національних художніх цінностей, будівництво музеїв, їх територіальне розміщення по країні. У СРСР функціонувало більше двох тисяч музеїв: 40% з них були краєзнавчими, 20% - історичними, 18% - меморіальними. Крім того, існувало десять тисяч народних музеїв. Музейний фонд складався з 53 млн. одиниць зберігання, але експонувалося у них близько 1-4%. Крім рухомих, на території СРСР під охороною держави знаходились також 150 тисяч пам’ятників історії, археології і архітектури.

Як і інші документальні інститути, музеї профілюються. Є універсальні музеї, є галузеві: природничонаукові, політехнічні, історичні, літературні, художні тощо. В принципі будь-який об’єкт дійсності може представляти музейний інтерес. У Амстердамі, Копенгагені є музеї еротики; під Москвою є музей дитячої іграшки. Кожна галузь може представлятися у музеї повністю, але вона може і диференціюватися скільки завгодно. Крім політехнічного є технічні музеї – за кожним розділом техніки. Можуть існувати вузькопрофільні музеї, наприклад: музей писанки, музей тульського самовару. Досить поширене створення музеїв окремої установи, освітнього закладу, фірми. Літературні музеї досить часто персоніфіковані.

Зазвичай музеї – ілюстрація колишнього. Однак, багато музеїв зорієнтовані на сучасність: музеї сучасного живопису, техніки, живої природи тощо.

Музейних працівників світу об’єднує Міжнародна рада музеїв.

ДР музеїв формується на основі закону України «Про музеї та музейну справу». Законом визначені основні поняття, якими оперують у галузі музейної справи. Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є Міністерство культури і мистецтв України.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати становлення та розвиток музеїв.

2. Назвати основні віхи розвитку музейної справи.

3. Яким законом регулюється архівна справа? (Охарактеризувати основні положення закону)

Лекція 15

Документний ресурс музеїв (продовження)

• Основні поняття

• Функції музею

• Принципи формування музейного фонду

Музейний предмет. Це культурна цінність, якість чи особливі ознаки якої роблять необхідним для суспільства її збереження, вивчення і публічне представлення.

У поняттях документології музейний предмет – це документ у функціональному смислі, тобто субстанціонально він документом може і не бути, якщо не має записаної інформації, причому способом, який винайшла людина. Але функціонально предмет може виступати як документ, якщо інформація з нього все-таки добувається. Такі зразки гірських порід, залишки давніх тварин тощо. Отже, музейний документ – найбільш своєрідний вид документа із усіх документних ресурсів. Вихідним для більшості видів музеїв є аутентичні чи псевдоаутентичні документи, що мають артефактну цінність.

Легенда. Вихідний документ служить для створення документа похідного, він вже не аутентичний. Цей документ є легендою аутентичного документа. Легенда у перекладі з латині “те, що має бути прочитане”. У даному випадку легенда – сукупність сукупність понять, щро стосуються аутентичного документа. Легенда постає у вербальному, звуковому чи письмовому, а також іконічному, в тому числі голографічному виконанні. Вона є документом найнижчого ступеню узагальнення. Легенда, в свою чергу породжує документи більш високих ступеней узагальнення: науковий, опис і аналіз музейного аутентичного документав, звіт про наукову експедицію, статтю тощо.

Музейознавство ще недостатньо розробило класифікацію своїх документів, хоча визнає, що музейний предмет є документом. Музейознавство з часів Г. Ауфзеса (Німеччина, 1852) визнає однакову цінність документальних, літературних і предметних матеріалів, але не може теоретично відрізнити документальні матеріали від літературних, опис (легенду) предмета від нього самого. У головному музей подібний до інших документальних систем. Як і вони, діяльність музеїв базується на ДР. Наявність і зберігання документів вписують музеї у термінальні документальні системи.

Музейна колекція. Музейний фонд.

Сукупність музейних предменів, що об’єднані суттєвою ознакою є музейна колекція. Музейним фондом називається сукупність усіх музейних предметів і музейних колекцій на території України. Терміну для характеристики ДР окремого музею не існує. Назвемо цей ресурс фондом музею. Фонд музею може знаходитися у державній, приватній чи іншій формі власності. У будь-якому випадку він входить до складу музейного фонду України, але лише після реєстрації у Державному каталозі Музейного фонду.

Музей. Поява цього поняття йде з язичницьких часів. У Давній Греції словом “museion” називали хран муз, тобото покровителів мистецтв: Ерато, чи Евтерпа – муза ліричної поезія; Калліопа – епосу, Кліо – історії, Мельпомена – трагедія; Полігімнія – танцю і музики; Т алія – комедія; Уранія – астрономії. Ці храми ще не були музеями (в сучасному розумінні). Але жреці цих храмів зосереджували у них твори мистецтва. На їх базі і розвивалися поступово музеї. Зараз музеєм вважають некомерційний заклад культури, що зберігає, вивчає і публічно представляє музейні предмети і музейні колекції.

Становлення музейної діяльності. Музеї – це культурно-наукові установи. Вони створюються для: виявлення, збереження і збирання музейних предметів та їх колекцій; наукового вивчення цих документів, їх опису і аналізу, з подальшою публікацією цих досліджень; просвітницькою і освітньою діяльністю у формі проведення екскурсій і демонстрації експонатів.

Створення музеїв для інших цілей, крім оговорених у законі, не допускається.

Центрального національного музею універсального профілю в Україні немає.

Функції музею

Головна функція – меморіальна. Близькі до музею пам’ятники: мавзолей, некрополь, заповідник, архітектурні споруди і ансамблі. Обов’язок музею – зберігати документні цінності, а це означає створення юридичних і матеріальних умов.

Друга функція – інформативна – предмети і колекції музею є джерелом інформації. Оскільки з них «дістають» нові знання, музей виконує гносеологічну функцію. Тобто, музей є своєрідним науково-дослідним інститутом, що шукає матеріали для своєї діяльності і сам здобуває з них інформацію, обробляє її і робить доступною для широкого загалу. У інформаційній функції розглядається публікаційна діяльність як одна із форма функціонування будь-якого музею.

Забезпечуючи доступ до своїх ресурсів, музей виконує виховну та просвітницьку функції. Експозиційна функція виражена в музеях найбільше серед близьких документальних систем – бібліотек і архівів, де виставки теж складова частина їх діяльності.

Таким чином, музей – заклад полі функціональний, як і інші документальні системи.

Принципи формування музейного фонду

Головним принципом є артефактність документа. Документ у музеї є доказом свого існування в конкретну історичну епоху. Оригінал документа надає цінності музейній експозиції. У фонд музею намагаються включати лише документи, що є унікальними у якомусь відношенні. Відбирають їх на основі дуже суворої експертизи.

Стохатичність – вирізняючий принцип формування фонду музею. Поступовість формування фонду – теж специфічний музейний принцип (все, що потрапило у музейну колекцію, залишається в ній назавжди).

Принципу збереження надається найбільша увага (до експонатів навіть не можна торкатися). Втрачаючи початкові якості музейний предмет має реставруватися.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати поняття «музейний предмет», «легенда».

2. Пояснити «музейна колекція», «музейний фонд».

3. Назвати основні функції музею.

Лекція 16

Документний ресурс виставок

• Поняття «виставки»

• Тимчасові виставки

• Постійні виставки

Виставка – складова частина музею, а також бібліотеки, архіву. Але вона існує і як самостійний соціальний інститут. У цьому випадку він має повний набір обов’язкових елементів: власний виставковий продукт, будівлю чи комплекс будівель, штат співробітників, контингент відвідувачів.

Тимчасові виставки. Найчастіше виставки існують як тимчасове явище, організовують їх з поважного приводу. При цьому вони не мають спеціалізованого приміщення, але є відведена територія, на якій будують виставкові павільйони. Виставляють все, що заслуговує на увагу. Найчастіше експонують останні досягнення науки і техніки. Такі експозиції влаштовують або постійно, або періодично, переважно щорічно в один і той же час.

За масштабами виставки розрізняються досить широко: від виставки місцевого значення до грандіозних всесвітніх виставок універсального характеру. Традиційними стали міжнародні і близькі до них фестивалі, особливо фестивалі кіномистецтва.

Документознавцю виставки цікаві у двох аспектах: коли на них демонструються субстанціональні документи і коли для огляду надаються будь-які інші товари. У першому випадку є можливість з перших рук познайомитися з новинками документної продукції, чи то книга, чи преса, чи кінофільм. Оскільки кожну експозицію обслуговують спеціалісти своєї фірми, вони дають вичерпну інформацію про виставлений товар, дозволяють ознайомитися з ним.

Особливо важливі в цьому відношенні виставки в книжкових магазинах. Це постійні виставки зі змінними зразками книжкової продукції.

Якщо можна придбати виставлений товар, то це називають виставка-продаж, якщо таке трапляється раз на рік, то мова йде про виставку-ярмарку.

Виставки документної продукції бувають складовою частиною виставок більш загального характеру. Виставки недокументної продукції супроводжуються документами. Досить багато рекламної продукції, яка характеризує виставкові предмети і ці видання розповсюджуються безкоштовно.

Постійні виставки. Найстарша постійна виставка – Всеросійський виставковий центр, що був оснований у 1939 р. як Всесоюзна сільськогосподарська виставка. Потім її профіль розширився і вона стала ВДНГ. В Україні найбільша виставка знаходиться у Києві – Національний Експоцентр України. Виставкові центри широко рекламують свою діяльність у ЗМІ спостерігаючи за інформаційними повідомленнями, документознавець буде зорієнтований на відвідування тієї чи іншої виставки, адже це – складова частина його професійної діяльності.

Виставкова діяльність – обов’язкова складова функціонування усіх документальних інститутів, включаючи музеї. Також виставки існують як відносно автономні документально-комунікаційні інститути, формуючи власний документний інформаційний фонд: каталог виставки, рекламні видання, накопичує власний архів. Іноді на базі виставок виникають музеї.

Все сказане – ще одне свідоцтво тісного зв’язку термінальних документальних спеціалізованих систем, утворення ними єдиної суперсистеми, що частково представлена в корпоративному утворенні «Національна електронна бібліотека».

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати ресурс тимчасових виставок.

2. Дати приклади постійно діючих виставок.

3. Показати зв'язок виставок з іншими термінальними документальними системами.

Лекція 17

Документний ресурс інформаційних центрів

• Виникнення та розвиток центрів науково-технічної інформації

• Особливості функціонування інформаційних центрів

До 1950 р. обслуговування спеціалістів документами, необхідними для творчої діяльності, здійснювалось переважно науково-технічними, а також універсальними науковими бібліотеками.

Однак науковий прогрес вимагав відокремлення від них спеціальних соціальних систем, призначених для цієї мети. У найбільш розвинених країнах почали створюватися органи науково-технічної інформації (НТІ), які за своїм генезисом повторили шлях відокремлення від бібліотек архівів, музеїв.

У нашій країні державна система НТІ почала створюватися в 1950-х рр., а зміцніла в 1966 р. Вона включала в себе десять всесоюзних інститутів, 83 центральних галузевих і міжгалузевих, 15 республіканських інститутів. Очолював цю систему ВІНІТІ – Всесоюзний інститут наукової і технічної інформації. За час своєї роботи він дав інформацію в спеціальних реферативних журналах про 35 млн. публікацій з основних напрямків науки і техніки, включаючи документалістику і інформатику.

У кінці 1960-х рр. при міністерствах почали виникати адміністративні інформаційні центри, які стали відомими під абревіатурою ГІОЦ – Головний інформаційний обчислювальний центр. В основному вони займалися збиранням і обробкою статистичної інформації свого міністерства чи відомства.

Такі ж, лише менші за масштабом, інформаційні чи довідково-інформаційні центри почали з’являтися у кожному підприємстві, організації, фірмі.

Зараз інформаційні центри охоплюють усі сфери діяльності – правову, кадрову, ЗМІ, фінансову, політичну, рекламну, комерційну тощо.

Особливості функціонування інформаційних центрів. Спочатку між органами інформації і бібліотеками виникла гостра конфронтація. Інфоцентри зразу ж почали розвиватися на автоматизованій основі. Бібліотеки ж виявились більш консервативними установами, в той час активно опиралися від спроб впровадження автоматизації. Нові технології впроваджувались у бібліотечну діяльність дуже повільно, під впливом інфоцентрів. Психологічний рубіж перед новою технікою був подоланий лише у середині 1970-х рр.

Штучне протиставлення інфоцентрів і бібліотек викликало серйозну стурбованість у світі, і в 1975 р. ООН рекомендувала «повсюди стимулювати об’єднання бібліотек і документальних служб». Багато країн взяли до уваги цю рекомендацію. Наприклад, у США зараз діють більше 10 тисяч інфоцентрів, інтегрованих з бібліотеками в єдині установи.

По-іншому відбувався цей процес у нашій країні: у нас було вдвічі більше, чим у США, інфоцентрів, але половина з них мала в своєму складі бібліотеки як структурні підрозділи, три тисячі функціонувало окремо від бібліотек, третина ж бібліотек виконувала одночасно функції органів НТІ. Держава інвестувала оснащення ЕОМ органи НТІ, а бібліотеки залишились осторонь. Повільно і в дуже малих масштабах автоматизувалися лише провідні бібліотеки. З розпадом СРСР більшість органів НТІ і вся інформаційна система розпалися.

Бібліотеки ж і інші документальні системи з тисячолітньою історією довели свою живучість.

Інфоцентри, на відміну від бібліотек, самі створюють документи: інформаційно-аналітичні звіти, оглядову інформацію. Вони широко спеціалізуються на наданні фактографічної інформації, у формі, що потрібна абоненту. При цьому вони здобувають інформацію без допомогою бібліотек, і таким чином стають одночасно і генералізацій ними, і термінальними документальними системами.

Інфоцентри обслуговують колективного користувача, тобто юридичних осіб, тоді як бібліотеки здебільшого працюють з контингентом фізичних осіб.

За масштабами інфоцентри всеохоплюючі – від глобальних (типу Інтернета) через міжнародні, всеукраїнські, великі комплекси до підрозділів інформаційних служб окремої фірми.

Інфоцентри розглядають інформацію як товар, і цим радикально відрізняються від бібліотек, що бачать у ній культурну цінність. Підхід же інфоцентрів визначає постановку їх діяльності: їх послуги платні, у них процвітає ринковий підхід до надання інформації , їм властиві оперативність і супероперативність на базі новітніх технологій, у них розширюється приватний сектор.

Інфоцентри на відміну від інших документальних систем орієнтуються на актуальну, можна сказати швидкісну, тематику, хронологічна глибина їх відомостей дуже мала.

Закон про бібліотечну справу передбачає взаємодію бібліотек з органами НТІ, архівами тощо.

Робота в НТІ фінансується державою, оскільки система державна.

Контрольні запитання:

1. Коли виникли інформаційні центри як самостійні соціальні інститути?

2. Охарактеризувати розвиток НТІ.

3. Які особливості функціонування НТІ у порівнянні з бібліотеками.

Лекція 18

Документні ресурси інформаційного профілю

• Електронні бази даних

• Національна електронна бібліотека

• Переваги електронної бібліотеки.

Електронні бази даних не є окремим інформаційним центром, а немов розчинилися серед них, оскільки розкривають усі можливі галузі знання і сфери діяльності. Їх особливе становище пояснюється електронним виглядом документів, з яких вони складаються.

У банкові даних, чи банку документів, міститься інформація з будь-яких питань. Цей банк можна порівняти з набором звичайних документів на паперовому носії. На відміну від банків, у базі даних, крім власне документів, заради яких вона створена, в автоматичному режимі функціонує ряд програм: обробки цих документів, пошуку, додатків, змін, перегляду і трансляції. Самі ці програми теж є документами, проте іншого порядку, подібно до того, як бібліотечний каталог не є фондом, а ключем до бібліотечного фонду і без нього користування фондом ускладнюється. Без комп’ютерних програм користування банком даних повністю виключається. Тому у повсякденному житті користуються висловом «база даних» (БД), хоча є документальні системи, які займаються збиранням інформації для ЕОМ як самостійним видом документа безвідносно до банків даних.

В базу даних входять також апаратні засоби, що забезпечують доступ до усієї інформації.

Впорядкування обліку і реєстрація баз і банків даних почалось у нашій країні в середині 1990-х рр. на державному рівні. Виявилось, що створення документів, які сприймаються машиною, здійснюється стрімкими темпами.

За типом зареєстрованих БД велику частину складають фактографічні БД. Для населення основним джерелом відомостей є ЗМІ. Інформаційні продукти і послуги у електронному вигляді надають також рекламні агенції, бібліотеки, ринок медіа продуктів, інформаційно-довідкових та інформаційно-аналітичних послуг, комп’ютерних телекомунікаційних мереж і пейджингового зв’язку.

Інформрегістр фіксує лише невелику частину реально існуючих ДР. Завдання державної важливості полягає у повній їх інвентаризації і обліку як майна чи інтелектуальної власності.

Національна електронна бібліотека

Гігантські обсяги накопичених документів, їх зростання, різноманітний за багатьма ознаками характер збереження і розповсюдження, відсутність уніфікованого доступу до них створюють істотні проблеми у використанні ДР.

Усвідомлення вказаних проблем, підкріплене змінами в галузі розвитку сучасних інформаційних технологій і засобів передачі даних, призвело до необхідності шукати нові підходи і вирішення, які стосуються створення «сховищ» інфоресурсів, їх організації, способів доступу до них. У загальному такі підходи почали трактувати як створення цифрових, чи електронних бібліотек. Це не бібліотека у сучасному розумінні.

Електронна/ цифрова бібліотека – це вид розподіленої документальної системи, в якій знаходяться документи безвідносно до їх фізичного місцезнаходження і юридичної належності (бібліотекам, архівам, музеям тощо) у електронній формі, причому єдиний інтерфейс доступу до них забезпечується програмними засобами з одного пункту через глобальні інформаційні мережі.

Хоча слово «бібліотека» у назві цієї документальної системи дуже умовне, у всьому світі обрали саме його. Ця система повинна мати єдину робочу технологію, а найкращими, найбільш повними, раціональними є методи комплектації, обробки, розміщення, зберігання і використання документів, а також технологічні прийоми, розроблені стосовно бібліотек.

База даних бібліотеки складається із текстових, іконічних, звукових, відео документів. Електронна бібліотека може забезпечувати доступ і до власних електронних ресурсів, представлених зазвичай на оптичних дисках, і до ресурсів сторонніх організацій. Що мають програмні засоби, включаючи мережні протоколи. У останньому випадку мова йде про такий різновид електронної бібліотеки, яка неофіційно називається віртуальною бібліотекою.

Електронний документний ресурс представляє собою інтеграцію усіх відомих видів документів.

Переваги електронної бібліотеки. Найбільш відчутні такі:

• Надання користувачам якісно нових можливостей роботи з великою кількістю документів.

• Забезпечення доступу до інформації, що існує виключно в електронній формі.

• Отримання інформації незалежно від часу і місця її перебування.

• Істотне підвищення оперативності надання документів.

• Можливість доступу до різнорідних електронних ресурсів в середовищі одного екрану завдяки єдиному інтерфейсу.

• Запобігання погіршенню фізичного вигляду оригіналів. Оскільки вони виводяться з обігу, стаючи страховими масивами документів.

• Полегшення і прискорення обслуговування користувачів.

• Розширення доступу до особливо цінних документів.

• Оперативний пошук потрібної інформації за ім’ям, словом, фразою.

• Можливість отримання високоякісною копією потрібного матеріалу.

• Економічність збереження великих масивів у мінімальному фізичному просторі.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати електронні бази даних.

2. Що містить поняття «Національна електронна бібліотека»?

3. Які переваги електронної бібліотеки?

Лекція 19

Документний ресурс персональних систем

• Особливості персональних ДР

• Види персональних ДР

• Взаємодія персональних і суспільних ДР

• Утилізаційні документальні системи.

При всій масштабності ДР суспільного значення і користування основний їх масив складають все-таки персональні ДР. Вони на порядок вище за обсягом, чим суспільні. Персональні ДР синкретичні. По суті, всі види документних ресурсів беруть початок саме з персональних ДР.

Персональні ДР полі функціональні, вони забезпечують усі різновиди інформаційних потреб особистості. Вони підтверджують соціальний статус особистості, її юридичний, економічний, політичний, освітній стан, відносини власності. Персональний ДР забезпечує задоволення культурних, навчальних, виробничих, рекреаційних і багатьох інших потреб особистості, членів родини.

Навіть у тих, хто не збирає домашню бібліотеку, усіх документів нараховують десятками і сотнями. У колекціонерів ДР в декілька десятків разів більший.

Персональні ДР характеризуються високою гетерогенністю, що наближає їх до архівів. Їх недоліки – стихійність формування і звідси слабка впорядкованість.

Види персональних ДР

Документи почали супроводжувати людину ще в доісторичну епоху, з моменту появи писемності. Першими з’явилися економіко-правові документи. Вони закріплювали право власності, фіксували позикові зобов’язання, акти купівлі-продажу тощо.

У випадку, коли у персональному ДР накопичуються документи, що стосуються однієї особи, він називається особовим, чи персональним, коли двом і більше поколінням – фамільним. Якщо в ньому представлено документи членів родини, він є сімейним. Ресурс, який представляє власність особи і задовольняє її інформаційні потреби, але разом з тим представлений у суспільне користування, має статус особово-суспільного. Можливий і варіант навпаки. Інтернет є наскільки персональним, настільки і суспільним ресурсом.

Серед персональних ресурсів найбільш помітні архіви, особисті бібліотеки та інші спеціалізовані колекції.

Архіви. На кожного жителя ще до його народження заводять цілий ряд юридичних документів. Вони супроводжують його протягом життя і залишаються потім. Більшість документів створює кожна особа. Це дитячі малюнки, вітальні листівки, листи, шкільні зошити, студентські конспекти, щоденники, мемуари, фотографії, відеофільми тощо. У особистому архіві майже кожної людини збирається до ста одних лише найменувань документів.

Іноді вони мають значний не лише особистий, але і суспільний інтерес.

Бібліотеки. Головним стимулом створення персональних бібліотек – їх висока надійність і оперативність: потрібний документ завжди поряд. Персональні бібліотеки послужили прообразом бібліотек суспільного користування; досить часто вони виростали саме із приватних книжкових колекцій.

Персональні бібліотеки заслуговують уваги і вивчення їх складу, тенденцій розвитку.

Частіш за все їх називають особистими або домашніми, або ж сімейними – у кожній цій назві є власний відтінок. Такими бібліотеками вважаються твори друку, що нараховують 50 примірників і вище, якщо вони поповнюються систематично і цілеспрямовано (тобто, коли книги для них купують хоча б раз у рік). Крім книг, у такому фонді можуть бути журнали, газети, а також відео-аудіозаписи та інші документи культурного, виробничого, наукового призначення.

Масове формування особистих бібліотек почалося в 1960-і рр. для цього з’явились політичні, культурні і матеріальні передумови.

До кінця існування СРСР власні книжкові зібрання мали 97% сімей.

Колекції. Колекціонування своїм корінням йде у глибоку давнину. Історія свідчить, що колекціонування могли собі дозволити лише дуже заможні люди. Термін «колекція» ввів давньогрецький політичний діяч, оратор і письменник Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.). під колекцією розуміють систематизоване зібрання однорідних предметів, цікавих у якому-небудь відношенні.

Найбільш розповсюджений вид колекцій – приватні бібліофільські зібрання, чи персональні бібліотеки. Другим масовим захопленням є колекціонування марок. За даними ООН, цьому хобі віддають увесь свій час більше 300 млн. людей планети.

Поширене колекціонування вітальних листівок, сірникових коробів, різних квитків, етикеток тощо.

Персональний ДР – невід’ємна і найбільш велика за обсягом частина національного інформаційного потенціалу.

Взаємодія персональних і суспільних ДР

Оскільки персональні ДР вбирають у себе до 80% інформаційних запитів населення, то вони знижують навантаження на ДР суспільного користування.

Найбільш цінні персональні ресурси з часом стають суспільним досягненням, потрапляючи у музеї, архіви, виставки, бібліотеки. Можна сказати, що практично всі спеціалізовані термінальні документальні системи зобов’язані своїм походженням саме персональним ресурсам протягом всього історичного процесу.

Окремі документи та їх колекції, особисті архіви і бібліотеки весь час поповнюють собою суспільний документний ресурс, збагачуючи його раритетними матеріалами. Разом з тим існують і негативні наслідки взаємодії. Несумлінні користувачі не повертають взяті матеріали до бібліотек, чи знищуючи їх, чи псуючи. Бувають і випадки, коли колекція бібліофіла, включаючи і вкрадені в бібліотеках книги, в кінці-кінців таки потрапляє у бібліотеку, музей чи архів. Але завжди книги і колекції перебувають під загрозою зникнення чи знищення. Таким чином, взаємодія персональних і суспільних ДР має діалектичний, а в цілому взаємовигідний характер.

У ролі утилізаційної системи виступає фізична чи юридична особа. Адже документ створюється для того, щоб ним користувалися зацікавлені особи.

Документами користуються усі громадяни і всі організації, фірми, установи, підприємства. Завдяки документам забезпечується управління суспільством у цілому, від кожного його інституту – до родини як первинної ланки суспільства. Документи є основною базою, на якій будується діяльність таких соціальних інститутів, як владні структури, школа, церква, банк, науково-дослідний інститут. Навіть гральний бізнес будується на гральних картах і подібних предметах, які за визначенням є документами.

Всі спеціалізовані генералізаційні, транзитні і термінальні документальні системи одночасно є утилізаційними.

Функціонування фізичної утилізаційної системи характеризують:

• Інфоактивність

• Пам'ять.

• Ерудиція.

• Творчість.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати особливості персональних ДР.

2. Назвати види персональних ДР.

3. Як взаємодіють персональні і суспільні ДР?

4. Розповісти про утилізаційні документальні системи.

Лекція 20

Інформаційні ресурси мережі «Інтернет»

• Основні поняття Інтернет

• Класифікація джерел інформації в Інтернет

• Поняття «інформаційний посередник»

Вплив мережі Інтернет на розвиток світової економіки немає історичних аналогів. Поява цього об’єднання мереж привела до інтеграції регіональних економік до глобальної інформаційної гіпермедійної системи.

Якщо розглядати мережу Інтернет у фізичному сенсі, то вона є утворенням із мільйонів комп’ютерів, пов’язаних усіма можливими лініями зв’язку. У глобальному понятті мережа Інтернет є середовищем людей, середовищем загальносвітового розповсюдження інформації, інструментом ведення бізнесу без будь-яких часових чи просторових обмежень.

Таким чином, Інтернет можна розглядати як глобальний інформаційний простір.

Історія появи Інтернет йде у 50-і рр. ХХ ст. У відповідь на запуск в СРСР першого штучного супутника Землі у 1958 р. у США було прийнято рішення про створення першої глобальної мережі національного масштабу.

Зазвичай під словом «Інтернет» розуміють глобальну комп’ютерну мережу, або «Мережа мереж». З точки зору користувача Інтернет можна розглядати як могутній глобальний засіб обміну інформацією. Одним із розповсюджених і перспективних сервісів Інтернет є сервіс WWW , що є системою документів, які містять текстову і графічну інформацію, розміщену на вузлах Інтернет і пов’язаних між собою гіперпосиланнями.

Класифікація джерел інформації і Інтернет може проводитися за різними підставами.

За способом надання інформації можуть виділятися такі види

• Web-сторінки – найбільш розповсюджений і найчастіше використовуваний з інформаційних ресурсів. Цей ресурс є сторінкою гіпертексту. Сторінки поряд з текстовою можуть містити графічну, звукову, відеоінформацію.

• Файлові сервери є реалізацією в Інтернет традиційного способу надання інформації.

• Телеконференції можуть бути важливим джерелом інформації. Вони розділені на групи (рубрики) за тематикою. Учасники телеконференції можуть написати своє повідомлення чи надіслати коментарі на чуже повідомлення.

• Бази даних можуть бути доступні через мережу Інтернет. У них можуть міститися різні види інформації.

Інформаційні ресурси також можуть поділятися за мовною ознакою. У мережі Інтернет представлені практично усі мови, однак головною є англійська. Деякі сайти надають інформацію на кількох мовах.

Найбільш важливим аспектом класифікації інформаційних ресурсів мережі є зміст інформації. Ділова інформація, яка необхідна для підприємницької діяльності, за цим критерієм може поділятися на такі групи:

1. Відомості про фірми, організації. Ця група відомостей істотно різниться за своїм наповненням. Розбіжності визначаються ступенем засвоєння організацією можливостей Інтернет для просування продукції чи послуг. Виділяють три види серверів даної групи:

   • Сервери присутності в Інтернет (рекламні та інформаційні).

   • Інформаційні сервери, метою яких є надання різноманітної інформації споживачам. Сервери даної групи ведуть інформаційно-аналітичні агенції і інші структури, в тому числі державні, чия діяльність пов’язана з наданням різного роду інформації споживачам.

   • Інтерактивні магазини. Сервери цієї групи забезпечують продаж товарів посередництвом Інтернет. При цьому можуть реалізуватися у електронному вигляді такі функції: надання клієнту необхідної інформації про товари та послуги; оформлення замовлення; оплата замовлення (при використанні онлайнових платіжних карт); відправка отриманого товару, якщо товаром є інформація.

2. Відомості про стан світової економіки і економіки окремих країн. Ця інформація представлена досить широко в професійних базах найбільших інформаційно-аналітичних агенцій світу. Сервери цих агенцій входять до складу інформаційних ресурсів мережі Інтернет. Однак сама інформація, як правило, платна. Інформація про стан національної економіки зазвичай розміщується на серверах державних структур.

3. Відомості про стан галузевих ринків. (Їх аналіз здійснюють спеціальні маркетингові і консалтингові агентства, а також маркетингові служби фірм чи організацій).

4. Ділові новини. Більшість світових інформаційних агентств надають споживачам доступ до професійних баз, які містять ділові новини.

5. Довідкова інформація. Це і списки Web-сайтів компаній, і телефонно-адресний довідник, і різноманітна інформація: про рух потягів, авіарейсів, про погоду тощо.

Інформаційні ресурси Інтернету поділяються на «видиму» і «невидиму» частини сайтів. «Видима» частина – це та частина, яка обробляється пошуковими системами і індексується. «Невидима» - частина сайтів, яка не призначена для обробки пошуковими системами. Кількість документів, що стосуються «невидимої» частини сайтів у 500 разів перевищує кількість документів у «видимих» частинах сайтів.

Найкращим варіантом роботи з інформаційними ресурсами Інтернету є варіант, коли користувач знає адресу сайта. Цю адресу можна взяти із різних джерел. На сайт можна зайти і з допомогою гіперпосилань.

Пошук інформації в мережі Інтернет – це творчий процес, що вимагає глибоких знань в галузі інформатики, лінгвістики, принципів побудови інформаційних і пошукових ресурсів Інтернету.

Мережа Інтернет, як і традиційні масиви інформації, підпорядковується загальним інформаційним законам і класичним законам теорії інформаційного пошуку, але разом з тим відкриває раніше не бачені можливості для соціально-комунікаційної діяльності: здійснення соціологічних опитувань, зв'язків з громадськістю для органів державної влади й управління, реклами товарів і послуг для будь-яких підприємств і організацій, дистанційного навчання.

Запозичені з інших галузей діяльності терміни для позна­чення функцій інформаційного посередництва, зокрема термін "брокер", що визначається як "окрема особа або фірма, яка спеціалізується на посередницьких операціях з певними видами товарів або послуг"¹, відповідає сутності діяльності інфор­маційного посередника.

Інформаційний посередник (або брокер) - це особа або організація, яка здійснює зв'язок між виробниками інфор­маційних продуктів та послуг і їх користувачами, володіє знаннями про ринки збуту і продукти та способи їх одержання.

Діяльність інформаційних посередників в умовах мере­жного суспільства полягає у створенні іміджу організації в глобальному інформаційному середовищі, презентуючи в мережі Інтернет послуги і продукти, які надає організація, інформуючи про діяльність організації. Інформаційні посе­редники розробляють Web-сайт організації, планують його діяльність, актуалізують представлену на ньому інформацію, здійснюють пошук інформації в мережі для забезпечення інформаційних потреб організації і її клієнтів, організовують навчання працівників, надають рекомендації з пошуку інфор­мації, розробляють інструкції, довідники з ресурсів мережі та ін. Таким чином, інформаційний брокер в організації транс­формує інформацію із зовнішнього контуру у внутрішній і навпаки, здійснює маркетингову комунікацію, як систему налагодженого обміну інформацією з ринком збуту, що дозволяє підприємству адаптуватись до зміни ринкових умов і досягати поставлених цілей

Аналіз інформаційних ресурсів підприємств, організацій, бібліотек, інформаційних центрів і застосування відповідних комп'ютерних технологій з метою представлення інформації у телекомунікаційному середовищі включає традиційні методи роботи з документами і сучасні технології представлення документів для їх функціонування у мережі Інтернет: аналітико-синтетична переробка, структурування інформації, формальний опис документів, їх вербальних і структурно-графічних компонент, проектування і підтримка Web-сторінок, реда­гування і модифікація (оновлення) представленої у мережі інформації.

Узагальнену структуру діяльності інформаційних брокерів мережі Інтернет, вимоги до їх знань і умінь можна представити таким чином:

• організація комунікацій у глобальному інформаційному середовищі мережі Інтернет: організація ділових контактів за допомогою мережі, участь у проектах із створення "віртуальних корпорацій", "електронних бібліотек"

• адаптація інформаційних ресурсів підприємства до розповсюдження їх через глобальні інформаційні мережі;

• інформаційне наповнення Web-сайта маркетинговою, рекламною, бібліографічною інформацією, повнотекстовими базами даних;

• пошук інформації у мережі Інтернет з метою задоволення інформаційних потреб користувачів;

• розробка рекламно-інформаційних матеріалів для розміщення їх у мережі Інтернет;

• аналіз і планування номенклатури інформаційної продукції і послуг, які надходять від організації у зовнішнє середовище;

• вивчення потреб працівників підприємства у зовнішній інформації;

• інформаційно-аналітичний моніторинг документного потоку мережі Інтернет;

• підготовка аналітичних і оглядових матеріалів на основі одержаної з мережі інформації;

• участь у створенні й актуалізації баз і банків даних регіональної інформації;

• володіння методами аналітико-синтетичної переробки інформації;

• вміння оцінювати інформаційно-ресурсний потенціал підприємства;

• вміння прогнозувати інформаційний попит;

• оптимізування форми і диверсифікування методів представлення інформації користувачам віртуального середовища;

• знання інформаційних ресурсів сфери культури і мистец­тва, управління і законодавчої влади, науки і освіти;

• знання глобальних інформаційних мереж в інформаційно-комунікаційному аспекті;

• володіння методами системного дослідження інформацій­них потреб користувачів;

• вміння раціонально й ефективно здійснювати комунікації за допомогою мережі Інтернет у політиці, бізнесі, науці, культурі, освіті, дозвіллі;

• вміння здійснювати інформаційну експертизу ресурсів.

Контрольні запитання:

1. Пояснити поняття «Інтернет».

2. Охарактеризувати інформаційні ресурси Інтернету.

3. Дати класифікацію джерел інформації в Інтернеті.

4. Як виглядає структура діяльності інформаційних брокерів?

Лекція 21

Інформація як об’єкт захисту

• Службова таємниця

• Комерційна таємниця

• Персональна таємниця

• Методи захисту інформації

Сектор ділової інформації представлений такими видами і джерелами, як біржова, фінансова, економічна, статистична та комерційна інформація. Поряд із факторами, які забезпечують комерційну цінність інформації (повнота, точність, опе­ративність), особливого значення набуває доступність її для споживача. Цінність має та інформація, яку можна використати. З цього моменту усе залежить від того, з якою чи чиєю метою ними буде використана інформація, і тому яку інформацію можемо передавати відкрито, а яку потрібно оберігати, зробити з неї таємницю.

Службову таємницю організації становлять відомості про фінанси та бюджетну політику, відомості про організацію внутрішньовиробничої та управлінської діяльності із забез­печення захисту цих відомостей відповідно до норм діючого законодавства.

Такими відомостями є:

• відомості щодо пропозицій організації до проектів документів на державному рівні;

• внутрішні квартальні, піврічні та річні звіти про ре­зультати діяльності організації;

• відомості про технічні заходи підприємств із забезпечення інформаційної безпеки;

• матеріали, у яких визначається стратегія на майбутній рік і на більш далеку перспективу;

• внутрішні довідки про результати діяльності організації;

• доповідні записки на ім'я керівництва організації з основних напрямів діяльності;

• інструкції, розроблені в організації;

• доповідні записки на ім'я керівництва організації за матеріалами ревізій структурних підрозділів, що містять висновки та пропозиції, пов'язані з діями посадових осіб;

• прогнози різноманітного характеру;

• штатний розклад організації;

• телефонний довідник організації;

• відомості про партнерів;

• документи з охорони і захисту конфіденційних відо­мостей;

• відомості, які розкривають систему захисту конфіден­ційної інформації, в тому числі при використанні електронних технологій;

• листування організації з правоохоронними органами;

• рахунок прибутків і видатків організації;

• матеріали ревізій, що проводились в організації та у підвідомчих закладах;

• система розмежування повноважень на інформаційному об'єкті;

• паролі та ідентифікатори клієнтів, працівників, що використовуються на автоматизованих системах;

• порядок доступу осіб у приміщення з обмеженим до­ступом;

• проект комплексного захисту інформаційної системи, алгоритми, програми шифрування і дешифрування інформації.

Комерційну таємницю становлять економічні інтереси та інформація про різні сфери виробничо-господарської, управ­лінської, науково-технічної, фінансової діяльності організації, охорона яких обумовлена інтересами конкуренції та можливою загрозою економічній безпеці підприємства.

До таких відомостей належать:

• комерційні угоди, укладені організацією;

• угоди з іншими організаціями;

• відомості про перспективні експериментальні розробки до їх впровадження і реклами;

• фінансові документи організації;

• відомості, які надані виконавцями робіт підприємству як конфіденційні, що стосуються комерційних відносин між сторонами;

• відомості про фінансовий стан виконавців;

• зміст переговорів з клієнтами щодо окремих видів робіт і послуг;

• протоколи зустрічей керівників організації з вико­навцями з питань організації робіт;

• файли баз даних, що містять конфіденційні відомості;

• внутрішні нормативні документи організації;

• відомості, що розкривають інформацію про фінансовий стан працівників;

• відомості про порушення партнерами договірних зобо­в'язань, правил роботи, про штрафи і санкції до них;

• відомості про розподіл прибутків;

• відомості про стратегічні і перспективні напрями роботи організації;

• відомості про наявність вільних кредитних ресурсів та їх розміщення;

• умови видачі кредитів конкретним одержувачам (процент кредитної ставки, терміни, застава тощо);

• вартість послуг для конкретного клієнта;

• інженерно-економічні розрахунки і прогнози техніко-економічного стану і розвитку організації.

Персональна таємниця - це інформація, яка містить відомості про фізичну особу і дозволяє цю фізичну особу ідентифікувати. До відомостей, що становлять персональну таємницю, належать:

• особова справа працівника організації;

• відомості про клієнтів і працівників після звільнення;

• заходи із забезпечення збереження, цілісності і достовірності персональних даних;

• результати аудиту використання і захисту персональних даних.

Методи захисту інформації

Засоби захисту інформації обираються відповідно до змісту таких структурних елементів моделі інформаційної безпеки підприємства:

1. Об'єкти злочинних посягань

• технологічний процес опрацювання, передачі та збе­рігання інформації;

• інформаційні ресурси.

2. Перелік загроз

• порушення термінів і порядку проходження документів ;

• викривлення, фальсифікація, переадресування, не­санкціоноване знищення, неправдива авторизація документів та повідомлень, які зберігаються у системі;

• порушення конфіденційності інформації, яка віднесена до комерційної таємниці.

3. Можливі суб'єкти, що здійснюють злочинні посягання

• співробітник підприємства, який має повноваження доступу до інформаційної системи підприємства;

• співробітник підприємства, який не має повноважень доступу до інформаційної системи підприємства;

• особа, яка не є співробітником підприємства і не має повноважень доступу до інформаційної системи.

4. Можливі типи структурних посягань в інформаційній системі підприємства

• втручання у технологічний процес опрацювання, зберігання і передавання інформації з метою реалізації злочинного посягання;

• використання санкціонованого користувача для втру­чання у технологічний процес опрацювання, зберігання і передавання інформації з метою реалізації злочинного пося­гання.

5. Форми здійснення злочинних посягань

• змова, яка включає співробітника (співробітників) підприємства як учасника;

• використання співробітника (співробітників) під­приємства без їхнього відома;

• здійснення економічного, фізичного або морального тиску на співробітника (співробітників) підприємства;

• імітація із злочинною метою дій санкціонованого користувача, який перебуває на території підприємства;

• імітація із злочинною метою дій санкціонованого користувача, який перебуває поза територією підприємства.

Контрольні запитання:

1. Пояснити поняття «службова таємниця».

2. Які відомості становлять комерційну таємницю?

3. Розкрити сутність персональної таємниці.

4. Які методи захисту інформації вам відомі?

Лекція 22

Правові основи регулювання інформаційної діяльності

• Історія розвитку правових основ регулювання інфодіяльності

• Закон України «Про інформацію»

Ефективна організація інформаційної діяльності в суспільстві можлива тільки за умов її адекватного правового забезпечення. У цілому норми права, що регулюють інформаційну діяльність, можна об’єднати у такі групи:

• Законодавчі та нормативні акти власне про інформацію.

• Законодавчі та нормативні акти з питань охорони прав інтелектуальної власності.

• Окремі положення інших правових актів, що стосуються інформації та охорони прав інтелектуальної власності.

Ґенеза законодавства про інформацію пов’язана із гарантією політичних прав і свобод особи та формуванням конкурентного середовища в економіці, починаючи з кінця ХІХ ст.

Поширення прототипу сучасних правових норм на сферу інтелектуальної діяльності пов’язане з перетворенням продуктів цієї діяльності на товари, а отже, й об'єкти власності. Тому закономірно, що початок формування основ права інтелектуальної власності збігається з переходом суспільства до капіталізму. Наприклад, уперше в світі охорону права на літературну власність (право копірайту) зап­роваджено в 1545 р. у Венеціанській республіці. Цим законом заборо­нялося публікувати твори без згоди їх автора(ів). У 1672 р. аналогіч­ний закон було вперше запроваджено в англійській колонії (нині штат) Масачусетс в Америці. А в 1709 р. англійський парламент прийняв «Статут Анни», названий так на честь тодішньої англійсь­кої королеви. Цей законодавчий акт надавав авторові будь-якої кни­ги виключне право на її друк протягом 14 років від дати ЇЇ першої публікації із можливістю продовження цього права ще на 14 років. Поява «Статуту Анни» обумовлювалася необхідністю захи­сту інтересів авторів творів і книговидавців, що несли витрати на друкування книжок, шляхом надання їм на певний період монополії на видання відповідних творів. Як бачимо, саме в країнах, що були піонерами в розвитку капіталізму, з'явились перші паростки сучасно­го права охорони інтелектуальної власності.

А 8 вересня 1886 р. у м. Берн (Швейцарія) була підписана міжна­родна «Конвенція з охорони літературних і художніх творів», відома ще як Бернська конвенція. Цей документ визначає сучасні механізми охорони прав різних суб'єктів на використання творів мистецтва. Він є базовим міжнародним юридичним документом у сфері охорони прав інтелектуальної власності в частині, що стосується творів мис­тецтва.

Поряд з охороню прав власності на твори мистецтва охорона ана­логічних прав здійснюється і у сфері так званої промислової влас­ності. Причому ця сфера юридичної практики теж має давню історію. Адже ще у 1623 р. парламент Англії прийняв «Статут про моно­полії», яким скасував більшість монополій у сфері торгівлі товарами. Таке право монопольної торгівлі раніше надавалося підприємцям королівською владою. Разом із цим було збережено монополію технічної творчості. Патентна монополія надавалась першому дійсному винахідникові та визначала його виключне право на виготовлення та використання нового виробу як результату винаходу на території королівства. Патент діяв упродовж 14 років. «Статут про монополії» вважається класичною відправною точкою розвитку патентного законодавства. Патент-монополія виконував функції інструмента узгодження інтересів винахідника і суспільства. У подальшому патент­не право поступово поширювалось у всій Європі. На території Ро­сійської імперії, а отже, і на більшій частині території України, воно було запроваджено у 1812р.

У результаті розвитку патентного права 20 березня 1883 р. у Па­рижі (Франція) було підписано міжнародну «Конвенцію з охорони промислової власності», в яку з того часу кілька разів вносилися пев­ні зміни. Означену конвенцію ще називають Паризькою. Основні по­ложення цього документа поділяються на три категорії: національ­ний режим, право пріоритету і загальні правила. Дотримання націо­нального режиму означає, що громадяни країн — членів Конвенції мають рівні права в усіх країнах-членах із громадянами відповідних держав у правовій охороні об'єктів промислової власності. Наприк­лад, громадяни США мають на території України такі ж права сто­совно права промислової власності, як і громадяни України. Таке ж правило діє і стосовно громадян України в США. Право ж пріорите­ту означає, що країни — члени Конвенції визнають пріоритет подачі відповідних заявок в інших країнах при подачі ними заявок на ці ж об'єкти промислової власності. Конвенція надає кожній державі-учасниці свободу дій стосовно національного законодавства з пи­тань промислової власності, за винятком тих положень, яких повинні дотримуватись усі держави-учасниці згідно зі Стокгольмським актом 1967 р.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі (Швеція) було засновано Всесвітню Організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), яка здійснює міжнародну координацію діяльності у сфері охорони прав інтелектуальної власності.

Закон України "Про інформацію" — базовий правовий акт у системі регулювання інформаційних відносин в Україні.

Закон України "Про інформацію" набув чинності 2 жовтня 1992 р. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Закон установлює загальні правові основи одержання, використан­ня, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу і суспільство від неправдивої інформації.

Закон визначає інформацію як документовані або публічно ого­лошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Відповідно об'єктами інфор­маційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культу­ри, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах. Наведене в цьому Законі юридичне визначення інформації дещо відрізняється від того, яке було подано раніше, і від того, як часто розуміють і вживають поняття "інформація" на практиці.

Наприклад, у сферу дії юридично визначеного терміна "інформа­ція" фактично не потрапляють чутки, хоча останні досить часто є дієвим інструментом впливу на економічне та соціально-політичне життя суспільства. Причина такої ситуації полягає в тому, що інфор­маційна діяльність для цілей свого правового регулювання передба­чає наявність відповідних суб'єктів. Щоб той чи інший суб'єкт ніс правову відповідальність за поширення тих чи інших повідомлень, треба, щоб ці повідомлення можна було засвідчити в судовому по­рядку. Тобто необхідна наявність відповідних документів або при­наймні свідків, як у випадку публічного оголошення будь-яких відо­мостей. Чутки ж, як правило, знеособлені, поширюються переважно в процесі довірливого спілкування. А це, в свою чергу, обумовлює відсутність не тільки відповідних документів, а й осіб, які можуть за­свідчити факт публічного поширення повідомлень. Стан справ, коли певний тип повідомлення де-факто інформацією є, а де-юре такою не визнається, може призводити до ситуацій, що вимагають застосуван­ня широкого спектра правових інструментів і залучення висококва­ліфікованих фахівців.

Усі громадяни України, юридичні особи та державні органи ма­ють право на інформацію. Але реалізація права на інформацію гро­мадянами, юридичними особами і державою не повинна порушува­ти громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Згідно із Законом інформаційна діяльність розглядається як су­купність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Важливе місце в Законі нале­жить описові механізму функціонування інформаційних потоків у суспільстві. Так, держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. Завдання її при цьому полягає у забезпеченні до­держання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопу­щенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом. Державний контроль за додер­жанням установленого режиму здійснюється спеціальними орга­нами, які визначають Верховна Рада і Кабінет Міністрів України. Обмеження права на одержання відкритої інформації заборо­няється законом. Закон визначає порядок доступу до інформації: дає визначення інформаційного запиту, порядку його розгляду відповідними посадовими особами, визначає порядок відшкоду­вання витрат, пов'язаних із задоволенням запиту, а також вста­новлює перелік документів та інформації, що не підлягає наданню для ознайомлення за запитами.

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, корис­тування чи розпорядження. Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є створення інформації своїми силами і за свій рахунок, договір на створення інформації, до­говір, який містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивіль­ним та іншим законодавством. Інформаційна продукція — це мате­ріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій. Інформаційна послуга — це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задово­лення їхніх інформаційних потреб. Ціни і ціноутворення на інформа­ційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються догово­рами за винятком випадків, передбачених Законом.

Закон встановлює права та обов'язки учасників інформаційних відносин, їхню відповідальність за порушення законодавства про інформацію, визначає порядок співробітництва української сторони з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.

Положення Закону України "Про інформацію" конкретизуються в інших законах про інформаційну діяльність та охорону прав інте­лектуальної власності, які мають більш конкретний характер, а та­кож у низці інших законодавчих і нормативних актів.

Контрольні запитання:

1. Як розвивалися правові основи регулювання інфодіяльності?

2. Коли набув чинності Закон України «Про інформацію»?

3. Що таке, згідно з Законом, інформаційна діяльність?

4. Дати визначення понять «інформаційна продукція» та «інформаційні послуги».

Лекція 23

Основні положення законів України про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної власності

• Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»

• Закон України «Про телебачення і радіомовлення»

• Закон України «Про інформаційні агентства»

• Закон України «Про державну таємницю»

• Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах»

Законодавство України про інформаційну діяльність в цілому викладено у ряді законів і підзаконних актів. Для ілюстрації наведе­мо основні положення найважливіших із них.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» поширюється на друковані засоби масової інформації, за­сновані в Україні, а також на друковані засоби масової інформації інших держав, які розповсюджуються в Україні.

У цьому Законі під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні й такі, що продовжують­ся, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцт­ва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окре­мими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими ви­даннями і підлягають реєстрації на загальних підставах.

Сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації (ЗМІ) не обмежується. Забороняється створення та фінансування дер­жавних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження по­відомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами ма­сової інформації, а також заборона поширення повідомлень і мате­ріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, уста­нов, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю. До суб'єктів діяльності друкованих засобів масової інформації на­лежать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач. Засновник (співзаснов­ники) може об'єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюд­жувача. Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем.

У Законі подається порядок організації діяльності друкованих за­собів масової інформації: визначаються суб'єкти, що мають право на заснування друкованого засобу масової інформації, та відносини між співзасновниками; порядок державної реєстрації, підстави для відмо­ви у реєстрації друкованого ЗМІ та порядок оскарження такої відмо­ви. Законом регулюються відносини між редакціями друкованих ЗМІ і громадянами та організаціями, міжнародна діяльність друкованих ЗМІ та відповідальність за порушення свободи діяльності друкова­них ЗМІ.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає пра­вові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування. Дія цього Закону поширюється на відносини між суб'єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телерадіоорганізацій, а також від способу розповсюдження телерадіоінформації, якщо їх передачі розраховані на масове приймання споживачами. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що регулюють створення і діяльність спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу.

З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телеба­чення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється На­ціональна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі — Національна рада). Склад Національної ради затверджується Вер­ховною Радою України строком на чотири роки в кількості 8 осіб: за поданням чотирьох кандидатур Головою Верховної Ради України та чотирьох кандидатур — Президентом України.

Право на заснування телерадіоорганізацій в Україні належить гро­мадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності, Верховній Раді України, Президенту України, іншим юридичним особам Украї­ни. В Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземни­ми юридичними та фізичними особами та особами без громадянства. Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземни­ми інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30% іноземних інвестицій. Юридична або фізична особа не має права бути засновни­ком (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення більш як на двох каналах мовлення по телебаченню і трьох каналах мовлення — по радіо на території всієї країни, області, міста або іншого регіону.

Для отримання ліцензії на право користування каналами мовлен­ня телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган подає заяву до Національної ради України. Ліцензія на право корис­тування каналом мовлення видається на строк, вказаний заявником, але не менш як на 7 років для цілей ефірного мовлення і 10 років — для цілей кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення цьо­го строку ліцензія втрачає чинність. Власник ліцензії не має права пе­редавати канал мовлення у суборенду. Порядок використання ка­налів мовлення визначається Національною радою України.

Телерадіоорганізації, їх працівники мають право на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, необхідної інформації для здійснення своєї ста­тутної діяльності у порядку, передбаченому чинним законодавством України. Посадові особи, які надають інформацію, несуть відпові­дальність за її достовірність.

У Законі визначаються й інші питання організації телерадіомовлення; права телерадіоорганізацій, їх працівників, телеглядачів і ра­діослухачів; порядок фінансування телерадіоорганізацій; міжнарод­не співробітництво та відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення.

Закон України «Про інформаційні агентства» закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнарод­ного співробітництва. Інформаційними агентствами, згідно з цим За­коном, є зареєстровані як юридичні особи суб'єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні розуміють за­реєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб'єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представ­ництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або не­державне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність у сфері інформації згідно із Законом України "Про інформацію" та цим Законом.

Діяльність інформаційних агентств — це збирання, обробка, тво­рення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Випуск і розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.

У Законі подається перелік суб'єктів діяльності інформаційних агентств, якими є засновник (співзасновники) інформаційного агент­ства, його керівник (директор, генеральний директор, президент та ін.), трудовий колектив, творчий колектив, журналіст інформаційного агентства, спеціаліст у галузі засобів комунікацій, автор або власник інформації, видавець (виробник) продукції інформаційного агентства, розповсюджувач продукції інформаційного агентства, споживач про­дукції інформаційного агентства, а також визначається їхній статус і статус самого інформаційного агентства. Закон встановлює порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності інформа­ційних агентств, розповсюдження їхньої продукції, міжнародної діяль­ності, а також відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства.

Закон України «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охоро­ною державної таємниці з метою національної безпеки України.

Державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відо­мості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відно­син, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які ви­знані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Ступінь секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») — категорія, яка характе­ризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень охорони державою. Забороняється віднесення до дер­жавної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушува­тися конституційні права людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю і безпеці населення.

Віднесення інформації до державної таємниці, відповідно до ви­мог цього Закону, здійснюється рішенням Державного експерта з пи­тань таємниць. Виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб покладається Головою Вер­ховної Ради України та Президентом України. Спеціально уповнова­женим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України. Функціонування товарно-грошових відносин в Україні знайшло відображення і в цьому правовому акті.

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» має на меті встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.

Контрольні запитання:

1. Проаналізуйте еволюцію правових відносин у сфері охорони прав інтелектуальної власності та складіть перелік найвидатніших подій (з поясненнями).

2. Охарактеризуйте об'єкти та суб'єкти правових відносин у сфері інтелектуальної власності та інформаційної діяльності.

Лекція 24

Основні положення законів України про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної власності (продовження)

• Закон України «Про авторське право і суміжні права»

• Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»

• Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»

• Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»

• Закон України «Про державну статистику»

Закон України «Про авторське право і суміжні права» охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням і використанням творів науки літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття. Навіть якщо вони виражені, описані, пояснені проілюстровані у творі. Не є об'єктами авторського права повідомлення про новини дня або про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості, а також офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення тощо), державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки), затверджені державними органами, звичайні дані, навіть якщо вони вира­жені, описані, пояснені, проілюстровані у творі тощо.

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених ст. 28 цього Закону. Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнаро­дувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриється не пізніш ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується термін охорони, передбачений для творів, автор яких відомий. Термін охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 70 років після смерті ос­таннього співавтора. Авторське право на твір, уперше опублікова­ний протягом ЗО років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Майнові права авторів пе­реходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті (немай­нові) права автора. Виключне майнове право на службовий твір, тобто такий, що створений автором у порядку виконання службо­вих обов'язків відповідно до договору між ним і роботодавцем, на­лежить роботодавцю, якщо інше не передбачено відповідною уго­дою.

Охорона суміжних прав здійснюється без шкоди охороні творів авторським правом. Суміжні права охороняються протягом 50 років після першого публічного виконання твору, сповіщення пере­дачі тощо. Захист особистих і майнових прав осіб, які мають ав­торське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, вста­новленому адміністративним, цивільним і кримінальним законо­давством.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні. Якщо міжна­родним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що пе­редбачені законодавством України про винаходи (корисні моделі), то застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов'яз­ковість якого дана Верховною Радою.

Правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не су­перечить суспільним інтересам, принципам гуманності й моралі та відповідає умовам патентоспроможності. Об'єктом винаходу може бути:

• продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварин);

• спосіб.

Об'єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою.

Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:

• відкриття, наукові теорії та математичні методи;

• методи організації та управління господарством;

• плани, умовні позначення, розклади, правила;

• методи виконання розумових операцій тощо.

Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці ви­находи (корисні моделі) визначаються спеціальним законодавством. Право власності на винахід (корисну модель) засвідчується патен­том. Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подан­ня заявки до центрального органу виконавчої влади з питань охоро­ни інтелектуальної власності, а деклараційного патенту — 6 років. Строк дії деклараційного патенту на корисну модель становить 10 років від дати подання заявки. Винахід відповідає умовам патенто­спроможності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і промислово придатний. Винахід визнається новим, якщо він не є части­ною рівня техніки. Об'єкти, що є частиною рівня техніки, для визна­чення новизни можуть враховуватися лише окремо.

Будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну мо­дель) в іноземних державах. Витрати, пов'язані з патентуванням ви­находу (корисної моделі) в іноземних державах, несе заявник або за його згодою інша особа.

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні. Якщо міжнародним дого­вором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені за­конодавством України про промислові зв'язки, то застосовуються правила міжнародного договору.

Об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ер­гономічних потреб.

Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:

• об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промис­лові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція;

• об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних їм речовин тощо.

Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці промислові зразки визначаються спеціальним законодавством. Пра­во власності на промисловий зразок становить 10 років від дати по­дання заявки до відповідного органу центральної влади і продов­жується за клопотанням власника патенту, але не більше як на п'ять років. Виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки Кабінет Міністрів має право дозволити використання запа­тентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Спори щодо умов видачі дозволу і виплати компенсації та її розміру розв'язуються у судово­му порядку.

Будь-яка особа має право запатентувати промисловий зразок в іноземних державах. Витрати, пов'язані з патентуванням промисло­вого зразка в іноземних державах, несе заявник або за його згодою інша особа.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг (далі — знак) в Україні. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про знаки, то застосо­вуються правила міжнародного договору. Згідно із Законом знак — позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від од­норідних товарів і послуг інших осіб. Об'єктом знака можуть бути сло­весні, зображувальні, об'ємні та інші позначення або їхні комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право влас­ності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до відомства і продовжується відом­ством за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років.

Ніхто, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинен­ня дії свідоцтва згідно з цим Законом. Будь-яка особа має право зареєструвати знак в іноземних державах. Витрати, пов'язані з реєстрацією знака в іноземних державах, несе заявник чи за його згодою інша особа.

Закон України «Про державну статистику» регулює правові відно­сини в галузі статистики і ведення первинного обліку, визначає повноваження та функції органів державної статистики і створює осно­ву для ведення державної інформаційної системи України з метою одержання достовірної статистичної інформації про соціально-економічний розвиток України. Державна політика в галузі статистики спрямована на створення єдиної системи первинного обліку та статис­тики, на визначення змісту і характеру статистичної діяльності на всій території України.

Сфера застосування Закону поширюється на всіх юридичних осіб на території України, а також на юридичних осіб України, що знахо­дяться за її межами; на всі розташовані на території України струк­турні одиниці, що не є юридичними особами і головні організації яких розташовані за її межами; на всіх фізичних осіб, які проживають на території України незалежно від їхнього громадянства. Неправо­мірне втручання будь-яких державних органів, юридичних осіб, гро­мадських об'єднань, службових та інших осіб у діяльність органів державної статистики з питань їхньої компетенції не допускається.

Усі юридичні особи та особи, які займаються підприємницькою діяльністю, структурні одиниці подають дані, необхідні для прове­дення державних статистичних спостережень, безплатно, якщо інше не передбачається законодавством України. Статистичні дані по­винні бути достовірними і подаватися у повному обсязі, в установ­лені строки і за визначеними адресами. Порядок подання статистич­них даних визначається у формах державної звітності, затверджених органами державної статистики. Органи державної статистики пода­ють статистичну інформацію до органів державної влади та управ­ління у межах виділених із бюджету коштів на збирання та розробку цих даних. Громадським об'єднанням, іншим юридичним особам і громадянам статистична інформація подається на платній основі, крім випадків, передбачених законодавством, при дотриманні дер­жавної та комерційної таємниці. У разі залучення наукових установ, громадських об'єднань, інших юридичних осіб, громадян до вико­нання завдань органів державної влади та управління статистична інформація подається їм безплатно.

Крім зазначених документів, інформаційна діяльність в Україні в тій чи іншій мірі регулюється рядом інших законодавчих (Закони «Про видавничу справу», «Про рекламу», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про стандартизацію і сертифікацію», «Про аудиторську діяльність», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про банки і банківську діяльність», укази Президента «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забез­печення Президента України та органів державної влади», «Про за­ходи щодо розвитку національної складової глобальної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» тощо) та підзаконних актів.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте законодавство України про інформаційну діяльність.

2. Проаналізуйте проблеми адаптації українського законодавства про інформацію та охорону інтелектуальної власності до норм міжнародного права.

Лекція 25

Перспективи розвитку інформаційної діяльності в суспільстві

• Еволюція поглядів на інформаційне суспільство

• Трансформація ролі інформаційних процесів

Аналіз змін в економіці, політиці, культурі, інших сферах людсь­кої діяльності примусив учених уже в середині минулого століття гово­рити про наближення нової епохи — інформаційного суспільства. Ос­таннє розглядалось як результат цілої серії еволюційних і революцій­них змін. При цьому футурологи (фахівці, які прогнозують майбутнє), намагаючись описати параметри нового суспільства, виходили з якіс­но нової ролі інформаційної діяльності в його функціонуванні. Один з таких сценаріїв запропонував американський дослідник Алвін Тофлер і виклав у своїй праці «Футуршок».

Автор зазначає, що кожна особа несе у своїй свідомості менталь­ну модель світу як суб'єктивний образ навколишнього середовища, що існує об'єктивно поза людською свідомістю. У цій моделі части­на образів може відповідати дійсності, а частина — викривлює її. Прискорення темпів життя, збільшення інформаційного навантажен­ня, що проявляються у прискоренні зміни ментальних образів у людській свідомості, посилює в людей відчуття нестабільності самого знання і вимагає нового рівня адаптації індивіда до навколишнього се­редовища. Це, в свою чергу, вимагає формування найрізноманітнішо­го спектра знань у суспільстві, оскільки річні сфери людської життєді­яльності все більше змінюватимуть характер та інтенсивність свого функціонування.

Погляди па майбутнє інформаційне суспільство протягом другої половини XX ст. поступово еволюціонували. На початку 90-х років нову цікаву концепцію запропонувала завідувач кафедри політології Каліфорнійського університету (США) Л. Грофф. Вона, розробляючи свою концепцію, брала до уваги роботи інших футурологів — А. Тофлера, Д. Бела, Дж. Несбіта. Коротко про суть її поглядів. У своєму розвитку суспільство послідовно проходить три епохи: аграрну, індустріальну та інформаційну. Перехід від однієї епохи до іншої обумовлений цілою серією еволюційних і революційних змін у технологіях, а також пов'язаних з ними відповідними змінами в суспільних інститутах. При цьому далеко не всі елементи суспільної структури окремих країн в один і той же період знаходяться на однаковій стадії розвитку. Враховуючи нелінійний характер суспільного розвитку, деякі країни можуть оминути найгірші вади індустріальної епохи на шляху до інформаційної. Відмінною рисою останньої є якісно нова роль інформаційної діяльності в усіх сферах суспільного життя.

Як уже зазначалося, прогрес людства у сфері інформаційної діяльності її проявлявся у скороченні часу на передачу, обробку повідомлень і підготовку інформації для прийняття управлінських рішень. Інакше кажучи, прогрес людства нерозривно пов'язаний з інтенсифікацією інформаційних процесів. Адже інформаційна діяльність, яка проявлялася у зниженні вартості обробки та передачі повідомлень, створювала умови для кращої організації матеріального виробництва та життєдіяльності суспільства в цілому.

Тому, на думку Л. Грофф, якщо основу економічної влади в аграрну епоху складала власність на землю, в індустріальну — на капітал, підприємства, обладнання, інші види ресурсів, то в інформа­ційну епоху — власність на інформацію. Це, звичайно, не означає, що в інформаційну епоху власність на матеріальні ресурси позбавлена сенсу. Але, як то кажуть, за інших однакових обставин, завдяки кращій організації інформаційної діяльності, можна не тільки досягти ефективнішого використання різноманітних ресурсів, а й отримати більше економічної та політичної влади. Не дарма питання інформаційної діяльності та охорони прав інтелектуальної власності посідають чільне місце в політиці розвинених країн, транснаціональних компаній та міжнародних організацій. Адже на сучасному етапі навіть основна частина грошової маси в світі функціонує не в готівковій, а в безготівковій формі. Самі по собі гроші все більше набирають ознак своєрідного «інформаційно-психологічного феномену».

Порівняння між собою означених епох за рядом інших характери­стик дає можливість прогнозувати ймовірну трансформацію ролі інформаційних процесів у подальшій життєдіяльності суспільства. Так, якщо в аграрну епоху в життєдіяльності суспільства переважали процеси децентралізації, обумовлені перш за все технологією вико­ристання землі та значенням цього виду ресурсів для людства в той період, в індустріальну епоху — процеси централізації на підставі концентрації виробництва, капіталу і влади, то в інформаційну епо­ху їх знову змінила тенденція до децентралізації, але вже на новому, якісно вищому рівні, в поєднанні з переходом ряду процесів на рей­ки глобального розвитку. У політиці, наприклад, це знайшло відоб­раження в розвитку форм місцевого самоврядування при зростанні ролі глобальної кооперації.

Зазнає змін і сам стиль управління. Характерною ознакою інфор­маційної епохи є сітьові моделі інтерактивного управління, командні системи на засадах консенсусу, «гуртки якості», а також скорочення кількості проміжних ланок у різних системах управління.

Під впливом розгалуженої та економічно доступної мережі кому­нікацій почав зазнавати суттєвих змін навіть такий інертний компо­нент суспільства, як система розселення. Процес субурбанізації, що охопив розвинені країни, привів до переміщення населення з ве­ликих міст у більш комфортні зони проживання, оскільки ефективна система зв'язку тепер дає змогу значно знизити витрати на пере­міщення товарів, капіталів і робочої сили.

Радикальне зниження вартості обробки повідомлень і обумовлена цим зростаюча доступність комунікацій сприяли переходу від побудо­ви суто теоретичних концепцій інформаційного суспільства до розв'я­зань практичних завдань. Навіть з'явився спеціальний термін «нова економіка», що використовується для визначення сфери застосування інформаційних технологій на базі новітньої комп'ютерної техніки.

Це дає підстави розраховувати, що на якісно нові зрушення в організації інформаційної діяльності можна буде очікувати протягом найближчого десятиріччя. Суть цих змін вочевидь полягатиме у подальшому скороченні витрат часу, пов'язаних із прийняттям управлінських рішень, і підвищенні ефективності цих рішень. Останнє можливе через широке застосування імітаційного моделювання на базі новітньої комп'ютерної техніки. Правда, якісно нові зрушення в організації інформаційної діяльності зможуть перетворитися на реалії лише за умов їхньої достатньої забезпеченості висококваліфікованими кадрами, здатними до прийняття ефективних рішень у нестандартних ситуаціях.

Контрольні запитання:

1. Як еволюціонували погляди на інформаційне суспільство?

2. Яких змін зазнає інформаційне суспільство?

3. Чого саме очікувати в майбутньому у організації інформаційної діяльності?

Лекція 26

Державна інформаційна політика та національні інформаційні ресурси

• Загальна характеристика національної безпеки

• Проблем формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів

• Державна інформаційна політики

Протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві здійснюється поступовий перегляд парадигми національної безпеки - політики і вчені, у своїй більшості, відійшли від вузького трактування національної безпеки як безпеки держави, якій підпорядковані безпека особи і суспільства. В Україні, як і в інших демократичних державах, безпека особи все більше сприймається як основоположний компонент національної безпеки, що викликало необхідність наукового опрацювання проблем співвідношення безпеки особи та суспільної безпеки, безпеки особи та державної безпеки, суспільної та державної безпеки. Необхідність взаємодії владних структур при вирішенні соціально-політичних, економічних, оборонних та інформаційних проблем ставить вимоги щодо узагальнення вітчизняного та світового досвіду в цій сфері та переведення цього наукового надбання в площину практичних дій - удосконалення діючого законодавства, вжиття на державному, регіональному та місцевому рівнях організаційних та інших заходів. Загалом, національна безпека - це стан країни, при якому відсутні реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам та образу життя, або дія цих загроз усунута. У такому разі забезпечуються необхідні умови для практичної реалізації життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави.

Тобто, національна безпека є основою природного розвитку людського суспільства і є запорукою історичного розвитку народів і створених народами держав. Зазначимо, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності. Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства, загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. долл. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол.

Все це визначає проблему формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну, створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики.

Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною державою на початку третього тисячоріччя, звучить так: здатна країна реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету і скотиться на периферію світового ринку?

Прорив в галузі інформаційно-комп'ютерної індустрії, що забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше впровадження «Інтернету» і використання програмування в складних суспільних і економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховувану керовану структуру, а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою особистістю. Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що швидко зростає, концентрується в «фінансових пірамідах», що розкручуються на електронних торгах без якогось зв'язку з реальною економікою. Грошові потоки замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв'язків, що буде цілком підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила.

Перед таким загрозливим викликом стоїть зараз і Україна - політично залежна, економічно розорена, світоглядне спустошена. Ігнорувати цей виклик неможливо, а підпорядкування чужій волі означає повну втрату державного суверенітету. За цих умов, спроба копіювати чужі досягнення - даремна витрата часу. Тому, визначення, правове і організаційне закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об'єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність організації та погодженість її зв'язків, враховуючи якість інформаційних ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі.

Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головною метою державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів, на думку автора, є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами можна сформулювати, як:

• розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

• визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними

• ресурсами;

• розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур;

• розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів;

• здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

• введення технологічно та методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);

• забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

• оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

• забезпечення функціонування ефективно діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів; забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

• забезпечення розробки та застосування правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

• регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

• кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними

• ресурсами;

• інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

• контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;

• нагляд за додержанням законодавства в сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

Організаційно-правова система державного управління інформаційними ресурсами в контексті викладеного, має функціонально три основних рівні:

Перший - стратегічний рівень - є рівнем прийняття політичних рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України. Другий - є рівнем організаційного та нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів. Третій - виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосередньо виконання законодавчих і нормативно-правових актів та здійснюється відомчий та територіальний нагляд за встановленим порядком і правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів.

На стратегічному рівні визначаються національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади для побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; на підставі головної стратегічної цілі державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їх раціональне розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політико-правових рішень щодо удосконалення системи управління цією сферою.

Контрольні запитання:

1. Дати загальну характеристику національної безпеки.

2. Як вирішується основне геополітичне питання у державі?

3. Перерахувати функції державного управління інформаційними ресурсами.

Лекція 27

Державна інформаційна політика та національні інформаційні ресурси (продовження)

• Укази Президента щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою

• Ресурсне забезпечення державної інформаційної політики щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів України

Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, що становлять на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність низки невирішених важливих проблем, пов'язаних з дефіцитом послідовності та системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, реальністю є те, що правотворчий процес здійснюється підчас шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних актах фрагментарне, без узгодження з чинним законодавством, без врахування специфіки національної ментальності, правової культури і правосвідомості населення. Тобто, стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури країни.

Президентом України вживаються активні заходи щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове значення мають діючі Укази Президента України «Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері» (22.04.98 р.); «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» (16.09.98 р.); «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади» (14.07.2000 р.); «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі» (31.07.2000 р.); «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні» (09.12.2000 р.); «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року «Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв'язку та телекомунікацій» (23.08.2001р.) та ін.

На другому рівні державного управління центральними органами виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно-методичне забезпечення виконання законодавчих актів, політичних і політико-правових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координація і контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів. Однак певні важливі функції державного управління на цьому рівні залишаються не визначеними, а саме:

• здійснення загальнодержавних заходів організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координації та контролю; планування конкретних заходів і оперативне управління системою та її структурними елементами;

• організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом;

• організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, отриманих у процесі міжнародного співробітництва (окремо, відкритих інформаційних ресурсів і, окремо, інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, але у єдиному технологічному контурі);

• ведення обліку державних інформаційних ресурсів як майна або немайнових активів, впровадження порядку їх закріплення в оперативне управління і господарче відання;

• фінансування заходів щодо формування державних інформаційних ресурсів, визначення порядку надання платних послуг на основі різних видів використання державних інформаційних ресурсів та формування інформаційного ринку;

• державна реєстрація та координація діяльності у сфері розробки і впровадження інформаційних технологій;

• розробка і впровадження організаційних заходів, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці;

• заходи організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль за реалізацією державної інформаційної політики у сфері захисту особи, суспільства і держави від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації, тобто забезпечення інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Аналіз другого і третього рівнів державного управління і захисту інформаційних ресурсів свідчить, що на державному рівні не визначено низку управлінських функцій, які відповідно і не виконуються. Зокрема, починаючи з рівня виконавчої влади, не утворена управлінська вертикаль щодо формування і використання інформаційних ресурсів, відсутні деякі організаційно-правові елементи системи управління і захисту інформаційних ресурсів. Так, на виконавчому рівні, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів, здійснюється відомчий та територіальний контроль не визначені функції:

• для органів державної влади, міністерств, інші центральних органів виконавчої влади, органів регіонального та місцевого самоврядування - функції організації і забезпечення функціонування служб, систем, баз і банків даних для задоволення потреб громадян, юридичних осіб, держави;

• для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій - функції формування регіональних і місцевих реєстрів інформаційних ресурсів та забезпечення їхньої державної реєстрації;

• для підприємств, установ і організацій всіх форм власності - функції подання інформаційних ресурсів, які створені в процесі їх професійної діяльності, відповідно до встановленого порядку і правил до державної реєстрації.

Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної інформаційної політики щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів України. Головною причиною виникнення такої проблеми є те, що чітко не визначені пріоритети інформаційної політики на вищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне телебачення та радіомовлення, інформатизація, частково -забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі, доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також у повному обсязі сфери забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця.

Аналогічно Державному бюджету України, формуються і статті витрат на розвиток інформаційної сфери у регіональних і місцевих бюджетах.

Програма діяльності Уряду «Реформи заради добробуту», затверджена Верховною Радою України, також не приділяє пріоритетної уваги удосконаленню системи державного управління і захисту інформаційних ресурсів України. У цьому важливому державному документі положення щодо захисту інформаційної сфери зведено до вдосконалення системи фінансування державного телебачення, а основні напрями діяльності Уряду щодо розвитку національного сегмента Інтернет - до розробки Концепції пріоритетного розвитку Мережі в Україні.

Загроза національній безпеці України в інформаційній сфері, яка визначена в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, залишається і досі, що пов'язано з невиваженістю державної політики в цій сфері. Схвалений Верховною Радою України у січні 1997 р., цей важливий документ не забезпечив поєднання підходів як до формування законодавчої бази, створення правових засад для побудови, функціонування і розвитку системи, так і організаційного забезпечення, чіткого визначення функцій та раціонального їх розподілення між елементами системи та реалізації всього комплексу стратегічних завдань зміцнення національної безпеки України в інформаційній сфері. Державне управління інформаційною сферою, основу якої складають інформаційні ресурси України, залишається найбільш неврегульованою сферою державної управлінської діяльності.

Зазначимо, що повноваження вищих державних органів, визначені Конституцією України, зокрема, Верховної Ради України (ст. 85), Президента України (ст.106), Ради національної безпеки й оборони України ст. 107), Кабінету Міністрів України (ст. 116) дозволяють забезпечити виважену державну інформаційну політику щодо управління інформаційними ресурсами України.

Разом з тим прийняті за останні роки закони, укази Президента України та нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України не забезпечують в правовому і організаційному плані формування і розвиток цілісної системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів. Лише фрагментарне і ситуаційно передбачають вирішувати згадані проблеми і проекти актів законодавства, що розробляються або перебувають на розгляді у Верховній Раді України, в тому числі, проект Інформаційного кодексу України та проект Закону України «Про національні інформаційні ресурси».

Практика минулих років свідчить про нагальну потребу суттєвого вдосконалення взаємодії, скоординованості і узгодженості дій і рішень Парламенту - Президента - Уряду з питань виконання конституційних повноважень щодо формування і реалізації державної інформаційної політики; внесення докорінних змін до підходів щодо проведення адміністративної реформи, спрямованих на забезпечення формування цілісної і стабільної структури органів виконавчої влади, виходячи із функцій і повноважень державних органів, закріплених у Конституції України, Законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших правових актах та удосконалення правових засад функціонування системи управління і захисту інформаційних ресурсів України.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати Укази Президента щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою

2. Які важливі функції державного управління залишаються не визначеними?

3. У чому полягає загроза національній безпеці України в інформаційній сфері?