5. Господарство Стародавнього Сходу та пам'ятки економічної думки. (Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай).

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). В державах цього регіону швидко розвивалися приватне власність та товарно-грошові відносини. Відомою пам'яткою є закони старо-вавілонського царя Хаммурапі. Мета законів — всебічне зміцнення економічної влади держави. Вони становлять систему правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавілоні XVIII ст. до й. е.

Економічна думка Стародавньої Індії була обплутана релігійною оболонкою.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння.

Рабство розглядається як перешкода до вступу до чернечої громади, а боргова кабала визнається страшенним лихом. Тому йдеться про необхідність всіляко уникати заборгованості та прагнути своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість творів брахманізму грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любов). Кожній з цих цілей присвячена окрема література. Найбільш відомою книгою про обов'язок є «Закони Ману», про вигоду — «Артхашастра», про кохання— «Камасутра».

У «Законах Ману економіка розглядалася як сфера діяльності вайшіїя. Вона складалася з тваринництва, землеробства, торгівлі те лихварства. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар.

«Артхашастра» присвячена користі, матеріальній вигоді. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це ґрунтовна збірка правил, адресованих царям те правителям, якою вони повинні керуватися у своїй державній діяльності. У ньому містяться відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави. Основними джерелами доходів давньоіндійської держави були прибутки від державних підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягалися з населення.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках філософських та політичних вчень. Провідним напрямом було конфуціанство (від імені його засновника — Конфуція)

Конфуцієм було запропоновано свого роду соціальне-економічну програму для правителів. На його думку, правитель повинен був дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити більш рівномірно, щоб не було бідності, зменшити податки та залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності у сільськогосподарському виробництві.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи. Керовані мали утримувати тих, хто ними управляє. Менцзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему криничних полів.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Згідно з поглядами Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики держави повинні були бути: економія у витратах, забезпечення достатку народові, необхідність зберігати надлишки.

До критиків конфуціанства належить Мо Ді — засновник школи моїстів. Моїсти виходили з природної рівності всіх людей, виступали проти поділу людей на шляхетних та бідних, засуджували рабство, розкіш, гноблення землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства і закликали всіх старанно працювати, аби досягти щастя і добробуту.