3 Етапи формування міфології:

1 етап: хтонічна міфологія. «Хтон» = «земля». Існують боги, демони, абстрактні безликі сили природи, вшанування Матері-Землі. ІЄРАРХІЇ БОГІВ, ПАНТЕОНУ БОГІВ ЩЕ НЕ ІСНУЄ. Матріархат у сусп.. ладі.

2 етап (архаїчний період Д.Греції): становлення патріархату і відображення сусп.. змін у міфології: боротьба богів із титанами, героїв – із амазонками.

А. перехідний період -- розхожий сюжет міфу – історія знищення страшної непереможної істоти, як-то Лорнейська гідра.

Б. Кінець 7 ст. до Р.Х.

остаточно формуються уявлення про Зевса як про Бога-владику. Відбувається становлення пантеону богів, вибудова їхньої ієрархії. Кожен бог = покровитель певної професії, соціального прошарку, втілення сил природи та людських пристрастей (тому боги нагадують людей з їхніми чеснотами і вадами)

Олімпійський пантеон (гора Олімп) представлений 12 богами. ДИВИСЬ РОЗДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ.

3 етап : від розквіту до занепаду Еллади. Героїчний період – міфи будуються навколо ідеї сили, якій підкорюється все (подвиги Геракла). Теми невблаганності долі та богів, тема покарання – міфи про Сізіфа, Едіпа, Тантала, Іксіона. Ідея слабкості богів і їхнього страху перед долею – міф про Прометея. Непокірність людини – Тантал, Сізіф. «Самозаперечення міфології» - Лосєв.

Важливими категоріями Античної естетики є «мімезис» і катарсис

• Міметичний характер творчої свідомості у добу Античності

МІмесис (мІмезис) – термін давньогрецької філософії і естетики, яким позначали основний принцип творчої діяльності митця. Полягає в наслідуванні дійсності у витворах мистецтва. За доби Античності ідею мІмезису розробляли Демокріт, Платон і Арістотель.

На теренах античної літератури мімесис є визначальною естетичною доктриною і має довгу традицію. Античний мімезис може мати 4 обличчя:

1.Первинне копіювання дійсності в народній обрядовості

2.Наслідування природи в ремеслах – ткач=павук, співак=пташка, будівельник=ластівка (ідея Демокріта)

3.Копіювання видимої сторони дійсності в мистецтві (Платон). На думку мислителя, такий шлях не може привести до істини (див.філософію Платона про тіні речей)

4.Творчо опрацьоване відображення-віддзеркалення дійсності в мистецтві (Арістотель). Джерелом будь-якого мистецтва Арістотель вважає mimesis - наслідування - вроджену властивість людини, що відрізняє її від тварин. Наслідування – це елементарний акт свідомості.

Акт мімесису ставить індивіда у відсторонену позицію до власного існування – у позицію розглядання, роздумів, навчання, осмислення.

Мімезис

Театр чи картина?

Первинно цей термін означав лише пантоміму, в танці й з музикою, тобто діяльність, спрямовану на вираження внутрішньої реальності, а не на відтворення зовнішньої. Застосування цього слова до візуальних мистецтв завдячує семантичній зміні V століття, коли його значення поширилось і на відтворення зовнішнього світу. Цей новий вжиток відіграв визначальну роль для трактування. Театральне походження мімесису також виявляється у розрізненні між міметичним дискурсом трагедії та комедії та простою оповіддю, коли поет розповідає від власної особи, не ховаючись під маскою персонажа. Але сам цей традиційний вжиток завдячує поширенню на візуальні мистецтва, і більш конкретно на живопис, який постає міметичною діяльністю, бо наслідує зовнішню реальність та її образи. Походження з живопису тієї концепції мімесису, з якої виходив Платон, таким чином, помітно змінює контекст цієї категорії порівняно з первинним театральним походженням слова. Проблема стосується вже не ідентичності суб'єкта й плутанини між актором та автором, як це було у випадку театрального мімесису, а ідентичності об'єкта, тобто відношення образу до свого прототипу. Стосунок проблеми мімесису до проблеми образу надає мімесису сенсу подібності, а визначення мімесису як подібності дозволяє засудити живописний мімесис як фальшиву та погану подібність, тобто відкинути її в ім'я того самого критерію, виробленню якого вона слугувала. Звичайно, Платон не відкидає всіх форм живописного мімесису, як це засвідчує проведене у «Софісті» розрізнення двох його різновидів. Перший відтворює зразок, зберігаючи його пропорції та надаючи кожній частині доречні кольори: це мистецтво копії, узгодженій з оригіналом. Другий вживається насамперед у творах великого розміру, які відтак доводиться споглядати здалеку; тому він, навпаки, деформує точні пропорції та застосовує кольори, не адекватні реальним. Ця міметичність прагне відтворити реальне не таким, яким воно є, а таким, яким воно здається глядачеві, враховуючи його точку зору - «чи не втілюють, отже, художники у своїх образах, забуваючи про істинне, не ті співвідношення, що існують, а ті, що видаються їм гарними? Звісно, таке мистецтво є притулком софістики, яка завжди розглядається як «релятивістська».. Така міметичність відтворює не буття, а позірність, заслуговуючи, отже, на ім'я «фантастичного», що перекладають як «мистецтво симулякрів» чи «ілюзорне». Згідно зі зрілою платонічною доктриною, вона засуджується за подвійник звинуваченням у неточності та омані, бо й сама відхиляється від істини, й інших змушує вірити у свою істину. Таке мистецтво складає «вельми значну частину живопису. Якість мімесису слід судити мірою його референції, оціненої в терміни правильності й точності, тобто оцінювати критеріями, що належать до сфери пізнання та істини: для мистецтв наслідування «правильніш утворюється насамперед рівністю (істоту) стосовно кількості та якості».

Це суто референційне розуміння мімесису все ж порушує деякі питання стосовно образу, які виникають під час застосування того типу наслідування, на яке саме й спирається Платонова теорія мімесису. Критеріями доброго мімесису і сенсі подібності не можуть бути критерії мімесису в сенсі відтворення. Образ, що відтворював 6н розміри й усі інші характеристики прототипу, вже не був би образом, - він став би ідентичним оригіналу двійником. Не було б Кратила та образу Кратила, було б двоє Кратилів.