До 1 лекції:
Суб’єктивний першопочаток в античній прозі: роман Лонга “Дафніс і Хлоя”
Коли з’явилася белетристика? – елліністичний період – коли література відходить від соціальних проблем і жанру епосу.
Проза в давньогрецькій літературі має глибоке коріння, сягаючи сакрального фольклору, тобто міфології. На відміну від драми та лірики, проза традиційно вважається жанром для відпочинку. Остаточно оформилася у кін.2-3 ст. до РХ.
Давньогрецька проза – пращур сучасної белетристики.
«Пастуша повість про Дафніса і Хлою» написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою.
Жанр – буколістична повість, тобто пастуша повість. Головна ідея – можливість ідеального кохання між людьми, наближеними до природи.
Місцем дії є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року – юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Еротичні ігри персонажів постають як чисті та природні – оскільки персонажі не знають, що таке гріх.
Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну пантоміму і про її виконання.
За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.
Тема 1.2. Генеза та еволюція античного театру. Інтертекстуальна взаємодія літератур античної Греції та Риму.
Виникнення театрального дійства
Театралізовані видовища існували на грецьких землях з прадавніх часів.
Вже крітяни і мікенці (ахейці) знали примітивні форми театрального мистецтва. У 3 тис. до РХ примітивні вистави крито-мікенської культури – це ритуали, пов’язані з робочими, культово-обрядовими, мисливськими та землеробськими іграми.
Основою для виникнення античної драми стали народні обрядові ігри за участю ряджених – ці ритуали здійснювали на честь богині родючості, покровительки землеробів Деметри в місті Елевсін, що неподалік від Афін. На появу трагедії вплинули також надзвичайно розповсюджений у Греції культ героїв, поховальні пісні (треноси), що також включали в себе певний драматичний елемент.
Основним джерелом виникнення драми дослідники вважають народні свята на честь бога Діоніса, покровителя виноградарства і виноробства, бога, що помирає і воскресає, одного з найпопулярніших богів Еллади.
В другій половині VI ст. до Р.Х. були встановлені свята на його честь: Великі Діонісії (у квітні), Ленеї (у січні) та Малі Діонісії (в лютому). Запам’ятайте ці назви – з цих свят виросла класична антична драма.
Обов'язковим елементом культу Діоніса було виконання хором гімнів-дифірамбів на честь бога Діонісія. Дифірамбічний хор складається з 50 хоревтів, розташовується півколом, на чолі хору стоїть заспівувач (ексархос).
У Давній Греції довго панували епос і лірика, лише в другій половині 6 ст. трагедія досягнула значного розвитку. Винахідником аттичної трагедії вважається поет Феспід - на святі Діоніса він поєднав виконання дифірамба з театральною дією, тобто зробив з народного дифірамба драматичну виставу. Перша його вистава датується весною 534 р. до Р.Х. Це – День Народження світового театру.
Генеза трагедії та комедії
Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія.
Коріння трагедії – у святкуваннях Великих Діонісій.
Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос -"цап" і оде -"пісня", тобто "пісня цапів". Річ у тім, що існували сатирівські хори, учасники яких одягали на себе козлину шкуру й зображували козлоногих супутників Діоніса – сатирів. Хор славив подвиги і страждання бога.
Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, відомі кожному греку. Використовуючи міфологічну оболонку, драматург висловлював свої етичні, філософські, релігійні погляди. Трагедія вважалася також виховним жанром.
Особливість трагедії – закономірність – обумовленість долі персонажів.
Мета трагедії – кАтарсис – найвища форма трагізму, що викликає духовне переживання, емоційне потрясіння, очищує душу людини, «очищує» та «просвітлює» глядача.
Коріння комедії – у святкуванні Малих Діонісій.
Малі Діонісії – свято, що дуже нагадує християнську Масляну. Воно також відбувалося у 2 половині лютого. Це свято скорого настання весни і родючості, а також свято куштування молодого вина останнього урожаю.
Слово комедія походить від слів “комос” і “оде”. "Комос"- це хід п’яної юрби ряжених, що обсипали один одного жартами і сороміцькими піснями під час сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає "пісню комоса". (тотожне християнській Масляній – 2 половина лютого).
Культура комедії – сміхова, карнавальна, пародійна, протилежна трагедії. Всіт давньогрецької комедії – двоїстий. Все подвоюється, стає з ніг на голову, є амбівалентним. Теми комедії – винятково злободенні, тобто присвячені сучасності, останнім її подіям.
Особливість трагедії – випадковість.
Мета трагедії – очуднення, «одивнення», тобто змалювання світу не традиційно.
Давньогрецький театр
Театр працював лише на свята Діоніса. Але з часом його почали використовувати в інших цілях - в ньому робили оголошення, читали постанови, проводили диспути, там відбувались засідання народних зборів.
Класичний грецький театр складався з трьох частин.
1 - театрон, місця для глядачів, - розташована на схилі пагорба. Місця вирубували в скелі (як в афінському театрі Діоніса) або виривали в землі і застилали зверху дерев'яними дошками, кам'яними або мармуровими плитами. Для особливо поважних осіб сидіння, у вигляді мармурових крісел, ставилися в перших рядах.
Афінський театр вміщував до 20 тисяч глядачі, епідаврський - до 15 тисяч, театр у Мегалополі (Пелопоннес) - 44 тисячі глядачів.
Незважаючи на таку велику кількість глядачів, кожне слово актора чітко долинало до найвіддаленіших рядів. Театр мав чудову акустику, й усі тисячі глядачів могли чути акторів із сильними голосами.
2 - орхестра, спочатку круглий, а пізніше підковоподібний втоптаний майданчик, що доходив майже до першого ряду місць для глядачів і був відділений від них невисокою мармуровою балюстрадою.
На орхестрі розміщувався трагічний хор, що спочатку складався з 12, а потім - з 15 хоревтів, включаючи корифея (голову хору, того, що заспівував). Хор виступав із піснями та танцями, зображуючи осіб, близьких до головних героїв; учасники хору були одягнуті у відповідні костюми.
3 - скене (сучасне - сцена), що містилась у задній частині орхестри. Це місце, де переодягались актори, єдина в театрі закрита кам'яною будівля. Фасад скене мав вигляд палацу, оздобленого колонами, скульптурами та прикрасами. Фасадна частина скене слугувала декорацією, коли цього вимагала дія. В інших випадках встановлювались пересувні намальовані декорації.
Перед скене був т. зв. проскеній - майданчик, на якому грали актори.
Головні ролі в трагедії, чоловічі й жіночі, виконував перший актор - протагоніст. Другий актор (девтерагоніст) і третій (тритагоніст), введені пізніше Есхілом і Софоклом відповідно, виконували менш значні чоловічі й жіночі ролі.
Актор був віддалений від публіки, в нього не було можливості передавати міміку. Але греки виділяли 28 трагічних настроїв – для їх передачі актори використовували трагічні маски, які водночас служили й своєрідними підсилювачами голосу. Маска значно збільшувала голову - щоб приховати порушену пропорцію між головою і тілом актора, Есхіл увів котурни - черевики на дуже товстій підошві, що набагато збільшували зріст актора.
Актори й хор грали у довгому хітоні (сорочці) з яскравої тканини і в хламиді (плащі) з пряжкою на правому плечі. Колір хламиди визначав соціальну приналежність, вік і стать героїв трагедії.
Вимоги до акторів: мати гучний голос, чітко декламувати, вміти співати, танцювати і грати на музичних інструментах. Особливу увагу приділяли їхнім жестам і повільним та урочистим рухам.
Структура античної драми
На 4 день Великих Діонісій змагалися три-чотири драматурги, кожний з яких міг виступити лише з однією виставою – вистава складалася з 4 частин.
Перші драматичні змагання виникли в Афінах, у т.зв. Афінському театрі Діоніса. В них брали участь Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.
Структура трагедії
Перегляд кожної вистави займав цілий день, бо вона складалася з трьох трагедій і однієї комедії.
Обов’язкова умова – трагедії пов’язані між собою сюжетом, комедія – висміює сюжет трагедій.
Трагедія починалася з прологу – частини трагедії до першого виступу хору.
Перший виступ хору називався пародом трагедії (з гр. «виступ», «прохід»).
Після пароду в трагедії чергувалися епісодії та стасими ТОБТО діалогічні частини та пісні хора.
Закінчувалася трагедія ексодом – виходом, або завершальною піснею хора.
В різних місцях трагедії також ставили об’єднаний жалісний спів хора й акторів коммос (від гр. дієслова «бити» - бити себе в груди).
Концепція Ф. Ніцше: аполонівський та діонісійський першопочатки давньогрецької трагедії
Пам’ятаєте, ми говорили про міфи, як про основу ментальності народу?
Ніцше вважає, що розуміти світ грецького мистецтва слід не через поняття, а через певні образи. Такими образами-символами є Аполлон і Діоніс.
Діоніс, або Вакх. Бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства та виноробства, пов’язаний з підземним світом. На святкуваннях на честь Діоніса відбувалися оргії, що супроводжувалися ритуальним сп’янінням, виконанням музики, пісень, танцями – учасники оргій спадали в особливий транс.
Оргії на честь Діоніса відбувалися на горі Парнас. Згідно з віруваннями, Парнас також належить Аполлону Музогету, тобто володарю муз. Хоча прихильниками культу Діоніса були переважно простолюдини (богом аристократії був Аполлон, що мав схожі функції), існували напівпотаємні братства прихильників культу Діоніса в містах, особливо – в Афінах. ЧОМУ? Діоніс – Діонісії – мистецтво, щорічні свята. Діоніс таким чином стає покровителем мистецтва, як і Аполлон.
Діонісійське начало являє собою екстаз, нестяма, несамовитість, сп’яніння (ритуальне сп’яніння) у котрі впадали під час ритуального винопиття та танцю.
Аполлон, або Феб (осяйний). Божество сонячного світла, один з дванадцяти олімпійських богів. Аполон = бог гармонії.У класичній Греції Аполлона уявляли як бога, котрий допомагає людям, вчить мистецтвам та мудрості, будує міста, охороняє від ворогів, припиняє незгоду між окремими полісами.
В VI-V ст. до Р.Х. Аполлон сприймався передусім як бог мистецтва, покровитель художнього натхнення.
Аполонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням і розумом.
На Парнасі зійшлися Діоніс і Аполлон. Тобто на певному етапі елліни відчули потребу впорядкувати культ Діоніса з його оргіями та вакханаліями до рівня культури. РУХ ВІД КУЛЬТУ ДО КУЛЬТУРИ
Пам’ятаєте, зародження театру пов’язане з культом Діоніса в Афінах та святкуванням Діонісій. Спершу трагедійні вистави вписувалися в загальний обряд на честь Діоніса, і були не видовищем, а релігійною церемонією, де кожна вистава була жертвою богу і тому не могла показуватися двічі. Кінець культового характеру трагедійних вистав і перехід до того, що ми називаємо театром (показ вистав не на честь богів, а задля розваги глядачів) стає точкою, яку можна назвати кінцем доби класичної Греції і початком періоду еллінізму.
Розглянемо характеристику, яку дає Ніцше діонісійському та апполонівському мистецтву.
Аполлонівський першопочаток - вимога від людини самопізнання задля дотримання міри - завищена самооцінка та надмірність є ворожими аполлонівському світові.
Діонісійський світ є екстаз, єднання природи та людини.
Ніцше приходить до висновку, що справжнє мистецтво не могло існувати лише у вигляді аполлонівської гармонійності: «Музи мистецтв «видимості» блідли перед народним мистецтвом, яке у своєму сп’янінні голосило істину».
Ніцше вважає діонісійський початок первісною мистецькою силою, яка викликає до життя весь світ явищ, проте лише аполлонівський початок робить його видимим.
Він вибудовує наступну схему розвитку грецького мистецтва:
1-ий етап – вік титанів та панування народного мистецтва;
2-ий етап – розвиток гомерівського гармонійного аполлонівського мистецтва;
3-ій етап – цей аполлонізм поглинається діонісізмом;
4-ий етап – аполлонізм і діонісізм об’єднуються в мистецтві дифірамбу та трагедії -- культ перетворюється на культуру.
Еволюція давньогрецької трагедії у творчості поетів-трагіків Есхіла, Софокла та Евріпіда
Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них являв собою новий етап в еволюції жанру.
Основою їхніх трагедій був пафос – пристрасне, піднесене співчуття пристрасним, піднесеним (пафосним) монологам і діям персонажів
Есхіл (525-456 рр. до Р.Х.), «батько трагедії». Ним було написано понад 90 п'єс, з яких збереглося лише 7 трагедій. Есхіл користувався значною популярністю, про що свідчать 13 його перемог на драматичних змаганнях.
Перші твори нагадували ліро-епічну ораторію - в них переважали хорові партії, а дія майже не розвивалася.
В пізніших п'єсах, після введення третього актора Софоклом, переважає діалогічна частина, вони стають справжніми трагедіями дії й характерів.
Есхіл вводить уперше прийоми, що стали надбанням драматургії нових часів:
формулу трагічного мовчання,
пісні хору в його трагедіях часто створюють атмосферу жаху на сцені, тобто чекання чогось страшного й неминучого
прийоми контрасту, трагічної іронії
пророцтва й віщування,
використання об’єктів, що створюють атмосферу напруження на сцені, викликати жах у глядачів (наприклад, знаряддя вбивства).
Його мова сповнена архаїзмів і новотворів, епічних порівнянь, поетичних епітетів, яскравих метафор, внутрішніх рим і асонансів.