Лекція № 19 «Адміністративно-правове забезпечення управління економікою, державною та регіональною власністю»

Мета: вивчення змісту державного керівництва в сфері економіки, державною та регіональною власністю, системи центральних і місцевих органів управління в сфері економіки, управління власністю, правового забезпечення управління економікою.

Основні поняття:

Формування Україною власної економічної політики пов'я­зується з визначенням головних її напрямів на основі прин­ципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна на­ціональна економіка є гарантією незалежності держави.

Державне керівництво в сфері економіки має за мету орга­нічне поєднання заходів економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, підвищенням життєвого рівня населення, його платоспроможного попиту.

Одним із основних напрямів державного керівництва еко­номікою залишається вдосконалення системи органів виконав­чої влади у цій сфері, встановлення їх правового статусу на всіх рівнях. Процес формування системи цих органів і законодав­ства про них відбувається під впливом розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями, підвищення управління в галузях економіки.

Основною правовою формою реалізації державної політи­ки в різних сферах є затверджені Верховною Радою України загальнодержавні програми економічного, науково-технічно­го, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Го­ловною тенденцією розвитку законодавства про економіку стає комплексний характер регулювання суспільних відносин.

П л а н

1. Зміст державного керівництва в сфері економіки та управління власністю.

2. Система центральних і місцевих органів управління в сфері економіки, управління власністю.

3. Правове забезпечення управління економікою.

1. Зміст державного керівництва в сфері економіки та управління власністю

З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-пра­вові норми, найскладнішими є ті, що належать до економіки. Формування Україною власної економічної політики пов'я­зується з визначенням головних її напрямів на основі прин­ципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна на­ціональна економіка є гарантією незалежності держави. Роз­виток законодавства з питань економіки за роки незалежності України пов'язаний зі змінами в правових формах її регулю­вання, переходом до ринкових механізмів.

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загаль­нодержавних програм розвитку економіки, приватизації дер­жавної та комунальної власності, демонополізації, конкуренції, безвідходних технологій (екологізації суспільного виробницт­ва). Важливого значення надають пошуку оптимальних форм організації економіки, її галузей і комплексів, прискоренню підприємництва, стимулюванню науково-технічного прогресу, введенню нових технологій, підвищенню ефективності та інтен­сифікації інвестиційної і зовнішньоекономічної діяльності. Вводяться нові адміністративні регулятори — ліцензування, квотування, здійснюється структурна перебудова народного господарства.

Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соці­альну політику з метою забезпечення інтересів усіх верств на­селення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефек­тивність її функціонування з одночасним обмеженням і попе­редженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів; гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політич­ної експансії. Йдеться про створення нової системи управлін­ня економікою на засадах регулювання, координації, заохочен­ня вибору найпріоритетніших напрямів діяльності, само­стійності в пошуках варіантів розв'язування різноманітних проблем.

Державне керівництво в сфері економіки має за мету орга­нічне поєднання заходів економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, підвищенням життєвого рівня населення, його платоспроможного попиту. Основними напрямами, що охоплює державне керівництво в сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; гро­шово-кредитна політика й зміцнення банківської системи; інно­ваційно-інвестиційна діяльність; удосконалення приватиза­ційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика та залучення інозем­них інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів і регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу; соціальна політика (погашення заборгованості у виплаті заро­бітної плати, пенсійна реформа, зайнятість населення тощо).

Державне керівництво економікою пов'язано також з дере-гуляцією економіки, яка передбачає реформування процеду­ри ліцензування підприємництва, реєстрації підприємств, лібе­ралізацію фінансових операцій, майнових і орендних обмежень.

Зміст державного керівництва в сфері економіки полягає в:

• удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої вла­ди й органів державної виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об'єднань робото­давців;

• чіткому закріпленні компетенції центральних і місце­вих органів виконавчої влади в економічній сфері;

• поглибленні децентралізації в управлінні економікою, гарантуванні реалі­зації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в питання, віднесені до їх компетенції та компетенції органів місцевого самоврядуван­ня; удосконаленні правового статусу міністерств і відомств, що здійснюють управління галузями народного господарства;

• конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повнова­жень по координації і регулюванню у відповідних галузях і сферах управління;

• передачі в державну власність на місцях підприємств, установ, організацій загальнодержавної власності або розширенні їх впливу на таких суб'єктів;

• підготовці фахівців для галузей народного господарства, недержавних структур — на договірних засадах, їх перепідготовці та пере­кваліфікації тощо.

У нових умовах господарювання важливого значення на­буває договірна практика в управлінській діяльності. Особли­во універсальною вона є в економічній сфері, де на всіх рівнях необхідно впорядковувати взаємовідносини. Це стосується принципів планування спільної чи погодженої діяльності сторін, правового механізму скасування чи зміни раніше прий­нятих рішень, спрямованих на здійснення мети договору між сторонами, порядку вирішення спорів між ними й відповідаль­ності за невиконання зобов'язань за договором, взаємного по­дання сторонами інформації та різних документів. У сфері еко­номіки договірна управлінська практика ще, фактично, не скла­лася, а тому немає конкретного аналізу змісту й видів управлінських економічних договорів.

Основу економічної самостійності України утворює влас­ність її народу на національне багатство, яке забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, соціальний захист, зокрема у разі непрацездат­ності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством. Відповідно до Закону України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними й держава створює рівні умови для їх розвитку та захисту.

Власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряд­жається належним йому майном. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права влас­ності, але власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не зав­давати шкоди навколишньому природному середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності на­роду України.

До державної власності в Україні належать за­гальнодержавна (республіканська) власність і власність адмі­ністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) влас­ності є держава в особі Верховної Ради України. Об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради й утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів Служби безпеки, при­кордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енер­гетична система; система транспорту загального користуван­ня, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значен­ня; кошти Державного бюджету; Національний банк та його установи й створювані ними кредитні ресурси; державні ре­зервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спе­ціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що ста­новить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний і соціальний розвиток. У загальнодержавній власності може перебувати й інше майно, а також майно, пере­дане у власність України іншими державами, юридичними осо­бами й громадянами.

Суб'єктами права власності є АРК в особі її Верховної Ради, а суб'єктами комунальної власності — адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищ­них, сільських рад. Об'єктами права власності АРК є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради АРК і утворюваних нею республіканських органів; об'єктами комунальної влас­ності — майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утво­рюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по­бутового обслуговування населення; майно підприємств кому­нальної власності, місцеві енергетичні системи, транспорт, сис­теми зв'язку та інформації, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території. У такій власності перебуває майно, передане у влас­ність АРК, області, району чи іншій адміністративно-територі­альній одиниці іншими суб'єктами права власності. Законодав­ство України передбачає можливість передачі об'єктів права за­гальнодержавної власності в комунальну та навпаки згідно з правилами, встановленими Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 берез­ня 1998 р. та в Положенні «Про порядок передачі об'єктів пра­ва державної власності», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р., і «Порядку подання та розгляду пропозицій щодо передачі об'єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об'єктів у державну власність», затвердженому тією ж постановою Кабінету Міністрів України.